Історія Польщі. відновити тут правління П

відновити тут правління П. Дорошенка і турецький протекторат. На терені Правобережжя турецько-татарська армія знаходилася в серпні - на початку жовтня. Головна мета походу була султаном досягнута: Самойловичеве і московське війська були витіснені за Дніпро, внаслідок чого влада П. Дорошенка на Правобережжі і турецький протекторат над цією територією були відновлені.

Відхід султана і хана з Правобережжя використав ЯнШ. Восени і взимку 1674-1675 pp. він окупував більшу частину території Подільського і Брацлавського воєводств. У відповідь на це в травні 1675 р. розпочався турецько-татарський наступ проти Польщі під командуванням Ібрагіма Шишмана ("Товстуна") і хана Селім-Ґірея. Вислані Шишманом під Львів татари були розбиті Яном III. У жовтні, після невдалої облоги міста Теребовля, турки й татари відступили за Дністер. Але влітку 1676 р. Порта знову розпочала воєнні дії проти Речі Посполитої. 23 серпня її армія, керована дамаскським бейлербеєм (губернатором) Ібрагімом Шейтаном, через Покуття вдерлася у землі Руського воєводства. Після кількох перемог над турецькими загонами Ян III на вістку про надходження головних турецьких сил, 23 вересня отаборився під містечком Журавно. Тут він понад два тижні витримував атаки ворога. Закінчилося тим, що 17 жовтня 1676 р. під Журавном було підписано новий польсько-турецький мирний договір, який налагал підтвердив умови Бучацького миру, натомість не містив положення про сплату гарача Річчю Посполитою. У першій половині квітня 1678 р. внаслідок польсько-турецьких переговорів, що велися в Стамбулі, Журавненський договір у доробленому варіанті був ратифікований султаном. Річ Посполита ратифікувала його на сеймі у грудні 1678 - квітні 1679 pp.

Невдача у війні з Туреччиною утвердила ЯнаШ в думці про недоцільність її продовження в той час. Не останню роль відіграв також тиск французької дипломатії, який чинився на нього з 1675. Коаліція держав, куди входили Франція, Англія і Швеція, протистояла коаліції в складі Австрії, Іспанії, Голландії, Данії і Бранденбургії. З огляду на це, в австрійсько-турецькому протистоянні Франція підтримувала Порту і була зацікавлена у тому, щоб вона не воювала на два фронти. В інтересах Франції було спрямувати сили Речі Посполитої проти Бранденбургії, яка набирала могутності і в коаліції. В обмін на обіцянку Яна III воювати з Бранденбурґією Людовік XIV дав згоду на те, щоб Князівська Пруссія відійшла до Польщі. Людовік XIV запевнив Яна Ш, що надасть йому велику грошову підтримку для ведення війни з Бранденрбургією після підписання Річчю Посполитою миру з Туреччиною. Усі ці умови були відбиті в таємному польсько-французькому трактаті, укладеному в місті Яворові 11 червня 1675 р.

Зміст Яворівського трактату того ж року став широко відомий. Передбачений ним різкий поворот у зовнішній політиці Польщі був неприхильно сприйнятий багатьма впливовими особами, значною мірою тому, що Австрія і Бранденбурґія не шкодували для них золота. У відповідь на Яворівський трактат Відень і Москва підписали 1675 р. договір, що мав метою утримання в Речі Посполитій дотогочасної системи державного устрою, вигідної для її сильних сусідів. Своє незадоволення зміною зовнішньополітичного курсу ЯнаШ висловила й Римська курія. Королеві довелося рахуватися з такою реакцією на Яворівський трактат. Йому не залишилося нічого іншого, як продовжувати війну з Туреччиною. Проте, після укладення Журавенського миру ідея замінити південний напрям зовнішньої політики північним, на його переконання, залишалася актуальною. Він вважав, що приєднання Князівської Пруссії до Польщі зміцнить позиції останньої в басейні Балтійського моря. Його захоплювала ідея (яку він намагався тримати в таємниці) перетворити Князівську Пруссію у своє дідичне династичне володіння. Це повинно було зміцнити його позиції як короля і сприяти забезпеченню польського престолу за одним з його синів.

Часи потрясінь і занепаду

Опозиція королівському задумові змінити вектор зовнішньої політики виявилася потужною. Щоб унеможливити його здійснення, на сеймі 1677 р. опозиція домоглася схвалення постанови про скорочення королівської армії до 8 тис, а литовської - до 5 тис. вояків. Водночас сейм зобов'язав короля налагодити нормальні відносини з Австрією і Бранденбургією. Незважаючи на це, у 1677 р. Ян III на власні і французькі кошти дислокував у кількох містах Королівської Пруссії майже шеститисячне військо, щоб у разі потреби вдарити ним по Князівській Пруссії. У тому ж році він у Ґданську уклав угоду з посланцем шведського короля Карла XI, за якою Польща з Королівської Пруссії, а Швеція - з Інфлянт мають провести спільну воєнну акцію проти Князівської Пруссії, щоб включити її до складу Польщі. Цей план, однак, не вдався; шведське військо з багатомісячним запізненням у 1678 р. вирушило в похід на Князівську Пруссію, але йому на перешкоді стало литовське військо, кероване гетьманом великим литовським Міхалом Пацом, союзником Бранденбурґії; до того ж у січні 1679 р. Фрідріх Вільгельм розгромив це шведське військо.

1678 р. у Речі Посполитій виникла інспірована Віднем і Берліном змова з метою замість Яна III посадити на польський престол Карла Лотаринзького, який на той час узяв шлюб з Елеонорою - вдовою Михайла Вишневецького. У змові взяли участь коронні гетьмани, канцлери, коронний і литовський, та інші високопоставлені особи. Ян III зумів нейтралізувати змовників тим, що відійшов від орієнтації на Францію, маючи на увазі, що французька дипломатія перед тим підписала мирні трактати з країнами коаліції, очолюваної Австрією, і, внаслідок цього, не була зацікавлена в загостренні польсько-бранденбурзьких стосунків та прилученні Князівської Пруссії до Польщі. За таких обставин Ян НІ на сеймі 1678-1679 pp., на радість шляхти й магнатів, проголосив війну з Туреччиною за повернення окупованих земель Речі Посполитої першочерговою справою. Після цього відносини польського короля з Австрією поліпшилися. З Францією, натомість, вони охололи, а через підкупи, до яких вдавалася французька дипломатія, щоб зберегти свої впливи в Польщі, ці відносини невдовзі різко погіршилися, навіть настільки, що французький посол у березні 1683 р. був змушений покинути Річ Посполиту.

У 1682 р. керівник антигабсбурзького повстання в Угорщині Імре Тьокьой (Текелі; 1657-1705) звернувся за допомогою до Порти. Він визнав себе її ленником, за що одержав титул короля й обіцянку допомоги. Великий візир Османської імперії Кара Мустафа вважав, що турки є достатньо могутніми, аби розбити Габсбургів і запанувати в Центральній Європі. За таких обставин імператор Леопольд І був змушений терміново шукати союзника в особі Речі Посполитої та Яна III, загартованого у двобої з турками.

1 квітня 1683 р. у Варшаві був укладений польсько-австрійський союз. Підписаний договір передбачав спільні дії Речі Посполитої й Австрії проти Османської імперії; Австрія пообіцяла сплатити Речі Посполитій суму в розмірі 1,2 млн. польських злотих за участь в антитурецькій союзній війні. 14 липня 1683 р. 100-тисячна турецька армія на чолі з Кара Мустафою розпочала облогу Відня. У її складі були загони молдавського і волоського господарів, кримського хана і тих угорців, що виступали проти австрійського панування в їхніх землях. Гарнізон Відня становив лише кільканадцять тисяч осіб. Імператорська армія поза Віднем, керована князем Карлом Лотаринзьким, налічувала понад ЗО тис. чол. До неї приєдналися війська кількох німецьких князівств. Ще 7 липня Леопольд І залишив Відень, за ним у паніці повтікали чиновники і міщани. У відповідності з польсько-австрійським договором, на допомогу імператорові через Сілезію і Моравію прибула 22-тисячна польська армія, якою командував Ян III. У її складі був загін правобережних козаків на чолі з Семеном Палієм (справжнє прізвище Гурко).

\S.Wft\jVft. Wft AVAVJ^

З вересня на нараді керівництва союзних військ, яка проходила під Віднем, загальне командуванням ними було доручено Янові III. Генеральна битва під Віднем відбулася 12 вересня 1683 р. Вона розпочалася з наступу турків, які водночас кинулися й на штурм Відня. Поляки, що діяли на правому фланзі, витримали три шалених атаки ворога. Результат битви був вирішений стрімкою атакою кінноти союзників, в якій особливо відзначилися польські гусари. Турки не витримали натиску і стали панічно рятуватися втечею, залишивши на полі бою до 10 тис. забитих. Перемога союзників була повною, в чому велика заслуга належала Янові III як головнокомандувачу. Людські втрати турків уп'ятеро перевищували втрати союзних військ, близько 5 тис. їх потрапили у полон. Переможцям дісталися майже вся артилерія й обоз противника. Тогочасний турецький хроніст записав: "Поразка була жахлива, така, якої від виникнення Османської держави, вона ніколи не зазнавала".

Віденська перемога мала епохальне значення, тому що поклала край турецькій експансії в Центральну Європу. Відтоді Порта в цьому регіоні лише оборонялася і поступово втрачала свої володіння. Європа полегшено зітхнула, у багатьох її країнах і в Римській курії висловлювали радість з приводу Віденської перемоги, відзначали останню урочистими молебнами.

13 вересня Ян III в зеніті своєї слави тріумфально в'їхав у Відень. Під Віднем відбулося його побачення з Леопольдом І. На шляху додому польській армії на чолі з Яном III довелося 7 і 9 жовтня 1683 р. під замком Паркани, що в Словаччині, провести дві битви з турецькими загонами. У першій з них поляків від поразки врятували австрійці під командою князя Карла Лотаринзького, в другій, для турків дуже кривавій (їх полягло до 9 тис), вони були наголову розбиті поляками й австрійцями.

Участь в антитурецькій коаліції. Жодних політичних вигод Віденська перемога Речі Посполитій не принесла. Натомість нею повною мірою скористалась Австрія. Незважаючи на це, Річ Посполита стала членом антитурецької Священної ліги, створеної 5 березня 1684 р. в австрійському місті Лінці; до неї також увійшли Австрія, Венеція і Римська курія.

Відповідно до узятих зобов'язань, Річ Посполита спрямувала свої зусилля на відвоювання у турків території Подільського воєводства і відновлення своєї присутності в Молдавському і Волоському князівствах. Проте всі її походи в цьому напрямі виявились безуспішними. Вони відбувалися у 1684, 1685, 1686, 1687, 1691, 1692 і 1694 pp.; з них перший, третій і п'ятий очолювалися Яном III. Вигоди з усіх цих походів черпала Австрія, оскільки поляки відтягували на себе частину турецьких сил і давали змогу Австрії завдавати туркам відчутних ударів. При цьому Австрія жодного разу не надала військової і грошової допомоги Речі Посполитій, хоча й обіцяла її. Габсбурги не були зацікавлені в утвердженні польських впливів у Придунав'ї.

Під тиском Австрії й Римської курії, зацікавлених у залученні до війни проти Порти Московської держави, Ян III пішов на укладення мирного договору з нею. Договір, підписаний польсько-литовськими і московськими дипломатами у Москві 6 травня 1686 р., проголосив вічний мир на таких умовах: Лівобережна Україна, Київ з прилеглою до нього на правому березі Дніпра невеликою територією і Смоленська земля назавжди відходять до Москви, причому за Київ Річ Посполита одержує компенсацію у 146 тис. рублів, що дорівнювало 740 тис. польських злотих; Запоріжжя підлягає повному московському контролю; обидві держави не повинні йти на підписання сепаратного миру з Османською імперією і Кримським ханством; Річ Посполита гарантує свободу православ'я у своїх володіннях, а за царем визнається право захищати цю свободу. Вічний мир був поразкою дипломатії Речі Посполитої та особисто Яна III Собєського.

Часи потрясінь і занепаду

Москва ратифікувала цей договір того ж року; у грудні це зробив й Ян III (у Польщі за цим договором закріпилася назва трактат Ґжимултовського - від імені Кшиштофа Ґжимултовського, познанського воєводи, який очолював польсько-литовську делегацію на московських переговорах). Сейм підтвердив цей договір 1710 р. З укладенням Вічного миру Московія стала учасником Священної ліги і зобов'язалася здійснювати походи проти Кримського ханства.

Штовхаючи Річ Посполиту на антитурецькі дії, Австрія, водночас, підступно уклала 1686 р. договір з Бранденбурґією і Швецією, який містив пункт про те, що сторони беруть на себе зобов'язання запобігти проведенню змін у державному устрої Речі Посполитої, котрі б могли її зміцнити.

Союз з Австрією не приніс Речі Посполитій очікуваних результатів, українські землі залишалися під турецьким пануванням. 15 липня 1692 р. за посередництвом дружини Яна III був підписаний таємний договір з неофіційним посланцем Людовіка XIV, який відновлював польсько-французькі союзні відносини. Згідно з ним, Франція обіцяла надати Речі Посполитій дипломатичну допомогу в укладенні вигідного миру з Туреччиною, взамін за підтримку у війні з Аугсбурзькою лігою - оборонним союзом, укладеним 1686 р. Голландією, імператором, Швецією, Баварією, Пфальцем і Саксонією з метою зупинити територіальну експансію Франції (Ліга існувала до 1697 p.). Франція також обіцяла сприяти у здійсненні династичних планів Яна III, які тоді полягали у тому, щоб зробити свого сина Александра наступником на польському престолі. Ці обіцянки могли бути реалізовані тільки після того, як Польща зірве союз з Австрією. На створення й функціонування профранцузького угруповання Людовік XIV зобов'язався щороку сплачувати ЯновіПІ та його дружині 150 тис. ліврів. Договір Людовік XIV ратифікував, але в життя він проведений не був: Ян III не бажав рвати з Австрією й виходити зі Священної ліги, не маючи впевненості у тому, що після цього Порта, навіть під тиском Франції, поверне їй окуповані українські землі.

Роки правління Яна III сповнені вирішенням зовнішньополітичних проблем. Внутрішньою ситуацією в країні він цікавився мало. На його щастя, до різких загострень її не доходило. Королеві, зрештою, не вистачало рішучості у протидії своїм політичним противникам. Він.не особливо приймав до серця часті зриви сеймів; з 11 скликаних ним сеймів зірваних було п'ять, причому сейм 1688 р. був зірваний тому, що на ньому так і не вдалося обрати маршалка посольської ізби. За постановою сейму 1673 p., який відбувся ще за короля Михайла, кожен третій сейм мав проходити в білоруському місті Гродно, щоб тим самим враховувався федеративний, польсько-литовський характер Речі Посполитої. Постанова застерегла, що конвокаційних, елекційних і коронаційних сеймів вона не стосувалася. Перший гродненський сейм (1678-1679 pp.) був другим зі скликаних Яном III, другий (і останній; 1693 р.) - дев'ятим. Отже, постанова 1673 р. виконувалася не повністю.

Після свого осінньо-зимового походу 1674-1675 pp. Ян III мало цікавився ситуацією на козацькому Правобережжі:його увагу привертали важливіші, як видавалося, справи. Не змігши домовитися з П. Дорошенком, він протиставив йому подільсько-брацлавського полковника Остапа Гоголя, призначивши його у квітні 1675 р. правобережним гетьманом. Однак О. Гоголь був гетьманом на невеликій території. Гетьманував він до кінця 1678 р. Не схвилювало короля й те, що П. Дорошенко у вересні

1676 р. здався на милість московського самодержця, і те, що після цього Самойловичеве і московське війська знову розмістилися на Правобережжі. Не переймався він також тим, що у результаті турецько-татарських походів 1677 і 1678 pp., прозваних чигиринськими, Порта витіснила ці війська з Правобережжя і повністю запанувала у ньому. У

1677 р. султан призначив управляти цією територією Ю. Хмельницького, знявши перед