Національний рух і повстання

Розвиток промисловості стримувався малопродуктивною працею панщинних селян з державних володінь. У 40-х роках криза охопила важку промисловість у зв'язку з недорозвиненістю внутрішнього ринку. Натомість успішно розвивалися гірництво і металургія, чому сприяла Кримська війна 1853-1856 pp. Видобуток вугілля у 1855-1864 pp. зріс з 70 до 225 тис. тонн. Швидко розбудовувалося машинобудування, центром якого була Варшава. Тут діяло кілька фабрик з виробництва парових двигунів, устаткування цукроварень і сільськогосподарських машин. Новою галуззю промисловості, яка швидко розвивалася, було виробництво устаткування для цукроварень Першу невелику цукроварню заснували в Гузові 1826 р. Через 20 років в Королівстві налічувалося вже 27 цукроварень, а в 1854 р. - 54. Виробництво цукру зросло у 1846 - 1860 pp. приблизно в 13 разів. Майже всі цукрові заводи перейшли на використання парових двигунів.

У 40-х роках почалося будівництво залізниць. Перша лінія Варшава-Відень була відкрита 1848 р. Тоді ж у Варшаві була заснована Спілка парового судноплавства, ініціатором якої був А. Замойський. Спілка здобула урядовий привілей на перевіз товарів і пасажирів по Віслі.

Відразу після повстання царський уряд запровадив високі мита на експортовані товари і вироби з королівства до Росії. Найбільших втрат зазнали виробники сукна. Це призвело до швидкого перенесення значної кількості ткацьких верстатів до Біло-стоцького округу, який відносився до Росії. У короткий термін виник новий Білостоць-кий текстильний округ. Лодзинські ткачі перебудувалися на виробництво більш дешевої бавовняної тканини. Ситуація поліпшилася, коли 1851 р. митний бар'єр між королівством і Росією було скасовано і текстильні вироби широкою рікою потекли на російський ринок. Ця подія збіглася з іншою: 1854 р. на текстильних фабриках Гейєра і Шайблєра в Лодзі вперше було застосовано механічні верстати. Вартість виробленої продукції за п'ять років зросла втричі. До середини XIX ст. текстильні підприємства королівства виробляли значно більше тканин, ніж усі інші землі колишньої Речі Посполитої.

Індустріалізація повільно, але неухильно змінювала соціальну структуру суспільства. Землевласники (поміщики) і землекористувачі (селяни) надалі складали основну масу населення королівства. Шляхта залишалася носієм усіх головних прав і привілеїв. Але російське самодержавство робило все можливе, щоб обмежити приналежність малоземельної і безземельної шляхти до привілейованого стану. Невдовзі після Листопадового повстання за взірцем імперії було утворено Герольдію Королівства Польського, яка позбавила шляхетства велику частку безземельної шляхти. Подібні процеси відбувались в Україні, Білорусі і Литві (див. вище). Проте станові привілеї шляхти в Росії зберігалися аж до 1917 р.

Процеси диференціації селянства, притік безземельних селян до міст спричинили формування нової соціальної верстви - вільнонайманих робітників. Ця верства складалася не лише з селян, а й зубожілих ремісників, міського плебсу. Соціальний статус верстви, яка пізніше отримала назву "робітники", формувався повільно, зберігаючи впродовж тривалого часу ремісничі означення "челядник", "виробник", "робітник" тощо. Загалом кількість робітників різних категорій, зайнятих у виробництві на засадах вільного найму, протягом 30 - 50-х pp. зросла в 1,5 раза і досягла 75 тис. осіб. Особливу групу найманих робітників склали різного роду слуги: лакеї, покоївки, охоронці, швейцари, візники тощо. Ця група становила дещо більшу частку населення, ніж вільнонаймані робітники промисловості. Тільки у Варшаві на початку 80-х років вона перевищила 50 тис. осіб. Усвідомлення приналежності до однієї верстви тоді ще не було властиве цим соціальним шарам. Окрему соціальну позицію займали маргінали (люмпен

Історія Польщі '""-'

пролетаріат за пізнішим окресленням). Кількість безробітних, людей без окреслених занять, жебраків зростала пропорційно збільшенню населення міст. У Варшаві, Лодзі та інших більших містах у середині століття вони нараховували від 1 до 3 тис. осіб. Правове становище їх було невизначеним, тому влада переслідувала їх за жебрацтво. До цієї категорії входили також різного роду кримінальні елементи, які жили з крадіжок і пограбувань. Численні джерела згадують також про значний розвиток проституції у великих містах.

Новою соціальною верствою, яка швидко формувалася в середині століття, була буржуазія: банкіри, підприємці, торгівці. Перший капітал походив з поставок для армії, посередницьких операцій, банківських кредитів. Індустріальний розвиток окремих регіонів (Варшава, Лодзь. Домброва, Білосток) спричинив появу підприємців, які швидко нагромадили початковий капітал на відкупі державних кредитів, посередництві і збиранні податків. Буржуазія формувалася переважно з іноземців (німців, французів, євреїв); станова традиція стримувала більшість заможної польської шляхти від участі у фінансових операціях або підприємницькій діяльності.

У XIX ст. сформувалась особлива соціальна верства, яка отримала назву інтелігенції. До неї відносять тих осіб, які жили з розумової праці: духовенство, службовці державної адміністрації, вчителі, офіцери, управителі маєтків, мануфактур, вчені, інженери, лікарі, правники, митці, актори, письменники, або група осіб, яких називали людьми " вільних професій". Чисельність цієї соціальної верстви в першій половині XIX ст. неухильно зростала, а її вплив на суспільну свідомість ставав усе відчутнішим. Літературна, мистецька, наукова праця із збільшенням кількості друкованих видань і преси перетворювалась з аматорської у професійну діяльність. Світська інтелігенція у Королівстві Польському на середину століття налічувала 10-12 тис. осіб, переважно шляхетського походження.

З розвитком процесів індустріалізації зростала роль міст. На середину століття у понад 400 містах королівства проживало 24 % населення. Проте абсолютна більшість міст не мала більше 5 тис. мешканців. З більших міст Варшава мала понад 200 тис. населення, Лодзь - 30 тис. Вони були центрами політичного, інтелектуального і культурного життя. Якщо на селі населення було етнічно одноманітним, то місто зосереджувало більш різноманітні етнічні елементи: від традиційно осілих тут євреїв до росіян, німців, французів, англійців та представників інших національностей. Усе це створювало особливу атмосферу, відмінну від сільської.

Серед польських освічених верств продовжувало побутувати переконання, що міста і промисловість не чинять вирішального впливу на розвиток країни. Коливання кон'юнктури, фінансові афери, банкрутства не викликали довір'я. Буржуазія і бюрократія не користувалися симпатією шляхетсько-інтелігентських верств, насамперед через чужоземне походження, а також у зв'язку з негативними проявами індустріалізму, які можна було спостерігати на Заході Європи. Переважали погляди, що Польща повинна залишитися аграрним краєм з домінацією шляхти і поміщиків.

Поразка Листопадового повстання не знищила патріотичного духу свідомих поляків. Репресії царату на певний час загальмували радикальний національний рух. У 30-х роках невеликі таємні організації діяли в багатьох місцях королівства. З еміграції прибували емісари ПДТ з метою відбудови нелегальної діяльності і підготовки повстання. У 1836 р. поет і публіцист Ґ. Еренберґ заснував у Варшаві осередок Об'єднання (конфедерації) польського народу і провадив агітаційну роботу серед молоді, яка збиралася в будинку парафії Святого Хреста (тому їх називали "свєнтокжижцями"). Уже наступного року організація була розгромлена царською поліцією. Така ж участь спіткала й інші таємні організації.

І

Національний рух і повстання

У 1835 р. в Україні і Литві розгорнув діяльність емісар Молодої Польщі Ш. Конарський - один з головних організаторів Конфедерації польського народу. Йому вдалося розбудувати розгалужену мережу таємних організацій на Волині і в Литві, яка налічувала понад 3 тис. членів. Він установив контакти з групою російських офіцерів, які дотримувалися поглядів декабристів. У 1838 р. Ш. Конарський був заарештований і невдовзі розстріляний царською владою. Поліція викрила і суворо покарала багатьох змовників, що відштовхнуло польську шляхту від стосунків з еміграцією.

У 1840 р. емісар ПДТ Вінцентій Мазуркевич (1813-1887) утворив таємну організацію Союз польської нації, яка охопила впливом конспіраційні гуртки в кількох містах Королівства Польського. До Союзу належало кілька знаних польських учених і публіцистів, серед яких виділялися Г. Камєнський і Е. Дембовський. Обидва друкували чимало статей і брошур у закордонних виданнях ПДТ, наголошуючи на потребі залучення селян до національної боротьби (див. вище). У 1843 р. організація була послаблена арештами, і це зміцнило в ній радикальне крило, яке прагнуло піднести "народну революцію". Е. Дембовський нав'язав контакти зі священиком Петром Сцєгєнним на Люблінщині, який провадив агітацію серед селян і незаможних верств у дусі ідей християнського соціалізму й уклав кілька брошур, які читав і поширював серед селян. Найбільш відомі були Золота книжечка або історія роду польського і Лист Папи Григорія до селян і ремісників, присланий з Риму. Обидва документи поширювали у рукописі добрані священиком агітатори. Вони закликали селян і бідніші верстви до "війни проти панів і царів" за здобуття землі і свободи. За революційні дії селянам обіцяли відпущення гріхів і благословення. П. Сцєгєнному вдалося створити розгалужену організацію Селянський союз, яка діяла в районі Любліна і Кєльц. На осінь 1844 р. вона готувала повстання. Але розширення організації призвело до арешту засновника, а згодом інших учасників союзу. Керівника було засуджено до смертної кари, яку замінено безтерміновою каторгою в Сибіру (у 1871 р. вже старим він повернувся до Любліна).

У 1846-1848 pp. польські таємні організації в Королівстві Польському, Україні й Литві не виявили великої активності. Причиною цього були жорстокі репресії царату проти польського національного руху, а також будь-яких проявів вільнолюбної думки серед росіян, українців, литовців та інших народів імперії. Польський національний рух вчинив поважний вплив на зародження українських визвольних змагань. Особливий відгомін в Україні мали ідеї "народного визволення", які поширювали емісари ПДТ. У таємних організаціях Конфедерації польського народу, створюваних Ш. Конарським в Україні, брали участь також українці. Так, у організації КПН Київського університету працювали українці Чорний, Корсак, Неміра та ін. Тут вони знайомилися з творами А. Міцкевича, С. Гощинського, агітаційною літературою польської демократичної еміграції. Розгром КПН призвів до виняткового рішення - закриття у 1840 р. строком на один рік Київського університету і виключення всіх його студентів без права поновлення. Наприкінці 1845 р. виникла перша українська політична організація - Товариство Кирила і Мефодія, створена діячами українського національного руху М. Костомаровим, М. Гулаком, В. Білозерським, Т. Шевченком та ін. Вони розробили першу політичну програму українського руху - Книгу буття українського народу, яка передбачала рівноправність українців серед інших слов'янських народів, була складена під значним впливом творів А. Міцкевича й польських романтиків.

Після придушення революції 1848-1849 pp. в Європі знову запанували абсолютистські порядки. Наступ реакції ускладнив становище польської еміграції. Групи поляків були змушені залишити Францію і виїхати до Туреччини, Англії, США. Проте російська експансія в басейні Чорного моря призвела до військового конфлікту з