Взаємозв'язок Корони і Князівства в рамках персонально-династичної унії, усвідомлення Сиґізмундом Августом як великим князем і якоюсь частиною литовських магнатів необхідності врахування політичних реалій спричинили принципові зміни в структурах влади й системі управління, здійснені в Князівстві внаслідок проведення у 1565-1566 pp. політико-адміністративних реформ і закріплені у судебнику Князівства - Другому Литовському статуті,виданому 1566 р. Реформи узгоджувалися з стратегічною метою правлячих кіл Польщі - інкорпорувати Князівство в Королівство. Вони означали перенесення в Князівство польського (коронного) адміністративно-територіального й політичного устрою: ті землі у Князівстві, які ще не мали статусу воєводств, його отримали (на українських землях у 1566 р. були створені Волинське і Брацпавське воєводства; Київське воєводство існувало з 1471 р.); у всіх воєводствах був запроваджений поділ на повіти як на округи, що на них поширювалися компетенції шляхетських за соціальною суттю гродських і земських судів, створених того ж 1566 p.; почали діяти шляхетські сеймики у воєводствах; шляхта здобула можливість бути представленою в литовському сеймі, котрий до того за складом був можновладчим. Шляхта Князівства отримала права, які політично наближали її до польської, проте вона хотіла повністю зрівнятися в правах з останньою. У межах Литовської держави, де позиції можновладців залишалися міцними, досягти цього було нелегко. Його, на переконання литовської шляхти, можна було швидше й легше здобути після об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського шляхом повного перене-сення з першого в друге політичної системи. Ось чому шляхта Князівства виступала за державну унію.
Поширенню "полонофільських" настроїв у Князівстві сприяв не лише привабливий суспільно-політичний устрій Польщі; вони підсилювалися загальним піднесенням, що його переживала Польська держава в період правління Сигізмунда Августа, котрий називають золотим віком, добою найвищого її розквіту. Польське королівство середини XVI ст. було чи не єдиним острівцем громадянського миру і внутрішньої злагоди на тлі кривавих конфліктів, що вирували у тогочасній Європі, наприклад, релігійні війни у Франції, розгул інквізиції за Філіппа II в Іспанії, жорстокі переслідування протестантів королевою Марією Тюдор в Англії, реформаційні війни в Німеччині, опричний терор у Московській державі.
Люблінська унія була результатом компромісу між максималістською позицією польської магнатерії і шляхти, які виступали за повну, беззастережну інкорпорацію Князівства в Корону, і сильною опозицією литовської магнатерії, яка, керуючися своїми політичними інтересами, боронила, нехай і обмежену, державність Литовського князівства.
Магнатерія Князівства змушена була піти на цей компроміс з огляду на посилений тиск на неї з боку "пропольськи" налаштованої шляхти, а також і на те, як нещасливо для Литви наприкінці 1560-х років склалися її відносини з Московською державою у Лівонській війні. До цього слід додати, що Москва, наполегливо проводячи політику "збирання руських земель", започатковану її великим князем Іваном III, була не проти того, щоб включити до своїх володінь і ту частину давньокиївської спадщини, що належала Литовському князівству. Порятунок останнього від катастрофи у протистоянні Москві за тогочасних обставин вбачався лише у залученні надійного союзника. Таким союзником як з геополітичних, так і з історичних міркувань могла бути тільки Польська держава. Усвідомлення цього литовськими магнатами супроводжувалося розумінням й того, що Польща зацікавлена у наданні Князівству допомоги, аби тим самим запобігти його крахові й утвердженню Москви на берегах Балтики. Це розуміння і згадана позиція польської шляхти та магнатерії стосовно перспективи цих відносин причинилися до того, що на порядок денний було поставлено питання про переведення їх з рівня
