Історія Польщі. У 1707 р. КарлХИ, після річного перебування в Саксонії, повернувся в Річ Посполиту і окупував значн

(1663-1736), Якуба Собєського. Александра Собєського (1677-1714), гетьмана великого коронного Адама Миколая Сенявського (бл. 1666-1726). Проте з вини Росії вирішення справи вибору нового короля затягувалося і. врешті, з огляду на нові політичні обставини, вона втратила свою актуальність.

У 1707 р. КарлХИ, після річного перебування в Саксонії, повернувся в Річ Посполиту і окупував значну її частину. Услід за цим 1708 р. розпочався похід шведської армії проти Росії, який закінчився поразкою КарлаХІІ у битві під Полтавою 8 липня 1709 р. Ця поразка й водночас перемога Петра І різко змінила політичну ситуацію у Східній і Центральній Європі. Вона поставила Росію в ряд великих європейських держав і назавжди підірвала міць Швеції. Разом з тим, вона поглибила залежність Речі Посполитої від Росії, поглибила настільки, що впродовж десятиріч Росія могла втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, практично не натрапляючи на опір з її боку.

Дізнавшися про Полтавську перемогу Петра І, Август II оголосив недійсним акт свого зречення польського престолу, пославшися на те, що сеймом він не був затверджений. Ця ж перемога підірвала позиції С Лєщинського. Він зробив спробу врятувати своє перебування на троні: 14 серпня видав в Опатові, що в Малопольщі, універсал, яким запропонував провести обрання королем його або Августа II. Проте останній цю пропозицію відхилив.

Після поразки Карла XII під Полтавою територія Речі Посполитої швидко була очищена від шведів військами сандомирян, саксонців і росіян. 8 жовтня 1709 р. в Торуні відбулася зустріч Августа II з І Іетром І, під час якої була укладена таємна угода. Згідно з нею, цар підтвердив зобов'язання сприяти передачі Августові II "шведських" Інфлянт і підтримав його прагнення повернутися на польський трон; цар також гарантував непорушність територіальної цілісності Речі Посполитої. Того ж місяця С Лєщинський, позбавлений підтримки шведів і більшості своїх польських прихильників, виїхав за межі Речі Посполитої й осів у замку поморських князів у Щеціні, який належав Швеції. У 1711 р. він перебрався до Швеції, 1712 р. зрікся польського трону, зберігши за собою королівський титул; 1713 р. він відвідав КарлаХІІ в столиці Молдавії Яссах, куди той утік після Полтавської поразки, але не отримав згоди на це зречення, а 1714 р. оселився у князівстві Пфальц в надрейнському палатинаті, виділеному йому Карлом XII; звідси, після смерті шведського короля (1718), С Лєщинський виїхав до Франції, де затримався на багато років. Після виїзду С Лєщинського з Польщі Варшавська генеральна конфедерація, яка його підтримувала, припинила діяльність.

Вальна Варшавська рада, що відбувалась у лютому-квітні 1710 р. (вона була рівнозначна сеймові), закликала Августа II повернутися на польський престол за умови, що з Речі Посполитої будуть виведені саксонські загони і він дотримуватиметься її законів. У тому ж році Август II склав відповідні зобов'язання і повторно був визнаний польським королем. Після цього Сандомирська генеральна конфедерація фактично перестала діяти, хоча й не була формально розпущена. У тому ж році Росія захопила Інфлянти на північ від Двіни. Незважаючи на те, що польський уряд кілька разів нагадував Петрові І про його торунське зобов'язання щодо цієї території, цар на це аж ніяк не реагував.

За однією з умов Прутського миру, підписаного Росією і Туреччиною 23 липня 1711 р. під Яссами, перша з цих держав повинна була вивести свої війська з українського Правобережжя, як території Речі Посполитої. Залишаючи цей край в січні-лютому 1712 р., царські війська зігнали в Лівобережну Україну всі сім розміщених у ньому козацьких полків і розселену на їхніх землях некозацьку людність (щонайменше 100 тис. осіб). Зроблено це було для того, щоб українському гетьманові на вигнанні Пилипові Орлику, якби він зважився з прихильними йому козаками осісти на Право-

Часи потрясінь і занепаду

бережжі, не було на кого в ньому опертися (П. Орлик сподівався при допомозі Туреччини і Кримського ханства створити союзну з ними Козацьку державу, частиною якої, й чи не основною, мала стати Правобережна Україна). Андріанопольські мирні договори, підписані Росією і Туреччиною 16 квітня 1712 р. і 24 червня 1713 р., підтвердили приналежність Правобережжя Речі Посполитій. А після того як Туреччина 22 квітня 1714 р. уклала в Стамбулі мирний договір з Річчю Посполитою, що повторював умови Карловицького миру 1699 р., остання остаточно закріпилася у Правобережній Україні.

Плани Августа II. Знову посівши польський престол, Август II повернувся до задуму зміцнити свою владу. Його найближчий, найбільш довірений міністр, саксонець фельдмаршал Якоб Генріх Флеммінг запропонував утворити з призначених королем осіб раду, котра б діяла як законодавчий і виконавчий орган. Я.Г. Флеммінг передбачав також скликати загальну раду, до якої б воєводства делегували своїх представників, а компетенції сеймів звести лише до розгляду королівських пропозицій. Проект Я.Г. Фле-ммінга шляхта і магнати зустріли неприязно. Ті з них, що особливо виставляли себе захисниками "золотих вольностей", згуртувалися навколо примаса і коронних гетьманів. Вони знайшли підтримку у Петра І. Нею, зокрема, стало російське військо, введене до Польщі Петром І і офіційно призначене для здійснення походу проти шведів, що діяли в Західному Помор'ї.

Відмова Августа II вивести з країни саксонське військо та намір внести зміни до державного устрою спричинили виникнення регіональних конфедерацій, які звинувачували короля у прагненні встановити в Речі Посполитій свою абсолютну владу (absolutum dominium). 25 листопада 1715 р. в місті Тарногруд Руського воєводства зав'язалася антикоролівська генеральна конфедерація,яка висунула адресовані королеві вимоги вивести з Речі Посполитої саксонські війська, заборонити саксонським міністрам брати участь у вирішенні справ, що її стосувалися, дотримуватися законів. На це Август II відповів, спрямувавши проти конфедератів саксонців під командою Я.Г. Флеммінга; але тому подолати їх не вдалося. Врешті воєнні сутички припинилися і сторони сіли за стіл переговорів у Раві Руській. Укладене тут 18 січня 1716 р. порозуміння проголосило припинення збройної боротьби й відкривало можливість покінчити з перебуванням саксонських військ у Речі Посполитій. Проте Петро І, боячися втратити вплив на Августа II, зірвав реалізацію цього порозуміння. За намовою царської дипломатії тарно-гродці його відкинули і 17 лютого звернулися до царя з проханням бути посередником в розв'язанні конфлікту. Доки дійшло до посередництва, боротьба конфедератів з саксонськими військами тривала. Тільки 3 листопада 1716 р. у Варшаві був підписаний трактат між королем й конфедератами. Його положення лягли в основу постанов Варшавського сейму, який працював один день - 1 лютого 1717 р. і невдовзі був названий німим, оскільки всі постанови були прийняті без обговорення, щоб уникнути можливих спалахів політичних суперечок.

Постанови "німого" сейму. Трактат і сеймові постанови регулювали відносини між Річчю Посполитою і Саксонією, засновані на персональній унії. Саксонським міністрам було заборонено втручатися у внутрішні і зовнішні справи Речі Посполитої, їх не могло бути більше шести; польським міністрам заборонялося втручатися в саксонські справи. Саксонському війську заборонялося перебувати в Речі Посполитій, окрім 1200 саксонських гвардійців для особистої охорони короля. Август II зобов'язався виїжджати до Саксонії не більше як на три місяці протягом року і не приймати у ній рішень, які б стосувалися Речі Посполитої. Заборонено було скликати військові конфедерації. Сейм декларував проведення фінансової і військової реформ: щорічний бюджет держави був установлений в розмірі 10 млн. злотих, а військовий континент - в кількості 18 тис.