Тема 3. Культура Галицько – Волинського князівства

Методичні поради до вивчення теми:

Вивчення теми необідно розпочати з розгляду наступних питань:

1. Історико – культурне значення утворення Галицько – Волинської держави.
2. Літописання та книгописні майстерні в Галицькій землі. Галицько – Волинський літопис.
3. Галицька архітектурна школа. Кам’яна сакральна архітектура Галича. Іконописні традиції.

 

1. Історико – культурне значення утворення Галицько – Волинської держави.

Га́лицько-Воли́нське князі́вство, Королівство Русі (лат. Regnum Galiciae et Lodomeriae, Regnum Rusiae; 1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини ХІІІ століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія.

Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з: князів, бояр, духовенства.

Князь вважався сакральною особою, властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію.

Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст. Окрім них існувала низка монастирів, що контролювали значні землі і населення, яке проживало на них. Після утворення у 1303 році Малоруської митрополії, залежної від Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько-волинських землях був Галицький митрополит.

Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів «ліпших мужів», які контролювали життя міста,.З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи».

Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні землі Поділля і Придунав'я.

Галицько-Волинське держава - друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу, так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох вчених, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі.

З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.

До утворення Київської Русі на цій території жило племя хорватів. У "Повісті минулих літ" їх вперше згадано під 907 роком, коли вони разом з полянами, древлянами і дулібами, тиверцями та іншими руськими племенами брали участь в поході князя Олега на Візантію. Вдруге хорвати згадані в цьому літописі в 993 році, коли на них пішов походом київський князь Володимир. Очевидно, саме тоді Прикарпаття із суміжними територіями було остаточно включене до складу Київської Русі.

Археологами виявлено ряд цікавих знахідок, які свідчать про те, що у VІІІ - ІХ століттях на території Прикарпаття високого рівня досягли ковальська справа, деревообробне і костерізне ремесла, ткацтво і лимарство.

Певного поширення набуло гончарське ремесло.

Історіографія. Першим істориком, який написав наукову «Историю древняго Галичско-русского княжества» у трьох частинах (1852—1855) був Д. Зубрицький. Йому наслідував А. Петрушевич, який у 1854 році у статті «Обзор важнейших политических и церковных проишествий в Галицком княжестве c половины XII до конца XIII ст.» дав загальний огляд історії Галичини. У 1863 році професор Львівського університету І. Шараневич вперше на основі історичних, археологічних і топонімічних джерел видав у Львові «Історію Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453». Його роботу продовжили історики С. Смирнов, А. Бєльовський та А. Левицький.

Після приєднання Західної України до СРСР у 1939 році, тема Галицько-Волинського князівства була піднята радянською історіографією. Дослідники ХХ століття приділяли головну увагу переважно соціально-економічній проблематиці. Нові підходи до висвітлення історії князівства були представлені в роботах Б. Д. Грекова, В. І. Пічети, В. Т. Пашуто. У 1984 році вийшла у світ перша фундаментальна монографія з історії Галицько-Волинського князівства під авторством І. Крип'якевича

Галицько-Волинське князівство було утворене наприкінці ХІІ століття, шляхом об'єднання Галицького та Волинського князівств. Його землі простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. Князівство межувало на сході з руськими Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні — з Берладдю, а згодом Золотою Ордою, на південному заході — з Угорським королівством, на заході — з Польським королівством, а на півночі — з Литвою, Тевтонським Орденом і Полоцьким князівством.

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

 

1. Літописання та книгописні майстерні в Галицькій землі. Галицько – Волинський літопис.

 

Потяг до освіти був тоді настільки великий, що міська влада стала утискувати учнів. На вимогу галицьких міщан в 1301 році князь Лев Данилович змушений був грамотою підтвердити надані раніше привілеї школярам.

Про значне поширення писемності серед населення краю свідчать і археологічні знахідки. Важливу групу таких знахідок становлять, зокрема, писала, що виготовлялись із бронзи, заліза або кістки у вигляді гострокінцевих стрижнів з лопатками у верхній частині. Такі написи виявлено на церкві Пантелеймона - єдиній пам’ятці культової мурованої давноруської архітектури, що збереглася до нашого часу. Писала виявлено археологами в Галичі, Коломиї.

Високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Він охоплює події з 1201 по 1292 рік і має світський характер. Автор розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, воєнні походи, боротьбу проти монголо-татар, польських і угорських загарбників. Він звертається з закликом до єднання руських земель, проводить ідею міцної висококнязівської влади, яка могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються три тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, "хитрець" Авдій і "словетний співець" Митуса. В Галичі Тимофій наблизився до княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував престиж великокнязівської влади й тісно співпрацював з Данилом Галицьким та його союзником - новгородськимкнязем Мстиславом Удатним, вів літературні записи тогочасних історичних подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Однією з найбільш ймовірних, як слушно відзначив академік В.В. Грабовецький, є гіпотеза, що "премудрий книжник" Тимофій міг бути автором "Слова о полку Ігоревім". Другим відомим діячем культури часів Данила галицького був скульптор Авдій. Літописець називає його "хитрець" - тобто "умілець" - так тоді називали восококваліфікованого майстра. Творчість Авдія можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив церкву Іоанна. Третім діячем культури Галицької Русі середини ХІІІ століття був "словутний співець" Митуса, що жив спочатку в Галичі,а потім в Перемишлі. Постать Митуси здавна цікавила дослідників. М. Максимович вважав, що він був знаменитим церковним співаком.

1. Галицька архітектурна школа. Кам’яна сакральна архітектура Галича. Іконописні традиції.

У зв’язку з розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в Галичині й на Волині ріст городів. Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо. У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у той час і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович. З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів в архітектурі й орнаментиці. В цей час тут існували такі міста, як Галич, Городенка, Коломия, Рогатин, Рожнятів, Снятин, Тисмениця, Тлумач. З розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні і культові споруди: князівські і боярські палаци, церкви тощо. Лише в Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам’яних переважно культових будівель кінця ХІІ-ХІІІ століть.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.

На березі Дністра (зараз с.Шевченкове) до нашого часу збереглася церква Пантелеймона (близько 1200 р.) Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор, виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках.

 

Церква св. Пантелеймона у Галичі виконана у європейському романському стилі (ХІІ —ХІІІ століття, проект реставрації).

 

Євангеліст Марко (Володимир, ХІІІ ст., Волинське Євангеліє).

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги.

Другим за значенням культурним центром був Галич. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спасський монастирі.

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою ХІV — ХV століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо в обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Починаючи з ХІІІ століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Таким чином, розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу. Інформаційні джерела:

1. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С.О.Черепанова. – Львів: Світ, 1994. – 456 с.
2. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб / Б.І.Хорошун, Г.І.Гержод, Л.Г.Котик; Нац. транс. ун – т. – К., 2006. – 172 с.
3. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / За ред. М.М.Заковича. – К.: «Знання», 2002. – 556 с.
4. Українські культурні цінності в Росії: На шляху до діалогу, 1926 – 1930 / Упоряд. О.О.Нестуля, С.І.Нестуля. – Полтава: РВВ ПУСКУ, 2002. – 333 с.
5. Українська і зарубіжна культура: Навч. посіб. / За ред. К.В.Заблоцької. – Донецьк: Схід. видавн. дім, 2001. – 372 с.
6. Українська художня культура: Навч. посібник / За ред І.Ф.Ляшенка. – К.: Либідь, 1996. – 416 с.
7. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб./ Під ред. О.А.Шевченка. – К.: Знання – Прес, 2003. – 278 с.,
8. Українська та зарубіжна культура: Підручник / Під ред. М.В.Кордона. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 576 с.,

9.Українське бароко та європейський контекст / Ред. кол. Костюк О.Г., Федорук О.К. та ін. – К.: Наукова думка, 1991. - 254 с.

1. Чмихов М.О. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 376 с.
2. Чмихов М.О. Давня культура. – К.: Либідь, 1994. – 288 с.
3. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура. – Х.: Знання – Прес, 2003. – 266 с.
4. Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія української культури: Навч. посіб. – К.: Кондор, 2006. – 258 с.
5. Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія української художньої культури: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Харківська державна академія культури. – Х.: ХДАК, 1999. – 194 с.