Формування інтегрованих корпоративних структур як чинник реструктуризації національної економіки

1. ГОСТ 5773-90. Издания книжные и журнальные. Форматы [Текст]. ─ Взамен ГОСТ 5773-76; введ. 11-06-90. ─ М.: Государственный комитет СССР по управлению качеством продукции и стандартам ─ М.: Изд-во стандартов, сор. 2004. ─ 2 с. ─ (Форматы книжных и журнальных изданий).

2. Использование Adobe® InDesign® CS5, CS5.5 для Windows и Mac OS: Руководство пользователя [Электронный ресурс].─ Электрон. дан. (PDF-файл). ─ Adobe Systems Incorporated, 2010. ─ Режим доступа http://helpx.adobe.com/support.html, свободный.

3. Использование Adobe® Photoshop® CS5, CS5.5 для Windows и Mac OS: Руководство пользователя [Электронный ресурс].─ Электрон. дан. (PDF-файл). ─ Adobe Systems Incorporated, 2010. ─ Режим доступа http://helpx.adobe.com/support.html, свободный.

 

Формування інтегрованих корпоративних структур як чинник реструктуризації національної економіки

ЗМІСТ

 

ВСТУП

1. ВИДИ ТА ПРИЧИНИ ФОРМУВАННЯ ІНТЕГРОВАНИХ КОРПОРАТИВНИХ БІЗНЕС-СТРУКТУР В СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЦІ……………………………………………………………………..10

2. СПЕЦИФІКА ФОРМУВАННЯ ІНТЕГРОВАНИХ БІЗНЕС-СТРУКТУР В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ……………………………………………………….18

3. РОЛЬ ДЕРЖАВИ У СПРЯМУВАННІ ПРОЦЕСІВ КОРПОРАТИВНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ НА ЕФЕКТИВНУ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЮ НАЦІОНАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІКИ…………………………………………………………………..21

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………30

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………..33

ДОДАТКИ………………………………………………………………………35

 

 

ВСТУП

 

Корпоративний сектор є основою сучасної економіки. В умовах сьогодення одним із головних факторів конкурентоспроможності національних економік розвинутих країн світу стало ефективне функціонування корпоративної власності, яка формується на основі централізації капіталу в межах великих корпоративних структур. Для дослідження сучасної сутності корпоративної власності необхідно розглянути еволюційне формування інституту корпоративної власності та історію створення перших корпоративних об’єднань. Корпоративна власність є результатом багатовікової еволюції організаційно-правових форм господарювання. Сутнісне наповнення категорії«корпоративна власність» тривало протягом кількох століть. Індивідуальна підприємницька діяльність, заснована на одноосібному володінні, є первинною формою господарювання, за якої індивід покладає на себе не тільки фінансовий ризик(ризикуючи своїм приватним капіталом), а й виключну відповідальність за управління. Підприємець одночасно є і власником, і працівником, і управлінцем.

Вже в епоху Середньовіччя, коли основною і переважаючою формою господарювання було одноосібне підприємництво, почали створюватись прототипи сучасних спільних форм організації бізнесу. Такими прототипами сучасних корпорацій були купецькі гільдії,метою об’єднання яких була боротьба з конкурентами, розширення торгівлі, а також ремісничі цехи, мета яких полягала в корпоративній відособленості та монополізації ринку. Варто зазначити, що на цьому етапі відбувалось об’єднання приватних капіталів лише окремих фізичних осіб. Науково-технічний прогрес стимулював удосконалення форм організації бізнесу. Поштовх для розвитку отримали форми господарювання, засновані на об’єднанні,централізації капіталів, які зробили можливим залучення значних фінансових ресурсів. Саме таким чином створювались товариства або партнерства – форма організації підприємництва, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від частки у статутному фонді та місця у структурі управління товариством. Проте, партнерство на певному етапі еволюції форм господарювання також виявилось неспроможним акумулювати необхідні фінансові ресурси. Більшдосконалою організаційно-правовою формою господарювання виявились акціонерні товариства (корпорації). Перші акціонерні товариства виникли в епоху великих географічних відкриттів, коли почався стрімкий розвиток міжнародної торгівлі та з’явилась потреба в значних фінансових ресурсах для використання нових можливостей. У своїй монографії Педько А.Б. зазначає, що: «Витрати на освоєння заморських ринків збуту і джерел сировини виявились непосильними для окремих осіб,результатом чого стало створення акціонерних товариств – англійських і голландських компаній із торгівлі з Ост-Індією, компанії Гудзонової затоки, які і стали першимивеликими емітентами цінних паперів». На цьому етапі учасниками акціонерних товариств та їхніми власниками отримали змогу бути як фізичні, так і юридичні особи. З’явилися специфічні форми фінансового бізнесу, що обслуговували обіг фіктивного капіталу – акцій, облігацій та інших зобов’язань.

Отже, одночасно з інтеграцією приватних капіталів та створенням акціонерних товариств відбувалось усуспільнення приватної власності. Головною перевагою акціонерних товариств стало одночасне забезпечення централізації індивідуальних капіталів та обмеження ризиків інвесторів. При перетворенні одноосібних підприємств або партнерств на акціонерні товариства колишні власники отримували найбільшу кількість акцій створюваних акціонерних товариств, здобуваючи, крім контрольних функцій, ще й значні фінансові можливості завдяки розміщенню цінних паперів. Розвиток ринку цінних паперів призвів до появи великих економічно потужних інтегрованих корпоративних утворень, в структуру яких входять юридичні особи, а саме акціонерні товариства. На думку сучасних дослідників, господарство розвинених країн базується на великих і надвеликих інтегрованих корпоративних структурах, навколо яких вибудовуються мережі підприємств середнього і малого бізнесу.

Дослідження праць В. Базилевича, А. Гальчинського, В. Євтушевського, В.Мандибури, С. Мочерного, А. Педька, П. Самуельсона, А. Сірка, Л. Федулової дало змогу виявити різні підходи до сутнісного наповнення категорій «корпорація» та«корпоративна власність». Ієрархічна будова корпорації за принципом холдингової структури розкривається в працях таких дослідників, як К. Ковалевська, А. Чєрєзов, І.Шиткіна. Науковий доробок перелічених вчених займає важливе місце та є необхідним у дослідженні сутності корпоративної власності. Проте, з боку економічної теорії на сьогодні ще не приділяється належної уваги проблемі ієрархічного структурування сучасної корпоративної власності і вона залишається ще недостатньо дослідженою, яку вітчизняній, так і в світовій економічній науці.

Об’єктом дослідження є стан формування інтегрованих корпоративних структур як чинник реструктуризації національної економіки.

Предметом дослідження є проблеми корпоративної в Україні.

Метою дослідження є вивчення особливостей формування інтегрованих корпоративних структур як чинник реструктуризації національної економіки.

Завдання дослідження:

1) показати види та причини формування інтегрованих корпоративних бізнес-структур в сучасній економіці;

2) з’ясувати специфіку формування інтегрованих корпоративних структур в економіці Україні;

3) визначити роль держави у спрямування процесів корпоративної інтеграції на ефективну реструктуризацію національної економіки.

Структура дослідження: вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел.

1. ВИДИ ТА ПРИЧИНИ ФОРМУВАННЯ ІНТЕГРОВАНИХ КОРПОРАТИВНИХ БІЗНЕС-СТРУКТУР В СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЦІ

Свою історію великі інтегровані структури ведуть з 70-х років ХІХ століття. Аж до початку 50-х років минулого сторіччя в розвинутих країнах панувала тенденція укрупнення виробництва, що супроводжувалася процесами інтеграції. Наслідком була поява безлічі різноманітних форм організації господарської діяльності. Інтегрування йшло шляхом вертикальної і горизонтальної консолідації капіталів, різні сполучення яких давали безліч варіантів побудови інтегрованих корпоративних структур (ІКС).

Основою для формування інтегрованих корпоративних бізнес-структур є принципи кооперації, концентрації, централізації. Кооперація характеризується об’єднанням ресурсів таким чином, що в учасників виникають принципово нові можливості з реалізації якої-не-будь функції. Наприклад, учасник А має патент, але не має фінансових ресурсів для виробництва продукту на підставі патенту, а учасник В має фінансові ресурси, але не має патенту. Концентрація розширює можливості, пов’язані з ефектом масштабу. Централізація надає учасникам можливість поліпшувати свої ринкові позиції за рахунок координації своїх зусиль. Інтегрування організацій відбувається, як правило, на основі централізації чи концентрації, рідше – кооперації. Взаємодія організацій на основі принципу кооперації здійснюється, як правило, у відносно простих формах і добровільно. Кооперація підприємств характеризується: координацією виконуваних виробничо-господарських функцій; юридичною і господарською самостійністю окремих підприємств.

У залежності від виду зв’язків між організаціями розрізняють три типи інтегрування:

1) на горизонтальному рівні;

2) по вертикалі;

 

3) на основі нерегулярної структури [11, с. 67].

Інтегрування «по горизонталі» являє собою об’єднання підприємств однакових ступенів (етапів) виробництва чи збуту продукції. Вертикальне інтегрування виникає шляхом об’єднання організацій низки послідовних ступенів (етапів) виробництва чи збуту продукції (заготівельне підприємство – обробне – складальне). Інтеграція може бути «прямою» – від початкових етапів виробництва до кінцевого і «зворотною» – у зворотній послідовності (машинобудівне підприємство поєднується з металургійним заводом і гірничо-збагачувальною фабрикою). Об’єднання на основі нерегулярної структури містять як горизонтальні, так і вертикальні зв’язки, та включають організації різних галузей, ступенів виробництва і збуту продукції.

Найбільш широко зустрічаються наступні форми об’єднання. Об’єднання за інтересами – це оформлене угодою об’єднання інтересів двох чи більше підприємств для досягнення загальної мети без втрати самостійності. Юридичною формою об’єднання за інтересами виступає «договір про спільну діяльність». Об’єднання за інтересами, як правило, виникають на горизонтальному рівні, при цьому не виникають відносини підпорядкування й відсутнє об’єднання капіталів.

Інтересами організацій у спільній господарській діяльності можуть бути:

1) координація виробничих програм;

2) підвищення серійності продукції;

3) спільне використання патентів, відходів виробництва;

4) взаємне інформування про господарські ситуації тощо.

Мета об’єднання за інтересами – підвищення рентабельності «своїх» організацій шляхом спільної реалізації задач, що раніше виконувалися окремо (дослідження, розробки, раціоналізація тощо). Об'єднання для виконання роботи – це об’єднання юридично і господарчо-самостійних організацій, що має на меті спільне виконання визначеного завдання, здійснення одного чи обмеженого числа виробничих угод чи угод постачання

Така форма інтегрування найчастіше утворюється в сфері промислового будівництва для виконання великих замовлень, окремих науково-дослідних проектів і розробок. Одним з мотивів їх створення є бажання розподілити ризик господарської діяльності.

Кооперація підприємств у цій формі, як правило, здійснюється на горизонтальному рівні, тобто об’єднуються підприємства подібних галузей. Консорціум – це тимчасове об’єднання організацій на договірних засадах для реалізації конкретного завдання, що вимагає мобілізації значних ресурсів, після виконання якого воно розпускається. Історично консорціум є однією з форм зрощування банківського і промислового капіталу. Найчастіше утворюються консорціуми банків для спільного проведення великих фінансових операцій, посилення сукупної фінансової потужності і розподілу ризику між партнерами. У промисловості консорціуми створюються для спільного здійснення великомасштабних проектів. Консорціум, як правило, не має спільного капіталу і не створює спільних виробництв. Майно, надане учасниками, управляється, як правило, на довірчих засадах. Консорціуми часто виникають у нових науко- і капіталомістких галузях промисловості чи на стику галузей. В консорціумі організації цілком зберігають свою самостійність, підпорядковуючись спільному керівництву лише в частині договору.

Картель – це об’єднання незалежних організацій, що припускає координацію маркетингової діяльності його учасників і окремих елементів бізнес-планування на договірних засадах. Власне, це угода про розподіл ринку в частині регулювання цін і умов збуту товарів і послуг. Основне призначення картелю – це забезпечення його членам панівного стану на ринку шляхом усунення чи обмеження конкуренції між ними. В основі картелю лежить угода, що встановлює обов’язкові для всіх його учасників «правила гри»: умови торгових угод, найму робочої сили, обсяги виробництва і збуту продукції, рівень цін тощо. Картельна угода звичайно містить різноманітні кількісні квоти, характер і склад яких визначається цілями картелю: квоти на ліміти кредитів, експорт продукції, частку в спільному капіталі тощо. Перевищення квот учасниками звичайно спричиняє штрафні санкції, недовиконання – заохочується премією. В залежності від ступеня автономності й господарської свободи, наданої договором членам картелю, розрізняють картелі нижчого і вищого порядку. Перші прямо регулюють тільки умови збуту і ділової активності учасників, не торкаючись безпосередньо процесів виробництва і збуту продукції. Другі безпосередньо регулюють ціни, вид і обсяги виробленої членами картелю продукції, питання раціоналізації виробництва, використання патентів, форми і процеси збуту продукції [11, с. 98].

В даний час ця форма об’єднання не має широкого поширення, що обумовлюється наступними основними причинами:

1) ефективність картелів, як правило, нижче від монопольного становища на ринку (об’єктивний фактор);

2) існуюче антимонопольне законодавство більшості держав стримує спроби утворення картелів (суб’єктивний фактор), що призвело до появи різновидів картельних спілок, які існують у прихованій формі – конвенцій, корнерів, рингів, джентльменських угод.

Синдикат – це хитка форма об’єднання, що централізує структуру просування товарів і послуг на ринки, управління збутом, маркетингові плани в умовах загострення конкуренції. Об’єднані в синдикат суб’єкти, зберігаючи свою юридичну і виробничу самостійність, втрачають комерційну. У синдикаті реалізація продукції всіх його членів, а також закупівля матеріальних ресурсів здійснюються пропорційно квотам через єдиний орган – контору із збуту. У чистому вигляді ця форма інтеграції нині практично не застосовується, хоча її основні риси часто зустрічаються в створюваних альянсах для одноразових інтервенцій з метою захоплення ринкових ніш. Концерн – це об’єднання організацій, що мають обмежену самостійність, єдине ядро власності і контролюючий орган; до складу концерну звичайно включається фінансова організація, однак вона відіграє підпорядковану роль.

Концерн може виникнути на базі відносин залежності чи як об’єднання рівноправних організацій-партнерів під єдиним керівництвом. На практиці склалися два підходи до утворення концерну:

1) так званий «договірний концерн», що спирається на угоду про визнання однієї з організацій головною;

2) «фактичний концерн», заснований на фактичному пануванні капіталів одного з членів об’єднання.

Як правило, однієї угоди для утворення концерну недостатньо. Загальною передумовою його створення є встановлення відносин панування одних організацій над інтими шляхом відповідної участі капіталів. Єдине керівництво концерном може ґрунтуватися:

1) на угодах підпорядкування одних організацій іншим;

2) на включенні одних організацій до складу інших;

3) на фактичному пануванні одних організацій над іншими.

Види картелів та їх характеристики наведені в Додаток 1.

Концерн може бути створений внаслідок горизонтального і вертикального об’єднання організацій з вираженим виробничим ядром. Цілі «горизонтального» концерну подібні цілям картелю – досягнення пануючих позицій на ринку, усунення конкуренції між його членами, проведення самостійної цінової політики. «Вертикальний» концерн – це об’єднання організацій, що здійснюють послідовні стадії (етапи) виробництва чи збуту продукції. Концерни можуть мати також нерегулярну організацію і поряд з горизонтальними і вертикальними зв’язками поєднувати організації різних галузей, ступенів виробництва чи збуту продукції. На чолі концерну звичайно стоїть правління, що вирішує принципові питання діяльності об’єднання, здійснює контроль і загальне керівництво його справами. Для оперативно-господарського управління концерном формується рада директорів. Управління концерном випливає з принципу його побудови: материнська компанія – дочірні (залежні) фірми – формально незалежні від материнської компанії фірми, пов’язані договірними зобов’язаннями з учасниками концерну.

Однією з форм інтеграції, близької до концерну, є трест. Його учасники також цілком втрачають виробничу і комерційну самостійність і підпорядковуються єдиному управлінню. Утворення тресту здійснюється шляхом передачі контрольного пакета акцій раніше незалежних організацій чи довірчої угоди в так називану довірчу раду. Акціонери одержують сертифікат, що дає право на дивіденди, але не право голосу. Загальний прибуток у тресті розподіляється відповідно до пайової участі раніше незалежних учасників. Ця форма об’єднання через надмірну централізацію й обмеження самостійності учасників не знайшла поширення в сучасних умовах. Водночас розподіл прибутку тресту відповідно до пайової участі його членів не дозволяє здійснювати централізовані інвестиції. У цьому відношенні стійкою формою, що реалізувала процес централізації капіталу, не завершений у тресті, став холдинг (концерн).

Розбіжності між об’єднаннями типу картель, синдикат і трест – насамперед у відносинах власності: у картелі й синдикаті – у загальному випадку різні власники; у тресті – одна юридична особа. Також не одержали широкого поширення пули й альянси. Розподіл результатів діяльності пула між учасниками здійснюється відповідно до заздалегідь узгоджених квот. Поняття «альянсу» у сучасному менеджменті трактується подвійно: форма угоди, не підкріплена відносинами власності; загальне поняття різних видів об'єднань, звичайно міжнародних. Конгломерати – це об’єднання типу концерн, сфери бізнесу яких слабко пов’язані. Основна мета таких об'єднань - гнучке управління капіталами, спрямування їх у будь-які вигідні сфери, швидка ліквідація нерентабельних виробництв, ефективна реалізація надлишкових нагромаджень, мінімізація негативного впливу циклів ділової активності галузей.

Подальша концентрація виробництва капіталу приводить до об’єднань міжнародного характеру, таких як транснаціональні (ТНК) і багатонаціональні (БНК) корпорації. ТНК – це концерн, що функціонує на ряді національних ринків. ТНК не тільки реалізують продукцію на багатьох зовнішніх ринках, але і розмішують там свої виробничі потужності. Це дозволяє використовувати ті чи інші переваги економік різних держав (ресурси, робоча сила, податкове законодавство тощо) в інтересах ТНК, активніше здійснювати експансію на нові ринки. Промислово-фінансова група (ПФГ) – це об’єднання юридично самостійних взаємозалежних за капіталом організацій, що включає в себе спеціалізовані фінансові інститути, які цілком чи частково об'єднали свої матеріальні і нематеріальні активи на договірних засадах з метою вирішення спільних завдань.

Загальні закономірності формування ПФГ: широкий розвиток трастових відносин усередині групи; цілеспрямована концентрація власності, у тому числі шляхом перехресного володіння акціями; довгострокові перспективи інвестицій і власності на підставі високого рівня експертизи проектів; високий ступінь управлінської автономії і конкуренції членів групи при реалізації проектів; селективне втручання головних акціонерів з мовою великих проблем; спільна реалізація функцій маркетингу продукції в умовах жорсткого суперництва вертикально інтегрованих груп.

Метою створення підприємницьких груп є прагнення ефективно впливати на ринок за допомогою контролю над виробничо-розподільним циклом з одного центру. Для підприємницьких груп характерна перевага вертикальної інтеграції, в той час як для ПФГ більш типовою є горизонтальна структура. Між учасниками групи розвиваються економічні і фінансові взаємозалежності, поділ і координація праці.

Аналіз практики створення ПФГ дає підставу для виявлення факторів, вплив яких обумовлює формування інтегрованих корпоративних структур. Найважливіші серед них: розвиток фінансового капіталу; технологічні фактори; ринкові фактори; управлінські фактори.

 

2. СПЕЦИФІКА ФОРМУВАННЯ ІНТЕГРОВАНИХ БІЗНЕС-СТРУКТУР В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

Вибір відносин власності, поява сукупності нових інститутів і правових механізмів господарювання вимагає від працівників органів державного управління і місцевого самоврядування оволодіння і застосування таких форм і методів управління функціонуванням державної власності, які, не змінюючи її державної сутності, не суперечили б створенню і розвитку ринкових засад економіки.

Втіленням цих форм і методів є інститут державного корпоративного менеджменту, який дає змогу державі виконувати належні їй макроекономічні і соціальні функції в ринкових умовах. Управління державними корпоративними правами має свою специфіку, свої економічні, організаційні і законодавчі особливості, є частиною загальних процесів управління державною власністю та державного регулювання економіки.

Корпоративний сектор в економіці України сьогодні с настільки вагомим, що без урахування його особливостей держава не в змозі впливати на будь-які економічні процеси. Адже в країні нараховується понад 3,3 тис. підприємств державної форми власності, з яких біля 1,0 тис. заборонено до приватизації, і понад 1,5 тис. акціонованих підприємств з державними частками в акціонерному капіталі [7, c. 87].

Державна частка корпоративної власності є тією частиною державної власності, яка бере участь у системі державного регулювання економіки країни. Вона потребує визначення завдань і критеріїв оцінки ефективності управління державними корпоративними правами, враховуючи сутність та інституційні завдання державної власності, для якої макроекономічні показники відіграють другорядну роль, підпорядковану необхідності забезпечення зайнятості, функціонування галузей, які з різних причин є малорентабельними чи навіть збитковими і непривабливими для приватного капіталу.

Визначення критеріїв оцінки ефективності управління державними корпоративними правами в роздержавлених підприємствах є ключовою проблемою змісту і організаційних форм економічної активності держави в корпоративному секторі реальної економіки.

Особливо актуальною для розвитку цього сектора економіки держави слід вважати проблему вдосконалення корпоративного управління вітчизняними акціонерними товариствами загалом і товариствами, в яких держава володіє пакетами акцій. Адже належний рівень корпоративного управління є сьогодні одним з головних факторів конкурентоспроможності не лише окремих вітчизняних підприємств, а й національної економіки в цілому.

Необхідно пам’ятати, що корпоративний сектор економіки в Україні формувався за специфічних умов та під впливом специфічних обставин. Корпоратизація і акціонування державних підприємств проводилися директивними методами (згадаймо примусову колективізацію). Подібним чином було створено понад 35 тис. акціонерних товариств, а 18 мільйонів громадян нашої держави несамохіть стали власниками емітованих нею цінних паперів. При цьому слід наголосити на тому беззаперечному факті, що більшість із цих громадян не мають найменшого уявлення про особливості корпоратизації і акціонування державних підприємств.

Немає сумніву у тому, що ці обставини мали і мають неабиякий вплив на формування існуючого стану корпоративних відносин в Україні та визначили їх далеко не досконалий характер. Тому, власне, нашій країні сьогодні необхідна національна модель корпоративного управління, яка, ґрунтуючись на найкращій зарубіжній практиці, водночас враховувала б і специфіку створення та формування корпоративного сектора економіки України.

Фактично Україна сьогодні є країною з корпоратизованою економікою, в якій 80% реальної економіки перебуває в корпоративному підпорядкуванні, а більше ніж 350 впливових на загальнодержавному ринку підприємств є такими, в яких контрольний пакет акцій контролює держава.

 

 

3. РОЛЬ ДЕРЖАВИ У СПРЯМУВАННІ ПРОЦЕСІВ КОРПОРАТИВНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ НА ЕФЕКТИВНУ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЮ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Тенденція до формування корпоративної власності в Україні посилюється з причин закономірностей розвитку економіки ринкового типу, а також впливом світової тенденції переходу до інституціональної економіки. З точки зору структурування відносин власності корпоративна її форма найбільше відповідає цим процесам.

Загалом першою особливістю формування корпоративної власності в Україні слід вважати наявність її передумов у попередній планово-регламентованій економіці у вигляді державно монополізованих структур, які не механічно, а органічно вписалися у ринкове середовище. Вадами можна вважати тут лише те, що деякий час ці корпорації перебудовувалися за умови відриву від єдиного народногосподарського комплексу і переорієнтовувалися на ринкові принципи господарювання. Одночасно зауважимо, що для створення нових і кількісних об’єктів дрібної чи середньої приватної власності сприятливих умов не існувало (якщо не враховувати кримінальний характер первісного нагромадження капіталу окремими суб’єктами): відсутність у більшості населення первісного капіталу, надзвичайно високий процент по кредитах комерційних банків, відсутність чинного законодавства тощо. Тому статистичні органі до останнього часу надавали такий показник з кількості суб’єктів приватної власності, як 4,2 відсотка – зокрема, у 2003 році. Лише з 2005 p., коли з непояснених причин до приватної власності почали відносити АГ, цей відсоток за один рік зріс за різними розрахунками до 77 – 82 на перше січня 2006 року. До речі, статистичний довідник надає таку класифікацію форм власності: приватна, державна та державна корпоративна, комунальна та комунальна корпоративна [3, с. 62].

Другою особливістю формування корпоративної власності в Україні, як уявляється, слід вважати відсутність принаймні до середини 90-х років минулого століття будь-яких наукових досліджень українських учених з проблем корпоративної власності, яка практично вже формувалася за процесами роздержавлення і приватизації. Дослідження цього плану почали з'являтися наприкінці 90-х років – на початку нового століття. Тобто, науково-теоретична розробка цих проблем відставала від практики процесів переходу, а отже, і створення цієї форми власності і корпоративного сектора економіки. Ця обставина не найкращим чином вплинула на процес формування корпоративної власності, оскільки він відбувався, по-перше, стихійно і межувався із кримінальними методами залучення капіталу, по-друге, з-за вельми часто змінюваних урядів поза програмою влади, яка була б спроможною заповнити хоча б частково відсутність наукових розробок з цього приводу. В результаті, як справедливо відзначає Сірко, ні теоретично, ні практично не було розмежовано капітал-власність і капітал-функція і не склався прошарок менеджерів, спроможних узяти на себе функцію управління корпоративної власністю [1, с. 59-60]. До того ж, дослідженню підлягала й така проблема, як розмежування реального і фіктивного корпоративного капіталу.

Третя особливість корпоративної власності в Україні (і в Росії) міститься у відсутності наукового підходу до визначення її форми – приватна, колективна, змішана із державною чи інша за суттю. Серед учених немає єдиної точки зору, що позначається не тільки на різному трактуванні цієї проблеми навіть у підручниках для студентів, а й на статистичних даних, за якими не можна визначити ту частку капіталу і майна, яка належить до корпоративного сектору національної економіки – принаймні у динаміці. Без будь-яких пояснень одні вчені (і викладачі) трактують корпоративну власність однозначно як приватну, інші – як колективну. А.Бандилет, наприклад, однозначно не вважає корпоративну власність приватною. Він пише: «Яким би не був рух приватного капіталу, він віднині не може підірвати панівної позиції корпоративної системи. Сьогодні швидкість відтворення сукупного корпоративного капіталу є більш значущою, ніж цикл кругообороту розрізнених приватних капіталів» [5, с.56]. Навіть з оглядом на дискусії з цього приводу, не можна не враховувати тієї обставини, що корпоративна власність сьогодні не є тією формою приватної власності, що існувала і існує у звичайному її розумінні, а форма організації і діяльності її підприємств суттєво відрізняється від звичайних приватних підприємств. Вказаний автор далі відзначає, що в умовах корпоративної власності колишні галузеві підприємства стають підрозділами багатогалузевої корпорації, а структура власності вертикально інтегрованої компанії забезпечує нижчі затрати розширеного відтворення порівняно з не інтегрованою компанією, забезпечується відносно висока оплата праці, зберігаються об’єкти соціальної сфери, посилюються можливості мобілізації інвестиційних ресурсів, встановлюються гарні відносини з органами влади. Великі структури функціонують як складна економічна система [5, с.56-61].

Прибічники трактування корпоративної власності як приватної її форми примушені визнати, що вона є просто новим виразом свого існування. Тоді виникає питання стосовно того, що якщо це новий вираз, то чого – нового змісту. Адже форми без змісту не буває. Отже, логічніше за теорією і очевидно за практикою, що корпоративна власність вже не є приватною формою, а наповнена новим змістом, який за суттю і є колективною її формою. Навіть організаційний устрій корпорації відображає саме таке бачення, оскільки капітал корпорації є сумісним. Еволюція розвитку приватної власності за відомим сценарієм (від індивідуального до суспільного капіталу, від дрібної приватної власності до великої монополізованої, корпоративної і державно-корпоративної) свідчить про природний процес модифікації відносин власності. Не слід забувати і про те, що саме корпоративна власність і корпоративний сектор економіки можуть забезпечити реальні економічні умови більш високого рівня задоволення соціальних потреб членів корпорації і всього суспільства, оскільки забезпечення мети корпорації (прибуток) за сучасних умов може бути здійснено лише через забезпечення цілей суспільства (життєвий рівень населення), що обгрунтував ще Дж.К.Гелбрейт.

На практиці, на наш погляд, подібне вже відбувається в Японії, де вирішення соціальних проблем здійснюється в єдності з економічними. 90-ті роки XX століття тут позначилися структурними змінами, які передбачали впровадження системи «кейрецу» – взаємозв’язок головного і суміжних підприємств з одночасним контролем якості і розробок. Створення нових сфер промисловості супроводжувалося будівництвом житла, реформою системи соціального забезпечення, медичного обслуговування, освіти, впровадженням інформатики у засоби зв’язку та в охорону довкілля. Одночасно трудові відносини базуються на філософії народу і п'яти системах: довічного найму, кадрової ротації, підготовки на робочому місці, репутації і оплати праці, що є підсистемами єдиної системи високоефективної роботи корпорації – мобілізації творчості, інтелектуальних здібностей і фізичних можливостей людини, забезпечуючи високий життєвий рівень її членів і населення країни. До речі, продуктивність праці в Японії розуміють як стан розуму. Не останню роль відіграє тут принцип трипартизму: громадськість – трудівники – роботодавці. Роль держави виявляється лише у визначенні соціальних стандартів, а соціальний захист людей забезпечується в основному корпорацією. Отже, з певною часткою припущення можна вважати японський досвід корпоративної власності таким, що найбільше відповідає тенденції до інституціональної економіки, в якій корпоративна власність виступає чи не головним інститутом. Сучасні японські корпорації контролюють за деякими оцінками до 75% промислових активів країни.

Таким чином, досягнення наукового консенсусу у більш чіткому визначенні форми корпоративної власності, її функцій і досягнення двоєдиної мети (корпорації і суспільства) має практичне значення для України.

Четверта особливість формування корпоративної власності уявляється в тому, що період завершення ринкових перетворень в Україні співпав із періодом всесвітньої тенденції до інституціональної економіки. Таке в цілому сприятливе співпадіння надає можливостей передбачення науково-теоретично і розробки науково-практично програми активної «участі» корпоративного сектора української економіки в інституціональному процесі. В цьому контексті важливим є визначення корпорації як певного інституту. За відомою і прийнятою концепцією Д.Норта поняття інституту зводиться до формальних правил і неформальних обмежень поведінки людей, які структурують політичні, економічні і соціальні взаємодії, а також правила і механізми, що забезпечують їх виконання. Як витікає із самої теорії інституціоналізму, інститутом є «соціальне створення», що формується із взаємодії людей один з одним, природою і культурою. Таке уявлення інституту дозволяє віднести до цієї структури будь-яку сукупність відносин між агентами на принципах взаєморозуміння, що діють за певними правилами: ринок, держава, власність, корпорація тощо. Незважаючи на те, що інституціоналізму як важливому напряму економічної теорії сьогодні виповнюється 100 років, його постулати поширюються, поглиблюються і практично втілюються у життя.

З цих позицій корпоративна власність в Україні є інститутом, який поступово, еволюційно І одночасно створює умови завершення перехідного періоду від регламентованої економіки до економіки, що функціонує за ринковими принципами господарювання, і умови переходу української економіки до інституціональної. Саме корпорація як досить складний техніко-технологічний і соціально-економічний інститут поєднує в собі задатки майбутнього органічного поєднання технологічного, економічного, соціального прогресу – віковічну мрію видатних представників людства.

П’ята особливість формування корпоративної власності в України виявляється, на жаль, у очевидному процесі перерозподілу економічної влади через боротьбу за об’єкти власності, розпорошення прав власності і політичну складову цієї боротьби. На наш погляд, цей процес почався з того хаосу, що існував за часів ринкової ейфорії першої половини 90-х років минулого століття, коли багатьом, навіть ученим, здавалося, що ринок вирішить якщо не всі, то більшість економічних і соціальних проблем суспільства, коли державні органи планування і організації було майже знищено і було проголошено гасло: можна все, що не заборонено законом. Безглузде гасло за умови, коли ще не було ніякого законодавства відносно ринкових реформ. Саме тоді широким фронтом відбувався процес первісного нагромадження капіталу за рахунок зубожіння широких верств населення під привабливою вивіскою сертифікатної приватизації. Хоча процес роздержавлення і приватизації було все ж поставлено у певні законодавчі рамки, незаконні дії щодо державної власності не припинилися, а прийняли інші форми, в результаті чого з’явився в нашій країні такий феномен, як власність і влада директорів. Реструктуризація корпоративної власності відбуває