Історія Польщі. їїчлени, серед яких були поляки, росіяни, українці, мали тісні зв'язки з іншими підпільними російськими організаціями

її члени, серед яких були поляки, росіяни, українці, мали тісні зв'язки з іншими підпільними російськими організаціями, зокрема "Землею і волею", що робили ставку на повстання проти самодержавства.

Консолідувався також ліберальний табір, який отримав назву партії білих. У грудні 1861 р. у Варшаві відбувся таємний з'їзд "мужів довір'я" колишнього Рільничого товариства, на якому було обрано керівний орган - Дирекцію (часом її називали Сільською Дирекцією), що складалася з шести осіб, які представляли Королівство Польське, Познанщину, Литву та Україну. Серед них були Е. Юргенс, Л. Кроненберґ, К. Маєвський, В. Замойський. У розробленій програмі "білі" наголошували на необхідності політики органічної праці, яка повинна єднати поляків, не виключаючи у майбутньому можливість повстання. До Дирекції приєдналися "міллєнери". Обґрунтовуючи програму "білих", член Дирекції Король Рупрехт (1821-1875) писав: "Найпершим нашим обов'язком є, приймаючи реформи, здобуті від уряду силою нашої та європейської думки, опанувати ці реформи матеріально, взяти в наші руки, а інституціям, наскільки буде можливо, надати найбільшої незалежності від уряду". Маючи чималі фінансові засоби, Дирекція провадила діяльність у всіх польських землях, створювала таємні комітети. Разом з тим вона докладала зусиль, щоб не допустити передчасного вибуху повстання, яке готували "червоні". Табір "білих" мав контакти з еміграційним Готелем Лямбер, керівництво якого перейшло до рук Владислава Чарторийського (1825-1894), сина Адама.

Російський цар Олександр II, зі свого боку, намагався розладувати напруження в Королівстві Польському, знайти впливових польських консерваторів, на яких можна було покластися. У травні 1862 р. він призначив намісником королівства свого молодшою брата великого князя Костянтина Миколайовича (1827-1892), знаного зі своїх ліберальних поглядів і прихильності до поляків. Одночасно цивільна адміністрація королівства була відокремлена від військової і на чолі Цивільного уряду став маркграф А. Вельопольський. У червні 1862 р. було оголошено три нових царських укази, проекти яких підготував А. Вельопольський: про примусове очиншування селян замість панщини і повинностей, про скасування обмежень прав євреїв (стосовно розселення, набування нерухомості і посідання посад), про реформу освіти. Останній указ зміцнював державну підтримку для польської школи, відновлював Варшавський університет під назвою Головна Школа, утворював Політехнічний і Рільничо-лісовий інститути.

Підготовка повстання. Реформи, які приписували А. Вельопольському, не задовільняли розбурханої подіями суспільної свідомості. Селяни очікували надання землі у власність. Населення не отримало конституційних свобод, не йшлося про незалежність Польщі. Крім того, особистість Вельопольського не була популярною серед патріотичної громадськості. "Білі" висунули додаткову вимогу - приєднання до королівства земель Литви та України. Автор останньої вимоги А. Замойський за наказом царя був змушений залишити королівство і виїхати до Франції. "Червоні", щоб не допустити угоди між царатом і "білими", влітку 1862 р. організували невдалі замахи на намісника і А. Вельопольського. Член офіцерської організації українець Андрій Потебня (1838-1863) поранив генерала О. Людерса, після чого виїхав за кордон. Однак в результаті слідства був заарештований Я. Домбровський, в руки якого сходились організаційні нитки з підготовки повстання.

Після ув'язнення Я. Домбровського керівництво ЦНК перейшло до більш поміркованого публіциста Агатона Ґіллєра (1831-1887) і групи його прибічників. Однак ЦНК продовжував опрацьовувати план і програму повстання. З цього приводу постійно точилися дискусії між радикальними і поміркованими членами ЦНК. У липні 1862 р. ЦНК поширив таємну інструкцію, яка формулювала мету і завдання повстання.

Національний рух і повстання

Політичною метою загальнонаціонального повстання була відбудова Польщі в кордонах 1772 р. На думку авторів програми, незалежна Польща повинна була стати державою трьох народів - польського, литовського і "руського" (білорусів та українців), в якій всі громадяни отримають рівні права і свободи, селяни - землю, яку обробляють, а землевласники - винагороду з державного фонду за втрачені селянські повинності. ЦНК проголошував себе "таємним урядом", який вимагав від населення виконання всіх своїх розпоряджень, зокрема сплати обов'язкового національного податку для підготовки повстання. Розпочалася розбудова нелегального державного апарату: воєводських, повітових, міських органів влади (національних комітетів), поліції, пошти тощо. В Україні змовниками був створений Провінційний комітет на Русі, а в Литві - Провінційний Литовський комітет на чолі з Костянтином Калиновським (1838-1864). Ініціатором активних дій в Україні був син повстанця 1830 р., полковник російської армії Едмунд Ружицький (1827-1893). Він встановив зв'язок з Варшавою і провадив підготовку до повстання на Київщині, Поділлі і Волині. "Червоні" відзначали зміну ситуації в Україні, Білорусі і Литві, де пробуджувалися самостійні національні рухи українців, білорусів і литовців. Вони вважали, що після переможного повстання і повалення російського самодержавства українці, білоруси і литовці утворять з поляками добровільний і рівноправний союз у рамках демократичної Польщі. Керівники ЦНК 3. Падлєвський і А. Ґіллєр восени 1862 р. виїхали до Лондона, де мали зустрічі із закордонними представниками російської таємної організації "Земля і воля" О. Герценим, О. Огарьовим, М. Бакуніним. Тут вони представили політичну програму, яка передбачала або вільне поєднання поляків, українців і литовців в одній державі, або право вибору кожним з народів самостійного шляху розвитку. Російські демократи пристали на ці пропозиції і зобов'язалися підтримати польське повстання. Неочікувано різко проти польсько-російського союзу виступив Л. Мєрославський. Він вважав, що відмова поляків від українських, білоруських і литовських земель є "національною зрадою". Його погляди поділяли також "білі" у королівстві і змовники в Україні, Білорусі та Литві.

Незважаючи на розбіжності в середовищі змовників, на кінець 1862 р. повстанська організація була розбудована і налічувала понад 20 тис. членів. Серед них переважали шляхта, інтелігенція, духовенство, службовці, міщани і ремісники; селян до організації не залучали. Натомість у селянському середовищі активно поширювалися листівки з роз'ясненням мети майбутнього повстання і соціальними обіцянками. Наприкінці 1862 р. за кордон були скеровані спеціальні агенти, які мали на одержані від національного податку кошти закупити і доставити до королівства зброю та необхідні матеріали. Повстання було призначене на кінець весни 1863 р.

Плани "червоних" були відомі А. Вельопольському і російським властям. Щоб перешкодити змовникам, за порадою Вельопольського було оголошено про проведення навесні 1863 р. чергового рекрутського набору до армії. Набір повинні були здійснювати адміністративні власті переважно серед міської молоді і землевласників. Йшлося про набір за "складеними списками", до яких повинні були потрапити провідні змовники. В оголошеному (жовтень 1862 р.) наборі відверто говорилося, що його метою є "усунення з краю підбурюючих елементів, які підштовхують до неспокою й анархії"". Після тривалих дискусій ЦНК ухвалив відповісти на набір збройним повстанням. У ніч з 14 на 15 січня 1863 р. царські власті провели примусовий набір рекрутів у Варшаві. Однак молодь, внесена до списків, зазделегідь втекла з міста у ліси під Варшавою, де розпочалося формування збройних загонів.

Повстання. Не чекаючи набору в провінції, ЦНК 22 січня 1863 р. оголосив Маніфест, який закликав народи Польщі, Литви та Русі до повстання проти царського

Історія Польщі

уряду в ім'я спільного визволення й утворення незалежної Польщі. "Наш старий меч вийнято, святий прапор Орла, Погоні і Архангела [Михаїла] розгорнуто," - наголошувалося в ньому. ЦНК оголосив себе Тимчасовим національним урядом (ТНУ) і незабаром видав кілька декретів. Документи ТНУ визнавали всіх громадян вільними і рівноправними; скасовували всі селянські повинності і визнавали землю, яку ті обробляли, їхньою повною власністю; обіцяли землевласникам відшкодування з державних фондів, а безземельним селянам - наділення землею з національного майна. Хоча аграрна програма була досить радикальною, але селянство зайняло вичікувальні позиції, сподіваючися землі від "легальної" царської влади.

Повстання розпочалося в несприятливих зимових умовах, без опанування великих міст. Близько 6 тис. слабо озброєних повстанців утворили партизанські загони, які здобували зброю, нападаючи на невеликі військові гарнізони у провінції. Царський уряд, маючи в королівстві 100-тисячну армію, сконцентрував сили у великих фортецях і містах, обмеживши тим самим можливості повстанців. Напади на великі гарнізони не принесли успіху; не вдалося захопити м. Плоцьк, яке повинно було стати місцем перебування ТНУ. Натомість в руках повстанців опинилися невеликі містечка і села в провінції, звідки було виведено військові гарнізони. Фактично повстання перетворилося на партизанську війну. Окремі загони повсталих налічували понад тисячу чоловік; такими були загони Мар'яна Лянтевича (1827-1883) в Сандомирському воєводстві, Валєнти Лєвандовського (1820-1907) в Подляському, Апполінарія Куровського (1838-1878) в Краківському та ін.

За таких обставин ТНУ не міг повністю контролювати ситуацію. У перші місяці повстання велику організаційну роботу з налагодження зв'язку і керівництва діями повсталих провадив один із лідерів "червоних" Стефан Бобровський (1841-1863). Розвиток повстання спонукав "білих" приєднатися до нього і надати матеріальну допомогу уряду. До цього їх схиляла також позиція урядів Англії й Австрії, які незабаром скерували ноти протесту Росії, вимагаючи припинення каральних дій проти поляків і розширення автономії королівства. Франція також зайняла до повсталих прихильну позицію, підтримуючи дипломатичну діяльність Готелю Лямбер у Парижі. Натомість Пруссія у лютому 1863 р. підписала з Росією військову конвенцію, яка передбачала взаємну допомогу в боротьбі з повстанцями (включно з можливістю військових сил перетинати державні кордони під час їх переслідування).

З метою консолідації повстанського руху ТНУ запросив Л. Мєрославського обійняти посаду диктатора. На початку лютого він прибув до королівства, але після двох поразок від царських військ того ж місяця повернувся за кордон. Прагнучи залучити "білих" до активної участі в повстанні, ТНУ провадив переговори з Дирекцією. Однак остання вирішила взяти керівництво повстанням у свої руки і 10 березня 1863 р. оголосила диктатором М. Лянгевича. ТНУ в інтересах справи визнав це рішення. Проте через тиждень диктатор зазнав поразки від царських військ і був змушений рятуватися в Галичині, де його заарештувала австрійська поліція. Керівництво повстанням повернулося до ТНУ, до складу якого були включені представники "білих". Невдачі спроб тривалий час втримати під контролем певну територію, партизанські методи боротьби зродили тертя всередині ТНУ, який залишався в конспірації. Внаслідок одної із суперечок провідний представник "червоних" в уряді С Бобровський загинув на дуелі від руки іншого повстанця А. Ґрабовського. "Білі" здобули більшість в ТНУ.

У травні 1863 р. ТНУ прийняв назву Національного уряду і здійснював керівництво рухом з підпілля. Це стало можливим завдяки досконало розбудованому підпільному апарату влади, який діяв паралельно з царським. Національний уряд складався з п'яти осіб; у його структурі були такі відділи: внутрішніх справ: закордонний, військовий,