Логічне мислення

Науки, які тяжіють до логіко-поняттєвої раціональності, в основному відповідають на питання «як?» і «чому?», рідше – на питання «звідки?» і практично не задаються ціннісно-метафізичними проблемами³ типу «в ім'я чого?» і «для чого?». «Проблема джерела та закономірності організації природи, – вірно зазначає М.К.Петров, – є, з погляду науки, псевдопроблемою: був би порядок, а як він там опинився – дошукуватися пізно і марно. У цій метафізичній нерозбірливості і сила, і слабкість науки»⁴. Тут перед нами примат зовнішнього досвіду й доказового мислення, хоча, звичайно, і в математиці, і у фізику, і в біології, і в технічних науках важливе місце посідають і уява, інтуїція й особиста пристрасність ученого. Однак не вони становлять істотні риси даного різновиду раціонального пізнання,

 

¹ У цьому випадку ми абстрагуємося від відмінностей між ними.

² Ми викладаємо типову позицію вченого й не будемо тут обговорювати, наскільки вона вірна. Це повело б нас далеко вбік від обговорюваних тут проблем.

³ Це, природно, меншою мірою стосується суспільствознавчих дисциплін, наприклад, економіки, соціології чи політології.

⁴ Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов н/Д, 1992. С. 245.

а саме логічне мислення,до короткого аналізу якого ми тепер і переходимо.

Коли вимовляють словосполучення «логічне мислення», то найчастіше мають на увазі інтерсуб᾽єктивну смислопороджуючу та смислорозуміючу діяльність свідомості, тобто більш-менш однозначно трактований багатьма індивідуальними свідомостями процес оперування поняттями, за допомогою якого осягаються внутрішні, безпосередньо чуттям не дані властивості та відношення речей. Для того щоб діяльність логічного мислення реально здійснилася, необхідні три умови.

1. Наявність системи індивідуальних логічних операцій – ідентифікації, абстракції, узагальнення, предикації, висновку і т.д. Система логічних операцій, що поетапно формується в онтогенезі, утворює інваріант породження та розуміння будь-яких смислів. Дослідження логічних операцій здійснюється переважно в межах психології мислення¹.

2. У формальній логіці мислення вивчається не в плані здійснення індивідуальних логічних операцій, а з погляду загальних логічних форм (суджень, понять, умовиводів і т.д.), які надають мисленню форми загальності та необхідності. Наявність логічних форм дозволяє мисленню набувати доказового, дискурсивно-обґрунтованого характеру.

3. Логічне мислення є мисленням, яке опосередковане мовою (на відміну, скажімо, від гуманітарного, про яке мова йтиме нижче). Без мови неможливе ні буття логічних форм, ні інтерсуб᾽єктивна комунікація, ні тим більше рефлексія систематичного логічного мислення над своїми власними основами. Особливу роль у становленні систематичного логічного мислення відіграє оволодіння письмовою мовою².

Виділяють кілька генетично пов'язаних видів логічного мислення: наочно-дійове, наочно-образне та вербально-логічне. Про перші два види, які важко відокремити від вищих форм чуттєвого пізнання, ми вже говорили вище. Оперування абстрактними загальними уявленнями пов'язане з діяльністю вербально-логічного мислення. На рівні повсякденного вжитку воно набуває форми здорового глузду чи буденного розсудку. Більш високу форму вербально-логічного мислення утворює дискурсивне, доказово-вивідне мислення (науковий розсудок), а вищу – рефлексивне мислення (або теоретичний розум). Ясно, що чітку грань між цими різновидами вербально-логічного мислення провести неможливо, хоча на певних відмінностях між розсудково-дискурсивним і розумно-рефлексивним мисленням ми ще зупинимося окремо. А поки дамо загальну дефініцію логічного мислення, з огляду на відзначені вище умови його здійснення та форми прояву.

Логічне мислення – це опосередкована мовою (природною чи штучною), інваріантно-впорядкована, а на своїх вищих щаблях – дискурсивно-обґрунтована та рефлексивно-критична смыслопороджуюча та смислорозуміюча діяльність свідомості.

 

¹ Див.: Пиаже Ж., Инсльдер Б. Генезис элементарных логических структур. М., 1963.

² Див.: Брунер Дж. Психология познания. М., 1977.

Виникає питання: а чи немає в логічного мислення якихось більш глибоких основ, які фундирують і індивідуальні логічні операції, і буття логічних форм, і організацію його мовного інструментарію? І тут історико-філософська традиція дає безумовно позитивну відповідь, пов'язуючи такі основи з наявністю логіко-категорійної структури мислення, яка явно організовує всі види вербально-логічного мислення, а неявно, імпліцитно – впорядковує і чуттєве пізнання. Для нас звертання до логіко-категоріальної проблематики важливе ще й тому, що дасть можливість більш чітко розділити всередині мислення чи усередині раціонального пізнання його власне логічну і ціннісно-гуманітарну іпостасі.

Проблема логічних категорій настільки складна й багатогранна, має настільки давню історію обговорення, що ми не можемо претендувати тут на скільки-небудь повне її висвітлення. Уперше вона була поставлена Платоном у діалозі «Софіст», де великий грецький мислитель виділив п'ять найголовніших видів ідей (тотожність, відмінність, спокій, рух, буття), які суть основа руху й, відповідно, умова мислимості всієї множини ідей часткового характеру. Фактично Платон тут абсолютно чітко розрізняє поняття та логічні категорії, розглядаючи останні як якісь універсальні смислові «породжуючі матриці».

Цілком інший, не логіко-смисловий, а логіко-граматичний підхід до категорій розвиває Аристотель у своєму знаменитому трактаті «Категорії». Десять категорій Аристотеля¹ являють собою, по-перше, основні граматичні значення слів грецької мови і, по-друге, основні модуси питань, які можуть бути задані будь-якому об'єкту осмислення.

Наступна філософська традиція доклала чимало сил для синтезу цих двох ліній. Аналізом категорій займалися Плотін і Боецій, середньовічні схоласти і Микола Кузанський. Але корінний поворот до систематичного розуміння основних синтетичних функцій категорій був здійснений у німецькій класиці, насамперед І.Кантом і Гегелем. Виділимо, відштовхуючись від їх ідей, основні операторно-синтетичні функції логічних категорій.

По-перше, Кант виділяє несвідомо-спонтанне застосування категорій (тотожності та відмінності, необхідності та випадковості) в актах фігурного синтезу (або трансцендентального синтезу уяви), коли з різноманітного матеріалу відчуттів формується відносно стійке буття елементарних об'єктів споглядання,тобто коли предмет постає у вигляді цілісного утвору, але ще не піддається чіткій ідентифікації в акті сприйняття². Цей факт неявного категорійного структурування перцептивного поля пізніше буде підтверджений у багатьох психологічних працях.

По-друге, Кант говорить про категоріальний «синтез схоплювання», котрий він, щоправда, не завжди чітко відрізняє від фігурного синтезу. За допомогою нього відбувається «поєднання різноманітного в емпіричному спогляданні, завдяки чому стає можливим сприйняття його, тобто емпіричне усвідомлення його (як явища)»³. Невизначений об'єкт споглядання перетворюється тут в

 

¹ Аристотель. Сочинения. В 4 т. Т. 2. М., 1976. С. 56.

² Кант И. Собрание сочинений. В 6 т. Т. 3. М, 1964. С. 204–205. ³ Там же. С. 210.

ідентифікований предмет сприйняття, тобто з не впізнаного – у впізнаний предмет.

По-третє, предмет сприйняття може бути перетворений на предмет мислення за рахунок уже чисто «інтелектуального синтезу», коли ми починаємо подумки досліджувати предмет сприйняття під тими чи тими категоріальними модусами¹, тобто свідомо задаємо питання (цілком у дусі Аристотеля) про кількісну і якісну визначеність цього предмета, про причини його існування, про необхідне і випадкове в його бутті. Тут логічні категорії постають ніби у своєму справжньому, конструктивно-осмислюючому бутті. Ці умоглядні висновки Канта отримали згодом докладне наукове підтвердження. Так, Ж.Піаже показав, що категорії лежать в основі дії інтелектуальних психологічних операцій².

По-четверте, Кант зумів піти ще далі, показавши, що предмет мислення може перетворитися на предмет пізнання лише в силу наявності апріорних змістовно-синтетичних основоположень (типу «всі явища причиново зумовлені», «всі складні тіла складаються із простих тіл»), які також мають категорійний характер. Іншими словами, щодо будь-якого предмета мислення можуть бути винесені якісь конкретні науково-дискурсивні судження лиш остільки, оскільки їм передують апріорні основоположення, які містять «у собі основи для інших суджень, але самі вони не мають своєї основи у вищих і більш загальних законах»³.

Згодом факт змістовно-категорійного фундирування наукового знання був підкреслений у марксизмі, насамперед в «Діалектиці природи» Ф.Енгельса, і Е.Гуссерлем у «Логічних дослідженнях». Питання було поставлене останнім у гранично ясній і чіткій формі: «Які первинні «можливості», з яких створюється можливість теорії, інакше кажучи, які первинні дійсні поняття, з яких конституюється саме дійсне поняття теорії?»^4.

Відповідь Е.Гуссерля гранично конкретна: наукові абстракції і теоретичні доведення можливі тільки тому, що існують первинні категорії, що конституюють саму теоретичну, а тим більше емпіричну предметність нашого пізнання. Саме їх з'ясування входить до завдання логіки. Гуссерль у трактуванні логіки досить близький до Гегеля: її завдання – систематична рефлексія над категорійними основами наукового мислення. Однак стратегії рефлексивної діяльності у двох мислителів радикально різні. Для Гуссерля як вірного послідовника кантівського трансценденталізму ні про яку самостійну субстанційно-категорійну логічну дійсність мова йти не може, так само як і про історичні трансформації змісту категорій. Категорії є апріорно-операторними основами будь-якого наукового дискурсу, однакові для всіх мислячих індивідів.

 

¹ «Чиста категорія... не визначає жодного об'єкта, а виражає лише мислення, спрямоване на об'єкт загалом відповідно до різних модусів» (Кант И. Указ. соч. С. 305).

² Див.: Пиаже Ж., Инсльдер Б. Генезис элементарных логических структур. М., 1963.

³ Кант И. Там же. С. 228.

⁴ Гуссерль Э. Логические исследования. Пролегомены к чистой логике. 4.1. СПб., 1909. С. 211.

По-п'яте. На відміну від Канта, Гуссерля та всієї наступної трансценденталістської традиції Гегелеві (а слідом за ним і марксистській філософії) вдалося показати культурно-змістовну синтетичну функцію категорій, що постають історичними щаблями сходження й, відповідно, самосвідомості людського духу. В історичній динаміці категоріальних смислів і категоріальних пріоритетів ніби запам'ятовуються основні віхи духовного руху нашої цивілізації. Відповідно справа філософії – універсальна категоріально-змістовна рефлексія над усіма історичними формоутвореннями свідомості, тому що вона одна здатна осмислити загальні передумови мислення минулих епох і забобони власного історичного часу.

З вичерпною повнотою цю функцію логічних категорій, а отже й важливу функцію філософії як такої, Гегель виразив у такому знаменитому уривку з «Філософії природи»: «...Метафізика – це не що інше, як сукупність загальних визначень мислення, ніби та алмазна сітка (категорій. – Прим. авт.), в яку ми вводимо будь-який матеріал і тільки цим робимо його зрозумілим. Кожна освічена свідомість має свою метафізику, те інстинктивне мисленням, ту абсолютну силу в нас, якою ми можемо опанувати лише в тому випадку, якщо ми зробимо саму її предметом нашого пізнання. Філософія як філософія має у своєму розпорядженні взагалі інші категорії, ніж звичайна свідомість; вся відмінність між різними рівнями освіти зводиться до відмінності вживаних категорій. Усі перевороти як у науці, так і у всесвітній історії відбуваються тому, що дух у своєму прагненні зрозуміти й почути себе, володіти собою змінював категорії й тим осягав себе достовірніше, глибше, інтимніше й досягав більшої єдності з собою»¹.

Підсумовуючи, можна виділити головну, що включає в себе всі попередні формально-змістовну функцію логічних категорій. Вони утворюють граничні полярні смислові полюси думки (чому категорії і мають переважно парний характер і взаємовизначаються лише одна через одну, а не через рід і видову відмінність), які замикають у своєму «логічному» просторі весь можливий універсум раціональних смислів (понять різного рівня). Це ніби загальні «матриці» інтерсуб᾽єктивного смислопородження та смислорозуміння, неусувні «тло» і «сцена», на яких «розігруються» будь-які акти нашого логіко-поняттєвого осягнення світу і самих себе. На який би предмет ми не спрямували свій раціональний погляд (у тому числі й на нього самого), у нас завжди будуть працювати категорійно-смислові матриці. Виникає закономірне питання: а які атрибути логічних категорій, які, по-перше, дозволяють відрізняти їх від понять і загальнонаукових категорій² і, по-друге, забезпечують виконання їх різноманітних операторно-синтетичних функцій?

Найважливіша відмінність логічних категорій від усіх інших загальних понять – це саморефлексивність. Суть саморефлексивності полягає в тому, що

 

¹ Гегель. Енциклопедія філософських наук. Т. 2. Філософія природи. М., 1975. С. 21.

² Через брак місця та виняткову складність категорійної проблематики ми змушені відволіктися від таких питань, як співвідношення парних і непарних логічних категорій, їх виразимість у мові та співвідношення з граматичними категоріями. Ми також абстрагуємося від проблеми загальної кількості логічних категорій і їхньої субординації. Нижче ми зупинимося лише на їхніх відмінностях і подібності із гносеологічними, ціннісними та екзистенційними категоріями.

логічне заперечення категорії (тобто твердження про її небуття) завжди утверджує її ж. Дуже чітко цю властивість категорій зафіксував у своїх дослідженнях С.Б.Церетелі¹. Справді, заперечення тотожності («тотожності нема») має на увазі принаймні самототожність даного акту думки; судження «відмінності нема» – відмінність даного судження від протилежного. Заперечення необхідності саме претендує на необхідність. Висловлення «випадковості нема» утверджує випадковість прямо протилежного висловлення. Факт саморефлексивності логічних категорій підтверджує їх функції бути неусувними «операторами» думки. Однак критерій саморефлексивності виявляється недостатнім для відокремлення логічних категорій від деяких інших понять (наприклад, «мова», «слово», «точність»). Їх заперечення також утверджує їх же.

Тому іншою атрибутивною особливістю логічних категорій слугує їх взаєморефлексивність,тобто взаємоперехід одна в одну та взаємоутвердження полярних категорій за певних умов. Ця специфіка категорій була схоплена Платоном, а потім розвинена неоплатоніками, Миколою Кузанським, Гегелем. Нарешті, вона була блискуче осмислена у працях О.Ф.Лосєва, який показав, що будь-яка логічна категорія з необхідністю переходить у свою полярну протилежність – у парну, протилежну їй категорію, – якщо абсолютно логічно утверджується, тобто доводиться до уявної межі². Дійсно, якщо ми говоримо «все тотожне», то тим самим утверджуємо відмінність даного судження від йому протилежного; а якщо вимовляємо «все відмінне», то постулюємо щось протилежне – самототожність даного висловлення. Властивість взаєморефлексивності дозволяє безпомилково розділити логічні категорії та поняття, подібні на «слово», «мову», «точність», які ні в яку протилежність при своїй абсолютизації перейти не можуть. Ця атрибутивна властивість логічних категорій свідчить, що граничні смислові полюси мислення «живуть» і «світяться» лише завдяки наявності своєї абсолютно рівноправної категорійної протилежності.

Залишається вказати на останню істотну ознаку – системна рефлексивність логічних категорій. Суть її в тому, що кожна логічна категорія відображає всі інші категорії, а тому може визначатися лише в межах їх цілісної системи.

Неважко помітити, що наш опис логічних категорій досить нагадує те, що ми описали в лекції, присвяченій аналізу гносеологічних категорій. Чи не є вони тотожними категорійними феноменами? За рядом властивостей вони, безсумнівно, збігаються: саморефлексивність, системна рефлексивність категорій. І ті й ті категорійні матриці постають граничними смисловими полюсами раціонального пізнання. Але, по-перше, як ми побачимо нижче, гносеологічні категорії досить нагадують за рядом параметрів також і ціннісні категорії, по-друге, вони призначені винятково для аналізу самого пізнавального процесу. Логічні ж категорії можуть

 

¹ Див.: Церетели С.Б. Диалектическая логика. Тбилиси, 1971; Он же. О понятии диалектической логики // Диалектика и логика научного познания. М., 1966.

² Див. чудові лосєвські приклади взаєморефлексивності в кн.: Лосев А.Ф. Из ранних произведений. М., 1990. С. 515–527.

 

застосовуватись і для аналізу пізнання (правда, не розкриваючи його істотних рис)¹ і для аналізу будь-якого іншого виду буття. Вони переважно й мають саме онтологічний характер.

Після цих категорійних експлікацій виділимо деякі характерні риси розсудково-дискурсивної та розумно-рефлексивної іпостасей буття логічного мислення.

Розсудкове мислення домінувало в європейській науці та філософії XVII–XIX століть і було пов'язане з емпіричною стадією розвитку європейського природознавства, уособлюваного механістичною галілеєво-ньютонівською картиною світу. До відмітних властивостей розуму відносяться:

1) оперування чітко визначеними вербальними поняттями з інтенцією на встановлення жорсткої логічної (родо-видової) ієрархії між ними;

2) спрямованість на виділення абстрактно-загальних властивостей і зв'язків реальності при відволіканні від усього випадкового й одиничного;

3) виразна перевага аналітичних процедур дослідження з порівняння із синтетичними методами;

4) заборона на існування яких-небудь суперечностей у бутті й, відповідно, у мисленні, що пізнає;

5) відсутність розвинутої рефлексивно-критичної настанови і випливаюча звідси інтелектуальна «спокуса» гіпостазування наукових абстракцій.

З останнього моменту випливає і найбільша слабкість розсудку, коли він, руйнуючи ілюзорний світ чуттєвих проекцій силою раціональної думки, сам постійно впадає в спокусу приписати світу ту систему абстракцій, яку породила його власна діяльність. Саме розсудкове мислення лежить в основі «наукової міфотворчості» та інтелектуальної нетерпимості, тому що будь-яка недіалектичність думки завжди приведе до самовпевненої авторитарності та небезпечної монологічності. Однак це не означає, що розсудок поганий. Навпаки, він незамінний у сфері «скінченного» – на дослідно-експериментальному рівні наукових досліджень, при розв'язанні локальних завдань у виробництві, техніці, бізнесі й т.д., які вимагають ясності, чіткості й визначеності.

Тільки діалектичний розум – вищий рівень поняттєвого раціонального пізнання – здатний теоретично долати обмеженість і міфологеми розсудку. На відміну від останнього він завжди спрямований на цілісне пізнання об'єкта у всіх його зв'язках і опосередкуваннях. Якщо розсудок шукає абстрактно-загальне для множини об'єктів, ігноруючи їх одиничні властивості, то розум націлений на пошук конкретно-загальних законів розвитку, що визначають генезис і буття одиничних речей. Розум при цьому продукує не абстракції і окремі емпіричні закони, а синтетичні ідеї і теорії. До відмітних рис розумної ментальності відноситься врахування неоднозначних і суперечливих зв'язків об'єктів, що розвиваються.

Тому не категорична заборона суперечностей у мисленні, а навпаки, визнання необхідності діалектичних суперечностей у розгортанні теоретичної думки відноситься до найбільш істотних рис розумного мислення.

 

¹ При аналізі пізнавального процесу використовуються логічні категорії доконечності й випадковості, причини і наслідки, порядку й хаосу, буття і небуття й т.д.

Відрізняючись діалектичною гнучкістю методів, розумне мислення завжди рефлексує над передумовами і умовами власної діяльності, а тому ніколи повністю й не ототожнює ідеальні продукти своєї творчості зі світом як він існує сам собою. І, нарешті, діалектична розумна настанова припускає діалогічність і демократизм, тобто можливість самокритичного коректування й уточнення інтелектуальної позиції під впливом строгих доводів опонентів.

Однак не все раціональне пізнання може бути зведене до раціональності поняттєвого типу, де домінують різні форми логічного мислення. В.Дильтей у свій час писав, що «сума духовних явищ звичайно ділиться на дві частини; одна позначається назвою наук про природу; для іншої, дивним чином, загальновизнаної назви не існує. Я приєднуюся до слововживання тих мислителів, які цю другу півкулю інтелектуального глобусу (виділене нами. – Авт.) іменують науками про дух»¹. До аналізу останніх ми й переходимо.

 

4.3. Ціннісно-гуманітарне пізнання¹

Ми будемо дотримуватися гранично широкого тлумачення гуманітарного раціонального пізнання, котре включає в себе не тільки гуманітарні науки (історію, культурологію, літературознавство, моралезнавство, мистецтвознавство)³, а й мистецтво (літературу, театр, малярство і т.д.). Для їх об'єднання є серйозні резони, хоча, безсумнівно, є й відмінності. Спочатку ми зупинимося на подібних рисах.

1. Об'єктом гуманітарного пізнання є не закономірності природи чи суспільного життя (як у природознавстві й у суспільних науках) і не абстрактні ідеальні об'єкти у вигляді чисел або логічних відношень (як у логіці й математиці), а власне людські (гуманітарні) смисли і ціннісні уявлення, що перебувають у «символічному тілі» культури⁴. Та сама предметність може бути об'єктом і гуманітарного пізнання, й об'єктом наук логіко-поняттєвого циклу, і технічних наук. Так, для культуролога собор Паризької Богоматері – архітектурна споруда, що блискуче втілила дух середньовіччя. В архітектурній своєрідності собору органічно художньо втілилися цінності й ідеали середньовічної людини. Для інженера той же собор буде становити суто конструктивний інтерес – як розподілене навантаження на різні балки, як улаштовані арки і т.ін.? Для хіміка може виявитися цікавим хімічний склад фарб, використаних при обробці вітражів і т.ін.

 

¹ Дильтей В. Введение в науки о духе // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX–XX вв. Трактаты, статьи, эссе. М., 1987. С. 114.

² У нашій літературі докладний аналіз гуманітарного пізнання, включаючи історичний нарис його розвитку, можна знайти у праці: Кузнецов В.Г. Герменевтика и гуманитарное познание. М., 1991.

³ Не плутати із суспільствознавчими дисциплінами, про що мова йшла вище!

⁴До речі, графічно взаємини між усіма видами раціонального знання зручно зобразити у вигляді чотиригранної піраміди, де чотирьом граням відповідають логіко-математичні, природничі, суспільні та гуманітарні науки. Вершину піраміди знань утілює філософія, а її основу утворюють історія та психологія, які мають відношення до усіх інших наук і утворюють їх антропологічний фундамент.

2. Тут пізнання невіддільне від творчості й має на увазі співтворчість творця й реципієнта. Пізнає і творить не тільки художник, історик або культуролог, але читач і глядач стають співтворцями при сприйнятті їхніх творів. Звідси випливає неусувність індивідуально-суб'єктивного складника з тканини гуманітарного раціонального пізнання. Безособова компонента знання тут може бути зведена до мінімуму.

3. Гуманітарні смисли шаруваті й текучі, а адекватна мова гуманітарного раціонального пізнання – це мова метафор, символів і притч. Логічне міркування в поняттях, категорійна рефлексія тут, звичайно ж, мають місце (особливо в гуманітарних науках), але ніколи не набувають самодостатнього значення. У діяльності будь-якого історика й літературознавця, не кажучи вже про творчі акти художника, завжди величезну роль відіграють фантазія, уява й інтуїтивне схоплювання предмета.

4. Головний метод гуманітарного раціонального пізнання – метод розуміння (інтерпретації) смислів, а не пояснення явищ. Звідси така увага в гуманітарних науках до герменевтичної проблематики, та й філософська герменевтика веде свій початок від гуманітарних наук. Метою гуманітарного пізнання і творчості виявляється прагнення до найбільш ємного й переконливого вираження своїх, а також глибокого та оригінального розуміння чужих смислів, вкладених в історичний або художній текст, картину або танець. Геніальний творець – той, хто створив річ, «смислове поле» якої глибше від його власного задуму і яке інтерпретується наступними поколіннями щораз по-новому. Талановитий же реципієнт гуманітарних символів і текстів – той, хто вичитав їхні смисли глибше і тонше, ніж інші пізнаючі «Я».

5. Гуманітарне пізнання іманентно діалогичне,як показав М.М.Бахтін. Творець і реципієнт завжди ведуть між собою діалог, що розгортається в історичному часі та йде у нескінченність¹.

Разом із тим між мистецтвом і гуманітарними науками в межах єдиної раціональності гуманітарного пізнання існують і серйозні відмінності, в силу чого мистецтво й може бути виділене в самостійний вид знання, що тяжіє до позараціональних форм.

По-перше, гуманітарні науки зорієнтовані на стандарти науковості та раціональності письмового тексту. В усталенійформі їх знання повинні бути інтерсуб᾽єктивно виражені й дискурсивно обґрунтовані. Така вимога наукового співтовариства, хоча в процесі одержання історичного, культурологічного чи мистецтвознавчого знання вчений-гуманітарій тяжіє до методів мистецтва. Неможливо представити історика (рівня Тарле, Манфреда чи Броделя) без дару уяви, а культуролога рівня Гейзінги без дару інтуїції та здатності вживання в історичний контекст.

По-друге, у мистецтві та в його сприйнятті величезну роль відіграють емоція та експресія. Тут смисли насамперед суб'єктивно переживаються, а тільки потім раціонально осмислюються, якщо це взагалі виявляється можливим.

 

¹ Див. про діалогічність у науці та філософії в кн.: Миронов В.В. Образы науки в современной культуре и философии. М., 1997.

У гуманітарних же науках переважає орієнтація на розуміння та вираження загальнозначущих гуманітарних цінностей і смислів. «Війну і мир» літературознавець і простий читач прочитують по-різному. Фахівець, який, безсумнівно, має бути і талановитим читачем, все-таки зобов'язаний стримувати свою суб'єктивність і посильно аргументувати в тексті свою теоретичну позицію.

Підсумовуючи викладене вище, можна сказати, що в мистецтві переважає творче пізнання, а в гуманітарних науках – пізнаюча творчість; завдання мистецтва – виразити й пережити пізнавані смисли, у гуманітарних науках – пізнати виражені та пережиті смисли.

Якщо представити мистецтво і науку у вигляді двох частково пересічних кіл, то гуманітарні науки саме потраплять у сферу їхнього взаємного перетинання. Однак ми маємо всі підстави віднести гуманітарні науки разом із мистецтвом усе-таки до єдиної гуманітарної раціональності з тієї причини, що вона пронизана ціннісними уявленнями,а ще точніше – структурована ціннісними категоріями.

Справді, ще В.Дильтей зазначив, що «життя (в даному контексті мається на увазі духовне життя. – Прим. авт.) у своїй своєрідності осягається за допомогою категорій, які чужі пізнанню природи»¹. Однак у самого В.Дільтея розробка ціннісного категорійного апарату не набула якоїсь систематичної форми. Більш докладний аналіз ціннісних категорій даний у працях М.Шелера. Відзначимо його позитивні результаты.

По-перше, німецький мислитель відносить до духовних категорій гранично протилежні ціннісні модальності, що характеризують етичну, естетичну та соціальну творчість людини.

По-друге, він підкреслює, що існують два основних відношення між ціннісними категоріями – жорсткої опозиції («позитивне – негативне») і надання переваги («вище – нижче»).

По-третє, критикуючи раціоналізм і формалізм у розумінні ціннісного буття людини, М.Шелер наполягає на принциповій ролі безпосередньо-інтуїтивного розсуду і смислового переживання цінностей.

По-четверте, він абсолютно справедливо доводить, що, наприклад, у кантівській етичній доктрині змішані три досить різних феномени: філософська етика, морально-освічена свідомість і реальна моральна поведінка².

Розвиваючи цю останню думку Шелера, можна констатувати: ціннісні категорії (категорії Духу) мають стосунок передусім до сфери гуманітарної культурної творчості та пізнання, тому що унікальні вчинки і образ конкретної особистості визначаються іншими категорійними модальностями, хоча й тісно пов'язаними з категоріями Духу, але при цьому такими, що мають свою екзистенційну специфіку. На природі екзистенційних категорій ми докладно зупинимося в межах наступної лекції. Що стосується логічної рефлексії (в аксіології, етиці, естетиці, соціальній філософії) над ціннісними аспектами буття та змістом ціннісних категорій, то вона винятково важлива, але ніколи не в змозі повністю охопити і тим більше замінити живу ціннісно-культурну

 

¹ Дильтей В. Категории жизни // Вопр. философии. 1995. № 10. С. 132.

² Шелер М. Избранные произведения. М., 1994. С. 287.

творчість і розуміння людини. Причина подібного скепсису стосовно можливостей філософської рефлексії в сфері цінностей стане ясною трохи нижче. А поки відповімо послідовно на три питання: 1) «які конкретно категорії можуть бути віднесені до ціннісних?»; 2) «які їхні функції в гуманітарній творчості?»; 3) «які їхні власні атрибути, що дозволяють ці функції виконувати?»

До категорій Духу можуть бути віднесені такі граничні етико-естетичні та соціальні полярності, як добро – зло; прекрасне – потворне; справедливе – несправедливе; любов – ненависть; піднесене – низинне; правда – обман; свобода – свавілля (сваволя); служіння – рабське прислуговування; влада – панування й т.д. Відразу звернімо увагу на труднощі виділення ціннісно-категорійних опозицій, тому що вони часто змішуються й одна з одною, і з логічними категоріями. Так, свободу здавна протиставляють доконечності чи рабству, що неточно, тому що логічній категорії доконечності протистоїть логічна ж категорія випадковості; а ціннісній категорії рабства як пасивній смиренності із зовнішньою сваволею протистоїть категорія служіння як вільне діяння в ім'я вищих ідеалів. На жаль, шляхетне служіння і рабське прислуговування часто абсолютно невірно ототожнюють. Така ж спокуса ототожнення існує у зв'язку з опозицією «володарювання – панування», хоча справжня влада завжди жертовна і позбавлена егоїзму, в той час як панування націлене на задоволення власних низинних прагнень. У правильно виділених ціннісних категоріальних парах завжди присутня чітко виражена асиметрія «низу й верху», ціннісного «неба» і антиціннісного «дна».

При цьому в межах власне гносеологічної проблематики нас не цікавить, які походження та природа подібних ціннісних смислових полюсів. Ця проблематика повинна обговорюватись у межах аксіології (чим ми і займемося в останньому розділі наших лекцій) як самостійного розділу метафізики так само, як і проблеми існування ціннісних абсолютів, історичної динаміки цінностей і специфіки їхнього національного тлумачення. Конкретні ж ціннісні категорії, наприклад, «добро», «свобода» чи «правда», розбираються в межах філософської етики, естетики, соціальної філософії і т.д.

Відзначимо особливу інтегративну роль категорії «правда» серед усіх категорій Духу, тому що вона, по-перше, має відношення до всіх складників гуманітарного пізнання і творчості (ми говоримо про «художню правду», «моральну правду», соціальне «царство правди», історичну правду і т.д.), тобто постає найважливішим регулятивом ціннісного буття, і, по-друге, є зримою взаємодоповнюючою протилежністю центральної категорії логіко-поняттєвої сфери свідомості – «істини».

Категорії Духу, пов'язані з полярними ціннісними смислами, не слід також плутати з інструментальними категоріями конкретних наук про дух: мистецтвознавчими (форма – зміст, трагічне – комічне, стиль, жанр і т.д.), моралезнавчими (звичай, моральний вибір, заповідь, моральна традиція і т.д.), суспільствознавчими (право, соціальна верства і т.д.). Інструментальні категорій є лише засобами логіко-поняттєвого аналізу тих або тих гуманітарних сфер знання і творчості.

Тепер коротенько торкнемося основних функцій ціннісних категорій.

По-перше, вони задають не простір можливих раціональних смислів, а скоріше систему «вертикальних осей», де взаємодія граничних ціннісних полюсів (у модальності «позитив – негатив» і «більш цінне – менш цінне») визначає ту чи ту конфігурацію витворюваних (і сприйманих) конкретних гуманітарних образів і смислів. Людина щось творить, розуміє та оцінює завжди крізь призму ціннісних опозицій: «добре – погане»; «прекрасне – потворне», «вільне – рабське», «справедливе – несправедливе» і т.д.

По-друге, ціннісні категорії визначають творче цілепокладання особистості, тобто не тільки її оцінки, а й гуманітарні ідеали, до реалізації яких вона прагне. Ідеально-модельні уявлення про прекрасне, справедливе, добре і т.д. завжди мають на увазі їхнє творче втілення.

Підсумовуючи, можна сказати, що наявність системи ціннісних категорій фундирує креативно-інтерпретаційну, оцінну та цільову діяльність у світі гуманітарних смислів. Ціннісні категорії мають виразну специфіку порівняно з логічними категоріями.

По-перше, їх зміст не є тільки мислимим, тим більше раціонально мислимим. Він містить у собі образно-метафоричні та емоційно-особистісні шари, що має на увазі наявність інтуїтивно пережитої й ніколи до кінця не раціоналізованой компоненти. Звідси випливає обмеженість будь-яких філософських раціоналізацій з приводу ціннісних форм пізнання і творчості.

По-друге, категорії Духу не є саморефлексивними,тобто їхнє заперечення не утверджує їх же, а навпаки, утверджує протилежну категорію. Так, абсолютне заперечення добра є абсолютним утвердженням зла, заперечення досконалості означає утвердження ущербності й т.д.

По-третє, полярні категорії Духу не є взаєморефлексивними. Доведення добра до своєї найвищої точки – до самопожертви – не обертається утвердженням зла; послідовне проведення принципу соборного єднання людей не перетворюється в розбрат; неухильне проходження шляхом морального обов'язку і честі ніколи не приведе до безчестя й розгулу низинних схильностей. Коротко кажучи, на відміну від сугубо симетричних і рівноправних протилежних категорій логічного категорії Духу чітко асиметричні, тому що бінарно ціннісно навантажені, втілюючи духовний «верх» і антидуховний «низ».

Між ними неможлива ціннісна інверсія. Це твердження, природно, не означає, що та сама ціннісна категорія (наприклад добро) не може наповнюватися різним, часом протилежним змістом у різні історичні епохи й у різних народів. Мова йде про те, що здорова ціннісна свідомість (і особистості, і соціальної групи, і цілого народу) завжди чітко протиставляє ціннісне «небо» ціннісному «дну» і завжди чинить опір руйнівним спробам їхнього сатанинського змішання. Недарма в християнській традиції говорять, що диявол живе вивертанням світу навиворіт.

По-четверте, системно-рефлексивні лише ціннісні категорії «верху