Культурний розвиток України та воєнний період.

У 1929 році багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 році з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури й мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.

● Репресії проти митців. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження». У 1930 році був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужителі, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки й культури й розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви.

Обвинувачення в буржуазному націоналізмі було висунене проти наркома освіти М. Скрипника –більшовика, одного з керівників Жовтневого повстання. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся відкрито виступити з критикою сталінських методів, відстоював політику українізації. У 1933році напередодні арешту М. Скрипник застрелився.

У 1938–1954 роках було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, десять років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня.

Закрили театр «Березіль», арештували й розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса. За підрахунками упродовж 1930-х років московською владою було розстріляно від 200 до 337 кобзарів, бандуристів та лірників, серед загиблих – композитор і мистецтвознавець, засновник харківської школи бандури Гнат Хоткевич.

Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вчених-мовознавців репресували 62. Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому.

Гонінням піддалася й церква. На межі 20 - 30-х років були арештовані керівники й заборонена Українська автокефальна церква, яка була створена на хвилі національного революційного піднесення. Така ж доля спіткала після Другої світової війни Українську греко-католицьку церкву в Західній Україні. Усього в 1917–1939 роках було зруйновано 8 тисяч церковних споруд – більше половини всіх храмів.

Величезну повагу викликають ті люди, які, усвідомлюючи небезпеку для себе особисто, допомагали іншим. В. Вернадський намагався врятувати свого багаторічного соратника, секретаря Всеукраїнської Академії наук філолога й видатного сходознавця А. Кримського. Коли у Харкові висунули обвинувачення проти Л. Д. Ландау (майбутнього лауреата Нобелівської премії), директор Інституту фізичних проблем П. Л. Капіца запросив його до Москви, а пізніше домігся звільнення його з-під арешту.

У таких найважчих умовах не можна говорити про припинення розвитку української культури. Зростало міське населення, держава продовжувала розвиток системи освіти, охорони здоров'я, створювалися нові наукові установи, без чого неможливо було б здійснення індустріалізації, зміцнення обороноздатності при зростанні зовнішньої загрози.

Важким випробуванням для українського народу стала радянсько-німецька війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українських літераторів на захист Вітчизни з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського.

Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співробітничали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці («За Радянську Україну!», «За честь Батьківщини!»). З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К. Гордієнко, В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.

Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 року поновився випуск журналів «Україна» й «Перець». Було випущено декілька книг: «Україна у вогні», «Україна звільняється». Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків.

Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. Тема війни ніколи вже не залишала літературу й мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив ім'я О. Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

Культура України періоду хрущовської «відлиги»

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в «Очерке истории украинской литературы», про журнали «Вітчизна» й «Перець». На пленумі Спілки письменників України критиці були піддані романи Ю. Яновського «Жива вода», І. Сенченка «Його покоління», повість П. Панча «Блакитні ешелони». У 1951 році була розгорнута кампанія проти вірша В. Сосюри «Любіть Україну», в якому нібито був відсутній класовий підхід.

● 1960–1980-і роки виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але й вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М. Хрущова політична ситуація в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І. Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це – десталінізація суспільного життя,. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» – вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури.

У кінці 50-х років на державному рівні було усвідомлене й визнане відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної революції. У державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань, у великих економічних центрах – Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959 році обов’язковою стала восьмирічна освіта, в 1977 році – середня.

● Наука. Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання імені Є.Б.Патона, який перетворився на науково-виробниче об’єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. При створенні англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості. Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. Крім того, в Києві була створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 року українською мовою), в Харківському відділенні АН України відразу ж за американськими вченими Чиказького центру (піонерами в цій галузі) було розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов (генеральний конструктор), М. Янгель та В. Глушко, генетик І.Шмальгаузен, офтальмолог В. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та інші.

● Освіта. В освіті кількісний ріст не супроводжувався такою ж якістю. Скорочувалася сфера застосування української мови. Кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології концентрувалися у військово-промисловому комплексі. Обмеженим був доступ до зарубіжної інформації. Науково-технічне відставання України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х років перетворилося на стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера, для визначення якої використовують різні терміни – постіндустріальна, інформаційна, комп'ютерна.

● Література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О. Гончара, П.Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60–70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка досяга високого міжнародного авторитету.

Діячі української культури в еміграції.

У колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 році була створена Українська Гельсінська спілка. На Донбасі пройшла молодість поета В. Стуса, чия доля набула символічного значення. Він закінчив Сталінський педінститут, працював учителем у Горлівці, перекладачем у газеті «Соціалістичний Донбас». Уже перші проби пера показали, що з’явився неабиякий поет з загостреним сприйняттям дійсності, з прекрасним знанням української мови. Активна громадянська позиція привела В. Стуса у ряди «дисидентської» інтелігенції Києва. Правдиве відображення життя колгоспників, протест проти політичних репресій – цього вистачило, щоб знищити поета. Він трагічно загинув у таборі для політв'язнів на Уралі в 1985 році, не доживши до радикальних змін.

Акцентуйте свою увагу на сучасному стані розвитку культури України в контексті світової.

1) На початку 90-х років в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін. Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року розпочалася розбудова самостійної держави й формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини.

2) У 1992 році Верховна Рада прийняла «Основи законодавства України про культуру», де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження й розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури.

3) На жаль, фінансово-економічні проблеми не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним законодавством України. Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури (перш за все в сільській місцевості), а багато талановитих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво – більшість видань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

4) Значна робота проводиться Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.

За останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, у результаті яких «пригадано» імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

5) Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії1). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури за участю відомих учених Г.Д.Вервеса, І.М.Дзюби, М.І.Гончаренка, М.В. Поповича, П.П.Толочка та ін.

6) Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослідник М.В.Гончаренко зазначає про те, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона:

● здатна розв'язувати актуальні загальнолюдські проблеми, які не обмежуються суто локальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом історичного поступу і відбивають потреби суспільного прогресу;

● здатна висувати художників, учених і діячів культури, творчість яких набуває міжнародного значення;

● коли культура досягає такого рівня розвитку, що її можна розглядати як цілісну систему;

● коли культура включена в міжнародний культурний процес, її духовні цінності діють на міжнародній арені;

● коли культурі властива здатність до само відтворення;

7) На сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років вважають «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін.

8) Важливою традицією розвитку української культури є її фольклоризм, оскільки за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва.

9) У нових умовах змінюються функції закладів культури (постанова Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади). Нові умови функціонування культури призводять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів,

Приступаючи до розгляду становлення українського модернізму, з’ясуйте умови його формування як мистецького напрямку в культурі України.

Мистецтво України ХХІ століття (мається на увазі його інноваційний і радикальний потік) – це складний конгломерат різних напрямків, течій, шкіл, які відбивають свідомість ХХІ століття.

Модернізм – термін для визначення явищ культури та мистецтва авангардно-модерністського характеру, які виникли під впливом науково – технічного прогресу в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття.

Головні характеристики модернізму:

● відмовлення від принципу мистецтва;

● акцент на художній формі;

● абсолютизація візуальної (або аудіо) презентації творів мистецтва як нового кванту буття, самобутнього й самодостатнього.

Авангард – сукупність усіх новаторських, епатажних, бунтарських, напрямків і рухів в художній культурі першої половини ХХІ століття, які взяли на себе функцію руйнівника „старого” мистецтва.

Головні характеристики авангарду:

● експериментальний характер;

● революційно-руйнівний пафос відносно традиційного мистецтва й цінностей культури;

● протест проти академічного мистецтва;

● бажання творіння нового в усьому.

До основних напрямків авангарду відносяться: кубізм, абстрактне мистецтво, супрематизм, футуризм, сюрреалізм, поп – арт та ін.

Кубізм (від франц. сиЬе - куб) - авангардистський напрям початку XX століття. Це зображення об'ємних форм на площині, використання простих геометричних форм (куб, конус, циліндр). „Точкою відліку" для кубізму стала робота П. Пікассо „Авіньонські дівчата".

Абстракціонізм (від лат. слова «відстороненість») - художній світогляд, напрям у мистецтві XX століття, який відзначався заміною натуралістичної предметності вільною грою кольорів, ліній і форм. Серед засновників абстрактного мистецтва - В. Кандінський, П.Мондріан.

Абстракціонізм виник в 1910 році й став кульмінаційною точкою модернізму щодо відходу від предметності. Першим абстрактним твором вважається «Акварель» В. Кандінського (1910). До різновидів абстракціонізму відносять: геометричну абстракцію, абстрактний експресіонізм, ташизм.

Супрематизм (від лат. слова «перевага») - напрям у мистецтві, заснований у 1913 році К.Малевичем. Філософською основою супрематизму стало вчення А.Бергсона та Б. Кроче стосовно інтуїції. Супрематизм указував на панування інтуїтивного почуття, що оперує чистим кольором і площинними геометричними формами при відображенні зовнішнього світу. Найбільш відомим супрематичним твором К. Малевича є його „Чорний супрематичний квадрат на білому фоні". При повному зануренні в субстанцію чорного квадрата свідомість доходить до усвідомлення чорного як Абсолюту.

„Квадрат" – символ Землі й усього земного перетворюється на фундаментальний символ неба. „Чорний квадрат" К.Малевича став легендою в мистецтві XX століття.

Футуризм (від лат. слова «майбутнє») виник як суспільно-політичний рух в Італії в 1909 році. Ідеологом футуризму був літератор Ф. Марінетті.

Футуристи пропонували знищити театри, музеї, „вимести" з живопису всі уже використані сюжети, зображувати сучасне динамічне життя. Наслідуючи Ф. Ніцше, який стверджував про те, що „світ не є чимось фактичним, він рухається, перебуваючи в стані розвитку", футуристи намагалися передати прискорений темп життя. Це досягалося за допомогою ритмічного повторення окремих фігур та їх частин, наприклад, збільшенням кількості рук, ніг у людини, що біжить та ін.

Сюрреалізм (від франц. слова «надреалізм») – напрям у мистецтві XX столітті, що проголосив джерелом мистецтва сферу підсвідомого (інстинкти, сни, галюцинації).

Сюрреалізм виник у роботах художників 30-х років XX століття – С. Далі, П. Блума, І. Тангі. Найяскравіший представник сюрреалізму – іспанський художник С. Далі. Звертаючись до сфери підсвідомого, С. Далі поєднував різноматні об'єкти, протиставляв їх один одному в надприродних ситуаціях. Серед найвідоміших образів С. Далі - розплавлений годинник, телефонний апарат з трубкою у вигляді лангуста, диван-губи, рояль, що звисає ніби драпіровка та ін.

Поп-арт - нове фігуративне мистецтво 50 – их років ХХ століття. Поява поп-арту пов'язана із творчістю Дж. Джонса та Р. Раушенберга, які вводять у мистецтво предмети повсякденного використання. Предмет втрачає своє початкове значення й стає твором мистецтва. Завдання художника зводиться до надання буденному предмету художніх якостей створенням відповідного контексту його сприйняття.

Поп-арт – це композиція побутових предметів. Художніми експонатами поп-арту стають зафарбовані білою олійною фарбою порвані черевики, старі шини чи газові плити, пом'яті автомобілі, обривки газет та ін. До різновидів поп – арту відносять: оп-арт (художньо організовані оптичні ефекти), окр-арт (композиції, художня організація середовища, що оточує глядача), ел-арт (предмети та конструкції, що рухаються за допомогою електромоторів).

Термін «постмодернізм» почав широко застосовуватися з 1979 року, коли вийшла книга французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Постмодерністський стан».

Термін «постмодернізм» відображає стан духовності європейського типу в наші дні, пов'язане з відчуттям зжитого важливого етапу в розвитку цивілізації. Необхідно розрізняти постмодернізм як художній напрям мистецтва й постмодернізм як теоретична школа.

Постмодернізм проявлявся як утвердження принципу методологічного сумніву по відношенню до всіх позитивним істин, переконань, існуючих у суспільстві. Доктрина постмодернізму - це вираження філософського релятивізму та скептицизму.

Постмодернізм прийшов у європейську культуру на хвилі студентських революцій 1968 року й став реакцієюна мистецтво, яке до кінця XX століття зробило всі принади суспільства споживання.

Масова постмодерністська культура, що зійшла з екранів телебачення, зі сторінок журналів жорстко реалізувала дискурс, який базувався на негативному ставлення до минулого. Телебачення є головним розповсюджувачем стереотипів мислення, оскільки воно не тільки їх породжує, але й підсилює вплив на масову свідомість.

Демократизація життя закінчиться пануванням середнього класу, тобто. скромних, однорідного розуму людей, не надто багато працюючих і щасливих у своїй однаковості. Виробиться «середня» людина, орієнтована на сьогочасні потреби, на відстоювання своїх прав і свобод, природи й суті яких вона не знає. «Середня» людина сформує етику, вільну від усяких релігійних початків, і буде впевнена, що розкриттю почуття її власної гідності буде сприяти прагнення до розкоші й багатства.

Філософ Ортега-і-Гассет вважає, що ліберальна демократія й техніка створили особливий тип людини, «не просоченої» духом традицій. Сучасний європеєць домагається необмежених прав і зовсім не думає про обов'язки. «Середньому» європейцеві властиві дві риси, а саме:

● нескінченне зростання життєвих запитів;

● вроджена невдячність до того, що полегшило йому життя.

Інший російський мислитель XIX століття М. Федоров називав Європу «цивілізацією молодих». Її головну особливість він вбачав в тому, що «сини людські зняли з себе обов'язки перед батьками, предками, тобто перед традицією, й віддалилися від них в своїй гордині, перестали рахуватися з минулим, забули свій синівський обов'язок». Притча про блудного сина стала символом європейського способу життя. Крім того, сформувалася нова популяція людей, впевнених у можливості будувати свою культуру без опори на традицію. Епоха нового часу породила людей, що відмовилися від Бога.

 

Інформаційні джерела:

1. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: Артек, 1999. – 728с.

2. Савицкая Т.Е. Культура конца тысячелетия: Повседневный апокалипсис постмодерна (на материале западных культурологических концепций конца 80 – х начала 90 – х годов). Культура в современном мире: Опыт, проблемы, решения // Науч. – информ. сборник. – Вып. 6. – М.: РГБ, 1995. – С. 4 – 31.

3. Культурологія: історія і теорія світової культури ХХ століття: Навч. посіб. / Під. ред. Л.І.Кормича, В.В.Багацького. – Х.: Одісей, 2003. – 304с.

4. Українська і світова культура: Навч. посіб. - К.: Україна, 2002. - 333 с.

5. Історія української культури: Навч. посіб. / Під ред. І.П.Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.;

6. Маланюк Е.Нариси з історії нашої культури. – К.: АТ „Обереги”. 1992. – 80 с.