Висновки. Виходячи із поставлених завдань дослідження, нами були зроблені такі висновки:

Виходячи із поставлених завдань дослідження, нами були зроблені такі висновки:

1. Причинами кризи радянської однопартійної системи, що призвели до її остаточної ліквідації початку 1990-их років були: по-перше, екстенсивний характер радянської командно-адміністративної системи народного господарства, що породжував глибоку економічну кризу в країні, по-друге, диспропорція у матеріальному забезпеченні радянського народу та партійно-радянської номенклатури, що була забезпечена усіма необхідними матеріальними благами, по-третє, поступова втрата впливу на суспільство соціалістичної моралі та комуністичної ідеології, які насаджувалися провладною партією, по-четверте, політична криза в самій комуністичній партії, що виявилася з одного боку, у наростанні боротьби за ключові посади в Політбюро ЦК між різними партномеклатурними угрупуваннями, а з іншого, у падінні авторитету керівництва КПРС, до діяльності якого більшість населення країни ставилася іронічно та критично. Суперечливі економічні та політичні реформи, які проводилися в партії в рамках політики «перебудови» зумовлені наростаючими проблемами в комуністичній ідеології здійснили вирішальний вплив на організаційну єдність партійних структур КПСР. До того ж неефективність реформ, проведених Горбачовим сприяла піднесенню політичної активності та свідомості народу. Бурхливе зростання неформальних груп, організацій і рухів сприяло в подальшому остаточній ліквідації однопартійної системи у Радянському Союзі та відкрило шлях до формування багатопартійності.

2. Початком формування організованої політичної опозиції в СРСР в роки «перебудови» слід вважати наростання у верхніх ешелонах партійно-державної влади супротиву курсу горбачовських реформ. Кампанія послідовного витіснення із політбюро ЦК КПРС представників раніше недоторканої касти «брежнєвських» партфункціонерів, розгортання нищівної критики не лише старого бюрократичного стилю роботи партноменклатурної еліти але й невиправданих привілеїв в середовищі вищого чиновництва, лише негативно налаштувало партійно-господарський апарат та представників силових структур проти курсу нового генсека та закладало основи для початку протистояння всередині партійної верхівки КПРС.

З самого початку «перебудови» в номінально єдиному партійно-державному апараті КПРС йшло формування трьох ідейно-політичних течій. Першою серед них оформилася радикально-реформаторська (демократична) течія на чолі з А.Яковлєвим всередині якої виокремлювалося угруповання радикалів (А.Яковлєв, Е.Шеварнадзе, Б.Єльцин), які робили ставку на радикальний розрив із радянським та соціалістичним минулим і виступали за створення принципово нової, заснованої на ліберально-демократичних цінностях суспільно-політичної системи та поміркованих реформаторів (Н.Рижиков,Л.Албакін), які з метою збереження соціалістичної моделі розвитку прагнули виробити достатньо зважений поетапний перехід до ринкової економіки, реформувавши партію на демократичних засадах. На протилежних від них позиціях стояла ортодоксально-комуністична течія (Є.Лігачов,І.Полозков, В.Чєбриков, М.Соломєнцєв). Вона виступала за збереження соціалістичних цінностей в тому вигляді, в якому вони склалися в Радянському Союзі; при цьому вона ратувала за посилення авторитарних командно-адміністративних характеристик існуючої комуністичної системи, за надання їй по суті неосталінських рис. Крім того в Політбюро були і прибічники горбачовського курсу. Комуністи-реформатори виступали за єдність КПРС та її оновлення на засадах демократичного соціалізму.

В процесі політичної трансформації ці течії до літа 1991 року утворили всередині монолітної компартії різноманітні внутрішньопартійні угрупування фракційного типу – платформи. На правому фланзі знаходилася Демократична платформа, утворена на базі радикально-реформаторської течії у січні 1990 року (засновники – Ю.Афанасьєв, Б.Єльцин, М.Іванов, М.Травкін, І.Чубайс, В.Шостаковський). Вона об’єднала прибічників плюралістичної демократії, приватної власності, ринкової економіки, а по суті – сили антикомуністичної спрямованості. В «центрі» розташувалася Марксистська платформа (А.Бузгалін, А.Пригарін, С.Скворцов), сформована на базі марксистсько-ленінської та реформаторсько-комуністичної течії в КПРС у квітні 1990 року. Її прибічники виступали за широку підтримку комуністичного змісту Програми КПРС, вивчення та пропаганду марксистсько-ленінського спадку та повернення до ідеалів істинного марксизму-ленінізму. Позиції лівого центру займав Рух комуністичної ініціативи (В.Тюлькін, А.Сєргєєв, Р.Косолапов) утворений на базі ортодоксально-комуністичної течії у січні 1990 року. Він розділяв комуністичні позиції ЦК і прагнув створити антидемократичну альтернативу горбачовському керівництву та демократичному рухові в цілому. На крайньому лівому фланзі знаходилася ортодоксальна Більшовицька платформа (Н.Андрєєва, Т.Хабарова, М.Рахманов). Своєю метою вона проголосила боротьбу з «ревізіонізмом» всередині КПРС і повернення до «сталінсько-ленінських норм» в політичному та економічному житті. Не зважаючи на розбіжності в програмних вимогах та різний ступінь внутрішньопартійної організованості поява вищеназваних платформ лише сприяла формуванню «багатопартійності» в рамках КПРС та прискорювала процес її розпаду.

3.