Запевнивши селян у "доброчинності" імператора, уряд почав концентрувати сили, щоб розправитися з польським рухом.
Перші спроби придушити рух були зроблені в Кракові. Тут виник Національний комітет, який почав створювати й озброювати загони національної гвардії. Невдовзі до Кракова прибули діячі еміграційного ПДТ, які увійшли до складу комітету і розгорнули підготовку до збройного повстання, координуючи дії з Л. Мерославським у Познані. Але наприкінці квітня австрійські власті міста заборонили виробництво зброї і поставили вимогу видалення з міста емігрантів. Рішення властей викликало в місті стихійні заворушення, з'явилися барикади. У відповідь на це австрійські війська 26 квітня піддали місто артилерійському бомбардуванню. Національний комітет капітулював і був розпущений, а емігранти змушені були виїхати з краю.
У Львові губернатор Ф. Стадіон не наважився розпустити ЦНР. Щоб обмежити її впливи, він вдався до створення т.зв. "прибічної ради" при губернаторі (байрат), до участі в якій залучив кількох польських аристократів і священиків. Авторитет її був незначний. ЦНР мала безперечні переваги, гуртувала і координувала роботу локальних національних рад, створювала національну гвардію. Безцензурна преса обговорювала актуальні політичні проблеми, серед яких були справи майбутньої конституції та устрою імперії, вибори до австрійського парламенту, скасування панщини. У червні 1848 р. пройшли вибори до загальноавстрійського парламенту (рейхстагу), обіцяного імператором. Від Галичини і Буковини було обрано 96 депутатів, з них 37 русинів-українців (в тому числі 31 селянин - 17 поляків і 14 українців). У парламенті польські посли стали на боці опозиції, вимагаючи перебудови імперії і надання автономії Галичині. Селяни виступили проти шляхти, наполягаючи на скасуванні панщини без відшкодування, збереженні права користуватися громадськими лісами і пасовищами (сервітути). Однак шляхетська більшість парламенту відкинула селянські вимоги. Українські посли поновили питання про відокремлення польських теренів від Галичини й утворення в складі Австрії єдиного коронного краю з сеймом і урядом. На підтримку цієї вимоги в парламенті було подано петицію, яку підписали близько 200 тис. осіб. Ще раніше, 9 червня 1848 р. ГРР скерувала до імператора петицію з вимогою поділу Галичини на українську та польську частини, і 19 червня того ж року Фердинанд І підписав розпорядження про утворення двох галицьких губерній, яке однак не було виконане через потужний опір польських консервативних сил, що в той час налагоджували співпрацю з монархією.
Слов'янський з'їзд. У період розвитку революції польські демократи нав'язали контакти з представниками інших слов'янських народів Австрійської імперії. їх єднала тривога з приводу планів німців об'єднати всі німецькі держави, включно зі слов'янськими народами. Діячі чеського і хорватського національних рухів ще в квітні 1848 р. виступили з ініціативою провести в Празі з'їзд представників слов'янських народів імперії, щоб обговорити питання перебудови устрою монархії з метою забезпечення національних прав усіх слов'ян. Були розіслані запрошення до участі в з'їзді в Празі. З'їзд відкрився 2 червня 1848 р. у присутності 363 делегатів, у тому числі від ГРР і Руського собору. Поляки надіслали 70 делегатів, які представляли також Познанщину та еміграцію, сподіваючися знайти підтримку для своєї незалежницької програми. З'їзд відразу виявив розбіжності орієнтацій його учасників: чехи і південні слов'яни бачили в Росії союзника у протистоянні з німцями і турками; поляки вважали Росію головним ворогом Польщі; зіткнулися також інтереси лібералів і демократів, які по-різному бачили перспективи перебудови європейських порядків; нарешті, під час дискусій виник польсько-український спір за представництво від Галичини. Делегати з'їзду ухвалили розпливчастий Маніфест до народів Європи, в якому йшлося про право
