Історія соціологічної думкиКоли з’явилася соціологія? Існує вислів, що соціологія – це нова наука на дуже стару тему або, іншими словами, вона має коротку історію, але довге минуле. Зокрема, П. Сорокін початкові історичні межі соціології відносив до часів Конфуція, Платона й Аристотеля. «Хоча слово «соціологія», упроваджене О. Контом, – писав він, – порівняно недавнього походження, все ж несистематизовані соціологічні узагальнення і спостереження є настільки ж давніми, як і інші суспільні науки. Їх місить у собі значна кількість стародавніх манускриптів. Людське знання у далекому минулому було ще не розчленоване на галузі та окремі наукові дисципліни, які сьогодні звичні для нас. Більшість шедеврів минулого містили в синкретичній формі елементи того, що пізніше стало релігією, поезією, філософією, природознавством і соціальними науками. Частково ці праці є справді соціологічними за своїм характером». Як окрема галузь наукового знання соціологія з’явилася лише в першій половині ХІХ ст., коли О. Конт запровадив термін «соціологія». Після цього виходять книги, в який починає вживатися цей термін, а в кінці ХІХ ст. соціологія з’явилася в університетах як визнана академічна наукова дисципліна. Попри це роздуми на тему суспільства супроводжували людей з самого початку їх історії і мають вічний характер, оскільки різні аспекти людського життя складають основу життєдіяльності людей. Ще Аристотель визначав людину як «істоту соціальну». З народження до смерті ми живемо серед інших людей, контактуємо з ними, набуваємо досвіду, робимо з нього висновки, які застосовуємо в повсякденному житті. Отож, кожна людина певною мірою є соціологом, а соціологія має глибоке коріння. Зауважимо, що виникнення соціології саме в ХІХ ст. невипадкове. Крім теоретичних передумов виникнення нової науки, відбулися кардинальні зрушення у суспільному житті, які можна назвати переходом до індустріального суспільства (промислова революція – індустріалізація; розвиток міст – урбанізація; буржуазні революції в Англії та Франції; зміни стратифікаційної системи, соціальних інститутів, легітимації; секуляризація – зменшення ролі релігії; масова еміграція до Нового світу; поширення освіти; ріст науки; раціоналізація державного управління; масовизація політики; фемінізм; підйом соціалістичного руху; пришвидшення темпу соціального життя; посилення соціальної мобільності тощо). Соціологія була відповіддю на „виклики” часу, на „соціальний запит”; це саморефлексія суспільства, яке намагається пізнати себе (соціологія – наука про індустріальне суспільство, соціальна антропологія – про традиційне суспільство). З огляду на свої наукові інтереси фундатори соціології переймалися проблемою ґенези капіталізму та його політичної „оболонки”, а також соціальними наслідками капіталізму. Основні підходи до періодизації соціології. Періодизація розвитку соціологічної науки має велике значення не лише в історико-соціологічному контексті, але й для кращого розуміння проблеми трансформації предмета цієї науки. Існує декілька спроб періодизації історії соціології, зокрема британського соціолога Мартіна Елброу, російського соціолога Миколи Лапіна. Зазначимо, що ці періодизації висвітлюють загальносвітові процеси розвитку соціології, хоча кожна національна соціологія має свою специфічну періодизацію. Зокрема, історіяукраїнської соціології має свою окрему періодизацію. Отож, вищевказані періодизації виділяють 5 етапів історії світової соціологічної думки. Перший етап – протосоціологія. Розмірковування людини над виникаючими в процесі життя взаємовідносинами існували вже на зорі історії і з давніх-давенпроблеми розвитку суспільства та різних сфер його життєдіяльності ставились і розроблялись соціальною філософією. Отож її науковий доробок до ХІХ ст. називається у соціології протосоціологією. При цьому зауважимо, що протосоціологія – це корені соціології, її фундамент, але це соціальне, а не соціологічне знання. Виділення ж соціології із філософії як окремої науки відбулося лише в першій половині ХІХ ст. Протосоціологія за своїм змістом більше нагадує соціальну філософію (яка вивчається студентами-соціологами і як окрема дисципліна), оскільки присвячена соціальним вченням до ХІХ ст., але при цьому вона присвячена теоретичним передумовам соціології як окремої науки. Другий етап – універсалізм. Хронологічно охоплює етап 1820-1890 рр. М. Елброу називає його «універсалізмом», а М. Лапін – «ранньоютеоретичною класикою». Він розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на „позитивних”, емпірично обґрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIX ст. У цей період соціологія як наука, за великим рахунком, була невідома. Вона являла собою вправи окремих інтелектуалів («кабінетних» вчених) та спроби відшукати об’єктивні закони суспільного розвитку. У методології переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соціологічного знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм, расово-антропологічна школа, географічний напрямок тощо. У цей період формується і набуває поширення марксистська теорія. У кінці ХІХ ст. популярності набуває психологічний напрям, особливо в США. Зароджуються емпіричні (переважно статистичні) дослідження, однак між ними і соціологічною теорією немає системного зв’язку. Найбільш відомі представники цього періоду – О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс. Третій етап – інституціалізація. Цей етап присвячений періоду 1890-1920 рр. М. Елброу визначає його як період «становлення національних шкіл», а М. Лапін як «ранню теоретико-методологічну класику». Протягом цього етапу відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії. Увагу соціологів привертають соціальні дії і взаємодії, розробляються методи „розуміючої соціології”, концепції соціології особистості, налагоджується системний зв’язок між теорією і соціологічними дослідженнями. Водночас відбувається інституалізація соціології як академічної дисципліни, – її включають до навчальних планів університетів, створюють перші кафедри і факультети. Попри те, що своє інтелектуальне коріння соціологія мала в Європі, повне інституціональне визнання вона отримує передусім у США. У 1892 р. Альбіон Смол (1854–1926) створив першу в світі кафедру соціології в Університеті Чикаго. У подальшому він видав перший американський підручник із соціології (1894), заснував професійний журнал «American Journal of Socioligy» (1895) та Американське соціологічне товариство (1905). У цей період створюються „національні” соціологічні школи у вигляді професійних асоціацій соціологів: французька – Е. Дюркгайм, Ж. Сорель; німецька – М. Вебер, Г. Зіммель, Ф. Тьонніс; американська – А. Смол, В. Самнер, Л. Ворд, Дж. Мід, Ч. Кулі, Т. Веблен; італійська – Б. Кроче, В. Парето, Г. Моска; британська – А. Тойнбі, Д. Редкліфф-Браун, Б. Малиновський; російська – М. Михайловський, М. Ковалевський. Втім лише в 1949 р. виникає Міжнародна соціологічна асоціація, яка об’єднала соціологів різних країн світу. Четвертий етап – інтернаціоналізація. Розглядає соціологів та їх теорії 1920-1980 рр. М. Елброу називає цей етап фазою «інтернаціоналізації»соціології, а М. Лапін називає його «зрілою теоретико-методологічною класикою». У цей період відбувалося протистояння соціологів двох протилежних напрямків: марксистської соціології та соціології структурно-функціонального аналізу, яке на міжнародному рівні сприяло консолідації соціологів різних країн, які належали до тієї чи іншої соціологічної традиції. Цей етап характеризується формуванням основних сучасних соціологічних теорій (символічний інтеракціонізм – В. Томас, Р. Парк, Г. Блумер; структурний функціоналізм – Т. Парсонс, Р. Мертон; теорія обміну / соціальний біхевіоризм – Дж. Хоманс, П. Блау; неомарксизм – Франкфуртська школа; інтегралізм – П. Сорокін); галузевою диференціацією (формування теорій середнього рівня); подальшим удосконаленням методів дослідження (П. Лазарсфельд). У 1970-х рр. з’являються національні соціологічні школи у країнах «третього світу», які враховують культурну специфіку та традиції населення країн, що розвиваються. Соціологи цих країн починають усвідомлювати, що процеси, які відбуваються в їх суспільствах, неможливо зрозуміти та пояснити, якщо дивитися на них «очима Заходу».На цьому ґрунті виникає особливий напрямок у африканській соціології, який спирається на розуміння соціальних процесів в африканських суспільствах у контексті особливих змістів соціальних відношень, які відображаються у африканській усній поезії (А. Аківово, М. Макінде). У деяких країнах Латинської Америки, наприклад у Мексиці, Нікарагуа, Колумбії, отримала велику поширеність так звана соціологія, «що бере участь у дії». Її завданням була не тільки соціологічна просвіта мас, але й залучення учасників соціологічних гуртків, що з’явилися у цих країнах, як до досліджень, так і до активних соціальних дій на користь демократичного переустрою суспільства. П’ятий етап – глобалізація. Висвітлює період історії соціології з 1980 року по наш час. За класифікацією М. Елброу – це період «глобалізації», а за М. Лапіним – посткласичний або сучасний етап. Глобалізація – це прагнення об’єднати зусилля соціологів усіх шкіл, напрямів, теоретико-методологічних підходів для вирішення актуальних загальнолюдських проблем. Отже, сучасний етап розвитку світової соціології – це своєрідна відповідь науковців на об’єктивні процеси, що відбуваються сьогодні у людському співтоваристві. Необхідність консолідації, в тому числі соціологів, обумовлена тим, що за сучасних умов, мабуть, немає жодної країни, жодного суспільства, яке було б «самодостатнім». У нове сторіччя наша цивілізація увійшла як взаємопов’язана система і в галузі економіки, і у політичній організації, і в сфері культури, і в сфері комунікацій. Сьогодні людство опинилося перед спільними для всіх країн загрозами і проблемами. Соціологічна наука не може не реагувати на всі ці проблеми, в свою чергу, вони вимагають від неї нового розуміння соціальної реальності. Отже, сьогодні змінюються об’єкт та предмет дослідження соціологів, виникають нові феномени, що характеризують зміни в образі життя як тих чи інших континентів, країн, народів, людства в цілому, так і окремої сім’ї, яка включається до нового соціального простору безпосередньо (наприклад, через телекомунікації) чи опосередковано. Серед найвідоміших представників цього періоду можна виділити П. Бурдьє (структурний конструктивізм), Ю. Габермаса (теорія комунікативної дії), Е. Гіденса (теорія структурації), Н. Лумана (системна теорія), З. Баумана (теорія глобалізації), У. Бека (теорія суспільства ризику), М. Арчер (модель світової культури), Е. Валерстайна (теорія світ-систем), А. Турена (акціонізм), Ж. Бодріяра (постмодернізм), Ж.-Ф. Ліотара (постмодернізм), П. Штомпку (теорія соціальних змін), М. Буравого, Дж. Александера (неофункціоналізм), Дж. Рітцера (теоретична інтеграція). Розвиток української соціології. Говорячи про становлення української соціології, можна назвати багато імен науковців, які зробили значний внесок у її інтелектуальне та інституціональне оформлення. Її засновниками вважають Михайла Драгоманова (1841-1895) та Михайла Грушевського (1866-1934). М. Драгоманов у жовтні 1874 р. запровадив термін «соціологія» в науковий обіг, а М. Грушевський у жовтні 1919 р. заснував у Відні Український соціологічний інститут. Соціологія в Україні радянського часу пройшла суперечливий шлях. Її статус неодноразово змінювався, відповідно змінювалося ставлення до соціологічної освіти. З кінця 1920-х рр. соціологія як наука була заборонена в Радянському Союзі як «буржуазна наука». Але з середини 1950-х рр. розпочалося відновлення соціології. У 1956 р. радянські науковці брали участь у Міжнародному соціологічному конгресі, а в 1958 р. було створено Радянську соціологічну асоціацію (РСА). Під егідою РСА представники офіційних структур, переважно філософи, стали їздити на Міжнародні соціологічні конгреси. І хоча це до певної міри було спровоковане «зовнішнім» чинником (без утворення РСА не можна було брати участь у роботі Міжнародної соціологічної асоціації, що було важливо для ствердження нового іміджу Радянського Союзу), за часів хрущовської «відлиги» у влади виникла гостра «внутрішня» потреба в соціологічній інформації щодо стану громадсько-політичної думки в країні. Партійне керівництво, якому належала вища влада в СРСР, дозволило соціологам проводити дослідження. Створення Інституту конкретних соціологічних досліджень (1968 р.), випуск журналу «Соціологічні дослідження», проведення соціологічних досліджень, публікація наукових монографій, статей, підручників було свідченням розвитку радянської соціології, початком її інституціоналізації. Проте ідеологічний пресинг, що значно посилився за часів правління Л. Брежнєва (цей період радянської історії називають «застоєм»), загальмував цей процес. Так, у 1972 р. було розгромлено Інститут конкретних соціологічних досліджень: більше 60 співробітників цього інституту були звільнені. Згодом деякі з них були вимушені емігрувати. Було закрито багато соціологічних центрів та лабораторій по всьому Радянському Союзу. Для вітчизняної соціології знову почалися важкі часи. І все ж таки, незважаючи на ідеологічний тиск, політизацію діяльності соціологів, обмеження тематики емпіричних досліджень, відсутність соціологічної освіти, повністю зупинити розвиток вітчизняної соціології було неможливо. Отже, у Радянському Союзі в 1960-1980-і роки викладалися соціологічні спецкурси, проводилися соціологічні дослідження, захищалися дисертації з соціологічної тематики, але соціології як окремої науки не існувало. Соціологія розвивалася в рамках інших соціальних наук, передусім філософії, економіки та історії. При цьому, офіційно говорилося про «конкретні соціологічні дослідження», які трактувалися як певний рівень історичного матеріалізму, на той час єдино правильного вчення про суспільство. Після приходу до влади М. Горбачова і настання «перебудови», у керівництві КПРС поступово погодилися на конституювання соціології. Отож, у 1988 р. були прийняті нормативні акти, якими у переліку наукових спеціальностей соціологія відділилася від філософії (у 1990 р. були захищені перші дисертації із соціологічних наук) та відкрита спеціальність «соціологія» у ВНЗ (у 1990 р. відкриті кафедри соціології у Київському та Харківському університеті). Нині вітчизняна соціологія активно розвивається та інтегрується у світову соціологічну науку. Основними центрами соціологічної науки в Україні є Київ та Харків. Там ще два десятиліття тому були відкриті перші кафедри соціології, які нині стали факультетами, сформовані наукові школи. Плідно працюють соціологічні кафедри в інших містах, зокрема у Східному регіоні це Дніпропетровськ, Донецьк, Луганськ; в Західному – Львів, Луцьк, Чернівці; на Півдні – Одеса,Миколаїв, Запоріжжя. Втім, соціологія в Україні розвивається досить хаотично, і існуючі соціологічні школи домагаються успіхів швидше всупереч інституціональним змінам, ніж завдяки їм. Яскраво виражене особистісне начало – можливо найбільш сутнісна риса української моделі соціології.
|
