Культура виступає універсальним фактором саморозвитку людини.
6)світоглядна
Основним напрямком культурного впливу на людину є формування її світогляду,через який вона включається в різні сфери соціальних відносин.
4. Світова та національна культура, їх взаємодія.
Кожна з більш ніж 2 тис. національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною, унікальною. Це своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.
У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. В українській культурі велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливого колориту. Особливо яскраво це виражалось у мистецтві – народних думах, піснях, танцях. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багатьох талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв’язували своє подальше життя і творчість з російською, польською і іншими культурами.
Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII – XIX) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішують питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.
Національна культура України уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства, тобто, це продукт матеріальної та духовної праці нашої нації, історія, відносини, соціальна пам'ять, самосвідомість. Національна культура передбачає існування нових типів взаємозв’язку між людьми, більш складних стосунків, ніж природно кровно-родинні. Таким принципово новим типом зв’язку виступає писемність. Носіями національної культури стають освічені прошарки суспільства.
Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розвитку в добу Козаччини і забезпечила грамотність населення, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов’янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії – все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища.
5 Періодизація історії української культури.
Перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто – це культура східнослов’янських племен дохристиянської доби. Глибокий слід в історії укр. Культури залишили племена трипільської культури, для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла і духовна культура. Епоха бронзи і раннього заліза – відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства, починається етногенез слов’ян. Пізніше відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства. Суспільство поділяється на класи, викає держава. Мало місце велике переселення народів. Відбулося розселення слов’янських племен, у тому числі й на землі сучасної України (племена зарубинецької та черняхівської культур). Саме з цього періоду розпочинається справжня історія України, Історія культури і її народу. Був ряд історичних подій: виникнення Києва; утворення держави – Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та ін.; запровадження християнства.
Другий період припадає на час існування княжої держави – Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Запровадження християнства долучило українців до культурно-етнічних цінностей. Вони збагатили скарбницю духовного життя укр.народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами. Вкрай негативно на історії укр.культури позначилася монголо-татарська навала, а пізніше – створення Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Процес розвитку нашої культури княжої доби відбувався через підйоми і спади.
Третій період припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Це період втрати власної державності. Велике значення мала православна церква. Вона стала виконувати роль не лише опікуна укр.культури, а й чинника національної консолідації укр.народу. Насильницькими методами насаджувались католицизм і латинська мова. Початок національно-визвольної боротьби супроводжувався пожвавленням культурного розвитку. Розвивається шкільна освіта і друкарство; розвивається ренесансна культура; діяльність церковних православних братств; створення Киво-Могилянської колегії; політична активізація запорізького і реєстрового козацтва сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України.
Четвертий період припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом. Зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут є фактор національної державності, яка, проіснувавши 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів на Україні. Після приєднання України до Росії вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розчленованість українських земель (початок поділу війська Запорізького на Лівобережжя, що орієнтувалося на Москву, і правобережжя – з орієнтацією на річ Посполиту – Руїна). І все ж, розвиток укр.культури в цей період виступає як процес послідовний, процес успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті укр.народу нових явищ, пов’язаних із впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури Нового часу, нових надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань, книгодрукування, літератури та мистецтва.
П’ятий період – в 150 років, років великої неволі нашого народу – від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX ст. Його доцільно умовно поділити на три періоди: перший – кінецьXVIII – кінець 50-х років XIXст., що є часо становлення як новітньої культури з народним демократизмом й народною мовою; другий – 60 – 90-ті роки XIX ст. – час її входження в загальнослов’янський та світовий культурний процес; і третій – початок XX ст. – час утвердження її як великої національної культури світового значення. Цей період у розвиткові укр. культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Цей період пов’язаний з «Енеїдою» І.Котляревського, геніальною творчістю Т.Шевченка. Перейнята гуманістичними ідеями, укр. Культура XIX – поч. XXст. вивела укр. націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.
Шостий період є часом міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює період ід початку XX ст. до кінця 80-х років. Це період сформованості розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізація мови більшості мистецтв (образотворчого. Графіки скульптури, музики), цілісність загальнонаціонального (Східна і Західна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої культури, що збагатили не лише свою, а й європейську худ. Культуру (укр.народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела XX ст., театр корифеїв, гуцульське народне мистецтво та ін.). Цей період можна розподілити на кілька підперіодів.1. До 1930 р. – не дивлячись на позбавлення національної школи з укр. Мовою навчання, культурне життя активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, мистецькі навчальні заклади. Український ренесанс, трагічно обірваний 1929р. 2. Період 30-х – початку 50-х рр.. – часи особливо жорстокого тоталітаризму. Наша культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановити майстрів, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади. 3. Роки Великої Вітчизняної війни для значної частини діячів укр. Культури стали періодом творчого піднесення. 4. Укр. культура повоєнного періоду мала чимало досягнень. 5. Часи так званого «розвинутого соціалізму» - загибель національної мови, боротьба за демократичні права і свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Це відомі рухи «шістдесятників», «сім десятників», «вісім десятників». 6. Тоталітарний режим – кінець XX ст. – характеризується успадкованими від попередників злетами і руїнами у розвиткові укр. культури, наявністю факторів, за яких вона була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження.
Сьомий період тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це – сучасний період, що охоплює період кінця 80-х рр. і до сьогодні. Акт проголошення незалежності України відкрив нові обрії перед укр. Культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура. За цих умов з’явилися нові риси, які дають нам змогу з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації мистецьких шкіл, широкі зв’язки з мистецтвом інших народів тощо.
6. Автохтонна та міграційна теорії походження українського народу.
Етнокультурні проблеми походження слов’ян постали перед наукою давно. Тривалий час, переважно в наукових колах проросійської орієнтації, у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграційним процесам; роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися до нуля. Усі набутки українського народу, зокрема у культурі, подавались як випадкове явище, перехідний стан розвитку російської культури. Із такою тезою не погоджувались окремі вчені, проте їхній голос був або заборонений, або не чутний. Наукові розвідки з питання етногенезу слов’ян, зокрема українців, були поодинокими, а з проблем культурогенезу і сьогодні немає жодної ґрунтовної праці.
Одним із перших науковців, який звернув увагу на теорію походження слов’ян і докладно дослідив її, щоправда, в одному з аспектів — мовознавчому, був академік О. Шахматов. Він поклав в основу своїх досліджень теорію міграціонізму. Незважаючи на те, що праці “Историческая морфология русского языка” та “Древнейшие судьбы русского племени”, за словами академіка С. Обнорського, мали “стрункість викладу, новизну постановки проблеми, дотепність комбінацій, блиск висновків”, теорія міграціонізму не дістала одностайної підтримки в наукових колах.
Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн» а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.
Як антитеза їй існує теорія автохтонна, або аборигенна: по історичній вертикалі змінюються культури, етнос залишається незмінним.
Основоположником цієї теорії є видатний український археолог В. Хвойка. У результаті ґрунтовних археологічних досліджень він довів, Що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні тільки території України особливості. Запропонована В. Хвойкою періодизація зберегла своє значення і сьогодні.
Теорія автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» вжитті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».
Висувалася також, як компромісна, гіпотеза про пра-батьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко І. Русанова вважали, що вона —на західному Поліссі; І. Ляпушкін — на Прикарпатті; І. Верне? — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А. Попов — у нижній течії Дунаю; М. Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря.
На основі автохтонної теорії вибудував свою фундаментальну “Історію України-Руси” М. Грушевський. Вона дістала висвітлення в “Нарисі історії України” Д. Дорошенка, працях сучасних істориків М. Артамонова, Б. Рибакова, П. Третьякова, О. Удальцова, М. Брайчевського та ін. Одна з найгрунтовніших праць із проблем походження слов’ян належить відомому українському вченому В. Петрову. Поряд із дослідженням етногенезу він зробив спробу розглянути питання розвитку культурних процесів на територіях, які сьогодні заселяє народ України.
Якщо зробити бодай побіжний огляд археологічних, культурологічних, історіографічних джерел, пам’яток історії та культури, які нам подарували земля і народ України, можна стверджувати: народ жив тут споконвіку, освоював усі багатства території, користувався ними, завжди запозичував найкраще і водночас щедро ділився своїм із сусідами.
