Проблеми на інформаційному фронті

Окрім реальної війни на сході, Україна веде ще й інформаційну війну з Росією, яку програє з величезним відривом. Що означає собою інформаційна війна? За Вікіпедією інформаційна війна це — використання і управління інформацією з метою набуття конкурентоздатної переваги над супротивником.

Інформаційна війна може виконувати такі завдання:

1) Збір тактичної інформації.

2) Забезпечення безпеки власних інформаційних ресурсів.

3) Поширення пропаганди або дезінформації, щоб деморалізувати військо та населення ворога.

4) Підрив якості інформації супротивника і попередження можливості збору інформації супротивником.

5) Часто ІВ ведеться в комплексі з кібер- та психологічною війнами з метою ширшого охоплення цілей, із залученням радіоелектронної боротьби та мережевих технологій.

Чому ж Україна програє в інформаційній боротьбі? Тому що «… У нинішньому глобалізаційному світі кожна держава надає фундаментального значення розвитку, утвердженню і повновартісному функціонуванню власного інформаційного простору, який є запорукою національної ідентичності й державної безпеки.

На жаль, в Україні досі немає державної політики в сфері інформації. За понад 20 років не сформовано українського національного інформаційного простору… (Василь Лизанчук)» не було й досі немає чіткої стратегії інформаційного простору. Українські теле- радіо передачі зовсім не захищені від маніпуляцій зі сторони інших країн.

Для того, щоб усвідомити усю глобальність проблеми, варто проаналізувати статті з журналу «Універсум», який неодноразово наголошував на необхідності створення чіткої стратегії інформаційного простору й висвітлював усі діри стосовно цього питання.

Ось, наприклад, стаття про «Цинізм в інформаційному просторі» Василя Лизанчука:

«Очевидно, що інформаційна (і не тільки!) війна проти України набрала найнебезпечніших обертів. Чужа, насамперед російськомовна, інформаційна повінь затопила наше суспільство.

Владні структури (законодавчі, виконавчі, судові) відкрили зелену вулицю не лише попсовій низькопробній масовій культурі, а й так званому «інтелектуальному антиукраїнізму» (С. Вовканич), наповненому імперською семіотикою, антиукраїнською семантикою й аксіологією, сфальсифікованою історією України, ідеологією імперського «Русского мира». Усе спрямовано на дискредитацію самої незалежності України».

Інформаційну війну проти України путінська Росія веде одразу на трьох фронтах. Перший з них — у самій Росії, де Луб’янка тішиться тріумфом, якого не знав навіть ідеологічний відділ ЦК КПСС. Таке враження, що вивести націю зі стану безмежного «одобрямсу» кожному подихові путінських уст здатні хіба позаідеологічні чинники: потужний потік «вантаж 200» з Донбасу абощо.

Другий фронт — всередині України, де донедавна ФСБ почувалася майже як у себе вдома. Однак вторгнення росіян протверезило багатьох москвофілів; своїми танками й «градами» Кремль дезавуював Кісєльова й Гундяєва. Хоча речники «русского мира» залишаються активними в Україні, відчутно потоншав шар плідного ґрунту, в який досі падало їхнє отруйне насіння.

Для обох сторін стратегічні звитяги або поразки можливі нині лише на третьому фронті цієї війни — в світовому ідейно-інформаційному просторі поза межами Росії та України. На кону вирішується питання про те, на чиєму боці опиниться довкілля у конфлікті між найбільшими пострадянськими державами.

Теза про те, що «Хто володіє державою — володіє світом» уже не викликає сумніву. Перемоги чи програші котроїсь держави на геополітичній шахівниці тепер багато в чому залежить від того, якою вдалою є інформаційна політика, від того чи уміє країна захищатися чи нападати.

Публікація в журналі «Універсум» «Влада програє інформаційну війну…» як ніколи чітко окреслює всі недоліки стратегії України щодо інформаційного простору із усіма бідами:

«Керівництво України не розуміє значення інформаційної політики, а відтак не може адекватно реагувати на інформаційні атаки, що псують імідж країни. Відповідальність за це, згідно з конституцією, лежить на Раді національної безпеки й оборони в спецслужбах. Поки Україна програє на більшості зовнішніх і внутрішніх фронтах, де точиться боротьба за імідж країни, вважає колишній голова всеукраїнської громадської організації «Сила і честь» Ігор Смешко.»

Чим же такий важливий інформаційний простір? Невже українцям невідомо, що твориться у них в країні?

«Тут є нюанс. Ті, хто живуть всередині країни, можуть щодня звіряти слова політиків і керівників держави з тим, що реально відбувається. А от ті, хто живе за межами України, вони, як правило, реагують на те, що відбувається в інформаційному полі.

Після того, як керівництво України задекларувало угоду про асоціацію з Європейським союзом, несмачними стали не лише українські цукерки, м’ясо, сири, а й російське інформаційне поле заповнилося спеціальними програмами, в яких розповідають про те, як погано жити в Україні, а також як Україна втрачає весь свій потенціал. Зокрема на національному каналі «Росія 24» нещодавно запустили проект про євроінтеграцію України під назвою «Развод по-Украински».

Після такого переліку виникає логічне запитання, а що ж робити, як запобігати цьому? Пересічні громадяни лише розводять руками й сміються в той час, як інші держави, опираючись на такий інформаційний простір, роблять свої, не дуже хороші висновки, адже Україна не відповідає на схожі нахабства. Хоча спецслужби повинні були б реагувати на фальшиві повідомлення в бік України.

«Безумовно, прямий обов’язок національних спецслужб-реагувати на будь-які прояви іформаційної атаки проти України, проти визначених українськими законами пріоритетів. Але, як бачимо, вона не реалізується на повну силу».

Справді, без чіткого усвідомлення усієї небезпеки на інформаційному просторі України дуже важко отримати підтримку Заходу, адже той опирається на те, що бачить в інформаційному полі.

В основі полягає відсутність чіткої мовної позиції, зокрема на телебаченні. Сьогодні сусідня Росія всіляко намагається використовувати український інформаційний простір у своїх інтересах — для поширення неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки наших громадян.

Книжковий ринок заполонений секс-романами, детективами та іншим «легким» російськомовним чтивом, це коли національне книговидання на ладан дише. У газетно-журнальному морі, як гриби по дощу, виникають видання «для чітающіх на руском язикє» в той час, як національна українська преса перебуває на грані загибелі. По телебаченню і радіо всуціль транслюють кінофільми, пісні на «общепонятном».

Недооцінка такої агресії надзвичайно небезпечна — аж до втрати національної державності. Втрата інформаційного простору загрожує втратою державного суверенітету. Україна все більше витісняється зі свого інформаційного простору, в якому, грубо порушуючи українське законодавство, все більше хазяйнують чужинці.

Тисячі журналістів та операторів позбуваються робочих місць і змушені застосовувати свій талант і фахові знання не для користі своєї держави, а для збагачення чужоземних грошових мішків.

Через національний інформаційний простір України ведеться цілеспрямована робота щодо денаціоналізації, деукраїнізації населення через його зросійщення та знедуховлення за допомогою низькопробної, розрахованої на ниці інстинкти телепродукції.

Отже, питання повернення Україні її національного інформаційного простору, захисту її інформаційного суверенітету є стратегічним завданням винятково української держави.

Ніхто, окрім українців, не зацікавлений у його безумовному вирішенні. Без цього може стати проблематичним саме існування незалежної самостійної національної Української держави.

І тому можна цілком погодитися із твердженням українських журналістів, що нині справді для України найголовніше: — «відвоювати власний інформаційний простір, очиститися від імперських уламків, створити власну модель інформаційного простору України; захистити його від перманентного руйнівного впливу чужих інформаційних засобів».