IV Халықаралық ғылыми-практикалық конференция

На сучасному етапі розвитку суспільства цілий спектр партій та організацій, що називають себе комуністичними, відображає різноманітні орієнтації – від соціал-демократизму до сталінізму. В основі цього феномену лежить як суб’єктивний (особисті амбіції лідерів, неготовність партійних еліт до перерозподілу владних повноважень, роздування програмних розбіжностей), так і об’єктивні фактори, що витікали із строкатості соціальних груп, що складали основу комуністичного руху.

Як вже говорилося у Другому розділі нашого дослідження, з кінця 1989 року спостерігається поступовий розпад монолітної КПРС на ідейно-політичні течії, рухи та платформи. Цей процес проходив немовби двома хвилями.

Перша розпочалася, коли у відповідь на створення «демократами» так званих «народних фронтів» прибічники ортодоксально-комуністичних поглядів вийшли за межі КПРС і утворили у липні 1989 року Об’єднаний фронт трудящих СРСР. В його склад увійшли «інтернаціональні» рухи Молдови, Білорусії, України прибалтійських та інших союзних республік. У вересні 1989 року була утворено республіканський відділ Фронту – ОФТ РСФРР, що об’єднав неформальні комуністичні та робітничі організації. Своєю метою організатори ОФТ (В.Ярин, А.Сергєєв, Р.Косолапов та інші) вважали боротьбу за «комуністичні орієнтири «перебудови»», забезпечення «справжнього відродження КПРС як партії робітничого класу». В цілому ідеологічна платформа асоціації передбачала створення суспільно-політичної організації, яка відстоюючи корінні інтереси робітничого класу, могла б «в практичній політичній сфері діяльності вести боротьбу за зміцнення ролі робітничого класу в перебудові, відновлення та зміцнення авторитету КПРС, за наповнення реформаторської діяльності партії та інших ланок політичної системи суспільства комуністичними цінностями…» В той же час це була по суті єдина політична організація комуністичної орієнтації, яка напряму апелювала до мас.

До червня 1990 року протистояння «реформаторів» та консерваторів» у вищому партійному керівництві призвело до створення Російської компартії (КП РСФРР) у складі КПРС (ініціатори – І.Полозков, Г.Зюганов, В.Купцов та інші) як альтернативи курсу горбачовського ЦК. Партія залишалася структурною частиною КПРС і не мала свого Уставу. Таким чином, всі члени КПРС, що стояли на обліку в первинних організаціях на території РСФРР були членами КП РСФРР. Це означало, що на момент створення чисельність партії була близько 10 млн. чоловік. У вересні 1990 року на другому етапі Установчого з’їзду КП РСФРР підтвердила вірність «соціалістичним орієнтирам перебудови». Проте коли під час ХХVIII з’їзду КПРС із документів компартії республіки практично зникають положення марксизму-ленінізму, стало зрозуміло, що даний крок стане початком відкритої конфронтації республіканських комуністів з Горбачовим. На пленумі ЦК 6 серпня 1991 року І.К.Полозков був звільнений з посади першого секретаря ЦК, а вже 8 серпня першим секретарем ЦК РСФРР і членом Політбюро було обрано В.Купцова.

Протягом березня-квітня 1990 року, у результаті ідеологічних трансформацій, у більшості республіканських компартій СРСР стався розкол. Частина комуністів оголосили про свій вихід із складу КПРС та створення самостійних компартій союзних республік, які доволі швидко еволюціонували у сторону традиційної європейської соціал-демократії та відстоювали «демократичний шлях розвитку», намагаючись бути партіями парламентського типу. Виступаючи за суверенітет та самостійність власних республік вони вимагали надання рівних політичних та соціально-економічних прав всім жителям країни, незалежно від їх національної приналежності, проведення економічних реформ, які б сприяли встановленню державного контролю за цінами на товари, створення дієвої системи соціального законодавства. Інша частина представників місцевих компартій продовжувала виступати з інтернаціоналістських позицій, відстоюючи єдність структур КПРС в республіках та державі загалом. Створені ними комуністичні партії, які ідеологічно продовжували залишатися у фарватері діяльності КПРС протягом 1990-1991 років взяли активну участь у «параді суверенітетів» та проголошенні незалежності союзних республік в складі СРСР. Створені за їх ініціативою Комітети Національного порятунку вступили в жорстке протистояння з проголошеною владою незалежних радянських республік.

Після серпневого путчу ДКНС 19-21 серпня 1991 року КПРС та компартія РСФРР були звинувачені у змові із «заколотниками» і указами президента РСФРР Б.Єльцина від 23 серпня 1991 року, та 6 листопада 1991 року фактично заборонені. У відповідності з ними, їх діяльність на території РСФРР була припинена, її організаційні структури в межах республіки були розпущені, а партійне майно конфісковане. Після опублікування аналогічних законів та постанов в межах інших союзних республік наприкінці 1991 року остаточно завершилася епоха політичного панування КПРС в Радянському Союзі. Колишні республіки СРСР вступили в посткомуністичний період свого існування.

Проте, остаточно усунути комуністів із суспільно-політичного життя країни так і не вдалося. Навпаки, серпневі події і подальша заборона діяльності завдали потужний імпульс їх організаційному розвитку, прискоривши розмежування внутрішньопартійних течій і створення на їх основі самостійних політичний організацій, що означало початок другої «хвилі» розвитку комуністичного руху.

Одразу ж після невдалого виступу ДКНС розпочався бурхливий процес трансформації внутрішньопартійних комуністичних течій у самостійні партії.

 

IV Халықаралық ғылыми-практикалық конференция

«Мұнай-газ индустриясындағы инновациялық дамудың проблемалары»