РОЗДІЛ 3

ФЕНОМЕН РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ

Серед складників театральності іспанський дослідник Оскар Корнаго виділяє феномен репрезентації – динаміку обману та лицедійства, які лежать в основі акторської гри: актор, що ховається за персонажем, або персонаж, роль якого виконує актор.

Виходячи з біблейського міфу про первородний гріх і покарання за бажання пізнання, божественне око кладе початок історії репрезентації. Людина відчуває себе оголеною перед Богом, стаючи об’єктом нагляду/спостереження у театрі світу цього, приреченою сприймати себе водночас і суб’єктом і об’єктом репрезентації.

Для досягнення динаміки репрезентації потрібно майстерно володіти своїм тілом – позами, рухами, жестами, мімікою. Ці дрібні невербальні «детальки» об’єднуються у великий комплекс поведінки, який дозволяє публічній особі досягти потрібного рівня театральності.

Невербальна поведінка вплетена у внутрішній світ особистості. Її функція не зводиться до супроводу переживань. Невербальна поведінка – це зовнішня форма існування і вияву психологічного світу особистості і невід’ємний складник театральності у поведінці.

Міміка

Кожна дрібниця має своє значення, жодну з яких не можна розглядати окремо. Однозначно, що формуючи думку на основі аналізу виразу лиця будь-якої особистості, навіть якщо брати до уваги і рух очей, і положення губ, і мову, люди не застраховані від помилок.

Міміка формується із комбінації деталей, які можна розглядати лише комплексно.

Позу, міміку, жестикуляцію людина помічає поступово, однак цей процес сприйняття видається як «одночасний», оскільки здійснюється миттєво. У той момент, коли людина починає говорити, до «одного» враження приєднується також і мелодія голосу, ритм мови, сила звуку, інтонація, діалектне забарвлення мови. На перший погляд, уважний спостерігач може помітити такі важливі деталі, як пляма на одязі чи погано виголене обличчя.

Отже, крім слів, які говорить людина, вона найперше промовляє своєю мімікою, жестами та зовнішнім виглядом загалом. Саме ці маленькі, непомітні неозброєним оком рефлекси відкривають додатковий канал відвертої інформації, позаяк мимохідь відображена на лиці людини міміка - безумовний рефлекс.

Слово «міміка» походить від грецького слова mimos, що означає наслідування або точну зміну зовнішності (mimicous – той, що наслідує). По суті, міміка віддзеркалює почуття і думки і є елементарною одиницею мови, що доповнює мовлення і може навіть його замінити і є зрозумілою усім спостережливим людям [20, 151].

Франц Кан у книзі «Людина» порівнює обличчя з ландшафтом, який «завдяки постійній зміні кольорів, тону, світла і тіней, глибини і поверхонь викликає у нас все нові й нові враження, до того ж, враження ці бувають настільки безпомилковими, що люди, котрі нас добре знають, уміють визначати наш душевний стан тільки поглянувши на наше обличчя [20,75]»

Міміка формується в процесі життя. Дитина народжується з природними реакціями на зовнішні і внутрішні подразники, а міміка лише їх виражає. Міміка ж дорослих втрачає свою невимушеність, вона є наслідком виховання, запозичення, наслідування. Отже, обличчя людини стає тільки ілюстрацією особистості, її зовнішнім і не завжди правдивим віддзеркаленням. Не завжди правдивим тому, що люди якомога відчайдушніше намагаються носити певні «маски».

Реальні або надумані вигоди від носіння такої «маски» примушують нас з великим небажанням відмовлятися від неї. За допомогою «маски» ми нав'язуємо людям відносини, в яких вони не зацікавлені. І причиною цього є страх бути знехтуваним як особистість.

Так звана «маска» є одним із методів, за допомогою яких комунікатор може захистити свою особистість. Обличчя, яке люди відкривають для світу, лише іноді є справжнім. Показувати обличчям те, що люди відчувають насправді, вважається ознакою дивної, майже ненормальної поведінки.

Найпопулярніший прийом маскування - усмішка. Залучивши м’язи лиця, людина постійно усміхаємося тому, що усмішка – це не лише знак гарного настрою чи задоволення, але й вибачення та наш захисний сигнал:

· Якщо в переповненому кафе ви сідаєте біля незнайомої людини, напівусмішка свідчить: «Я не хочу завдавати клопоту, але тут єдине вільне місце»

· Якщо ви ненароком зачепили незнайомця в ліфті, то усмішка означатиме: «Не хочу видатись агресивним. Вибачте, будь ласка [37, 79]».

Усмішку публічні особи використовують коли хочуть ухилитись від відповіді на незручне запитання, коли запитання їм здалось абсурдним, недоречним.

Загалом, у світі існує практика завжди усміхатися. Вважається, що усмішка сприяє формуванню позитивної думки про мовця і є виявом гарних манер.

З віком такі «маски» носити все важче. Деяким жінкам, які все життя покладалися на красу своїх облич, важче виглядати природно, а м'язи лиця у чоловіків з віком стають менш пружним. Їхні щоки опускаються, а зморшки не розгладжуються.

Кожний охочий може навчитися досить сильно впливати на мову свого тіла. Але ось керувати м'язами обличчя майже неможливо.

Маскування не здатне прикрити мимовільних процесів. Напружена ситуація примушує людей пітніти і немає жодних способів це приховати.

Щоб краще зрозуміти мову невербального спілкування, потрібно хоча б поверхнево знати фізіологію людського обличчя.

Лице можна розділити на три частини:

1. Ділянка лоба (включно із бровами).

2. Середня частина лиця, тобто очі, ніс і щоки (більшість авторів включають сюди також і верхню губу).

3. Ділянка рота (або нижньої губи) і підборіддя [3, 24].

· Чоло. Припускають, що малюнок зморшок чола і брів дає відомості про процес мислення. Що ж до «науковості» таких інтерпретацій, то, звичайно, необхідно бути пильним, щоб трактувати емоцію правильно.

· Середня частина обличчя. Крім очей, носа і щік, більшість дослідників додають до цієї ділянки обличчя ще й верхню губу, тому що вона теж досить виразна і разом з іншими бере участь у загальному процесі спілкування. Часто ми говоримо лише губами або ротом. За допомогою очей ми не лише пізнаємо інформацію ззовні. Їх з повним правом можна назвати «вікном у душу», оскільки через них же ми отримуємо інформацію про внутрішній стан людини.

· Ділянка рота і підборіддя. Рот відіграє значну роль не тільки коли потрібно щось висловити, але і коли необхідно «впустити» інформацію з навколишнього світу. Ділянка підборіддя (із нижньою губою) характеризує емоційний стан, особливо підборіддя, що свідчить про здатність людини до самореалізації. У того, хто має намір здійснити щось рішуче, функцію мімічного сигналу виконує підборіддя висунуте вперед.

Цілісність і динамічність міміки є головними елементами експресивної поведінки особистості, тому зміна будь-якого компоненту мімічної структури зумовлює зміну всього психологічного сенсу.

Специфіка виступів публічних людей полягає у постійному контролі м’язів лиця та міміки, адже зазвичай на екрані ми часто бачимо обличчя мовця крупним планом. Цілісність і динамічність міміки є головними елементами експресивної поведінки особистості, тому зміна будь-якого компоненту мімічної структури зумовлює зміну всього психологічного сенсу. І хоч коли ми бачимо мовця здалеку, то не дуже звертаємо увагу на міміку, крупні плани наче під мікроскоп дозволяють розглянути обличчя.

Ми переглянули випуск телепередачі «Прямим текстом» на каналі «ZIK» за 1 травня 2014 року, де серед гостей була співачка та письменниця Ірена Карпа.

Ірена Карпа хоч і зажила собі слави людини, яка любить виходити поза рамки, в ефірі трималася доволі стримано.

Емоції гості змінюються відповідно до поставлених їй запитань та висловлених думок і це робить виступ цікавішим, адже глядач спостерігає за гармонійною картинкою, своєю мімікою Ірена показує, що розуміє про що говорить, і це зацікавлює глядача. Додає йому довіри до сказаного. На таких людей хочеться дивитися. Розмова про політику, як зазначила спочатку гостя, викликає у неї вкрай неприємні відчуття і її міміка це підтверджує.

Емоція гніву. М'язи чола зрушені всередину і вниз, надають очам загрозливий або насуплений вираз, очі блищать, примружені, губи щільно стиснуті [Додаток В].

Емоція роздуму. Погляд спрямований вгору, лице напружене.

Емоція недовіри. Брови опущені, очі примружені.

Незважаючи ні на що, почала і завершила свою розмову Ірена з усмішки, що свідчить про добрі манери та позитивний акорд, який вона намагалася додати до розмови про політику. Широка усмішка і утворення «гусячих лапок» біля зовнішніх кутиків очей свідчить про щирість емоції радості.

Жест

Одним із різновидів «театральності» є «урочистість», до якої, за словами Бертольда Брехта «звертаються, намагаючись надати якійсь справі значення, якого вона начисто позбавлена [7, 431]». Жест, таким чином, несучи в собі одночасно обидві істотні ознаки театральності – дієвість і демонстративність – здійснюється заради того, щоб справити заздалегідь заплановане враження на спостерігача, глядача тощо.

Мова жестів є поняттям, подібним до жестовості. Це спосіб специфічного руху актора, або стилю гри. Мова жестів включає формалізацію жестів актора та їхню характеристику. Жестовість - це знакова система рухів.

Жест (лат. Gestus Єпозиція, рух тіла) – рух тіла здебільшого довільний. Його актор контролює і виконує більш-менш відповідно до значення тексту або просто самодостатньо. Жест вважається засобом вираження й екстер’єризації внутрішнього попереднього психічного змісту (емоція, реакція, значення), який актор передає тілом глядачеві. Точне визначення жесту належить Каюссаку [31, 161] «Жест є зовнішнім рухом відносно тіла й обличчя, одним з перших виражень почуттів, які людина має від природи… Якщо говорити про жест з погляду його доцільності в мистецтві, то слід розглядати його в різних площинах. Проте, хоч як би його тлумачити, потрібно вбачати в ньому процес вираження: в цьому полягає його первинна функція. Саме завдяки цій властивості жест прикрашає мистецтво, де він є усім». Отож жест є проміжним елементом між попереднім досвідом (свідомість) та екстерєризацією (фізичний стан) [31, 161].

«Якщо жести є зовнішніми й очевидними знаками стосовно нашого тіла, з допомогою яких пізнаються внутрішні прояви душі, то з цього напрошується висновок, що їх можна розглядати під подвійним кутом зору: передусім як видимі зміни: по-друге, як засоби, що вказують на внутрішні порухи душі [31, 161]».

Патріс Піві говорить про такі категорії жестів:

- Вроджені жести, зв’язані з пластичною поведінкою чи рухами;

- Естетичні жести, вироблені для творчих цілей (танець, пантоміма, театр, тощо);

- Умовні жести, які виражають повідомлення, зрозуміле і творцеві, й адресатові.

Вроджений жест відкидає імітацію, повторення й дискурсну раціоналізацію. Отож жест виконує функцію ієрогліфа: «Акт душі», як вважає Гротовський, актор не повинен ілюструвати тілом, він повинен діяти тілом. (Grotowski, 1971: 91). Йдеться про визначення ідеограм пластики (у Гротовського) або (а Арто) «нової фізичної мови на базі знаків, а не слів [31, 162]».

Характеристики жестового коду:

Напруженість/знімання напруженості;

Фізична й часткова концентрація низки жестів

Сприймання завершеної послідовності жестів та їхньої орієнтації

Естетичний процес стилізації жесту, його ампліфікація, очищення, дистанціювання,

Визначення зв’язку між жестом і словом (супровід, компліментарність, субституція) [31, 163].

Же­с­ти­ку­ля­ція у по­єд­нан­ні з ін­то­на­ці­єю мо­же фор­му­ва­ти ду­м­ку те­ле­гля­да­ча, впли­ва­ти на йо­го сві­до­мість. Говорячи про культуру поведінки публічної особи на телебаченні, можна зазначити, що над­мі­р­не же­с­ти­ку­лю­ван­ня ство­рює не­га­ти­в­не вра­жен­ня у те­ле­гля­да­ча. То­му слід вра­хо­ву­ва­ти цей факт і вмі­ло, до­ре­ч­но ко­ри­с­ту­ва­ти­ся не­ве­р­баль­ни­ми за­со­ба­ми мо­в­лен­ня, не за­на­д­то кон­цен­т­ру­ва­ти свою ува­гу на мо­ві же­с­тів — іна­к­ше те­ле­пе­ре­да­ча пе­ре­тво­ри­ть­ся на ви­ста­ву.

Часто, характерний жест стає візитівкою публічної особи. Екс-президента України Віктора Ющенка знають за загинанням пальців - мовляв, я все порахував, у мене все по поличках, політик полюбляє прикладає руку до серця - це спонукає людей вірити, коронний жест - наче перевіряє, чи добре сидить на ньому новенький костюм. В Юлії Тимошенко жести всуціль позитивні – відкриті долоні, мовляв я нічого не приховую від вас, вказівний палець догори у своїх промовах частенько підносить нардеп Олег Ляшко, а це - жест самозвеличення, вказує на претензію на унікальність [Додаток А].

Канцлер Німеччини Ангела Меркель використовує так званий «дах» [Додаток Б]. Кінчики її пальців притиснуті один до одного, ніжно з'єднані на рівні центра тіла. Такий жест означає концентрацію, хоча співрозмовник і сприймає цей жест негативно, тому що витягнуті вперед пальці виглядають оборонно, ніби це стріла. Такі жести-кліше є вкрай небезпечними, адже наштовхують на думку, що вони є виробленими, придуманими під образ, а не природніми. Адже для того, щоб політику повірили, його імідж повинен бути ідеальним та продуманим до найменшої деталі – жесту.

За Л. Конюховою, можна виокремити такі популярні серед тележурналістів жести [23, 118]:

· “сплеснути руками” (радість, захоплення);

· “розвести руками” (незадоволення, розчарування);

· “покивати головою” (незадоволення, заперечення чогось);

· “рука стискається в кулак (варіант: два кулаки)” (жест інтенсивності);

· “чітко відмахнути кистю руки” (категоричність);

· “плавний горизонтальний рух руки” (об’єднання);

· “однотипні рухи кисті руки з одночасним горизонтальним плавним рухом самої руки” (розчленування);

· “пальці згинаються від мізинця або від великого пальця, долоня спрямована до себе” (жест рахунку, часто використовується, супроводжуючи однорідні парцеляти);

· “паралельно поставлені долоні рук рухаються вперед” (жест порції, як правило, накладається на парцелят, а не на паузу);

· “долоні розкриваються, “роз’їжджаються” в різні боки” (роз’єднання, розподібнення);

· “відмахнути кистю руки в бік співбесідника” (жест дозволу);

· “рука рухається від грудей до грудей” (взаємність);

· “рука рухається від грудей вбік” (відчуження, віддалення, неприйняття чогось);

· “руки ходять веретеном” (хаотичність, безлад, плутаниця);

· “колові рухи ледь зігнутою кистю однієї руки або рухи пальцями “врізнобій” (невизначеність).

Отже, в біль­шо­с­ті же­с­тів те­ле­жу­р­на­лі­с­тів бе­руть участь ру­ки.

З ме­тою удо­ско­на­лен­ня жу­р­на­лі­ст­сь­кої май­с­те­р­но­с­ті те­ле­ве­ду­чий, оче­ви­д­но, все ж по­ви­нен за­сво­ї­ти де­які тех­ні­ч­ні при­йо­ми. Хо­ча, як пе­ре­ко­нує пра­к­ти­ка, ба­га­то ас­пе­к­тів мо­ви же­с­тів не­мо­ж­ли­во під­ро­би­ти. Жу­р­на­ліст мо­же за­сто­су­ва­ти пра­ви­ль­ний на­бір си­г­на­лів тіль­ки в то­му ви­пад­ку, ко­ли він спра­в­ді ві­до­бра­жає йо­го ре­аль­ні від­чут­тя, ду­м­ки, пе­ре­ко­нан­ня.

Імітація (лат. imitatio відповідає старогрец. mimesis). Потреба в імітації викликана передовсім ідейними мотивами: дати глядачеві ілюзію реальності, відчуття правдивості: Досконалість вистави полягає в настільки точній імітації подій, що глядач, якого безперервно обдурюють, уявляє свою безпосередню участь у події [31, 179]».

Імітація базується на системі кодувань, які творять ілюзію [31, 180].

Про те, як важко імітувати жести, знає кожний журналіст-початківець. З нагальною потребою володінням своїм тілом, людина зіштовхується у публічних виступах, коли слова потрібно супроводжувати рухами, щоб тіло не залишалося непорушним. Саме у стенд-апі, коли журналіст говорить текст, виникає проблема, як правильно жестикулювати руками, а під час того, як журналіст рухається в кадрі і говорить текст, надзвичайно важко думати ще й про жести. Тому рекомендується постійно спостерігати за своєї жестикуляцію, навчитися використовувати влучні жести, акцентуючи жести, а від кумедних чи недоречних позбавитись.

Вда­ле же­с­ти­ку­лю­ван­ня, як пра­ви­ло, під­т­вер­джу­є­ть­ся від­по­ві­д­ною ін­то­на­ці­єю як фо­не­ти­ч­ним за­со­бом ви­ра­жен­ня емо­цій­но­с­ті змі­с­ту те­к­с­ту, який про­по­ну­є­ть­ся те­ле­гля­да­че­ві.

Голос

Голос – це останній етап перед сприйманням тексту й сцени глядачем: йдеться про значення голосу у створенні сенсу й афекту, про труднощі його пошуку та оцінювання, про усвідомлення його впливу.

Перефразовуючи Барта, маємо підстави твердити, що голос як інтимний почерк актора – це передусім фізична складно аналізована функція поряд з такою функцією, якою є присутність мовця, а також вплив вистави на глядача. Висота, сила, тембр, забарвлення голосу є факторами суто матеріальними, а отже такими, які мовець майже не може контролювати. Вони дозволяють негайно ідентифікувати персонажа і водночас безпосередньо впливають (як це характерно для моментального емоційного сприймання) на почуттєвість глядача.

Голос є розширенням тіла в просторі. «Зерно голосу» міститься на стику тіла й артикульованої мови. Він посередник між чистою несистематизованою пластикою та невід’ємною від дискурсу текстуальністю, «проміжок між тілом і дискурсом». Голос перебуває в точці зустрічі або діалектичного напруження між тілом і текстом, або між поведінкою людини усномовної професії та мовними знаками. Мовець (завдяки голосу) є суто фізичною присутністю і носієм системи мовних знаків. У ньому реалізуються втілення слова і водночас система залучення тіла.

Інтонація регулює висоту голосу та акценти фрази. Голос мовця також передає повідомлення (адресована інформація), закладене в інтонації, акцентах, ритмі. З початком мовлення інтонація вказує (навіть ще до появи змісту) позицію мовця серед персонажів. Вона видозмінює одиниці висловлювання, надаючи їм делікатного забарвлення, що видно з відомого для акторів тексту, вимагаючи зіграти низку ситуацій та вимовляючи ті самі слова різним тоном. Інтонація позначає позицію мовця стосовно одиниць висловлювання, відображає їхню змінність, зокрема, емоції, вольовий акт, входження в одиниці висловлювання тощо. Воно виражає також (за Бахтіним) контакт з аудиторією, ставлення до іншої людини, оцінку ситуації, визначаючи її стратегічне місце. Висловлений з інтонацією дискурс стосується й одиниці висловлювання, і процесу висловлювання, і сенсу тексту, і сенсу творчості актора, і семантики, і прагматики.

«Театралізувати голос» означає уникнути ефектів природності, психологічності й експресивності та акцентувати або ритмізувати текст, призначений для вимовляння за автономною риторикою і власними законами, відношення яких до тексту є відношенням до звукового матеріалу з чітким вказуванням на місце слова у тілі та процесі висловлювання, як це властиво жестам, від яких тіло напружується. Слухачеві залишається уважно стежити за дійством для детальнішого ознайомлення із незвичною декламацією, що покаже прагнення актора і персонажа, роль якого актор виконує перед нами «музично».

Голос також характеризується певною «густиною»: в ньому відчувається пластика актора. Сенс ритму, просторовості дискурсу, поліфонії слів – усе це надає голосу оригінальності й театральності.

Голос публічної особи є її вербальний іміджем і він повинен відповідати тій поведінці, якої дотримується людина. Нечітка вимова, коливання звуку може дратувати слухача. Аби цього не допустити, потрібно постійно слідкувати не лише за лексичною красою свого мовлення. Та іноді, вади голосу знаменитості перетворюють на родзинки, як от показно-низький, серйозний і напружений голос Олега Ляшка чи дзвінка інтонація Ольги Фреймут.

Погляд

Погляд (скерованість зору) є невичерпним джерелом інформації не тільки щодо психологічної характеристики, ставлення до інших людей, але й щодо структурування простору в процесі висловлювання тексту й створення сенсу.

Спрямування погляду та його рух дають цінну інформацію про взаємодію між двома персонажами, а обмін поглядами є раптовим і миттєвим. Погляд структурує зустріч двох осіб віч-на-віч і регулює хід розмови.

На театральній сцені поглядом ж з’єднують слово та ситуацію. Погляд акцентує дискурс на певних елементах декору, забезпечує систему естафет між словом і вербальною та жестовою взаємодією. Погляд вводить тривалість у простір завдяки своїй можливості «знімати», зв’язувати розкидані просторові елементи, переповідаючи історію звичайною траєкторією «зиркання». Погляд привертає увагу глядача (а також і його погляд) або фронтально та безпосередньо (так, немовби глядач ідентифікує й уподібнює себе з мовцем), або з боку та опосередковано, коли ми бачимо погляд, спрямований на іншого. Мовець заволодіває слухачами, так би мовити, «очима» і змушує, немов у кіно, побачити решту поведінки через призму його погляду. Так поглядами мовець зачаровує слухачів.

Погляд:

· спрямований угору, свідчить про роздуми;

· вниз – про великі ідеї, деталі та початок жесту;

· погляд уперед свідчить про виконання конкретної мети.

Така естетична система (і це дивовижно) дає такі ж результати, як і нейролінгвістика, де аналізують зорові рухи та спрямованість погляду з метою виявлення обмеженої повторюваної кількості ментальних оцінок.

Якщо очі – це «вікна душі», то погляд є опорою тіла, руху та успішного процесу сценічного висловлювання.

Грим

До гриму можна ставитись по-різному. Політика «ZIK» не гримувати своїх гостей - публічних осіб, адже коли ті пітніють, грим не допомагає приховати недоліки, а навпаки, створює додаткові. На каналі «1+1» дуже багато уваги приділяється зовнішньому вигляду гостя. Працює штат гримерів, візажистів і стилістів, завданням яких є продумати образ людини від а до я, загримувати та зробити зачіску, яка б допомагала підкреслити індивідуальність людини.

Грим на телебаченні – розрізняють звичайний, коректувальний і характерний. Призначення звичайного гриму – нічого не змінюючи у вигляді актора, так розприділити світлотінь, щоб домогтися в зображенні потрібного балансу тонів (забрати блиск з чола, темні плями свіжовиголеного підборіддя, тіні навколо глибоко посаджених очей). Коректувальний грим допомагає сховати недоліки обличчя, вигідно підкреслити його привабливі сторони. Характерний грим використовується для того, щоб виявити специфічні риси образу, створити типаж. Міняючи контури обличчя, його овал, зачіску, можна міняти актора до невпізнання. Вибір гриму диктується не тільки художнім міркуванням, але залежить і від суто технічних факторів: інтенсивності освітлення, світлового балансу, напрямку світла, декорацій, співвідношення контрастності особи й тла, регулювання відеосигналу, освітленості зображення на фотокатоді трубки, коефіцієнта контрастності, спектральної характеристики трубки. [45, 160]