Другої половини ХVІІ – ХVІІІ століттяМетодичні поради до вивчення теми: Головною проблемою теми є відповідь на питання: яким чином козацтво вплинуло на культурні процеси України, як відбувалося формування українського козацького бароко в архітектурі, образотворчому та ужитковому мистецтві, яким чином відбулося становлення книгодрукування на території України? Що слугувало становленню освітніх закладів України, випускники яких прославили українську націю? Для з’ясування зазначеного кола запитань, необхідно розглянути наступні позиції плану: 1. Історичні умови культурного життя українського народу. 2. Вплив на розвиток культури України освітніх центрів: братств, Острозької та Києво – Могилянської академії. 3. Феномен українського козацького бароко. Церковне і світське будівництво. Іконопис. Образотворче, декоративне та ужиткове мистецтво. 4. Книгодрукування: витоки та становлення. При вивченні даної теми слід звернути увагу на те, що в культурі України ХVІІ – ХVІІІ століття знайшли своє відображення кращі риси українського національного характеру – прагнення до незалежності й засудження зла та соціальної несправедливості. Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687 –1708 рр.), Івана Скоропадського (1708 – 1722рр.), Кирила Розумовського (1750 – 1764 рр.) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи, а Українська національна революція 1648-1656 рр. привела до створення української держави, сприяла розвитку в Україні усної народної творчості, історичної науки (літописання), художньої літератури. Політичні події в цей час складалися таким чином, що значення козацтва зростало, яке також відігравало провідну роль в формуванні української культури та її традицій. Козацтво виступало захисником української віри. У польських документах ці часи отримали назву «година козацька». Лозунг «за віру та націю руську», під яким виступило козацтво у Визвольній війні, дозволили об’єднати навколо козацтва український народ, сприяло формуванню його національної свідомості. Національна ідея пронизувала всі види творчості даного періоду. Розкриваючи друге питання, щодо впливу на розвиток культури України освітніх центрів, варто розпочати з початкової освіти. У середині ХVІІІ століття на території восьми полків Гетьманщини діяло 866 шкіл, одна школа припадала на тисячу душ місцевого населення. Сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про приміщення. На період Гетьманщини припадає перша спроба запровадження обов’язкової освіти. Так, 1760 лубенський полковник І.Кулябко наказав всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл. Ініціатива була підтримана гетьманом. Це, в свою чергу, збільшило кількість письменних серед українського населення. З метою глибокого вивчення даної теми слід розглянути роль братських шкіл у розвитку культури. Братства - національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Спочатку завданнями церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, його матеріальну підтримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим. Члени братства платили внески, на які влаштовуватись свята - "кануни". Але згодом вони все активніше включалися в суспільно-політичний, національно-визвольний і релігійний рух, стали осередками розвитку української культури. Багато в чому саме завдяки підтримці зміцнілих братств самобутня українська культура змогла вистояти у протистоянні з єзуїтами і державними інститутами Речі Посполитої. У 70-х роках XVI століття активізувало свою діяльність Львівське братство. У 1572 році Львівське братство очолило виступ української громади міста з вимогою до королівської влади про визнання за українським населенням права посилати своїх синів до шкіл, в яких викладалися "вільні мистецтва" і добилося свого. Згодом братства виникли і діяли в Рогатині, Городку, Комарні, Любліні, Дрогобичі, Самборі, Холмі, Галичі, Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Києві, Луцьку та ін. У 1585 році Львівське братство організувало свою школу. Виховання носило церковний характер. Предмети викладалися українською мовою. Викладали слов'янську та грецьку мови, а також "вільні науки". Ректорами і викладачами школи були грецький архієпископ Арсеній Еласонський, браги Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Ісайя Трофимович, Иоаникій Волкович, Сильвестр Косов. Одним з учителів був майбутній "козацький" київський митрополит Іван (у монастві - Іов) Борецький. Старшим учням братської школи дозволялося проповідувати в церквах. За аналогією із Львівською школою виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці, Немирові, та інших містах. У Києві братська школа була заснована в 1615 році. Першим її ректором став Іван Борецький, другим - Мелетій Смотрицький, третім - Касіян Сакович. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) й учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства і католицизму. Острозька академія. У 1580 році за активного сприяння найвндатнішого православного мецената - князя К.Острозького в його фамільному маєтку Острозі на базі діючої раніше школи було відкрито Острозький греко-слов'яно-латинський колегіум. З цією метою К.Острозький зібрав групу високоосвічених фахівців, які стали основою педагогічного колективу. В Острозькій академії навчали слов'яно-руською, грецькою та латинською мовами, тому називали її ще "тримовнимліцеєм". Першим ректором Острозької академії був відомий письменник, шляхтич з Поділля Герасим Смотрицький. Викладачами працювати відомі культурні діячі й письменники, а саме: Дем'ян Наливайко (брат козацького повстанського гетьмана Северина Наливайка), Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Тимофій Михайлович, Іван Федорович, Андрій Римша, Олексій Мотовило, греки Кирило Лукаріс, Діонісій Раллі, Феофан Грек, поляк Ян Лятос та ін. З Острозької академії вийшло багато видатних людей, серед яких: Гаврило Дорофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін. На жаль, академія після смерті князя К.Острозького (1608р.) занепала. Коли Острог перейшов до його онуки - католички, школу було реорганізовано в єзуїтську колегію. Проте, за час дії навчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Києво Могилянська академія У 1631 році визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври, Петро Могила (1595-1647) заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 року була об'єднана з Київською братською школою. У 1631 році при Києво – Печерській лаврі була відкрита школа архімандритом Лаври Петром Могилою. У 1632 році школа була об’єднана з братською школою, внаслідок чого утворилася колегія. На честь П.Могили колегія дістала назву «Києво - Могилянської». На власні кошти П.Могила будує кам’яний корпус для навчання, будиночки для вчителів, бурсу для бідних студентів, студентську церкву на честь Бориса та Гліба. Крім того, він утримує бідних студентів, посилає в закордонні університети молодих викладачів. Обов’язковою була програма «семи вільних наук»: граматика, поетика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Національними мовами були: слов’янська, руська, грецька, латинська, польська. Для забезпечення закладу викладацькими кадрами найвищого рівня Петро Могила посилає в закордонні університети кількох юнаків, а зі Львова запросив колишніх однокласників - Сильвестра Косова та Ісаю Трофимовича. Протягом 1632– 1633 років він за свій рахунок закуповує близько сотні коштовних фоліантів з творами отців та вчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Горація, Овідія, Ціцерона та інших письменників з коментарями, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики. Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а й як осередок учених та письменників. Крім П.Могили, до нього входили визначні культурні діячі, серед яких: філософи Й.Кононович-Горбацький і І.Трофимович, поети й письменники: Х.Євлевич. С.Почаський, А.Кальнофойський, Й.Калимон, Т.Баєвський, С.Косов та багато ін. Уболіваючи за розвиток освіти в Україні, П.Могила передбачливо заснував філії колегіуму у Вінниці (1634) і в Кременці (1636). Вінницьку філію у 1639 році було переведено в Гощу на Волині, де вона вже як Гоштський колегіум діяла до пожежі 1672 року. Учені Київської колегії зробили перші кроки до започаткування науки археології. Під керівництвом митрополита Петра Могили були розкопані залишки Десятинної церкви у Києві, збиралися написи з пантеону Києво-Печерської лаври. Петро Могила активно записував народні оповіді, перекази, місцеві легенди, пов'язані з духовною культурою й збирався видати їх друком. Києво - Могилянська колегія грамотою Петра І у 1701 році отримала статус і права академії, їй була призначена щорічна субсидія в розмірі 1000 золотих. Організація навчального процесу була розрахована на 12 років.. Це був єдиний вищий навчальний заклад Східної Європи. Вагомий внесок належить Феофану Прокоповичу (1681 – 1736 рр.), першому ректору Київської академії. Києво – Могилянська академія проіснувала 150 років. Меценатом академії був І Мазепа, який збудував новий будинок та Братський собор, але після подій Полтавської битви, почалися репресії Петра І, заборона вчитися в академії підданим Польщі. У 1709 році замість 2 тисяч студентів в академії залишилося 160 студентів. Козацький фактор в українській культурі був наскільки визначальним, що архітектурний стиль цього періоду іменують “козацьким барокко”. З даної тези необхідно розпочати розгляд третього питання «Феномен українського козацького питання. Церковне і світське будівництво. Іконопис. Образотворче, декоративне та ужиткове мистецтво». Характерною рисою розвитку культури України ХVІІ – ХVІІІ століття було використання в архітектурі стилю «бароко». Бароко (від португ. «baroco» - вигадливий, чудернацький, зіпсований). Бароко притаманні театральність, пишність, античні, алегоричні, біблійні мотиви використовувались у поєднанні. Стиль «бароко» виник в Італії на початку ХVІІ століття. Кожна країна мала свої власні національно – регіональні риси стилю. Бароко в Україні набуло поширення в другій половині ХVІІ століття. Які причини поширення барокового стилю в Україні ХVІІ – ХVІІІ століття? Стиль відповідав ментальності українців. Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою поміркованістю в декоративності, виваженістю архітектурних форм. Одним з перших італійців, який відродив життя нового стилю на території українських землях, був Петро Італієць, ім'я якого з титулом «королівського архітектора» зустрічається в міських актах Львова в 1543 році. Він був архітектором Братської церкви Успіня у Львові (1559 р.). Ця будівля була з трьома куполами та зі своєрідними розрізами вікон. Другим італійцем, що працював над будівлями українського Львова, був Петро Красовський. З його прізвищем пов'язані дві найкращі споруди ренесансного Львова – Корняктівська вежа та Трьохсвятительський костел при Успенській церкві (рис. 1).
Рис.1. Успенська церква з Корняктівською вежею у Львові
У цей період у Києві були створені оригінальні споруди з яскраво вираженими національними рисами. Особливий інтерес проявляється до Київської дерев'яної ратуші. Вона була побудована в XVI столітті на Подолі. Будинок ратуші багато разів згорав і відбудовувався заново. Зображений він на плані Києва 1695 року. Зображення ратуші схематичне, але це дає нам уявлення про основні Наприкінці XVI століття існував тип дерев'яної церкви з п'ятьма банями. Число куполів має глибоко символічне значення, наприклад, тринадцять куполів символізує Ісуса Христа й дванадцять апостолів, форма одних куполів - «лазень» схожа на цибулини, інші на пірамідки, одні як би витягнуті вгору, й здаються стрункіше, інші ширше, й здаються міцніше, а треті, можуть бути майже круглими. Ілюстраціями до опису дерев'яних церков можуть бути гравюри та малюнки. На гравюрі 1677 року з зображенням Києво-Печерської лаври показана дерев'яна дзвіниця, яка має чотири яруси, а верх її - двоярусний. Знизу вгору ритмічний крок стовпців зменшується. Яруси дзвіниці звужуються, що створює враження струнких витончених пропорцій пірамідальної споруди (рис.2).
Рис. 2. Гравюра із зображенням Києво-Печерської лаври. Праворуч дерев яна дзвіниця
При зіставленні форм трьох дзвіниць - Лаврської, Софійської та Михайлівської можна помітити принцип єдності їх композицій в архітектурному розташуванні ярусів Такі споруди могли виникнути внаслідок високого рівня розвитку дерев'яного будівництва в XVII столітті.. Дерев'яні дзвіниці Києва з їх галереями, арками й формами куполів утворюють новий етап розвитку дерев'яної архітектури цього типу, де переважає світський характер витонченого будівництва. Принципи та прийоми дерев'яного зодчества можна простежити й в кам'яних будівлях (Києво-Печерська лавра, Єкатерининська церква в Чернігові.
Цибулинні куполи разом з просторими галереями виступають у групі пам'яток дерев'яного будівництва Галичини другої половини XVII століття. (церква в с.Ісайя 1663 рік забудови майстер Ілля Пантелеймон, (рис.4).
Рис. 4. Деревяна церква с. Ісаії 1663 р.
Таким чином, перші проби перебороти старі архітектурні традиції було зроблено переважно в тих місцях, де зосереджувалися ремесла й торгівля, куди швидше проникали гуманістичні ідеї, де організовувалися братства, і швидше зростала національна самосвідомість. Серед таких пам'яток церкви святого Юра та Воздвиженська в Дрогобичі (рис. 5, 6).
Рис 5. Церква св. Юра в Дрогобичі друга половина XVII ст.
Рис. 6. Воздвиженська церква в Дрогобичі XVII ст.
Кам'яні житлові споруди козацьких старшин у Чигирині, Гадячі, Любечі, Сорочинцях та в інших містах і селах мали вигляд великих сільських будинків на дві половини. Виняток становить палац Б. Хмельницького в Суботові середини XVII століття. Цей найбільший на Придніпров'ї кам'яний замок з палацом не зберігся.. Характерним приклад кам'яного житлового будинку є будинок Лизогуба в Чернігові (кінець XVII століття) (рис. 7).
Рис.7. Будинок Лизогуба в Чернігові кінець XVII століття
Це перший сучасний будинок на Чернігівщині, в основі якого чітко виступають форми українського бароко. На Придніпров'я не збереглося жодного дерев'яного пам'ятника культової архітектури XVII століття. Відомості про них ми беремо з хронік, гравюр і давніх актів тих часів. Таким чином, архітектура України в цей період освоює досвід і культуру Заходу, але залишається самобутньою. Архітектурним спорудам українського бароко властиві величавість пропорцій та пишна декоративність. У церковних спорудах з’являються статуї, виконані з дерева, поліхромію з позолоченням. Статуї гетьманів, алегоричні фігури муз були розміщені на фронтонах Малоросійської колегії у Глухові, статуї прикрашали інтер’єри гетьманських палаців. На Правобережній Україні бароко розвивалось на основі європейських традицій (Успенський собор Почаївської лаври, церква св. Юра у Львові, Андріївська та Покровські церкви у Києві, Троїцький храм у Чернігові). Архітектурні споруди ХVІІІ століття оздоблювалися скульптурним орнаментом – гірляндами листя, квітів (Всесвітська церква у Києві (над «економічними воротами» Лаври), брама Заборовського в Софійському соборі, Суботівська церква та ін.) В Україні працювали видатні архітектори ХVІІІ століття: В.В.Растреллі, А.В.Неєлов, українські майстри: С.Д.Ковнір (підданий Києво – Печерської лаври, селянин - кріпак) (будівництво Жовнірського корпусу в Лаврі, дзвіниць Дальніх і Ближніх печер, Кловського палацу та ін.). За проектами І.Григоровича – Барського були збудовані Покровська церква на Подолі в Києві, приватні будинки, комплекс Межигірського та Кирилівського монастирів. І.Мазепа та духовне життя України. Саме за гетьманування І.Мазепи духовне життя України досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту – в освіті, науці, літературі, мистецтві. Гетьман Мазепа був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи І. Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. У добу І. Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи І. Мазепи. Культурна спадщина: Нова банкнота у 10 гривень з зображенням I.C. Мазепи; Монета 10 гривень з зображенням I.C. Мазепи. За часів перебудови 1986–1991 років в СРСР уперше були дозволені публікації з іншою трактовкою дій гетьмана. Після проголошення незалежності Україною 1991 року, I.C.Мазепа став національним героєм в офіційних історичних дослідженнях, підручниках і центральних мас-медіа. За розпорядженням Петра I, Московська православна церква оголосила анафему Іванові Мазепі. До цього часу Російська православна церква та Українська православна церква (Московського патріархату) анафему не зняли. Тому в Києво-Печерській лаврі Мазепу досі піддають анафемі, а у Михайлівському монастирі моляться за упокій його душі. Церковні споруди, що були збудовані, реставровані або оздоблені коштом І. Мазепи: 1. Києво-Печерська Лавра: а) Троїцька Надбрамна церква (1106–1108; перебудови XVII–XX ст.) відновлена коштом І.Мазепи. б) Успенський собор (1073–1089; перебудова XVII–XVIII ст.) відновлений коштом І.Мазепи (1690) та подарунки. в) Церква Всіх святих над Економічною брамою (1696–1698) побудована коштом І.Мазепи. г) Кам'яний мур (1696–1701) будувався коштом І.Мазепи. д) Церква Різдва Богородиці (1696) 2. Микільська лікарняна церква (кін.1690-х років) 3. Трапезна Покрови Богородиці (кін.1690-х років) 4. Вознесенська церква (1701–1705) 5. Свято-Троїцький собор Кирилівського монастиря (1695р.,) 6. Софіївський собор у Києві (1697–1700). І. Мазепа в літературі та мистецтві. Гетьман Іван Мазепа – найбільш відомий в Європі та Америці гетьман України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичні твори, 17 літературних творів, 6 скульптур. У 2001 році режисером Юрієм Іллєнком було знято україномовний фільм «Молитва за гетьмана Мазепу». Іконопис. На початку XVII століття розвивається нова форма іконописного живопису. Одним з найяскравіших взірців такого нового іконопису є ікона "Різдво Богородиці", що зберігалася у П'ятницькій церкві Львова. Львів був центром кількох професійних цехів живописців та іконописців. При цьому старші майстри не тільки давали учням різноманітні завдання, але й самі мали постійно експериментувати в пошуках найбільш конкурентноспроможної форми продукції. З другої половини XVI століття формується західноукраїнська портретна школа. Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце у світській творчості посідають портрети. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К.Корнякта, дружини турецького султана "Роксолани" (Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, князя К.Острозького, багатьох львівських міщан - діячів братства. Київські портети на полотні першої половини XVII століття до нашого часу не збереглися. Відомі лише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 року з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові. Театр. Значного розвитку в Україні досягла шкільна драма, яка зародилася в тісному взаємозв’язку з віршованою літературою. Шкільна драма – це твір релігійно – повчального змісту на мотиви «Святого письма». Авторами шкільної драми були професори колегій, що викладали піїтику, а акторами –виконавцями виступали студенти. У перервах між діями шкільної драми виконувалися інтермедії - показ проблем суспільного життя через сатиру та гумор. Ознаки інтермедії – народна мова, динамічність сценічної дії, живий діалог акторів. Поява інтермедій засвідчувала про розвиток українського театрального мистецтва в руслі європейських традицій, оскільки еквівалентом української інтермедії були того часу комедія дель арте в Італії, фарси – у Франції. Значення інтермедій в тому, що вони вивели на сцену українську пісню та мову. Розвивається вертепна драма – старовинний народний ляльковий театр. Перша згадка про вертеп датується 1666 роком. Вертепна драма поділялася на дві частини: релігійну, в основі якої лежав біблійний сюжет про народження Христа, та світську – трагічні або ж комічні сцени з народного побуту. У другій половині ХVІІІ століття в Україні зароджується професійний театр, оскільки у 1798 році в Харкові виник перший театр з постійною трупою Музичне мистецтво. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво – Могилянська академія, у стінах яких здобули освіту Дмитро Бортнянський (1751 – 1825 рр.), Максим Березовський (1745 – 1776 рр.) та Артемій Ведель (1767 – 1808 рр.). Написані ними хори, опери, концерти мали успіх і зайняли визначне місце в історії вітчизняної музики. Образотворче мистецтво. Українське мистецтво поєднується із західноєвропейським. Приклади: В.Тропінін (1776 - 1857) – Поділля, М.Теренський (1723 - 1790) – м.Перемишль, Л.Долинський (бл. 1745 - 1824) - м.Львів, І.Лучинський (1816 - 1855) м.Чернівці. Граверство. Поширеною стала гравюра на металі, а також друкована на окремих аркушах паперу й шовку. Сюжети були присвячені визначним діячам політичного й культурного життя України. Доцільно при розгляді даної теми не залишити без уваги освітню діяльність друкарень. В Україні книгодрукування поширилося в другій половині XVI століття. Початок йому поклав Іван Федорович (Федоров). У 1572 році він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню з кириличним шрифтом. У 1574 році у вищевказаній друкарні побачив світ "Апостол" - перша друкована книга в Україні, яка призначалася для церковно-богослужбового вжитку. У 1578 році з друкарні І. Федоровича виходять "Азбука" й "Буквар", призначені для початкових шкіл. Князь К.Острозький мав на меті видати Біблію церковнослов'янською мовою з тим, щоб нею можна було скористатися в полеміці з католиками. З цією метою у 1580 році І.Федорович працює в Острозі, де виходить "Острозька Біблія" - перше повне друковане видання Біблії церковнослов'янською мовою. І.Федорович помер у Львові в 1583 році, а його друкарню викупило Львівське братство. В Україні почали роботу інші друкарні - Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Крилоська, Кременецька на Волині, Київська (Лаврська), Почаївська, Чернігівська та ін. Усе це яскраво засвідчує про те, що потреба в книгах наприкінці XVI століття в Україні зростала. У 1599 році до Києво-Печерської лаври переїжджає із Західної України Є.Плетенецький. Ставши у Лаврі архімандритом, Є.Плетенецький заснував для своєї друкарні паперову фабрику у Радомишлі й приступив до згуртування культурно-освітнього гуртка. До Києва переїздять: Захарія Копистенський, брати Памво і Степан Беринди, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній-Тустановський, Гавриїл Дорофієвич, Олександр знавці друкарської справи і граверства Тимофій Вербицький, Тимофій Петрович, Андрій Миколаєвич, Андрій Наумович, Иосиф Кирилович та ін. У 1591 році у Львівській братській школі двома мовами (українською і грецькою) було видано греко-слов'янську граматику "Адельфотес" ("Братство"), за якою учні навчалися грецької й старослов'янської мов. У 1596 році у Вільні була надрукована "Граматика словенска", автором якої був викладач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній. З метою глибокого вивчення даної теми слід розглянути творчість філософа Григорія Савича Сковороди (1722-1794 рр.), зачинателя нової української мови і літератури Івана Петровича Котляревського (1769-1838рр.); просвітителя Василя Васильовича Капніста (1758 –1823 рр.); композиторів М.С. Березовського (1745 – 1777 рр.), Д.С.Бортнянського (1751-1825 рр.), А.Л.Веделя (1767 –1808 рр.); архітекторів Й.Г.Шеделя (1680-1752 рр.), І.Григоровича-Барського (1713 – 1785 рр.); художників Д.Г.Левицького (1735 – 1825 рр.), В.Я.Боровиковського (1757 – 1825 рр.); письменників –полемістів Іннокентія Гізеля (1600 - 1683 рр.), Лазара Барановича (1620-1697 рр.). Інформаційні джерела: 1. Енциклопедія українознавства. – К.: Вінол, 1995.- 537 с. 2. Енциклопедія українознавства. – К.: Глобус, 1993. – 468 с. 3. Історія української культури: Збірник матеріалів і документів / Під ред. Б.І.Білик, С.М.Клапчук. – К.: Вища школа, 2000. – 606 с. 4. Історія української культури. Побут. Письменство. Мистецтво. Театр. Музика / Під ред. І.П.Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с. 5. Щербаківський Вадим. Українське мистецтво. – К.: Либідь, 1995.- 288с. 6. Історія українського мистецтва. – К.: Либідь, 1968. – 488 с. 7. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Під ред. М.М.Заковича. – К.: Знання, 2002. – 557 с. 8. Митці України: Енциклопедичний довідник. – К.: УЕ, 1992. – 884 с. 9. Історія української культури / Під ред. І.Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 651 с.
|
