Вади військового потенціалу через відсутність стратегії розвитку

В цьому підрозділі будуть представлені статті, що найкраще зображають проблеми відсутності стратегії для України, які висвітлює журнал «Універсум». Як от одна із публікацій «Обеззброєна країна», що розкриває проблему відсутності розвитку військового потенціалу.

Навколишній світ завжди був, нині є та й буде жорстоким. В цьому світі були, є і будуть успішними лише спільноти, здатні акумулювати для виживання усі матеріальні й духовні ресурси. Однак, постійно зберігаючи присутність у генетичній пам’яті ідею державності, соборності, протягом століть наш народ, а, понад усе, його зверхники не спромоглись її реалізувати.

Не претендуючи на всебічний аналіз українського державотворення, все ж зауважу: в свідомості сучасної української політичної еліти цієї державницької ідея немає, або ж вона не превалює.

Попри те, що Україна, завдяки, насамперед, потужному на початках незалежності державницькому інтелектуальному потенціалу, що був залучений до закладання основ держави, першою на пострадянському просторі створила нормативно-правову основу національної безпеки і оборони, нині наша країна не захищена ні економічно, ні політично, ні інформаційно, духовно, ні військовою потугою.

Замість того, щоб розбудовувати й зміцнювати державу, якої ми дочекались вперше після століть бездержавності, наша, з дозволу сказати, «еліта», дорвавшись до влади, використовує її лише для влаштування особистого життя своїх близьких, рідних, дітей, внуків й правнуків.

Хоч як гірко, маємо усі підстави твердити, що найвищі посадовці держави, серед яких й очільники військового відомства та їх команди (за одиничними винятками), приходячи до керівництва, передусім піддають остракізму своїх попередників, відкидають без аналізу чинні документи, розроблені ними, імітуючи діяльність, розпочинають писати нові концепції, доктрини, стратегії й програми, не підтверджені ні інтелектуально, ні ресурсно, тому й реалізовувати їх в атмосфері загальної безвідповідальності ніхто наміру не має.

Уже нинішня владна команда звела нанівець роль Ради національної безпеки і оборони (екс-перший заступник її секретаря С. Гавриш вважає: «…РНБО перестала взагалі працювати як центр формування державної політики у сфері національної безпеки».

Уряд очевидно не вважає пріоритетним зміцнення обороноздатності, бо чомусь профільний у цій сфері урядовий комітет з питань національної безпеки, оборони та правоохоронної діяльності перейменовано в урядовий комітет з питань національної безпеки, правової, молодіжної політики, екології та підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу [2]. Уявили спектр його відповідальності?

Цілковите нехтування керівництвом держави загрозливого стану її обороноспроможності підтверджується ставленням уряду до фінансування потреб оборони.

Загальновідомо, що достатній рівень обороноздатності може бути досягнутий, якщо держава є членом оборонного союзу, де існує принцип взаємодопомоги, або, якщо самотужки, то лише за наявності достатніх за чисельністю, оснащених сучасним озброєнням, навчених, тож, природно, дорогих Збройних Сил.

Маємо підрахунки експертів, серед яких і голова комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції Б. Тарасюк, що нейтральна Швеція кілька років тому витрачала щорічно на оборону 608 доларів США на одного громадянина, що у 4,5 рази більше, ніж Польща (136 дол. США на душу населення), яка є членом НАТО і близька за своїм потенціалом, географією та населенням до України. А от цифра у нейтральній Фінляндії ще більша — 745 дол. США, що в 5,5 рази більше, ніж у Польщі.

Наша ж армія впродовж усіх років, при усіх президентах, урядах і міністрах фінансів (навіть записних патріотах) фінансувалась практично вполовину від мінімальної потреби, тож фактично втратила боєздатність.

Так, закон про оборону в редакції від 05.10.2000 р. визначав оборонні витрати на рівні 3 % від ВВП, одним із рішень Ради національної безпеки і оборони часів Ющенка цей рівень був знижений до 2 %, законом від 28.12.2007 N 107-VI (про Держбюджет) цифру-показник прибрали взагалі, реально ж військо ніколи не отримувало більше 1,5%, в останні роки — менше одного відсотка. Нині визначили 1,1 % [3].

Гарантувати оборону держави може лише сучасне, оснащене високоякісною зброєю, навчене військо. Передові армії світу мають бюджет, що дозволяє їм витрачати на утримання війська лише до 50% його обсягу, не менше 20% виділяти на бойове навчання і 30 % — на розвиток озброєнь.

За таких стандартів нормативна річна потреба національних Збройних Сил, яка забезпечила б відновлення боєздатності та розвиток армії (бюджет розвитку) становить щонайменше 30 млрд. грн., а мінімально необхідною потребою у кризових умовах має бути показник хоча б 20 млрд.

Передбачений же урядом ресурс на поточний рік (16387,5 млн. грн, але гарантовано — лише 14171,0 млн. грн або 86 %) змушує Міноборони витрачати 81 % річних призначень на утримання Збройних Сил (тобто проїдання), і лише 726,4 млн. грн., — приблизно 4,4% (менше у п’ять разів від світових показників) — на навчання війська, та й то разом з витратами на миротворчі контингенти й закордонні вояжі керівництва.

Тож «чисті» видатки на бойову підготовку становлять лише 297,1 млн. грн. (або мізерні 1,8 %). Якраз вистачить на фінансування фізичної підготовки (бо рік такий).

На розвиток озброєння, військової техніки та інфраструктури відомству призначено 2 343,2 млн. грн., або трохи більше 14% оборонного бюджету. Для порівняння: у 2011 р. в оборонному бюджеті Російської Федерації на ці цілі спрямовано близько 40%, Туреччини — 49%.

Якогось помітного впливу на закупівлю нових чи глибинну модернізацію нинішніх озброєнь очікувати не варто. Адже, щоб забезпечити встановлений цикл заміни озброєнь, потрібно міняти щороку хоча б 4% кожної номенклатури. А це немало-небагато 28 танків, 86 бойових броньованих машин, 50 артсистем, 9 бойових літаків, 9 вертольотів та один бойовий корабель або катер за рік-два. Та ще тисячі набоїв, сотні автомобілів, десятки зразків спеціальної техніки.

Чи є обґрунтованою вже згадувана потреба у 30 млрд. грн. бюджету Міноборони? Чи, може, повіримо на слово її керівникам (Михайло Єжель: «Більш оптимального бюджету Міністерства оборони України, ніж той, що закладено в проекті Держбюджету на 2012 рік, ще не було»).

Проведемо найпростіші розрахунки на прикладі наведених вище показників бюджету Міноборони на 2012 р. Видатки на утримання Збройних Сил знову становлять левову пайку бюджету — 13,3 млрд. грн. (81%).Опираючись на стандарти розвинутих країн (утримання — 50 %), простим множенням на два отримуємо понад 26 млрд. грн.

Але ж виділеного на утримання війська нині вистачає лише на оплату енергоресурсів, бідненьке харчування, злиденну зарплатню офіцерів та бензин для сотень машин начальників. Навіть визначений у бюджеті 2012 р. ресурс дасть змогу підвищити грошове утримання окремих категорій військовослужбовців у середньому всього на 25 %. А підвищення сміховинних окладів за військовим званням Міністр фінансів блокує.

Наведемо для прикладу розрахунки додаткових потреб у грошовому забезпеченні, що провів Мінфін, заперечуючи проти розробленого Мінсоцполітики проекту постанови Кабінету Міністрів «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 р. № 1294», в якому було запропоновано підвищити розміри посадових окладів військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу на 55–100 %, а також окремих додаткових видів грошового забезпечення — на 50 %.

Так ось, лише щоб усунути дискримінацію в посадових окладах військовослужбовців (про що далі), фінансисти нарахували додаткових видатків з державного бюджету на понад 11,0 млрд. грн, з яких на грошове забезпечення — понад 5,0 млрд. грн. та пенсійне забезпечення для перерахунку раніше призначених військових пенсій — 6,4 млрд. грн., які, мовляв, не враховані у Державному бюджеті на 2012 рік.

А ще додаткових щорічних видатків обсягом не менше3 млрд. грн. потребує розв’язання проблеми бездомних військовослужбовців. А скільки мільярдів треба, щоби знищити непридатні для використання боєприпаси. Їх у нас, з урахуванням цього «добра» на Чорноморському флоті, немало-небагато понад… 2 мільйони тонн (!). А щоб ліквідувати наслідки діяльності сотень колишніх баз і складів пального, що отруїли землю?

Таким чином, бюджетні призначення для Міноборони у Державному бюджеті на 2012 рік не забезпечують не тільки розвиток, про що безпідставно твердять заповзяті у брехні керівники Міноборони, а навіть зупинення руйнування Збройних Сил.

Тому й не дивно, що нинішній начальник Генштабу ЗС, анонсуючи проект Державної програми реформування ЗС, заявив, що вона має на меті лише: «… створити умови для подальшого розвитку Збройних Сил, підвищити їх боєздатність та забезпечити часткову готовність до виконання завдань за призначенням, розпочати розвиток Збройних Сил шляхом збільшення бюджетних видатків на підготовку …» [4].

Так влада визначає собі «надзавдання» — через 5 років реформування, витративши понад 86 млрд. грн., «забезпечити часткову готовність (ЗС) до виконання завдань» (якщо така мета залишиться у затвердженому документі). Але коли і хто визначив таку мету військового будівництва, хто бере на себе відповідальність за обеззброєну країну, широкому загалу невідомо.

Українське суспільство має знати про наслідки такої оборонної «стратегії» — нині у війську 80–90% озброєнь вичерпали технічний ресурс, оперативних запасів матеріальних засобів нема.

На кінець 2010 р. основні показники бойової підготовки військ (сил) були у три-чотири рази менші, ніж навіть у 2006 р. Частини десятиліттями не виходять на бойові навчання, літаки падають, гармати не стріляють, ракети летять не туди, навіть влучають у цивільні літаки та будинки.

Військова служба стала непрестижною та невмотивованою, бо грошове забезпечення молодшого офіцера є меншим, ніж середня заробітна плата в державі, а контрактника — майже удвічі меншим.

Наші військовослужбовці отримують менше, ніж в усіх навколишніх країнах, нині російський військовий отримує у 5 разів більше. Посадові оклади держслужбовців нині є майже на 55 % вищими від посадових окладів військовослужбовців за порівнянними посадами.

Оклади за військові звання не підвищувались давно і є ганебними (генерал-полковник «коштує» 150 гривень). Чинне законодавство містить дискримінаційні норми щодо сімей військовослужбовців. Нині за померлого державного службовця пенсія сім’ї у разі втрати годувальника призначається у розмірі 70 % від його заробітної платні, а за військовослужбовця тільки 30% (учасників б/д — 40 %).

Квартирна черга лише в Міноборони на 01.01.2011 — 45,2 тисячі сімей. Більш як 15 років чекають житла 8,2 тисячі бідолах, а ще у черзі — 1,6 тис. соціально незахищених сімей (загиблих, померлих, інвалідів, багатодітних).

Ситуація катастрофічна з огляду на те, що уряд спромагається профінансувати щорічно будівництво не більше 3 тисяч квартир. На квартирному обліку у виконавчих органах місцевої влади перебувають ще 26 тисяч осіб, які звільнені у запас або відставку з Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства надзвичайних ситуацій, Служби безпеки України та інших силових структур.

У інших військових формуваннях, правоохоронних органах спеціального призначення та у Держспецтрансслужбі на квартирному обліку також перебувають 28 тисяч осіб.

Виникає запитання, чи повинна держава в умовах повсюдної бідності відривати немалі кошти на утримання боєздатного війська. Чи сприйматиме суспільство такі витрати?

Визначаючи свої оборонні видатки, кожна держава має виходити насамперед з інтересів власної національної безпеки.

Як доводить світова практика, фінансування національної безпеки — гарантія зміцнення країни, умова стабільності та ефективності її економіки. Експерти зазначають, що Польща два роки тому мала чисельність війська трохи більше 100 тисяч осіб та витрачала на оборону 9 мільярдів доларів, в Румунії чисельність армії була 90 тисяч, витрати на оборону — майже 3 мільярдів доларів. Італія при чисельності 293 тисячі витрачала на оборону 23 мільярди доларів.

Без сумніву, щоби переконати суспільство у необхідності належного фінансування оборони, політичні рішення, що визначають параметри військового будівництва, а серед них — чисельність війська, мають ухвалювати лише опісля їх всебічного стратегічного обґрунтування та громадського обговорення.

Наша ж влада, діючи за дилетантським принципом «хай гірше, зате своє», ще наприкінці позаминулого року анонсувала розробку основоположних документів, що визначають оборонне планування: нової Стратегії національної безпеки, Воєнної доктрини, Стратегічного оборонного бюлетеня та Державної комплексної програми реформування і розвитку Збройних Сил [6].

На жаль, громадське й експертне обговорення цих документів відповідними державними органами не проводилось, за винятком окремих кулуарних заходів, організатори котрих проігнорували навіть встановлені урядом вимоги щодо публічності та репрезентативності таких консультацій [7].

Тож українське суспільство,політичні сили позбавлені можливості висловити свої оцінки життєво важливих для країни документів, що мали б формуватись виключно на основіконсенсусу, оскільки є довготерміновими.

Для прикладу, чинний основоположний документ оборонного планування — стратегічний оборонний бюлетень розроблявся у 2003–2004 рр. (згадайте, яка політична сила була при владі) та мав визначати орієнтири оборонного будівництва до 2015 р.

Але ж розраховувати на те, що він буде виконаний, тодішня влада могла б лише тоді, якби він вводився в дію у перший місяць першої каденції президента, або ж якби він розроблявся спільно з політичними силами, що перебували в опозиції.

Такі ж сумніви щодо реальності оборонного планування виникають і сьогодні. Міркуйте самі, чинний Президент керує державою вже майже половину першої каденції, але розробляє Стратегічний оборонний бюлетень з терміном дії, як заявлено, до 2025 року.

Тобто, або нинішня політична сила має амбіції залишатись при владі ще 13 років, аби виконати заплановане, або ж нинішні основоположні документи у сфері оборони повторять долю попередніх — будуть спочатку забутими, а потім відкинутими.

Понад те, окремі ідеї згаданих документів, що потрапили у ЗМІ, дають підстави підозрювати їхніх авторів у невиправданому суб’єктивізмі. Для прикладу, в попередні роки поетапне скорочення війська обумовлювалось перспективою приєднання України до системи колективної оборони —Організації Північноатлантичного Договору.

Нині ж влада по-волюнтаристськи змінила безпекову політику, проголосила ефемерний «позаблоковий статус». В той же час продовжує скорочувати Збройні Сили. Але ж нейтральні держави війська не скорочують, оборонних витрат не урізують. Натомість наша влада внаслідок бездумного скорочення війська роззброює державу. Такий собі сучасний «троцькістський» принцип — ні миру, ні війни.

Про «ефективність» державного управління сектором безпеки можна скласти уявлення на прикладі того, як контролюється виконання оприлюдненого ще 10 грудня 2010 року рішення Ради національної безпеки і оборони від 17 листопада 2010 року «Про виклики та загрози національній безпеці України у 2011 році» [6]. В цьому рішенні РНБО були визначені, серед іншого, такі терміни виконання основних завдань.

Але минув рік — документів нема. Показово, що не затверджені навіть документи, виконання котрих мало б розпочатись цьогоріч та гроші на них мали б увійти до держбюджету. Для прикладу, проект Державної цільової оборонної програми розвитку озброєння і військової техніки на 2012-2017 роки нині все ще перебуває на розгляді в уряді.

Мало того, що програми розвитку озброєнь (а це і дослідження, і випробування й серійне виробництво) не можуть бути короткотерміновими (в Росії така програма розрахована до 2020 р.), то ще рік відкушують, не спромігшись своєчасно її затвердити.

Гострим сигналом для суспільства мали б стати наслідки такого оборонного «менеджменту» — тобто те, що виконання рішень найвищого у сфері безпеки органу не контролювалось і не контролюється нині.

Для прикладу, жодна з численних державних програм реформування Збройних Сил (ще вони називались — розбудови, розвитку, будівництва і т.д.) не пройшла через процедуру офіційної державної оцінки стану її виконання та ефективності витрачання державних коштів.

Військо небоєздатне, державні програми зірвані, але винних нема. Таким чином, громадськість та експертна спільнота мають докласти всіх зусиль, щоб все-таки отримати відповіді хоча б на такі головні питання військового будівництва:

1. Якими є концептуальні засади нової редакції Стратегії національної безпеки України, що мала бути подана на затвердження Президенту ще у січні 2011 р [6].

2. Які нові загрози безпеці країни визначатимуться у новій редакції Воєнної доктрини України та як передбачається гарантувати нашу безпеку, враховуючи статус позаблоковості. Експерти вважають, що позаблоковість України при критично низькому фінансуванні власного війська не зможе забезпечити захист нашої держави у разі збройного конфлікту.

3. Чи правда, що серед загроз безпеці фігуруватиме абсурдна, на наш погляд, дефініція: — втручання у внутрішні справи, здійснюване за допомогою … фінансової та моральної (?) підтримки окремих політичних сил, неурядових організацій?

4. Чи є рішення Президента, Верховного Головнокомандувача ЗС, що визначало б метою реформування сектора безпеки утримання впродовж 5 років небоєготових ЗС?

5. Чи є рішення Президента — Верховного Головнокомандувача ЗС, що визначало б, яким чином за умов позаблоковості забезпечити обороноздатність держави впродовж 5 років небоєготовими ЗС?

6. Чи має уряд концептуальний документ, що визначав би об’єктивну потребу у видатках для утримання боєздатних ЗС?

Розробка і затвердження чи то Президентом, чи Радою національної безпеки і оборони рамкового документа, який встановлював би нормативну потребу у фінансуванні оборони, є, на нашу думку, вкрай важливими.

Закон зобов’язує Кабінет Міністрів визначати матеріальні, фінансові й людські ресурси для гарантованого забезпечення потреб оборони та прогнозні показники видатків Державного бюджету на оборону [8].

У розвиток закону, Постанова КМ зобов’язує органи влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, подавати Мінфіну пропозиціїдо прогнозних обсягів видатків бюджету на відповідний рік.

На жаль, цілком правильна схема оборонного планування не мала логічного завершення — Мінфіну не визначене завдання здійснювати пріоритетне фінансування оборонних потреб, керуючись затвердженими нормами.

Тож на практиці розвиток армії сьогодні фактично визначає не міністр оборони, не Генштаб і навіть не вище керівництво країни, а Міністерство фінансів, бо оборонні витрати воно виділяє залежно від наявності грошей.

Лише у його компетенції задовольнити бюджетний запит Міноборони чи зрізати його. А відстоювати свій бюджетний запит Міноборони змогло б, якби цей запит ґрунтувався на нормативному документі. Але на прикладі поділу цьогорічного «бюджетного пирога», стверджуємо, що стан боєздатності війська турбує нашу владу в останню чергу, а Міноборони ніхто не слухає, його думка про потрібні обсяги фінансування армії в уряді нікого не цікавить.

Як вже зазначалось, керівництво військового відомства, нахвалюючи свою владну команду, анонсувало цьогорічний бюджет як такий, при якому «Збройні Сили України переходять від бюджету проїдання до бюджету розвитку і модернізації».

Міністр навіть брався при опрацюванні того бюджету добитись, щоби 1 мільярд гривень перенести зі спеціального фонду оборонного бюджету до загального, цілком обґрунтовано пов’язуючи таку потребу з тим, що надходження коштів до спеціального фонду є негарантованим з огляду на відсутність законодавчих підстав для реалізації нерухомого майна разом із земельними ділянками.

Чого ж досягли? Уряд і Верховна Рада так подбали про боєготовність Збройних Сил, так послухали пана міністра, що у Держбюджеті на цей рік зменшили видатки Міноборони на понад 1 млрд. грн. від суми, що була визначена після ухвалення його у першому читанні.

І, що головне, зменшили не віртуальний спецфонд, наповнення якого й так не буде, а гарантовані видатки із загального фонду. Бо якщо в проекті на перше читання частка із цього фонду становила 15 185, 7 млн. грн., то Мінфін не лише не збільшив її, як хотілось Міноборони, а ще й самочинно зменшив більш ніж на мільярд і дав, як згадувалось, лише 14 171,0 млн. грн. Ось ця сума й буде реальним ресурсом Міноборони, якй має, за заявами його керівників, забезпечувати розвиток війська.

А може, Міноборони саме таку суму й просило? Бо Мінфін чомусь заявляє, нібито «заявлену та обґрунтовану Міністерством оборони у бюджетному запиті потребу в коштах на 2012 рік забезпечено у повному обсязі».

А ще Міністр фінансів (тепер уже колишній) повчає РНБО та промовисто вказує на її місце. Оцініть: «У разі врахування пропозицій РНБО та встановлення для Міноборони видатків по загальному фонду у сумі 20,1 млрд. грн. приріст видатків на 2012 рік буде становити 75,1 відсотка, що значно перевищує темпи приросту ВВП (16,6 %), а також видатків Державного бюджету у проекті ДБУ-2012 (10,8%)».

Вважаємо, що свій бюджетний запит Міноборони, якщо він справді розрахований на боєздатне військо, було б легше обґрунтувати, якби на початку бюджетного процесу РНБО затвердила обґрунтовану потребу у фінансуванні сектору оборони та забезпечила гарантоване її задоволення.

У потребі такого нормативного документа можна переконатись хоча б на прикладі вкрай низької навченості військ, що стала наслідком недостатнього фінансування, про що вже йшлося.

Нині командувачами й комкорами є генерали, що, як кажуть, «живого» корпусу не бачили, а деякі, навіть бригади. Тобто не управляли з’єднанням (не кажучи вже про об’єднання) у повному складі на оперативних чи тактичних навчаннях, не виводили авіаційний полк на бойове застосування.

Військовики, котрі служили в радянських ЗС, знають, що полк у повному складі у групах військ та прикордонних округах виводили на тактичні навчання принаймні 1–2 рази на рік. З позицій нинішнього часу можемо констатувати, що це занадто, бо грошей ніхто не рахував, все ж було народне.

Але іншу крайність маємо у нашому війську — навіть з батальйоном роками не проводять тактичних навчань, не кажучи вже про бригаду. Це нормально? Хтось же має визначити, провівши перед цим дослідження та обрахунки, з якою періодичністю проводити ці навчання. Щоб, з одного боку, мати боєздатну частину, а з іншого — вкластися в бюджет.

На нашу думку, тактичні навчання мали б проводитись з такою періодичністю, щоби кожен командир протягом терміну перебування на посаді хоча б один раз мав можливість набути практики реального керування відповідним підрозділом, частиною чи з’єднанням повного складу в полі, в повітрі, в морі, на бойових стрільбах.

І мала б це визначити Настанова з бойової підготовки у Збройних Силах відповідно до перспективної моделі війська, можливостей економіки та з урахуванням переходу на комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом і стандартами розвинутих армій. Але підготовка проекту такого документа, попри те, що Кабмін зобов’язав Міноборони розробити його ще у 2010 році, теж чомусь затягується.

(Обеззброєна країна // «Універсум», 2012, № 3-4)

Віддавна військова сила слугувала ва­гомим аргументом у конкуренції за життя та ресурси, що його забезпечують. В мирні часи військова потуга є лише одним з інструментів, застосовуваних у зовнішній політиці.

Третє тисячоліття висуває нові виклики націям, їхній здатності захистити власний шлях розвитку та умови, які потрібні для її розвитку. Кожен з сучасних збройних конфліктів має свою особливість, геополітичну та соціокультурну специфіку.

Але більшість конфліктів пов’язана з контролем та перерозподілом «ресурсів розвитку». Енергоносії, продовольство та база для його виробництва — ключові з них. Також набуває розмаху боротьба за соціальні ресурси розвитку, відома як «війна цивілізацій».

В умовах глобалізації все частіше чуємо про західну, ісламську, китайську, латиноамериканську моделі розвитку. На сьогодні важливим чинником напруги є демографічний. Адже швидке зростання населення нових центрів впливу спонукатиме уряди до пошуку додаткових можливостей для виживання своїх народів.

Говорячи про безпекову ситуацію, слід зазначити, що втратили ефективність заходи ядерного стримування та нерозповсюдження. Завданням будь-якої держави — і Україна не може тут бути винятком — є гарантування національної безпеки та стабільного розвитку суспільства.

Сьогодні безпекове середовище навколо України продовжує формуватись під впливом глибоких змін у системі міжнародних відносин. Ці зміни відбуваються як на світовому, так і на регіональному рівнях.

Головні небезпеки у воєнній сфері для України, що визначені у Законі України «Про основи національної безпеки України», зберігаються. Появилась і низка нових чинників, які посилюють небезпеку та погіршують стан національної безпеки.

Так, наприклад, упродовж останнього десятиліття обороноздатність України поступово втрачає свій потенціал і стан її наближається до критичного. До того ж міжнародних воєнно-політичних гарантій Україні та ефективних механізмів захисту національних інтересів практично немає.

Глави військового відомства, військово-політичне керівництво країни в цілому відповідає за те що Збройні Сили досі не потрапили до пріоритетних напрямів розвитку державних інститутів.

На 24 серпня 1991 року на території України перебували: три загальновійськові і дві танкові армії, армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, два вузли Системи попередження про ракетний напад, інші військові формування чисельністю близхько 900 тисяч осіб, 6,5 тисячі танків, 7 тисяч броньованих машин, 1,5 тисячі літаків, 350 кораблів, 1272 ядерних бойових головок МБР, 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї.

На час заснування теперішніх Збройних Сил ОВТ і майна Україні дісталося стільки, що за чесного, справедливого і вмілого господарювання, керівництва, управління можна було витворити достатньо потужні сили; розв’язати всі соціальні проблеми, в тому числі — квартирні.

Від продажу зайвого майна та ОВТ можна було дістати кошти, необхідні для творення модерних Збройних Сил. Українській армії можна і треба було взяти найкраще з технічних знань, уміння володіти зброєю і технікою, оновити і осучаснити методику, тактику та оперативну майстерність, використавши досвід передових держав світу та національні традиції взаємин між військовими.

На зовнішній арені спроби українського керівництва віднайти своє місце у регіоні та світі наштовхнулися на серйозні стримувальні фактори. Зокрема, доводиться констатувати, що Україна стала жертвою стереотипів Заходу, вправно підтриманих російськими чинниками: «нестабільна країна, яка отримала третій у світі ядерний потенціал».

При цьому тактична ядерна зброя була без будь-яких переговорів вивезена до РФ, а стратегічна стала одним із головних каменів спотикання у спробах налагодження контактів зі світом.

Результатом переговорів з цього питання став Будапештський меморандум 1994 року, яким ядерні держави гарантували безпеку нашій країні. Зокрема, вони пообіцяли не використовувати економічних важелів тиску (!). Але Україна жодного разу — ані під час конфлікту навколо Тузли, ані в ході «газових воєн» — не скористалась з цього документа.¹

Важливою є геополітична позиція нашої держави. Наші західні сусіди давно визначились зі своїм вибором — вступ до НАТО та ЄС. Україна ж у багатьох євроінтеграційних темах залишається на рівні, який наші вони пройшли в 1993 році.

А в останній час ситуація в цьому процесі тільки погіршується. Позаблокова Україна опинилась в оточенні держав-членів двох військово-політичних союзів — НАТО та ОДКБ, військові потенціали яких, навіть без урахування ядерної зброї, у десятки разів перевищують її оборонний ресурс.

Тому після відмови України від володіння ядерною зброєю відвернення можливого катастрофічного сценарію має стати пріоритетом діяльності української дипломатії та інших відомств, що забезпечують реалізацію зовнішньополітичного курсу держави.

Зокрема, на території України є 17 ядерних реакторів, десятки небезпечних хімічних виробництв, каскади водосховищ і гребель, тисячі кілометрів транзитних газо-, аміако- та нафтопроводів, повітряних, залізничних та автомобільних транспортних коридорів тощо.²

Україна має бути готова до протидії воєнним загрозам. Зокрема, може виникнути збройний конфлікт на кордоні України через незавершеність його договірно-правового оформлення, висунення до Української держави територіальних претензій, активізацію «заморожених» конфліктів або спровоковану ззовні внутрішню нестабільність на національному, етнічному чи релігійному підґрунті. А отже, першим з головних завдань ЗС має бути захист територіальної цілісності та недоторканності держави у разі такого конфлікту.

Розв’язання міжнаціональних і транснаціональних суперечностей нація покладає на державу. Ця проблеми є актуальною для більшості країн Європи і США, з різниця лише в потужності їхніх економік.

З економічних міркувань скорочується чисельність ЗС, але воно компенсується ефективнішим сучасним озброєнням, що дозволяє зберегти або і збільшити їхній бойовий потенціал. Країни НАТО також компенсують скорочення збройних сил збільшенням потенціалу колективного захисту.

Спостерігається і стійка тенденція перерозподілу оборонних витрат на користь суттєвого збільшення видатків на переоснащення ЗС сучасними зразками озброєння.

Щодо України, то майже всі експерти заявляють про потребу нагальної реформи та модернізації ЗС України, що зумовлюється низкою чинників. Першим з них є проголошення Україною позаблокової політики, що вимагає уточнення безпекової та оборонної політики держави, відповідних програм і планів.

Стаття 4 Закону «Про основи національної безпеки України» одним із суб’єктів гарантування національної безпеки визначає Збройні Сили. А стаття 10 цього Закону визначає серед основних їхніх функцій «вироблення і періодичне уточнення Стратегії національної безпеки України і Воєнної доктрини України».

Проте за два останні роки не затверджено жодного документа, який був би пов’язаний із розбудовою ЗСУ. Виникає запитання: чи має військово-політичне керівництво держави стратегічне бачення, чітке уявлення, як і в якому напрямі розвивати ЗСУ? А можливо, ситуація ще гірша, і сама ідея обороноздатності держави не цікава і витіснена іншими завданнями?

Говорячи про військо зазвичай, розглядають три основні його складові — морально-бойовий дух, вишкіл і стан озброєнь та військової техніки. Для українського військово-політичного керівництва ставлення до озброєння ЗСУ — це універсальний тест на реальне ставлення до війська.

Президент України Леонід Кучма заявив, що Україні потрібна невелика, не обтяжлива для економіки, мобільна армія. За підрахунками фахівців, після так званої «реформи» Збройних Сил упродовж 20 років було реалізовано військового майна, боєприпасів, техніки і озброєння більш ніж на 30 мільярдів доларів США, які осіли на невідомо чиїх рахунках і аж ніяк не вплинули на задоволення потреб Збройних Сил в новому озброєнні і техніці, на житловому забезпеченні військовиків.

Руйнівний процес набув динаміки після внесення відомчим міністерством у парламент проекту Закону «Про господарську діяльність в Збройних Силах України» для узаконення «приватизації військового майна». Він був ухвалений майже одноголосно. Всі ці роки керівна верхівка сприймала армію як невичерпне скуповування майна, земельних ділянок, військових містечок, як об’єкт «економії» бюджетних коштів. Дехто не розумів, навіщо ЗС, якщо їх не можна використати для своїх приватних оборудок.

Боляче за знищені аеродроми, покинуті й зруйновані військові містечка, передані санаторії, ліквідовані шпиталі, будинки офіцерів, центри відпочинку і дозвілля.

Коли Україна отримала уламки радянської армії чисельністю близько 900 тисяч осіб і величезну кількість озброєння радянського виробництва, певний час ми мали можливість не вкладати ресурси в розвиток ЗС, але такий стан не міг тривати вічно.

На межі 2000-го українська армія вже мала застаріле озброєння й поступово втрачала бойовий дух. Сьогодні воно на ціле покоління відстає від техніки розвинутих армій світу. 80-90% озброєнь вичерпали технічний ресурс, нема оперативних запасів.

Військові частини роками не виходять на бойові навчання (причина та сама — немає коштів). Рівень геополітичного мислення всіх режимів протягом років незалежності України виявися таким, що держава на сьогодні не має сучасного війська.

Нинішнє керівництво МОУ вирішило розгорнути ремонт старої техніки, щоб зупинити деградацію в армії. Вперше в історії України військовий міністр не попросив ресурсів на закупівлю нових озброєнь і техніки. Звичайно, утопічна ремонтна ілюзія не спрацювала. ЗСУ як державний інститут стримування значно ослаблений, щоб не сказати — атрофований.

Ось статистика сучасного переозброєння. «Біла книга», яка вийшла в лютому 2011 р., констатує, що за останні 5 років в ЗСУ не завершено багатьох запланованих робіт. Зокрема, оптимізації системи управління ЗС і створення Єдиної автоматизованої системи управління.

Модернізовано тільки вісім (14,4%) бойових літаків із 55 запланованих, не виконані заходи з обновлення 21-го і придбання одного зенітно-ракетного комплексу С-300, двох літаків Ан-70 і 14 радіолокаційних станцій «Пелікан». Залишається низьким рівень справності більшості літаків (24%), гелікоптерів (36%), кораблів і суден (7%).³

Фахівці стверджують, заявляє В. Бадрак, директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння, що до 2016 р. у ЗСУ не залишиться жодної придатної для застосування авіаційної ракети, або ракети для комплексів ППО. А взагалі ресурс ремонтопридатності і, відповідно, модернізації бойових літаків, на думку військових фахівців, до 2020 р. буде вичерпано.

Тільки кожний 5-й літак і кожний 4-й вертоліт можуть злетіти. А справних зенітно-ракетних комплексів менше половини. В поточному році модернізовано один літак Міг-29, три літаки Су-25 і один L-39. Модернізація бойових вертольотів поки що мрія. Стосовно винищувальної авіації ЗСУ, то суттєве поліпшення тактико-технічних характеристик потребує не менше 4—5 млн. доларів на кожний МіГ-29.⁴

В оборонній політиці держави за останні роки не враховано погіршення геополітичної ситуації навколо України та паралельного швидкого переозброєння країн Центрально-Східної Європи. Україна не входить до системи колективної безпеки, тож вона має самотужки дбати про спокій та стабільність на власних теренах.

Саме тому ми не можемо не враховувати тих змін у світі, які сьогодні відбуваються. Треба враховувати і фінансово-економічну кризу, яка впливатиме на відносини між країнами. Це буде напруження і міжетнічних, і міжконфесійних, і інших жевріючих ще сьогодні конфліктів, буде абсолютне загострення.⁵

Всесвітньовідомий французький філософ і соціолог Реймон Арон у фундаментальній праці «Мир і війна між націями» зазначив: «Однобічне роззброєння рівнозначне капітуляції.

Той, хто припускає, що всі держави наслідуватимуть приклад, поданий першою великою державою в роззброєні, просто йолоп і не заслуговує того, аби з ним серйозно дискутувати».⁶ А далі: «Єдиною певністю, яку принесло б однобічне роззброєння, — це упевненість у безсиллі».

Коли нам постійно кажуть, що в нас спокійна й гармонійна геополітична ситуація, то згадаймо події навколо Тузли 2003 року або 20