Австрійської імперії

У XIX ст. до Австрійської імперії входили 11 народів та ряд невеликих етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи. Монарх зосереджував у своїх руках усю законодавчу, виконавчу і судову владу.

Поширюючи свою владу на нових підданих, династія Габсбургів різко не міняла традиційних форм управління новоприєднаних територій. Це пояснювалося не тільки бажаннями Габсбургів уникнути опору, а й тим, що державі бракувало сильного централізованого державного апарату, необхідного для уніфікації державного управління на зразок російського. Відтак, аж до середини XVIII ст. імперія була децентралізованим державним механізмом, який час від часу охоплювали кризи як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.

У 1740 р. імператриця Марія Терезія розпочинає адміністративну реформу, спрямовану на зміцнення центральних і місцевих органів державного управління. Долаючи опір місцевого дворянства, вона здійснює ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створює канцелярії місцевої влади. Значно зростає аппарат управління, утворюється військове відомство.

Син Марії Терезії цісар Иосиф II продовжив реформаторську діяльність матері. Прибічник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив присвятити свою діяльність впровадженню ідей освіченого абсолютизму. Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепалу економіку, підняти ефективність державного управління і вдосконалити освіту. Керуючись абсолютистськими принципами, він намагається скасувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали, на його думку, державне управління та проведення реформ. Згадані реформи мали величезне значення для українців, оскільки проводилися в час приєднання у 1772 р. до Австрійської імперії Галичини, котра тоді найгостріше потребувала змін.

Цісар Йосип II був особливо зацікавлений у цій провінції, до якої у 1775 р. була приєднана Буковина, вбачаючи у ній своєрідну лабораторію для експерименту перебудови суспільства. На першому етапі Відень ставив щодо Галичини прдвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій, панувала шляхта й замінити її дисциплінованими і підпорядкованими центральним органам державними службовцями; по-друге, покращити становище простого населення.

Адміністративну реформу в Галичині проведено швидко та ефективно. До 1786 р. польське законодавство замінено австрійським, а шляхетські асамблеї розпущено. У 1777 р. в адміністративному плані

Галицьку провінцію поділено на IS регіонів (округів). Після приєднання в 1786 р. Буковини їх кількість зросла до 19.

Для управління Галичиною у Відні в 1774 р. створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду. Провінцію очолював губернатор, якого призначав сам імператор виключно з австрійців. Адміністративним центром провінції був Львів, де знаходилась адміністрація губернатора та суд провінції. Регіонами керували урядники, призначені центральним урядом. Виконавчим органом була німецькомовна канцелярія.

З метою підготовки освічених державних службовців і священників Иосиф II у 1784 р. засновує Львівський університет - перший вищий учбовий заклад такого типу на українській землі.

Цісарський патент 1817 р. надав Галичині так звану Станову Конституцію зі своїм власним Становим Сеймом. До нього мали належати чотири стани: стан духовенства, стан магнатів, лицарський стан і королівські міста (Львів). Але реальна влада зосереджувалась у руках цісарських чиновників, оскільки компетенція Сейму була обмеженою та зводилася лише до можливості звернень із петиціями до імператора, а регламент його скликання не був чітко встановленим. Головою Станового Сейму був цісарський намісник, а при ньому утворювався Крайовий Відділ, до складу якого входили по два асесори кожного стану і один представник міста Львова. Сейм збирався один раз на рік на вимогу намісника і займався збором податків, різними бюджетними виплатами, наданням шляхетських метрик тощо. Члени Сейму носили уніформу з гербом краю.

Становий Сейм складався з 100-143 членів, а першим його головою був намісник барон Франц Гауер. Останнє засідання Сейму відбулось у 1845 р. через повстання у 1846 році польської шляхти в західній частині Галичини. Після придушення повстання до Галичини приєднано Краківську область, проти чого виступали українські політики.

У 1849 р. замість губернського правління в Галичині створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині - крайове управління, яке очолював крайовий президент. Різниця між цими видами правління полягала в тому, що в губернському зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник і крайовий президент були єдиноначальними особами, підпорядкованими лише вищестоящим органам.

Закарпаття в складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Уся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Бережанської, Угочанської та Мармароської, владу в яких здійснювали наджупани і піджупани. В жупах скликалися дворянські збори, у комітетах керували начальники місцевих управлінь, які підкорялися тільки жупному начальству.

До 1848 р. самоврядування в Австрії було відсутнім і тільки окремі міста мали свої власні статути. Влада на місцях зосереджувалась у руках ставлеників корони та місцевого дворянства.

Революція 1848 p., що охопила більшу частину Європи, внесла корінні зміни у майбутній устрій Австрійської імперії. "Весна народів" спричинилася не лише прагненням до політичних та соціально-економічних реформ, але й ще більше -- прагненням національного суверенітету, що завдало нищівного удару консервативній багатонаціональній імперії.

З вибухом революції у Львові 2 травня 1848 року сформувалася Головна Руська Рада - перша українська політична організація. Вона звернулась із маніфестом до народу, висуваючи ідею єдності усіх українців на всіх етнографічних територіях, і в цьому була велика роль початку відродження Галичини як організаційної твердині українства. Головна Руська Рада висунула вимоги до уряду Австрії про утворення на українських землях імперії окремого автономного краю. Одночасно в кордонах церковних деканатів утворено 50 місцевих і 13 регіональних філій Ради та видано перший український тижневик "Зоря Галицька".

Хоча національне відродження галицьких українців виявило великі потенційні сили народу, йому не вистачило політичних провідників, що незламно повели б народ до здобуття своїх суверенних домагань. Незважаючи на невикористану нагоду самовиразитись як суверенна нація, українці отримали деякі досягнення - скасування панщини та утворення Галицького сейму і його виконавчого органу - Крайового виділу. А укладення угоди між Австрією та Угорщинолю та впровадження в Австро-Угорській імперії конституційного правління відкрило нові можливості для українців у піднесенні політичної активності та його організаційного зростання.

Створювалася державна рада (австрійський парламент) та надавалася широка компетенція провінційним сеймам. В імперії впроваджувався демократичний централізм. Але якщо новий устрій відкрив можливості для громадської діяльності, то головним стимулом у ній виступала дедалі гостріша конкуренція з поляками. Адже ігноруючи українське населення, Галичина була віддана Віднем у повне управління польської верхівки, що особливо проявилося, починаючи з 1867 року, після прийняття другої австрійської конституції.

Польська аристократія, в обмін на підтримку австрійської державної політики, отримала"від династії Габсбургів необмежену владу у Галичині -право безконтрольно розпоряджатись усіма ресурсами краю. Польська шляхта поставила собі за мету створити у Галичині базу для майбутньої польської держави. До 1916 р. лише поляки могли обіймати посаду намісника, а в центральному уряді міністром у справах Галичини призначався теж лише поляк. З 1869 р. польська мова стала офіційною в

адміністрації та освіті провінції. Все це породило нову хвилю значного зростання польських впливів у краї, погіршивши соціально-економічне та політичне становище українців.

У Відні на посадах у центральних органах влади 1907 р. спостерігалося таке становище: в міністерстві фінансів - 21 поляк і один українець, у міністерстві внутрішніх справ вісім поляків та один українець, у міністерстві сільського господарства шість поляків, жодного українця, у міністерстві справедливості - 24 поляки і три українці, усіх суддів (5 рангів): 686 поляків і 215 українців.

В адміністрації намісника у Львові не було жодного українського урядовця. Усі вищі посади в державі були недоступними для українців. Польська адміністрація в Галичині, бажаючи скомпрометувати український політичний рух, добивається нечуваних обмежень щодо українців. У результаті виборів 1879 р. було обрано лише трьох українських послів до парламенту, а решта мандатів дісталася полякам.

Поляки використали цей період для утвердження своїх позицій у всіх ланках крайової автономії. Натомість українці не змогли реалізувати на практиці гарантовані конституцією права. Виборчі кампанії продемонстрували неготовність старої генерації українських політиків, які очолювали політичний провід, діяти за законами нового часу. Така ситуація тривала в Галичині до початку Першої світової війни.

Отже, суспільно-політичний устрій в Західній Україні у другій половині XIX - поч. XX століть розвивався під впливом утвердження і розвитку тут капіталізму. З'являлися нові елементи і в державному управління, посилювалися буржуазні тенденції в розвитку права. Однак державно-адміністративний механізм зберігав цілий ряд феодальних пережитків. Австро-Угорська монархія повністю ігнорувала прагнення українського народу до національного самовизначення і самостійності.