У твор чості Павла Тичини.
У червні 1917р. внаслідок лютневих подій у Росії було проголошено відновлення державності України (у формі автономії). Це загальнонародне піднесення з приводу проголошення волі України П. Тичина передає у пое мі-ораторії “Золотий гомін”. Розкута, без видимої сюжетної лінії, поема націлена на створення єдиного мажорного символу – образу української волі. Міфологічні та філософські символи (“Човни золотії із сивої-сивої Давнини” – “ласкою в серце зранений, виходить Андрій Первозванний” – “Предки встали з могил” – “небесними ланами Час проходить”) поєднані в ній з новітніми національними символами (“золотий гомін” – “Слава! – з тисячі гру дей” – “ясні короговки”). Цей складний поетичний твір документально свідчить про те, що найширші маси українства побачили в проголошенні державності вияв своєї споконвічної волі [цитата]. В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбу лась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у “золотий гомін”. Поема стала видатним явищем національної духовності. У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Ти чина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій. У “Сонячних кларнетах” народився перший трагічний символ – об раз революції як давно очікуваної нареченої. У поезії “Одчиняйте двері.” поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророц тва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно. Так він сприйняв першу кров революції. Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтво рив у циклі “Скорбна мати” (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона бу ла тоді, як розпинали її сина.
Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому. Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голо домором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильсь кою аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина. До циклу “Скорбна мати” дуже близький символами жертовності і провісництва вірш “Пам'яті тридцяти” (1918). Це поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. поляг ли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві. Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів “українсь ких, славних, молодих”. Воно проклинає Каїна, чия “зрадницька рука” вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніально го поета. Василь Стус писав: “Доля Тичини воістину трагічна. В історії сві тової літератури, мабуть, не найдеться Іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням”. Тичина Павло - Пам’яті тридцяти (1918) Павло Тичина На Аскольдовій Могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних молодих. На Аскольдовій Могилі Український цвіт —По кривавій по дорозі Нам іти у світ. На кого посміла знятись Зрадника рука? Квітне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка. На кого завзявся Каїн Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. — На Аскольдовій Могилі Поховали їх.
|
