Українська етнологія в працях українських науковців

1. Горемыкин В.А., Бугулов Э.Р., Богомолов А.Ю. Планирование на предприятии. Учебник. – М.: Информационно – издательский дом «Филинъ», 1999. – 328 с.

2. Врублевский Н.Д. «Учет затрат в энергопредприятиях», Бухгалтерский учет, 2000, №19, стр.43.

3. Ильин А.И. Планирование на предприятии. Мн.: Новое издание, 2001.- 635с.

4. Лапицкий В.И. Организация и планирование энергетики. – М.: Энергия, 1985. -488с.

5. Остафьев В.А. Экономика и планирование электротехнических предприятий, Москва 1990г.

6. Осмословский В.В. Организация, планирование и управление деятельности промышленных предприятий. – Минск, Высшая школа, 1984.

7. Остреина О.В. Экономика, организация и планирование машиностроения, Москва 1992г.

8. Борисевич В.М. Прогнозирование и планирование экономики. – Минск: Экоперспектива, 2000.

9. Любушин Н.П., Лещева В.Б., Дьякова В.Г. Анализ финансово – экономической деятельности предприятия. – М.: 2000. 10. Грузинов В.П., Грибов В.Д. Экономика предприятия. Учебное пособие.- 2-е изд. – М.: Финансы и статистика, 1999.- 208с.:ил.

 

Українська етнологія в працях українських науковців

В країнах, поневолених чужими державами, етнографія у витоках була спрямована на пізнання власного народу і розвивалася як народознавча дисципліна. Це було властивим для національних етнографій західнослов'янських та інших європейських народів, поневолених австрійською і турецько-османською імперіями, та народів, підвладних Росії. Визначальною така особливість була і для української етнографії.

Історія кожної науки складається з двох частин: історії накопичення фактів з певної галузі знання та історії осмислення й узагальнення фактологічного матеріалу. Коріння української етнографії сягає глибокої давнини. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї містяться в давньоруських літописах, українському літописанні XIV—XVII ст., козацьких літописах XVII—XVIII ст., у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час відвідували Україну. Важлива етнографічна інформація зафіксована, зокрема, в щоденниках австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI ст.), арабського мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.), мандрівника Ульріха Вердума (XVII ст.), в "Описі України" французького військового інженера Гійома де Боплана (XVII ст.), у творах давніх українських і польських письменників, у різних грамотах, документах правового характеру тощо.

В останні десятиліття XVIII ст. істотно посилилося спеціальне вивчення України у складі російської та австрійської імперій. Це був час знищення решток політичної автономії України, ліквідації Запорозької Січі та Гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до Росії Правобережної України, безоглядного зміцнення царизмом централізаторської політики і феодально-кріпосницької системи. Це ж стосується і західноукраїнських земель, які внаслідок складних міжнародних відносин останньої третини XVIII ст., поділу Польщі захопила в 1772—1774 p. Австрійська монархія, зберігши тут панування польських, угорських і румунських феодалів.

Інтереси до України наукових осередків Петербурга, Москви, Відня, Будапешта кінця XVIII ст. мали здебільшого характер пізнання туземців маловідомих і новопридбаних провінцій з метою їх ефективного "освоєння" імперськими структурами. Вивчення в цьому руслі мало стосувалося історичної, етнічної індивідуальності українського народу, її часто залишали поза увагою або безцеремонно трактували українців просто складовими росіян, поляків, угорців, румун. Такою нігілістичною тенденцією позначені великою мірою навіть ті праці, що містять цінні описи різних місцевостей України, безпосередні спостереження і фіксації побуту українців, їх матеріальної та духовної культури і становлять унікальне джерело етнографічної інформації. Йдеться, зокрема, про видання "Черниговского намесничества топографическое описание" А. Шафонського (1786), "Топографическое описание Харьковского намесничества" Н. Переверзєва (1788), "Топографическое описание Киевского намесничества" (1786), кількатомних описів німецькою мовою подорожей по Галичині та Буковині австрійського професора Бальтазара Гаке (1790—1796) тощо. У низці праць з того часу простежується і певне розуміння етнічної специфіки українського народу, його історії та культури. Це "Описание свадебных украинских простонародных обрядов..." Григорія Калиновського (1777) — деякі дослідники вважають його початком української етнографії; книжки про Україну В. Рубана, зокрема "Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России" (1773) і "Краткая летопись Малой России с 1506 по 1770 гг..." (1777); "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях" (1798) Я. Маркевича, нарис про українців М. Антоновського в книзі І. Георгі "Описание всех обитающих в Российском государстве народов..." (1799); статті Ф. Туманського (кінець XVIII ст.), "История русов" невідомого автора.

Відомості з етнографії України в тогочасних публікаціях є складовими їх загальноісторичного, географічного чи краєзнавчого змісту. Далі увага до вивчення традиційно-побутової культури народу посилюється під впливом наростання антифеодальної боротьби, піднесення хвилі буржуазно-революційних і національно-визвольних рухів у Європі, зокрема слов'янських народів, що виконала надзвичайно важливу роль у розгортанні народознавчих досліджень, пропагуванні народності і в активному та якісно новому зацікавленні народною культурою, літературою, мистецтвом.

Розгортання народознавчої роботи є істотним чинником і показником початку національно-культурного відродження в Україні, творення нової літературної мови на народній основі, ознаменованого появою 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського.

На противагу офіційній науці, яка не визнавала українців окремим народом, у середовищі передових вчених, письменників зростав інтерес до вивчення походження українського народу, особливостей його мови — не як діалекту російської чи польської мов. Майже водночас у всіх частинах України опрацьовувалася граматика української мови. При цьому і "Граматика малороссийского наречия" наддніпрянця Олександра Павловського (1818), і філологічні праці (в тому числі й граматика) галичанина Івана Могильницького (20-ті роки), і опублікована латинською мовою "Граматика слов'яно-руська" закарпатця Михайла Лучкая (1830), ґрунтовані переважно на практиці живої народної мови. В них аргументовано відстоюються положення про самобутність української мови і, що дуже важливо, її єдність на всьому просторі розселення українського народу. Мова закарпатських русинів, стверджував М. Лучкай, така ж, як і Наддніпрянщини, Галичини та Буковини.

Саме в контексті утвердження поглядів на український народ як самобутню етнічну й етнокультурну спільність у всіх частинах його розмежованої загарбницькими кордонами землі є підстава стверджувати про початки переходу від накопичення етнографічних відомостей і знань про Україну до формування української етнографії як українознавчої галузі знання. В цьому процесі виразно простежується протистояння діячів демократичного, прогресивного спрямування і представників великодержавно-шовіністичної ідеології. Наприклад, галицькі вчені та письменники 20—30-х років не погоджувалися зі шляхетською тенденційною характеристикою українських селян в етнографічній монографії польського автора І. Червінського "Задністрянська околиця між Стриєм і Лімницею" (1811), категорично заперечували трактування українського народу як частки польського в праці польського вченого Л. Голембйовського "Польський люд" (1830), у збірнику українських і польських галицьких пісень Вацлава з Олеська (В. Залеського, 1833) та інших публікаціях.

Важливе значення для активізації інтересу до народної культури мала подвижницька праця видатного слов'янського народознавця Зоріана Доленги-Ходаковського, зокрема його дослідницькі мандрівки по Україні та публікація трактату "Про дохристиянську Слов'янщину" (1818). Його заклики збирати і вивчати пам'ятки "з-під сільської стріхи" захопили багатьох сучасників.

У 20—30-х роках склалися три основні осередки науково-літературного руху в Україні — у Харкові, Києві та Львові. З ними великою мірою пов'язаний і розвиток етнографічного вивчення українців. Їх роль полягала в активізації й організації народознавчої роботи в різних регіонах України, утвердженні свідомої цілеспрямованості українознавчого характеру цієї діяльності.

Харківський університет, відкритий 1805, став центром збирання і дослідження зразків матеріальної і духовної культури українців. Професор Гліб Успенський видав цінну працю "Опыт повествования о древностях русских" (1811—1812) і висунув питання перед університетською радою про необхідність збирання місцевих етнографічних матеріалів, написавши при цьому спеціальні поради. Готували альбом українського одягу, збирали колекції старовинних речей для музею, видавали журнал "Украинский вестник".

У харківському гуртку "любителів української народності" розгорнув діяльність Ізмаїл Срезневський. Тут він написав історико-етнографічні та фольклористичні праці. Гурток пропагував студії над українською мовою і фольклором Амвросія Метлинського та Миколи Костомарова, публікації про українські повір'я і звичаї Костянтина Сементовського, дослідження Слобожанщини Вадима Пассека, художні твори Петра Гулака-Артемовського та Григорія Квітки-Основ'яненка, видав шість випусків журналу "Запорожская старина" (1833—1838), де публікувалися джерельні фольклорні матеріали й етнографічні дослідження.

В Києві інтерес до українознавства, в тому числі й до української етнографії, розвивався завдяки відкриттю університету (1834) і діяльності його першого ректора Михайла Максимовича. Важлива роль у цьому питанні також належить "Тимчасовому комітету для пошуків старожитностей у м. Києві" (1835), "Музею старожитностей" при університеті (1834), "Києвській тимчасовій комісії для розбору давніх актів" (1843). Українознавче спрямування досліджень київського осередку вчених посилилося з участю в ньому М. Костомарова, П. Куліша, О. Марковича, особливо Т. Шевченка, котрий прагнув показати світові героїчне минуле українського народу, його культуру і побут, та під впливом програми Кирило-Мефодіївського товариства, що утверджувала етнічну самобутність українського народу в сім'ї інших слов'янських народів.

Львівський українознавчий осередок, що склався на початку 30-х років навколо діячів "Руської трійці" (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), не лише започаткував на західноукраїнських землях нову українську літературу на народній основі ("Русалка Дністровая", 1837), а й став ініціатором, організатором розгортання широкої народознавчої роботи в цьому регіоні. До збору і вивчення пам'яток народної матеріальної і духовної культури, мови, фольклору було залучено чимало інтелігенції на місцях (переважно духовенство); практикувалися спеціальні народознавчі мандрівки з певною програмою у Галичині, Закарпатті та Буковині; підготовлялися підручники української мови, літератури та читанки, розглядалися питання етногенезу українців, етнічної історії, класифікації пам'яток (на "мертві" та "живі").

Відсутність української періодики і труднощі з виданням українських книжок стали причиною того, що більшість українознавчих праць з першої половини XIX ст. залишалася в рукописах або публікувалися російською, польською, чеською, німецькою мовами. На цьому тлі помітними явищами були опис народного весілля з піснями Й. Лозинського ("Рускоє весілє", 1835), збірники українських пісень М. Цертелєва (1818), М. Максимовича (1827, 1834, 1849), збірка українських приказок і прислів'їв Г. Ількевича (1841), збірники українських пісень з Галичини поляків Вацлава з Олеська (1833) і Жеготи Паулі (1839—1840) та інші книги.

В українській етнографії 20—40-х років переважав метод безпосереднього спостереження, фіксації-збирання й опису. Водночас простежується виразне посилення дослідницького зацікавлення звертанням до порівняльно-історичного вивчення матеріалу, розгляду його в загальноукраїнському контексті. Так, діячі "Руської трійці", територіально обмежені в своїх народознавчих дослідженнях західноукраїнським регіоном, намагалися розглядати різні місцеві явища народного побуту і культури в широкому порівняльному зв'язку з іншими регіонами України, усвідомлюючи їх етнічну єдність. І. Вагилевич у листі до М. Максимовича 1837 р. наголошував: "Оце ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою задніпровою складаємо одне существо... Геть перегороди, бо не їм псувати существо народу..."

Хоч етнографічне вивчення і надалі тісно поєднане з краєзнавством, історією, дослідженням народної мови і фольклору, в ньому зростає повсякчас увага до складових народознавства, які становлять предмет етнографії як окремої наукової дисципліни: до виробничого, сімейного і громадського побуту народу, звичаїв, вірувань, традиційних знань, ремесел, будівництва, одягу, їжі та інших ділянок матеріальної і духовної культури. Активізується розробка проблеми етногенезу українського народу, а в зв'язку з цим — і вивчення різних локальних етнографічних груп її населення. До важливих народознавчих видань належать два томи "Записок о Южной Руси" П. Куліша (1856—1857), дослідження І. Данилевського про українських чумаків (1857), М. Маркевича про українські народні звичаї та їжу (1860), О. Торонського про лемків (1860), І. Галька "Народні звичаї і обряди з-над Збруча" (1861), монографія Г. Бідерманна про закарпатських українців (1862), праця О. Потебні "О мифическом значении некоторых обрядов й поверий" (1865) та інші публікації цього відомого вченого.

На західноукраїнських землях вивчення народного побуту і культури пожвавилося у зв'язку з появою української періодики (газета "Слово", журнали "Вечорниці", "Мета", "Ластівка", "Правда", "Буковинская зоря" та ін.). На їх сторінках систематично друкували етнографічні матеріали, здебільшого описи народних звичаїв, обрядів, повір'їв, а також присвячені їм дослідження. У 60-70-х роках зміцнилися зв'язки і співпраця у сфері народознавства західноукраїнських і наддніпрянських вчених.

У 50—60-х роках важлива роль в організації науково-етнографічної діяльності в Україні належить заснованій у Києві 1851 р. "Комісії для опису губерній Київського учбового округу", зокрема її етнографічному відділенню. В тій комісії брали участь відомі вчені М. Максимович, М. Іванишев, М. Маркевич, Д. Журавський, А. Метлинський, письменник і етнограф А. Афанасьєв-Чужбинський. Вона розробила і розповсюдила спеціальну етнографічну програму (1854), організувала низку експедицій для етнографічного дослідження населення центральної України. Було зібрано великий матеріал і підготовлено серйозні дослідження, розгорнулася, зокрема, велика і плідна збирацька діяльність француза за походженням Дем'яна Делафліза, який створив дев'ять альбомів з описами побуту українців Київщини та Чернігівщини. Кращі з цих малюнків видані в Києві у двох томах за редакцією член-кореспондента НАН України В. Наулка.

В 1873—1876 pp. у Києві діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Його головою було обрано Гр. Галагана, але фактичним його організатором і керівником став видатний український етнограф, правознавець, автор слів національного і державного гімну "Ще не вмерла Україна" Павло Чубинський (1839—1884). У 1869 р. він повернувся із заслання з Архангельщини, і його ім'я стало символічним серед молоді. Почалося бурхливе українське відродження. У 1869—1870 pp. П. Чубинський провів три експедиції в Україні. Джерельні матеріали і дослідження експедиції стали основою фундаментальної семитомної (в дев'яти книгах) праці "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" (1872—1878).

Велика роль у збиранні та редагуванні матеріалів цього видання належала Миколі Костомарову, який, по суті, довів цю роботу до завершення вже після видання царського указу 1876 р. і закриття відділу. Було видано понад 4 тис. пісень, казок, описів весіль, записів про народний побут, звичаєве право, національні меншини, статистичні відомості.

До першого тому ввійшли вірування, народні забобони, приказки, загадки і чари, другого — казки й анекдоти; третього — народний календар, веснянки, обжинки, колядки; четвертого — родини, христини, весілля й похорон; п'ятого — народні пісні; шостого — юридичні звичаї; сьомого — етнографічні матеріали про представників інших народів, які проживали в Україні.

Відділ двічі видав "Програму" для збору етнографічних відомостей (автори Ф. Вовк та О. Русов 1873, 1875), здійснив перепис населення Києва, який показав, всупереч офіційним даним, що більшість населення міста становлять українці; організував і провів III Археологічний з'їзд, який продемонстрував високий науковий рівень та потенціал українських вчених, видав два томи "Записок Юго-Западного отделения Императорского русского географического общества" тощо.

Було встановлено тісні зв'язки із вченими інших слов'янських народів і західноєвропейських країн, налагоджено ділові контакти зі слов'янськими і західноєвропейськими вченими та науковими товариствами, зокрема Антропологічним товариством у Парижі.

Зазначимо, що П. Чубинський, М. Костомаров і В. Антонович не лише брали активну участь в організації і діяльності Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (РГТ) (В. Антонович 1875 р. був обраний головою відділення), а й написали низку цінних етнографічно-фольклористичних праць. Так, П. Чубинський видав у Петербурзі "Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии" (1869). За дослідження "Чари на Україні" В. Антонович отримав ід РГТ бронзову медаль, а народознавчі праці М. Костомарова були зібрані й видані окремим фундаментальним виданням під назвою: "Етнографічні писання Костомарова..." (К, 1930), куди ввійшли дослідження народної поезії з Поділля, Волині, історичний фольклор, рецензії та його студія "Слов'янська міфологія".

З самого початку українській етнографії чинили різні перешкоди. Заняття українським народознавством належало, за визначенням І. Франка, до небезпечних. Зрозоміло чому. Адже вивчення походження народу, його традиційно-побутові культури, як і вивчення його мови, громадянської історії спрямовувало до пізнання глибини історичного буття народу, його культурної самобутності, тобто усвідомлення своєї етнічної, національної особливості, свого "Я". Цьому якраз всіляко намагалися перешкодити поневолювачі українського народу.

Вже члени "Руської трійці" реально зіткнулися в народознавчій діяльності з протидіями австрійських, польських, угорських, румунських правителів західноукраїнського краю. Ще більшою мірою ці протидії характерні для Наддніпрянської України. Російський царизм уважно стежив за розвитком українознавчої думки, послідовно обмежував і рішуче присікав будь-які її виходи за межі офіційно допустимого. Помітивши небажану активність в українознавчій діяльності Піденно-західного відділу Російського географічного товариства, він негайно закрив його (1876).

Серйозними перешкодами на шляху розвитку української етнографії були горезвісні валуєвський циркуляр 1863 р. та емський царський указ 1876 p., які забороняли друкувати українською мовою, українську пресу, публікації українських перекладів, українські театральні вистави, санкціонували широке переслідування "українського руху", закривали українські наукові осередки.

І все-таки у цих надто несприятливих умовах українське народознавство розвивалося. Матеріали і дослідження з української етнографії друкувалися в російських виданнях, губернській пресі, зокрема в українському російськомовному журналі "Киевская старина", що виходив з 1882 р. Значна кількість етнографічних публікацій наддніпрянських авторів з'явилася в українській пресі Галичини, а також в іншомовних західноєвропейських виданнях. Так, перервана в Росії (1875) українознавча дослідницька (у тому числі й фольклористично-етнографічна) діяльність Михайла Драгоманова продовжувалася в еміграції, висвітлювалася в працях, надрукованих у Галичині, Франції, Німеччині, Болгарії. Саме йому належить виступ і публікація в Парижі 1878 р. звернення до народів Європи в обороні українського слова.

М. Драгоманов належав уже до нового покоління вчених, котрі розглядали фольклор як відображення історичної пам'яті народу, його поглядів на минулі події. Дума й історична пісня були основними об'єктами в дослідженнях вченого. Він, застосовуючи порівняльний метод у фольклористиці, розглядав українську народну творчість у контексті європейського та світового народознавства.

Розпочавши ще в київський період життя величезну працю, спрямовану на збір публікації етнографічного та фольклорного матеріалу (Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. — К., 1874, Т. 1; 1875, Т. 2. Малорусские народные предания и рассказы. — К., 1876), вчений продовжив її в еміграції (Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст. з увагами. Женева, 1883. — Т. 1, 1885. — Т. 2; Нові українські пісні про громадські справи (1754—1880). — Женева 1881). У Женеві та Софії М. Драгоманов опублікував низку досліджень і методичо-теоретичних етнологічних праць, зокрема "Науковий метод в етнографії" (1888), "Для начинаючих фольклористів на Україні" та багато інших. Деякі з них згодом видав М. Павлик у чотиритомнику під назвою "Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність та письменство" (1889—1907).

Продовження роботи над вивченням етнографії Галичини, Буковини, Закарпаття засвідчують численні відповідні публікації в українській пресі — львівських журналах "Правда", "Зоря", чернівецьких часописах "Родимий листок" і "Буковина", закарпатських виданнях. Багату етнографічну інформацію містять дослідження Якова Головацького про народний одяг Галичини і Закарпаття, прикінцеві коментарі та додатки до його збірника "Народніе песни Галицкой и Угорской Руси" (1878), народознавчі розвідки та статті буковинця Григорія Купчанка, закарпатців Анатолія Кралицького, Євгена Фенцика, галичан Омеляна Партицького, Івана Верхратського, Володимира Навроцького, Данила Лепкого та ін.

Подальший якісний розвиток українського народознавства у Галичині пов'язаний з появою нового покоління прогресивної інтелігенції, очоленої Іваном Франком. Разом з Михайлом Павликом він залучив молоді сили до збирацької і дослідницької етнографічної та фольклористичної діяльності, намагаючись підняти її науковий рівень. У 1883 р. він заснував у Львові "Етнографічно-статистичний кружок", програмою якого охопив вивчення широкого кола народознавчих питань, активізацію польових досліджень і публікацію матеріалів.

Істотне місце посідають матеріали і розробка питань з української етнографії в працях інонаціональних дослідників, зокрема польських (Оскара Кольберга, Едуарда Руліковського, Ізидора Коперніцького), російських (Ореста Міллера, Олексія Петрова), австрійських (Леопольда Вайгеля, Раймунда Кайндля), чеських (Франтішека Ржегоржа, Людвіка Куби) та ін.

У 80-х на початку 90-х років з'явилися перші широкі огляди історії української етнографії (разом з фольклористикою): присвячені цій темі третій том праці російського вченого Олександра Пипіна "История русской этнографии" ("Этнография малорусская", 1891) і четвертий том історії української літератури Омеляна Огоновського "Етнографія" (1894). Дев'яності роки XIX — початок XX ст. — період чи не найінтенсивнішого і продуктивного розвитку української гуманітарної науки. Він пов'язаний з піднесенням суспільно-політичної активності народних мас, революційними подіями в Росії, інтенсивним процесом зростання національної свідомості в усіх частинах України, з діяльністю заснованого 1873 р. у Львові Літературного Товариства ім. Шевченка, реорганізованого 1892 р. у Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке згуртувало плеяду видатних українських вчених-гуманітаріїв на чолі з Іваном Франком (1856—1916), Михайлом Грушевським (1866—1934), Володимиром Гнатюком (1871—1928) і Федором Вовком (1847—1918).