Історія Польщі. стільки про презентацію своїх програм, скільки про критику і дискредитацію конкурентів

стільки про презентацію своїх програм, скільки про критику і дискредитацію конкурентів. У передвиборчих дискусіях порушувалися питання ставлення до комуністичного минулого, яке різко розмежовувало ліві (СЛД) і праві та центристські партії (УД, ПОЦ, ВАК), оцінка приватизації й економічної реформи, політичний устрій, взаємини держави і церкви. Майже всі партії критикували політику урядів "Солідарності".

Вибори до сейму і сенату відбулися 27 жовтня 1991 р. при низькій активності населення. До виборчих урн прийшло лише 43,2 % дезорієнтованих і заклопотаних повсякденними проблемами виборців. Як і очікувалося, вони не принесли відчутної переваги в парламенті жодній партії. У ньому опинилися представники 29 партій і угруповань. Найбільше голосів і місць у сеймі отримала УД - 12,3 % (62 мандати); на другому місці опинився СЛД - 11,99 % (60); далі йшли ПСЛ - 9,2 % (50), ВАК - 8,9 % (50), КПН -8,9 % (51), ПОЦ - 8,7 % (44), КЛД - 7,5 % (37), ПЛ - 5,47 % (28), "Солідарність" -5,05 % (27), ПППП - 2,97 % (16) та ін. У сенаті розклад сил був дещо іншим: УД - 21 мандат, "Солідарність" - 12, ВАК - 9, ПСЛ - 9, КЛД - 6, КПН - 4, СЛД - 4. Вибори показали велику політичну диференціацію суспільства, яке тільки-но вчилося жити в умовах демократії. Разом з тим, вони стали подією, яка засвідчила початок нового періоду в історії Польщі - часу трансформації від тоталітарної до демократичної системи. Вони показали, що повернення до минулого неможливе, окреслили контури нової держави, яку з легкої руки публіцистів почали називати III Річпоспопита.

Становленню демократичних засад в Польщі сприяла міжнародна обстановка. Дезінтеграційні процеси в СРСР значно прискорилися, особливо після перемоги на президентських виборах у Росії в червні 1991р. Б.Єльцина. Невдалий путч консервативних комуністичних сил в Москві 19-21 серпня 1991 р. прискорив розпад СРСР. 24 серпня про повний суверенітет оголосила Україна, а потім й інші республіки. Після проведення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Україна стала незалежною, а вже 2 грудня Польща першою в світі визнала Україну й встановила з нею дипломатичні відносини. В результаті підписання 8 грудня 1991 р. Біловезької угоди керівниками Білорусі, Росії та України (С. Шушкевич, Б. Єльцин, Л. Кравчук) Радянський Союз припинив існування. У цей період неприємним епізодом стала поведінка президента Л. Валенси, який, замість засудити радянських путчистів, намагався встановити з ними контакт і готував поздоровчу телеграму (яка не була відправлена). Урядові Я.К. Бє-лєцького вдалося після тривалих і складних переговорів парафувати у Москві договір про виведення радянських військ з Польщі до кінця 1993 р. 10 грудня 1991 р. у Москві також було підписано Договір про добросусідські відносини і дружню співпрацю між Польщею та СРСР, але він так і не увійшов в дію через ліквідацію Союзу.

Ще 31 березня 1991 р. Політичний консультативний комітет ОВД ухвалив припинити діяльність цієї організації. Незабаром перестала існувати РЕВ. Цим подіям передувала зустріч президентів трьох постсоціалістичних країн - Л. Валенса (Польща), В. Гавела (Чехо-Словаччина) і Й. Антала (Угорщина) 15 лютого 1991 р. в угорському м. Вишеград, на якій було підписано спільну декларацію про прагнення до інтеграції у європейські структури. Було започатковано Вишеградську групу, яка дала поштовх активізації політичного, економічного і культурного співробітництва трьох країн. У липні 1991 р. Польща приєдналася до групи держав, яка дещо пізніше отримала назву Центральноєвропейська ініціатива (Австрія, Чехо-Словаччина, Югославія, Угорщина, Італія), що дало змогу активізувати співробітництво з її учасниками. Однак наступні події на Балканах припинили існування організації.

На міжнародній арені Польща виступила активним суб'єктом. У квітні 1991 р. вона підписала Договір про дружбу з Францією, а в червні - Договір про добросусідство і дружню співпрацю з ФРН. У листопаді 1991 р. Польща була прийнята до Ради Європи, а

У нових реаліях Європи та світу

в грудні підписала угоду про співробітництво з Європейською спільнотою. Західні країни почали скасовувати візовий режим для поляків. У вересні 1991 р. під час візиту до США прем'єр Я.К. Бєлєцький вперше висловив прагнення Польщі вступити до НАТО.

Роки кризи і політичних змагань позначилися на житті національних меншин, у тому числі української, в Польщі. Політика комуністичної влади щодо українців була жорсткою, спрямованою на повну їх асиміляцію. Хоча українців тут було порівняно небагато (до 500 тис), але після 1956 р. вони проявили себе прагненням здобути право на існування, розвиток національної мови та культури, а головне - повернення на батьківщину, звідки були депортовані в 1947 р. До 1958 р. близько 20 тис. українців повернулися у східні воєводства, але тоді ж було заборонено стихійні переселення. У той час виникло Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), яке почало видавати газету "Наше слово", було створено кілька шкіл з українською мовою навчання. У 70-х роках влада посилила тиск на українські організації, й їхня діяльність завмерла. У 1980-1981 pp. українська суспільно-культурна діяльність почала оживати. Виникла Спілка українських студентів, зріс інтерес до української тематики серед громадськості. Публіцистика "Солідарності" почала приділяти увагу українцям і складним питанням взаємин між поляками та українцями. Цьому сприяла діяльність еміграційної паризької "Культури" Є. Ґєдройця, на сторінках якої українська (а також білоруська та литовська) проблематика посіла вагоме місце. Преса т.зв. "другого обігу" порушила низку складних питань українсько-польського протиборства у XX ст., шукаючи шляхів примирення і порозуміння перед візією майбутньої посттоталітарної Європи. У 1984 р. з'явилася книга Богдана Скарадзінського "Білоруси, литовці, українці. Наші вороги чи брати?", в якій автор ставив питання про неминучість порозуміння з сусідами на східних кордонах Польщі, яке відповідало національним інтересам Польщі. Поступово в опозиційному таборі визріла думка про необхідність рішучого відкинення великодержавних настроїв про "Польщу від моря до моря", які ще поширювалися в середовищі колишніх "кресов'яків" в країні та еміграції, і підтримки українських прагнень до створення самостійної демократичної держави. До української тематики зверталися опозиційні видання "Спотканя", "Обуз", "Нова коаліція", а також католицькі часописи "Знак", "Вензь" та ін.

Перебудова в СРСР і підготовка до Круглого столу в Польщі активізували українську меншину. У жовтні 1988 р. представники інтелігенції національних меншин (від українців - М. Лесів, В. Мокрий, С Козак, білорусів - Ю. Туронок, литовців -Б. Маковський) звернулися до Л. Валенси з проханням порушити під час засідань Круглого столу питання про становище національних меншин у Польщі. У результаті цього в рамках ГК була створена Комісія співпраці з національними меншинами, яку очолив М. Едельман, а від українців до неї увійшов В. Мокрий. На парламентських виборах в червні 1989 р. за списками "Солідарності" до сейму було обрано В. Мокрого. У сеймі була створена Комісія національних меншин і етнічних груп, яку очолив Я. Куронь. Вона доклала зусиль, щоб забезпечити реалізацію прав національних меншин. Наприкінці 1989 р. в міністерстві культури і мистецтв було створене Бюро в справах національних меншин, яке очолила Б. Бердиховська. Того ж року почали виникати численні українські громадські організації, відбулися зустрічі українських діячів "Форум". 25-26 лютого 1990 р. з'їзд УСКТ утворив нову організацію - Спілку українців в Польщі (Звьонзек україньцув в Польсце, ЗУП) і накреслив її завдання з метою гарантувати права української меншини в демократичній Польщі. З'їзд ухвалив також Звернення до польської громадськості і Звернення до сейму в справі усунення наслідків акції "Вісла". У першому документі йшлося про підтримку демократичних процесів у