Французька колоніальна система наприкінці XIX – початку XX століття.

В останній чверті XIX–XX ст., коли відбувся поділ світу між великими державами, були остаточно сформовані території великих імперій: англійської і французької. Однак в розширенні колоніальних володінь існувала велика нерівність. Поділ колоній неминуче супроводжувався загостренням боротьби між великими державами.

Для Франції період величезного посилення колоніальних захоплень випав на 1880 - 1900 pp. За 20 років (з 1880 р. по 1899 р.) французькі колоніальні володіння становили 3,7 млн. кв. миль, з населенням 56,4 млн. чоловік.

Приступаючи до освоєння колоній, Франція в цей період прагнула особливо по-хижацькому використати їхнє багатство, направити їхній розвиток головним чином сільськогосподарським шляхом або взагалі загальмувати його там, де побоювалася конкуренції

Колоніальні спрямування французів направлялися насамперед на “чорний материк”. Придбання окремих колоній в Африці почалося ще з XV ст., але ці колонії були такі нечисленні й такі незначні за територією, що про розподіл материка не могло бути й мови.

Алжирський Дей, зацікавлений у торгівлі із Францією, постачав її під час революції з кінця XVIII ст. хлібом, шкірою, солониною. Пізніше він поставляв товари бонапартівській армії в Ірані та Єгипті, причому головним чином у кредит. Проте надалі в Наполеона з'явилися плани захоплення Алжиру, і тільки його поразки в Іспанії й у Росії врятували в той час Алжир від французького завоювання. Але вже Карл X у червні 1830 р. направив у Алжир 37-тисячну французьку армію, що і зайняла 5 липня однойменне місто. Дея вигнали, скарбницю розграбували французькі генерали, а Алжир був оголошений французькою колонією — Алжирією. Остаточно ж французи підкорили Алжир тільки після 30-літньої запеклої війни з алжирським народом.

Колонізація французами Алжиру носила землевласницький характер. Правами французьких громадян користувалися в Алжирі тільки французи. Араби й бербери вважалися “підданими”, вони не мали права обирати своїх представників у парламент, для них був вироблений “туземний кодекс”, відповідно до якого колоніальна влади могла без суду кидати їх у в'язниці, висилати у віддалені місця Сахари, конфісковувати їхнє майно. Вони також не мали права видавати газети рідною мовою або мати свої політичні партії й профспілки.

До кінця 50-х років ХІХст. будівництво залізниць, телеграфу, водопроводу в Тунісі було передано в концесію французьким і англійським промисловцям і підприємцям. Іноземці одержали право придбання землі в Тунісі. Проникнення іноземного капіталу й надмірні податки викликали в 1863-1864 pp. повстання у країні. Скориставшись утрудненнями місцевого правителя - бея, французи нав'язали йому дві кабальних позики; в 1863 р. на суму 35 млн. франківі в 1865 р. на суму 25 млн. франків. У результаті фінанси Тунісу виявилися в руках французького капіталу.

Після російсько-турецької війни 1877 - 1878 pp. і Берлінського конгресу франко-італійське суперництво в питанні про Туніс було остаточно вирішене. 8 червня 1883 р. між Францією й Тунісом була підписана конвенція про протекторат, з передачею контролю над країною французькому генеральному резидентові, що одночасно був міністром закордонних справ бея й командуючим армією.

Франція також ще в 40-х роках ХІХ ст. намагалася проникнути в Марокко, але змушена була в силу протидії Англії евакуювати свої війська з марокканської території за Танжерським договором 10 вересня 1844 р. Однак це тільки на деякий час призупинило активні кроки Франції.

Захопивши величезні території на Півночі Африки, французькі колонізатори квапилися опанувати Західну Африку, прагнучи випередити своїх англійських суперників. Мета англійської політики в Африці полягала в тім, щоб створити єдиний великий масив своїх володінь від Капштадта до Каїра.

На північному заході Африки, на узбережжі Атлантичного океану, розташоване одне із найдавніших французьких колоніальних володінь — Сенегал. Спочатку ця колонія складалася тільки з вузької маленької смуги землі, що управлялася французьким губернатором. У 1854 р. на цю посаду був призначений Федерб — один з найбільших колонізаторів Франції. Він перший виступив з ідеєю подальшого поширення французьких володінь за висоти, що відокремлюють басейн Сенегалу від басейну Нігеру. Але в області верхнього Нігеру були розташовані володіння султана Ахмаду зі столицею Сегу-Сокото. А на правому березі річки перебувала держава Саморі — об'єднувача народів Західного Судану. Агресія європейських держав викликала ряд визвольних рухів африканських народів, які під керівництвом таких вождів, як Ахмаду й Саморі, готувалися рішуче відстоювати свою незалежність.

У 1881 р. французький уряд направив експедицію за течією Сенегалу й Нігеру на чолі з капітаном Галлієні. Французькі війська зустріли серйозний опір організований Саморі. І після чотирьох років війни (1882 - 1886 pp.) Франція змушена була укласти із Саморі мирний договір.

Повторно провели у 1886-1888 pp. Франція знову вела дві військові кампанії під командуванням Галлієні проти африканських племен.

Боротьба африканських народів Західного Судану проти французьких загарбників закінчилася тільки в 1898 р.

Французи здійснили, нарешті, захоплення територій по Сенегалу й верхів'ю Нігеру, після чого там було встановлено адміністративне управління. Декретом від 17 жовтня 1899 p., колонія Судан була роздроблена. Більшу частину її території приєднали до Сенегалу, Французької Гвінеї, Берега Слонової Кістки й Дагомеї. Залишилися тільки дві військові території: Нігер і Мавританія.

Боротьба африканських народів проти французьких колонізаторів проходила не тільки шляхом створення великих об'єднань племен, як це видно на прикладі Ахмаду й Саморі, але й велася у формі війн і повстань окремих племен. Прикладом такої визвольної війни може служити війна дагомейців в 1892-1894 pp.

На нижньому Нігері до 1879 р. французи мали 32 торговельні факторії, об'єднані в “Французьку компанію Екваторіальної Африки”. Англійці володіли 34 факторіями, що входили в “Національну африканську компанію”. З метою підірвати економічні позиції французів, англійська компанія знизила ціни й розорила французьку, після чого в 1884 р. англійці викупили французькі факторії й об'єднали їх у 1885 р. зі своїми під ім'ям “Королівська компанія Нігеру”.

В 1895 р. французькі колонії Сенегал, Французький Судан, Мавританія, Французька Гвінея, Берег Слонової кістки, Дагомея й Верхня Вольта були об'єднані в одну колонію, що одержала назву Французької Західної Африки. Пізніше до неї був приєднаний Нігер. Кордони між окремими колоніями Французької Західної Африки були встановлені без врахування природних кордонів, етнічного складу населення й економічних зв'язків, і, таким чином, деякі народності виявилися штучно роздробленими.

Частина Габонського лиману була куплена французами за безцінь ще в 1839 р. в місцевого вождя. Довгий час ця колонія не залучала уваги Франції, і у 1876 р. французький уряд навіть обговорював пропозицію Англії обміняти її на Гамбію. Але в 1875 р. тут почав діяти один з найбільших французьких завойовників Саворньян де Бразза, що, на думку французьких істориків, “урятував Габон і зробив його відправною крапкою в створенні величезної колонії”.

В 1884 р. французькі та німецькі дипломати погодили свою позицію на майбутній конференції, вирішивши вимагати встановлення режиму економічної свободи в басейні Конго й інтернаціоналізації великих африканських рік, замість чого Франція одержала від Німеччини свободу дій проти Китаю в Тонкіні.

Англійці змушені були погодитися на конференцію, що зібралася 15 грудня 1884 р. у Берліні. Сюди з'їхалися представники 14 зацікавлених держав, які насамперед змусили Англію відмовитися від її договору 1884 р. з Португалією. Але Франція, Англія й Німеччина, що встигли вже нахапати в Африці колонії, бажали кожна об'єднати свої володіння в єдине ціле. 26 лютого 1885 р. Берлінська конференція закінчилася підписанням конвенції, що встановлювала границі володінь Леопольда в Конго, що він незабаром оголосив “незалежною державою Конго”, зв'язаним особистою унією з Бельгією. Франція одержала ту частину Конго, що встиг захопити Бразза. Інші територіальні суперечки між Францією й Бельгією були врегульовані за договором 14 серпня 1894 р. 13 липня 1894 р. Верхній Убанги, де французи зазнали поразки в 1891 p., був відділений від Конго й перетворений в автономну колонію.

У цей же період часу Франція захопила острів Мадагаскар. З моменту його відкриття португальцями на початку XVI ст. французи неодноразово пробували опанувати ним, але безуспішно, тому що зустрічали завзятий опір тубільців. В XIX ст. народи Мадагаскару збирали сили, щоб чинити опір спробам європейців захопити острів. В 1868 р. було укладено договір із Францією, по якому вона, раз і назавжди, визнала незалежність Мадагаскару, відмовилася від захоплень. Цей договір був підписаний уже королевою Ранавалоною II, що вступила на престол в 1868 р. після смерті своєї кузини Расохерини.

В 1878 р. між Мадагаскаром і Францією розгорівся конфлікт через спадщину Лаборда, француза, що мав на острові величезні земельні володіння. Проте, не бажаючи загострення відносин із Францією, Райнілаіарівоні направив у Париж у жовтні 1882 р. посольство з метою врегулювання питання..

17 грудня 1885 р. був укладений мирний договір, що визнавав суверенітет Мадагаскару. Франція повинна була покинути всі зайняті нею території, крім Дієго-Суареза, і одержати у відшкодування 10 млн. франків контрибуції.

17 листопада 1890 р. в Берліні відбувся обмін заявами про приєднання цих держав до їхніх відповідних угод з Англією відносно Африки. Німеччина погодилася замість Занзібара визнати протекторат Франції над Мадагаскаром. На це ж дала свою згоду й Англія. Заручившись такою підтримкою, Франція в 1894 р. почала нову війну проти Мадагаскару, відправивши туди експедиційний корпус генерала Дюшена.

11 лютого 1896 р. Франція заявила про те, що вона заволоділа Мадагаскаром. 6 серпня 1896 р. був прийнятий закон про Мадагаскар, що складається з єдиної статті: “Острів Мадагаскар із прилеглими до нього островами, оголошується французькою колонією”.

До середини XIX ст. на території Індокитайського півострова перебували самостійні держави: Бірма, Сіам (Муонг-Таї), Аннам (до його складу входили нинішні Тонкій, Аннам і Кохінхіна) і Камбоджа, де в основному панував феодальний лад. Наполеон III ще в 1858 р. напав на Аннам, використавши як привід страту декількох католицьких місіонерів. У 1862 р. імператор Ти-Дик змушений був поступитися Франції трьома східними провінціями Кохінхіни. В 1863 р. французи нав'язали свій протекторат королю Камбоджі, змусивши його підписати договір про дружбу й торгівлю. В 1865 р. населення повстало проти французів. Але останні жорстоко розправилися з повсталими — спалювали цілі села, руйнували іригаційні спорудження, винищували населення. Після втихомирення цього повстання французи захопили інші провінції нижньої Кохінхіни.

Франко- прусська війна тимчасово призупинила захоплення Індокитаю.

4 квітня в Парижі були підписані прелімінарні умови миру між Францією та Китаєм. Через кілька місяців війна закінчилась другим Тяньцзиньським договором, за яким Китай визнав протекторат Франції над Аннамом. Але на території Індокитаю тривали повстання проти французьких загарбників.

З жовтня 1893 р. до Індокитайського союзу французи приєднали територію Лаосу. Сіам за згодою 1896 р. був перетворений у буфер між англійською Бірмою та французьким Індокитаєм.