З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні датується ХІІ ст.. до н.е. – IV ст..н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам’яток.
Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам’яток тут були курганні поховання. Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, поруч лежав посуд (келих з прокресленим орнаментом, іноді грецький посуд), вудила зі стремено подібними кільцями, наконечники стріл, іноді кістки барана. Основною відмінністю поховань від кіммерійських була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із «скіфським звіриним стилем». Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше – дерев’яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда. У розвинутому (класичному) періоді (IV – III ст.. до н.е.) поховання стали масовими. При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кільчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, рідше – бика, вівці) та ніж. Найважливішою пам’яткою осілості степової Скіфій є Кам’янське городище кінця V – початку ІІІ ст..до н. е. (с.Кам’янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром, Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Степові скіфські пам’ятки значно відрізнялися від пам’яток інших районів посудом. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам’яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст.. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд. Сарматські племена становили значну частину населення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісостеп) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор’ї відносять до ІІ ст.. до н.е. – IV ст..н.е.; в ІІІ ст.. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гунів IV ст. Сарматів вважають північними іранцями.
9. Пантеон слов’янських богів як світоглядна модель язичницьких релігійних вірувань.
У народній поетичній творчості вищі сили – боги - мали людську подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням, можливостями, розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу та мудрість народу.
Пантеон язичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслюючи зв’язок людини з довкіллям. Так, на першому місці стояв Вседержитель, він же батько природи і Владика світу, волею якого утримувалося все і здійснювалося управління долею всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хорс, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі.
Чільне місце після Вседержителя посідав Перун. За віруваннями слов’ян, це був володар грому та блискавок і мав необмежену силу. Дві сили йшли по обидва боки людини – Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший – пітьмою; перший будував, другий руйнував.
Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов’янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя.
Основний пантеон супроводжувала низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дана, Русалії, домовики, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім’ї.
Разом із віруванням в істот, які, на думу слов’ян, були максимально наближені до них самих, вони обожнювали духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря вітру води. Та особливу шану надавали деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем’я й свято оберігалося всіма, вирубування заборонялося. Найсильніше вшановувався дуб, особливо старий, - символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа – символи подружжя; береза – символ чистої матері-природи. Священними вважалися також птахи і тварини: зозуля – провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; ворони – священні птахи; сова – символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва. Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах – бджола та сонечко.
Слов’яни вірили також у безсмертя душі. Вони вважали, що після смерті небіжчика, в залежності від його чеснот, душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятись в іншу людину, відгукуватись добром на поклик людини. Поетична творчість була максимально наближеною до життєвих реалій. Вона передавала у спадок наступним поколінням думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злим, що тільки мир і злагода уможливлять гідне продовження роду.
10. Зарубинецька та Черняхівська культура східнослов’янських племен дохристиянської Русі.
Зарубине́цька культу́ра — одна з головних археологічних культур України періоду Залізного віку.
Територія розповсюдження зарубинецької культури — басейни Прип'яті, середнього і частково горішнього Дніпра. Час — приблизно 200 рік доРХ до 200 року після РХ.
Зарубинецьку культуру відкрив у 1899 р. Вікентій Хвойка, який виявив могильник з тілоспаленням на Батуровій Горі поблизу с. ЗарубинціКанівського району Черкаської області. Крім Зарубинецького могильника, В. В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров'ї: м. Ржищеві, селах Віта, Питальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки.
Тут було досліджено залишки безкурганного могильника, серед супровідного інвентарю були виявлені бронзові фібули і специфічна кераміка, ці пам'ятки відносять до ІІІ ст. до.н. е. Ця культура поширилась на Прип'ятському Поліссі, верхнього і Середнього Подніпров'я у кінці I тис до.н. е.- початку I тис.н. е. Зарубинецька культура відома великими неукріпленими поселеннями. Вони розташовувались на мисах річок, ярів або на «надзаплавних терасах». Їх площа займала в середньому близько двох гектарів. Цій культурі притаманні житла площею 18-20 метрів квадратних, які були заглиблені в землю. Технікою спорудження було дерев'яно каркасне будівництво. Дахи були двосхилими, для покрівлі брали солому, очерет або жердини. Джерелом тепла в житлах були відкриті вогнища.
Населення вело осілий спосіб життя. У вжитку в зарубинців було залізо, серед знарядь з цього матеріалу були серпи і коси, це свідчить про землеробський спосіб господарства. Мешканці цих поселень вирощували просо, пшеницю-двозернянку, ячмінь. Щодо скотарства розводились корови, свині, коні, дрібна рогата худоба. Існувало також у них поняття про полювання і риболовлю. Добували залізо.
На поселеннях зарубиньців виготовляли кераміку, існував гончарний круг ручного типу, готовий посуд випалювали. Були і ювелірні вироби, їх виготовляли з привізної бронзи. З льону і коноплей, виготовляли тканини. Про існування ткацтва свідчать знайдені піднімальні грузила для ткацького станка.
Обряд поховання, могильники характерні для Зарубинецької культури були ґрунтові і без курганні поховання, тіло спалення в урнах чи у ямах, існував поховальний інвентар. Також відомі трупопокладення, хоча вони зустрічаються рідко.
Черняхівська культура — археологічна культура у 100—500 роках залізної доби. Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем іДністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії.
Перші старожитності черняхівської культури були відкриті для науки практично одночасно у різних країнах. У 1899 та 1901 рр. у селі Ромашки, та у 1900 р. у селі Черняхів Київської губернії В. В. Хвойка провів розкопки "полів поховань", друге з яких і дало назву типу пам'яток. У 1898-1899 рр. польський археолог К. Гадачек розкопав поселення Неслухів у верхів'ях Західного Бугу. Невдовзі, у 1903 р., І. Ковач дослідив могильник Марошсентана (сучасна назва Синтана де Муреш) у Трансільванії.
Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях.
Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети.
Більшість дослідників вважає, що черняхівська культура створена племенами різного етнічного походження (даки, сармати, германці,скіфи,антиабо венеди),про яких згадують стародавні автори на території поширення цієї культури.Черняхівська культура була знищена навалою гунів в кінці IV ст.
Найвідоміші пам'ятки черняхівської культури на території України: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.
Черняхівська культура — одне з найяскравіших культурно-історичних-утворень першої половини І тис. н. е. на південному сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III — IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії. За підрахунками Є. Махно, лише в Україні відкрито близько З тис. поселень і могильників цієї культури, де виявлено сотні жител, тисячі поховань, здійснених за обрядом трупоспалення або трупопокладення.
11. Запровадження християнства у Київській Русі, його вплив на духовну культуру.
За княжіння Ігоря (913—945 pp.) та Ольги (до 969 р.) християнство поширюється серед заможних верств, побутує разом з язичництвом. Дві віри доповнюють одна одну і не ворогують між собою. Про це свідчить витяг із договору, укладеного послами князя Ігоря з грецькими царями Романом, Константином і Степаном: "А хто з руської (української) сторони осмілиться порушить цього договору (така любов), то охрещені ("елико их крещение прияли суть") нехай приймуть помсту від Бога Вседержителя та засудження на погибель у цей вік і в вік будучий; а неохрещені щоб не мали помочі ні від Бога, ні від Перуна, щоб щити їх не охороняли, і нехай погинуть від мечів своїх, від стріл і від зброї своєї і щоб були вони рабами в цей вік і в вік будучий".
Першою християнкою була княгиня Ольга, але й вона не наважилася запровадити християнство як офіційну, державну релігію. Цю акцію реалізував Володимир Великий. Незважаючи на те, що "Повість минулих літ" акт схрещення висвітлює в рожевих тонах, опір християнству був великий. Сумнівно, щоб в один день можна було вирішити питання, пов'язане зі зміною світогляду цілого народу, який формувався впродовж століть.
Що ж спонукало Володимира прийняти християнство? Барон Ро-зен у книзі "Император Василий Болгаробойца" (СПб., 1883) навів цікавий літопис православного грека Ях'ї, де йдеться про те, що Вард Шока збунтувався проти грецького царя, і цар Василь попросив допомоги у Володимира, який її й надав. За це Василь обіцяв видати за Володимира свою сестру, але за умови, що Володимир прийме християнство. Володимир цього ж 987 р. охрестився у присутності імператорських послів — свідків виконання договору. Була виконана з боку Володимира й угода про надання війська; бунт було припинено, Вард Фока скараний, Василю ніщо не загрожувало, проте угоди про видачу сестри виконано не було. Володимир діяв рішуче: обложивши Корсунь, він досяг своєї мети — царівна Анна стала його дружиною. У Корсуні він відкрито вінчається з Анною і як переможець та свояк грецького імператора більше не ховається з новою вірою, приймає рішення охрестити Русь, а відтак ввести її як рівну до держав європейської співдружності. Сама акція схрещення слов'ян була досить жорсткою і відбулася, як пише літописець, 988 p.; проте це не зовсім відповідає правді. Адже, за свідченням грецьких джерел, Володимир взяв Корсунь 989 р., та й після цього князь не сидів без діла. Отже, найвірогідніше, схрещення відбулося влітку 990 р.
Після схрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків. Розпочалося зведення Успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі.
Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам'яну архітектуру, живопис, книгописання, книго-збирання, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу.
Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі, обгрунтувало право князя-імператора на владу.
Православна церква досить гнучко розпочала свою діяльність: частково адаптувала місцеві звичаї, включила до сонму святих вихідців з Руської землі — Бориса, Гліба, Ольгу, Володимира та інших, служби відправляла слов'янською мовою, навіть ураховувалися регіональні особливості. Усе це зумовлювало поширення християнства по окраїнах Русі. Варто наголосити і на тому, що в українського духовенства був високий освітній і культурний рівень, а тому воно мало високий авторитет серед руської людності.
16. Київська Русь як соціокультурна система.
Період з ХІ по ХІІІ ст.. в історії нашого краю виділяється як період Київської Русі. Київське полянське князівство стає центром великого державного об’єднання. З розвитком міст, особливо з поширенням християнства східного обряду на всій величезній і різноманітній з етнокультурного погляду території, що визнавала політичну зверхність Києва, панувала однотипна міська, в тому числі і книжна, культура, діяли приблизно одинакові юридичні норми, в ролі засобу високого культурного спілкування вживалася одна літературна мова. Це дає підстави говорити, що слов’янство Східної Європи жило в єдиному культурному просторі. Культура Київської Русі стала колискою трьох культур – української, білоруської і російської. Особливим інтересом святочної обрядовості становлять такі дохристиянські, архаїчні твори української літератури, як колядки.
В соціальній, політичній та культурній історії Київської Русі приблизно всередині ХІІ ст.. приходить рубіж, який відділяє епоху, де діяла інерція централізованої держави, де відбулася перша рецепція християнської культури, від нової епохи, коли всі регіони східної Слов’янщини набуваються свого культурно-політичного обличчя. Цілісність соціального і культурного комплексу, який ми звемо «Київська Русь», трималась на взаємодії різних правових, економічних і культурних світів. Можна говорити про співіснування в Київській Русі кількох світів: світу села (незалежних людей, що вели своє господарство), світу міста (де жити ремісники, що працювали безпосередньо на ри нок), світу церкви та світу князівського двору.
Введення християнства на Русі значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. До особливостей писемної культури слід віднести утворення двох типів літературної мови – церковнослов’янської і давньоруської. Першою писалась церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи. Писемна література, яка сформувалась в Київській Русі на початку ХІ ст., спиралась на два найважливіших джерела – усну народну творчість і християнську традицію.
Дипломатичні і торгівельні зв’язки Рузі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов’язковим знанням грецької та латинської мов. У Київській Русі біло утворено 3 типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалась за рахунок князя; школа «книжного вчення», підготовка священників та ченців; світська школа домашнього навчання, де навчалися діти ремісників та купців.
За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента. Треба виділити такі характерні риси тогочасної освіти та науки. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів.
