Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПРОГРАМА. В цю добу значно міняється характер описів по­дорожників

 

В цю добу значно міняється характер описів по­дорожників. Коли раніш Україна була предметом міжнародньої політики, а ріжні знатні чужинці ста­ралися приєднати для свого уряду козацьку силу чи, у всякім разі, приєднати собі їх симпатії, — то те­пер, після ослаблення і знищення козацької сили Москвою, Україна стала предметом чужинецької ек-спльоатації. Отже, більшість чужинців, що тепер вештається по Україні, хоч захоплені красою приро­ди, хвалять наші звичаї і стару культуру, однак в першу чергу придивляються до того, що може ста­ти предметом визиску з скарбів країни, яка «текла молоком і медом». Рідше зустрічаємо подорожників, які цікавляться українським життям та більш ідеаліс­тично оцінюють змагання українського народу.

З 1736 р. походить цікава реляція англійського резидента в Петербурзі Клавдія Рондо про Запоріж-жа, коли після першого зруйнування Січи українські козаки повернулися з Олешок і Камінки і зало­жили Нову Січ. Про запорожців Рондо пише, що це «дуже сильний і витрезалий нарід... Запорожці це є рід лицарів, котрі не допускають до свого това­риства жінок... Якщо в них трапиться крадіж і зло­дія пристукають на місці вчинку, то його негайно вішають за ребро. Сконстатувавши душогубця, ви­копують яму, кладуть забитого на душогубця і за­копують їх разом»... Цими судовими справами запо­ріжців займаються вибрані особи, в кількості! 6-7 судьїв та їх рішення має виконну силу після затверд­ження Брантвом. «Звання лицаря можуть здобути в їх товаристві лише люди дуже сильні і добре збу­довані [після 7-літнього вишколу], але кожний мо­же бути принятий яко хлоп або помічник (послу-говач), а деякі (козаки-лицарі) тримають таких по два або по три». «Якщо який з брацтза відходить, таких не переслідують, але вважають їх негідним» свого товариства. Запоріжці поділені на тридцять великих частин чи куренів, кожний курінь має сво­го команданта чи отамана, котрі притім обовязані підпорядкуватися кошовому чи генералу. Усі лица­рі мають право голосу при виборі генерала чи ко­шового».

Джозеф Маршал (Магспаїї), англієць, що був на Україні в 1769-1770 роках і описав свою подорож в 1772 р., говорить про Україну слідуюче:

«Україну застав я як країну неймовірно родючу й дуже добре загосподарену, неподібну до уяви, яку я створив собі про Україну на основі прочитаних кни­жок»... Переїзжаючи через Україну (Київщину і Чернігівщину), Маршал підкреслює, що «відчував себе вільним і ■ безпечним, як у першому ліпшому англійському графстві (области), хоч тоді була вій­на з Туреччиною». Про український нарід англієць пише: «Сучасне українське покоління — це мораль­ний і добре вихований нарід; українські селяни — найкращі хлібороби в цілій Росії, а Україна, з ог­ляду на скарби своєї природи, є найважніша провін­ція Росії». Взагалі Україна не тільки подобалася, але й заімпонувала вибагливому англійцеві. Скрізь, де тільки мова про українське хліборобство, лад і чистоту, порівнює наш край з найкращими провін­ціями Англії. Пише дослівне таке: «Я ще не бачив такої країни, яка б так дуже була схожа на найкра­щі провінції Англії, як це я зауважив на Україні». Опис подорожі Д. Маршала вийшов у мовах англій­ській, німецькій і французькій.

Подібне вражіння зробила Україна також на ін­шого англійця, професора мінералогії кембріджсько-го університету Едварда Даніеля Кларка (К1агке)г який у своїй книжці «Подорож до Росії, Криму й Туреччини» (Льондон, 1812) писав: «Ми зустріли валки українців, що ріжняться під кожним оглядом від інших мешканців Росії. Це дуже шляхотна раса. Вони виглядають кріпкіше та краще від москалів і перевищують їх у всьому, де лиш може одна кляса людей перевищувати другу. Вони є чистіші, запопад­ливіші, гостинніші, побожніші та менше забобонні.

Хати на Україні чисті і білі, як в Уельсі — ман­дрівникові здається, що він перенісся до Голяндії

--ібо до Норвегії. Нарід на Україні нагадує верхо­винців з Шотляндії... За столом українського селя­нина більша чистота, аніж за столом у московсько то князя... Після повстання Мазепи російський уряд не перестав нищити привілеїв України...»

Але, може, англійці були якісь односторонні в посуджуванні українців XVIII ст.?.. Тоді звернемося ,до інших чужинців.

Відомий письменник, філософ та етнограф Йоган Готфрід Гердер в свойому «Деннику моїх подоро-жів» 1769 р. писав: «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вда­ча народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться: з тільки малих племен, якими чейже були колись греки, повстане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного-Моря, а відтіля ітен у далекий світ».

Поляк Карло Хоєцький, шляхтич з Кракова, що ■був узятий в полон російськими військами у Крако­ві і відправлений разом з іншими барськими конфе­дератами через Україну на Сибір, залишив свої «За­писки» з рр. 1768—1776, в яких згадує гайдама­ків з Запоріжжя, що брали участь в уманських по-.дія.х.

До партії польських конфедератів приєднали ро-сіяне полонених гайдамаків у кількости 90 осіб в Полонному (осінь 1768 р.). У Києві московська вла­да тримала польськихк конфедератів і українських гайдамаків в касарнях у страшних умовах, у пере-люднених приміщеннях, так що люди там вмирали по 5—8 осіб денно, при чім трупи їх по 3 дні і біль­ше перебували разом з живими і хорими.

«Ми кожний день бачили, як виводили (гайда­маків з касарень) по кілька осіб, карали їх бато­гами, видирали їм ніздрі — по звичаю москалів, 1 потім відправляли на досмертне заслання».

Далі, переїзжаючи через Україну на заслання в Сибір, К. Хоєцький відмічає добре, людяне ставлен­ня до них (до польських конфедератів) українсько­го населення, яке в деяких місцевостях було навіть привітливе:

«Ніжин — місто упорядковане і многолюдне, до­бре розбудоване; будинки переважно деревляні, але є і кілька мурованих; мешканці займаються торгов» лею на більшу скалю, а серед них є: багато купців почасти греків, почасти українців. Мешканці, вия­вилося, були дуже людяні; не тільки господарі при­ділених нам мешкань поводилися з нами ласкаво і чемно, але й інші мешканці, коли ми виїздили, пе­реганяли нас на санках, кидали нам хліб житний І пшеничний та гроші. Ми були глибоко зворушені людяністю цього народу».

Але коли полонені переїхали український кордон ї опинилися у Московщині, зразу ж змінилися від­носини: «Ми зустріли зовсім нове для нас населен­ня, що різко ріжнилося [від українців] своїми зви­чаями... Коли ми в'їздили до (московського) села, майже усі мешканці збігались дивитися на нас, як ■на видовище; вони насміхалися над нами, кидали в нас снігом і грудками нечісти — поводилися з нами по ворожому; не хтіли нам нічого продати, а як що і погоджувалися, то вимагали неімовірні ціни».

Росіянин Рубаков у передмові до своєї книги «Краткія политическія и историческія свьдьнія о Малой Россіи» (Петербург, 1773 р.) писав: «Укра­їнський нарід визначився в минулому своїми воєн­ними подвигами й замилуванням до знання і лицар­ства, а своєю талановитістью і свободолюбством та своєрідним устроєм вславився перед цілим світом».

Німецький лікар і природник Самуель Готліб Гмелін у своїй чотирьохтомовій «Подорожі по Росії» (1770—1784) писав про українців, що вони «дуже пильні, вдачею веселі, привітливі, замилувані до му­зики, а ще більше до пиття... Люблять і пильнують чистоти, для того і в найпростіших хатах у них знач­но краще, ніж у найбагатших дворах у росіян. Стра­ва їх також делікатніша»... Спиняючись на зовніш­ньому вигляді та одязі українців, пише: «Волосся на голові в них навколо оголене. Нижній одяг но­сять бавовняний, шовковий і суконний, котрий міц­но підперезують шовковими пасами. Верхній одяг довгий до пят і буває завжди суконний. Вони не но­сять нічого на шиї. Капелюхи в них округлі... Жін­ки також у добрих суконних контушах».

Гмелін спиняється над хемічною промисловїстью України, зокрема говорить, що українці спеціялісти у салітряному виробництві; дивується, що на Укра­їні вже з давних часів знали ріжні хемічні ліки, та­кож розповсюджене було нащіплювання віспи!

Про настрій українців та лад і порядок на Укра­їні подібні міркування до англійських подорожни­ків подає невідомий автор у геттінгенському «Мага­зині науки і літератури» в стать! «Замітки по доро­зі з Петербургу на Крим у 1771 р.». Переїзжаючи через бувшу резиденцію Батурин, автор зауважує: «Цілий нарід з приємністью згадує часи, коли Ук­раїна була самостійна, та з обуренням відноситься до спроб теперішньої влади, звернених до обмежен­ня його давніх вільностей... По землях цього народу можна подорожувати куди безпечніше, аніж по най­більш поліційних державах. Цю ріжницю помітно головно з моментом переїзду з Московщини на Ук­раїну. Бо на Московщині поштарі звикли поперед­жувати подорожних про небезпечні місця, але на Україні нема таких місць».

Натомість відмінна була характеристика росій­ського життя і відносин. Напр., англійський відомий дипльомат Гарісон (або Мальмсбюрі) у листі до Вільяма їдена з Петербургу дня 2. лютого 1778 р. так характеризує життя столиці доби Катерини II (що походила з Ансбаху коло Нірнбергу!).

«Велика пишнота і невелика моральність, зда­ється, розповсюджені у всіх верствах; підлестливість і плазування характеризує нижчі верстви громадян­ства, самопевність і гордість — вищі (верстви). Лег­кий, але пестрий полиск покривають найбільш не-розаинені і неосвічені мозги. їх забави, прибранство покоїв і кількість слуг носить зовсім азійський ха­рактер і, що дуже дивно, хоч може і вповні природ-ньо, не дивлячись на те, що вони все переймають від чужинців і не мають (я кажу про вищі верстви гро­мадянства) ні в звичаях ні в характері нічого влас­ного, що, загалом кажучи, чужинець, який зявляєть-ся поміж ними, буває зле принятий».

Дуже цінний опис подорожі по Україні академі­ка Гільденштедта, що подає відомости головно з го­сподарського життя України. У своїй першій подо­рожі по побережжі Озівського моря 1771—1774 р. Гільденштедт описує міста, їх торговлю і промисл також рослинність, річки і комунікацію Приозівсько-го краю.

Описуючи Ростов, спиняється над Козацькою оса­дою коло міста і досить докладно говорить про ко­рабельні варстати і типи кораблів коло Ростова і Таганрогу, які були ділом рук головно українських майстрів. Над розбудовою пристані і регуляцією рі­чок працювали там полонені турки, а також україн­ці. Досить докладно спиняється автор на приготов-люванні українцями сушених та ін. способом консер­вованих риб, що було тоді важною галузю харчової промисловости України. В іншому місці говорить про добування соли з солених озер, яку «запоріжці добувають для своїх рибних фабрик». Коло Азова описує шкіряну фабрику.

В Озівських степах були ще табуни диких коней — «тарпанів», згадує також про бажантів, яких на­зиває «мажарськими курами».

По дорозі з Ростова на захід автор бачив багато камяних «баб», які зберігалися по берегах річок Ягорлика, Манича, Донця і Тузлова.

З опису виходить, що безлюдні степи Чорномор-ря російська адміністрація старалася заселювати го­ловно донськими козаками, які розмовляли росій-1 ською мовою, тоді як українцями користувалися пе­реважно як «спецами» в господарстві,- промислі, ко-рабельництві і т.д.

З українських поселень коло Таганрогу, на обо­ронній лінії по річці Міус згадує три свободи, кож­на по 100 родин.

Описуючи рибальство, автор каже, що коло Та­ганрогу в селі Обрив у ночі ловили рибу «одним не­водом 1.000 сажнів довгим і 1'/2 саж. широким і піймали 60.000 риб, а серед них були осетри, соми, коропи, сірюги, чечуги, найбільше судаків («суми» і «підсуми»), сіньгів і чехоні (Cyprinus cultratus), за те мало резуби (Cyprinus pignus), скарбії (Scom­ber) і тарані. Та назагал тарані «така сила заходить до Дону, що її на побережжі загребають лопатами. Рибу скуповують українці, які тут були і за моїм по­бутом. На віз, запряжений парою волів, навантажу­ють цієї «боковини» (дрібної риби) до 5 000 штук і продають на Україні за 10 карб, тисячу».

Українські села були також недалеко фортець Міус і Павловськ. Кажучи про хати над Міусом, за-* уважує, що донські козаки «здебільшого жиють у.

тальними і безсторонніми науковими матеріялами. До таких належить Жан Бенуа Шерер, автор «Ана-лів Малої Росії» (Париж, 1778). У передмові Шерер писав: «Хроніка, яку оце ми видаємо, це історія більш славного, аніж відомого народу, народу, якого пер-вопочини сягають більш аніж 800 літ в глибину ми­нувшини,^ але ймя якого знаємо ледве 200 років». Ук­раїнський нарід, на думку автора, гідний уваги кож­ного освіченого європейця, «бо коли образ зусиль цьо­го народу для збереження своїх вільностей, віри, ус­трою і звичаїв, словом усього, що є дороге людині, цікавить наше жадібне наук століття, то ми не в си­лі достаточно оцінити запалу і спонук, які оживлю­ють цей нарід». Про українських козаків читаємо, - що вони «воліли невигоди важких походів, аніж спо­кійне життя рабів. З їхньої історії довідуємось, як то батьки переказували синам горде почуття неза­лежносте як найдорожчу спадщину, при чім клич «Смерть або Воля» — був їх одиноким заповітом, що переходив з батька на сина, разом з прадідів­ською зброєю.

Українські козаки були спокійним народом; во­ни відповіли на узурпації польських магнатів і кли-ру спочатку уступками; згодом, коли вони помітили, що існує тільки одна думка — їх роздавити, нема нічого дивного, що вони взялися за шаблі, щоб ски­нути важке ярмо та затвердити свій нахил до неза­лежносте... Нарід цей, багатий на перекази про сво­їх прадідів, скинув ярмо неволі, й цього йому не мо­жуть простити. На те, що козаки зробили, щоб за­безпечити себе, дивились, як на революцію, а кожне повстання уважають за злочин, коли сили не відпо­відають розпочатій справі» (ст. VII).

«Україна — це незвичайно багата країна, вивіну-вана усіми скарбами природи». Вдачу українців Ше­рер окреслює так: «Українці це рослі, сильні люди, привітливі й гостинні, ніколи нікому не накидують-ся, але й не зносять обмежування своєї особистої свободи. Невсипущі, сміливі і чесні, але — трохи мають нахил до піяцтва».

йоган Христіян Енгель, автор першої наукової історії України, в передмові до своєї «Історії Укра­їни й українських козаків, як теж Галичини й Во­лодимири» (Halle, 1796) пише:

«Україна під оглядом простору рівна королівству, плодовита й щедро вивінувана природою країна, ме-жева стіна поміж культурною Европою й некультур­ною Азією, кочовище й входова брама для стільки азійських орд, мандруючих в Европу, вже тим са­мим заслуговує на більшу увагу. Тепер творить Ук­раїна помітну частину великої російської держави. Але як прийшла вона під Росію? Як воно прийшло до того, що незалежні козаки опинилися під москов­ським ярмом, як це вдалося московинам окайданити козаків, що колись були пострахом турків, татар і поляків?; Як це сталося, що місце конституційно­го, запорученого козакам гетьмана зайняв губерна­тор?

Історія козаків мала теж великий вплив на історію Польщі, Швеції, Семигороду. Без неї не можна уя­вити собі величі ні упадку Польщі. Наслідники Кар-ла Густава й Карла XII були б, може, до сьогодні володіли в Варшаві, Москві й Петербурзі, як цього захотів був Хмельницький чи козаки Мазепи. І, мо­же, був би Ракочі другим Баторієм, коли б його бу­ли не спинили козаки в поході 1657 р.».

«Історія козаків повчаюча сама по собі. Енергія цілого народу, як теж поодиноких осіб, що одушев-ляє нас у греків і римлян, виявляється тут на побо-євищах Білгороду, Корсуня й Збаража, як теж у ге­ройських подвигах Хмельницького й Мазепи. Треба тільки мати таке перо, як мав цей, що так повча­юче й по мистецьки змалював відокремлення Нідер-ляндів».

У кінці XVIII ст. російський уряд, як відомо, роз­почав кольонізацію Чорноморських степів, здобуття котрих коштувало велику скількість українських жертв протягом багатьох століть. Цю кольонізацію Москва переводила за поміччю закликаних ріжних чужинців, даючи їм ріжні привілеї, пожички, рема­нент, звільнюючи від податків і т.д. Подібні приві­леї мали також росіяни, що зліталися сюди зі всіх кінців Московщини. Натомість російський уряд зов­сім відмінно ставився до українців. Вони не тільки не мали подібних привілеїв, але мусіли платити ве­ликі податки. Крім того, російська адміністрація ста вилася до них з великим підозрінням, бо ж це бу­ли переважно козаки, бувші запоріжці і «мазепин­ці», що вміли шанувати волю, відстоювати свою по­літичну і культурну незалежність та людську гідність.

На це ненормальне явище один з перших звер­нув увагу Дігуров, професор харківського універси­тету, з походження француз, призвище котрого1 пе­рекрутили на московський лад. У своїй праці «De la Civilisation des Tatarsnogais», що торкається нової кольонізації Чорноморря, пише, що українці, які се­лилися поруч з ногайцями коло р. Молочної, а якї прийшли з центральної України, перебували в жах­ливому положенні. «Головна причина їх біди була та, що вони прийшли майже без ніяких засобів на нові місця, де їм потрібно було здобути усе необхідне, а в той же час платити значні податки, а між тим зе­млі в них було мало». Спиняючись далі над засо­бами, які б поліпшили стан цих українських кольо-ністів, Дігуров пише: «Але чому не дати їм у виг* ляді авансу хліборобське приладдя, худобу і грош? на будову хат? Вони все це напевно виплатили б з не меншою акуратністью, ніж італійці, німці, жиди... Звільнення їх на 5 років від влади «капітанів-ісправ-ників» [московська адміністрація] і від відомих по­датків (котрі треба було би довго перераховувати!) було би для них великим добродійством». Був це„ розуміється, «глас вопіющого в пустині».

До кінця XVIII ст. належать також «Mйmoires secrиtes sur la Russie», ст. «Секретні спогади про Росію» Шарля Франсуа Масона, француза з поход­ження, що був на російській службі в pp. 1762—1802 і близько стояв коло царського двору, його справ та інтриг. Хоч автор висловлюється про московську тиранію досить обережно, «стараючись — як каже — затримати рівновагу між вдячністю для нації, яка його приняла, а нехітью до уряду», все таки йо­го зауваження що до України та українських зма­гань досить цікаві. Він не зле зорієнтований у вза­ємовідносинах поміж Україною і Московщиною і ви­разно розріжняє «russe» від «ukrainien». В XIV роз­ділі своїх «Секретних споминів» Масон пише (ци товано за перекладом Ю. Косача):

«Войовнича нація козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з поверхні землі, так як зник ли інші, на яких затяжив російський скипетр, хіба що якась щаслива революція прийде в швидкому ча­сі, щоб визволити її зпід ярма, яке її нищить і да­вить... Козаки не мають нічого спільного з росіяна­ми, хіба що грецьку релігію і зіпсуту мову. їхні зви­чаї, навпаки, спосіб життя, їжі, війни — цілком від­мінні, коли не брати під увагу загальних схожостей, які завжди істнують між межуючими народами. Ко­заки є далеко гарніші, вищі, активніші, зручніші,, вигадливіші й особливо далеко чесніші за росіян,, менше звиклі до рабства. Вони щирі, відважні й го­ворять сміливіше. їх зверхність менш одноманітна і тавро, що його накладає рабство, їх ще не цілком споганило та не дало скарлуватіти... Козаки жор­стокі й криваві, але тільки в розгарі військової дії, росіянин є з природи холоднокровно-безпощадний і суворий...

Козацька нація тратить незалежність, яку мала-перед своїм обєднанням з Росією. її перестають ща­дити з хвилиною, коли впевняються, що це увійде-їм безкарно. Повстання великого гетьмана Мазепи,, викликане лихим трактуванням, дало початок до-гноблення їх (козаків-українців) ще за царювання1 Петра І. Цей імператор відобрав їм право вибирати свого провідника. Він переводив примусові затяги в їх країні і обмежив козацькі контингенти, що від тепер могли бути тільки періодичні і тимчасові. Роз­гніваний їх відданістю Карлові XII, він згнобив ко зацькі племена й розкинув їх войовників по ріжних областях своєї безмежної держави. Одначе його на­ступники, що поважали останні козацькі військові і громадські інституції, бо боялись, щоб остаточно, утискуючи їх безмежно, не кинути в підданство тур­кам або Польщі, або кримським татарам. Та з хви­линою, коли ці три вороги перестали бути страшні для Росії, козаки опинились у рабстві царату. Те­пер їхня прадавня республіканська конституція не істнує, рівність поміж ними зникла...

Унія козаків з Росією була добровільна й умов­на — їхні землі, з бідою достатні для їхніх мандрів­них черед та людности колись чисельної, були спіль­ною власністю цілої нації. Жаден чужинець, навіть, росіянин, не міг там осісти без дозволу загалу ї Рес­публіка з великою відвагою боронила своїх кордо­нів проти замахів сусідів.

Ось який був колись стан козаків, стан щаслив ий, коли порівняти їх колишню цілковиту незалеж­ність з теперішнім цілковитим поневоленням росія­нами, нинішними їхніми панами або товаришами раб­ства. Від часів Мазепи вони не мали більше великого гетьмана, обраного зпоміж себе. Ця гідність була скасована і титул служив лише для декорації кіль­кох фаворитів російських імператриць, як, напр., Ро-зумовського та Потьомкіна...

Російський уряд, завжди затрівожений і завжди підозрілий через те, що він завжди гнобить, не об­межився одним забезпеченням себе супроти нації, яка має так багато кігтів. Не вистарчає йому того, що він відбирає їй її військову силу, розчленовує її територію й втілює в давні російські провінції. Оце недавно він розпочав розчленування самої нації». [Тут, очевидно, натяк про т.зв. «трансплянтацію» 50 тисяч українців на Кубань і побережжя Криму]. За­кінчує автор свій уступ про українців так: «Козаць­ка нація є нині в стані крізи, вона хвилюється і бєть-ся під ногою кольоса, що її розчавлює»...

Закінчуємо свій огляд кінця XVIII ст. уступами з праці члена французького Конвенту і генерального прокурора Гарона де Кульона. У своїй праці «По­літичні досліди над старою і новою польською дер­жавою» (Париж, 1795 р.) цілий шостий розділ при­свячує він Козаччині та Україні — країні, як він пи­ше, «широкій і родючій, гарній та великій, як пів Франції, де панувала приємна атмосфера свободи, незалежності!, братерства й рівности». Торкаючись історії України від часів унії Литзи з Польщею, ко­ли Україна стала васальною державою, автор більш докладно спиняється на добі Б. Хмельницького і ро­сійської супремації в XVII ст. (подаємо за І. Бор-щаком): «Цар Петро дав легко козакам королівські обіцянки, яких володарі ніколи не відмовляють, але ніколи й не додержують». Та після скасування ук­раїнської автономії «велику частину українських зе­мель роздано тому родові кріпаків, яких називають російською шляхтою (дворянством). На Україну наслано російські суди, найбільш підкупні в Европі, й офіцерство російського походження. Наостанку, як Катерина зібрала рабів із усіх своїх провінцій, щоб скласти кодекс, чого так ніколи й не зроблено, і ко­ли підчас того козаки вимагали повернення своїх за­конів та автономії України — їх делегатів сковано,, перевезено у Петербург, де майже всі померли у вя-зниці від голоду і холоду. Нещасні козаки зробили останню спробу, щоб звільнитися від російської кор­миги, і па початку цього століття зєдналися із шве­дами... Коли вже на Україні запанував мир, що йде слідом за поневоленням, одного дня Европа дізна­лася про абсолютне винищення Запоріжців. У сво-йому маніфесті чеснотлива Катерина [фон Ансбах] закидала запорожцям їх розпусне (!) життя, їх від­даність своїм законам, на які вона сама — ця релі­гійна цариця — присягала, що їх не порушить. З того часу Україна все більше і більше западала у дикий стан».

«Але природа у своїй творчости та свободі мо­гутніша, ніж тиранство», — закінчує Гарон де Ку-льон свій уступ про Україну. «Жменя готів, що втік-ла в гори Астурії, зуміла вигнати маврів з усіх про­вінцій Еспанії; також і геній незалежности ходить-блукає поміж нещасними останками українських ко­заків. І може бути, що недалекий час, як враз з кримськими та кубанськими татарами, під прово­дом нового Пугачова, українські козаки змінять об­личчя Росії, а Україна, поневолена в ріжні доби сво­єї історії, не зазнаватиме більше сорому, щоб бути скованою від рук, призначених до роботи голкою та веретеном». (Натяк Кульона на російську царицю? Катерину з Ансбаху).

 

 

VI. ДЕВЯТНАДЦЯТЕ СТОЛІТТЯ

 

З кінцем XVIII ст., коли російська тиранія насиль­но скасувала автономний устрій України, знищила українське військо і господарську окремішність, Ук раїна стала звичайною провінцією російської цар­ської імперії. З того часу, а особливо з початком XIX ст., посунуло на «землю обітовану» чимало ро­сіян ріжних професій, стану і віку, що жадібно опи­сували усі багатства «Малоросії». Але при ближчо­му пізнанні країни та її мешканців мусіли призна­ти правдиве обличчя Україні під оглядом культур­ним і національним.

Російський вчений Васілій Зуєв, що подорожував по Україні в рр. 1781-1782 з доручення російської Академії наук, подає цікаві відомости головно про Слобідську Україну («Подорожные записки Василія Зуева сь Петербурга до Херсона въ 1781 и 1782 гг.». Петербург, 1787). В. Зуєв виразно зазначає, що на Харківщині нарід своєю мовою, одягом і звичаями зовсім відмінний від росіян. Зокрема, про оселі ук­раїнців каже, що вони дуже розлогі, всі будови де-ревляні, вимазані зовні глиною і вибілені; всередині хат дуже чисто. Земля на Харківщині дуже родюча — «куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого збіжжям, а далі баштани або овочеві садки». При тім москаля дивує, що українці, хоч і мали подостатком «земних плодів», не знали розко­шів, не гналися за грішми і наживою, продаючи ли­ше надвишку своїх сільсько-господарських продук­тів, а приїзжим купцям продавали лише те, що вже не могли самі використати. Дуже поширені були яр­марки, а на більші ярмарки, наприклад в Сумах, Харкові тощо, зїздилися купці не тільки з російської держави, але також з Польщі, Німеччини, Молдавії, Греції.

П. Шаліков («Путешествіе въ Малороссію». Мос­ква, 1803-1804), вїзджаючи до меж України, в 1803 р. писав:

«Побачивши Малоросію, очі мої не могли налю­буватися побіленими хатами, чепурним одягом меш­канців, ласкавим, милим поглядом прегарних тутеш­ніх жінок». Автор, залюбки описуючи життя і принят-тя поміж українською шляхтою, був здивований, що поруч із шляхтою (був козацькою старшиною) він зустрічав на балях і родини священиків, а на ба­лі в Полтаві захоплювався одною красунею попів­ною, яка прегарно танцювала. «Цей факт — каже П. Шаліков — може свідчити про ступінь просвіті: поміж тутешніми попами і про те, як вони вихову­ють своїх дітей». При тім зауважує: «Чи бачили ви коли-небудь у Росії (с.т. на Московщині) попівну на балі «прыгающую контреданцы?»» Загалом — каже автор — не можна рівняти українського свя­щеника з московським. «Українські священики сво­їм поводженням служать приміром для всіх і тому вони користуються особливою повагою». Живуть во­ни у достатку, бо «просвіта їх відповідає укладові їх життя».

Про українських жінок пише: «Загалом жінки тут милі, майже всі з «томними» і разом з тим пал­кими очима, в котрих так яскраво виявляється чу­лість душі і серця. Природа наложила на їх облич­чях знак любови і ніжности». Поведінка українок також відмінна: «Тут не Москва: не скоро господиня дому вас уласкавить — не буде зараз же запрошу­вати вас на вечірку, на обід, на вечерю».

П. Сумароков («Досуги крымскаго судьи». Пе­тербург, 1803), коли вперше вступив на українську землю, занотував: «Інші обличчя, інші звичаї, інший одяг, інший устрій і чую іншу мову. Невже тут ме­жа імперії? Чи не до іншої в'їздимо держави?»." Живо описує побут і вигляд українців В. Ізмайлов («Путе­шествіе въ полуденную Россію, въ письмахъ». Москва, 1800). Про подружнє життя він пише, що воно в укра­їнців відзначається великою любовю, пошаною і дові­ряй: «Взаємна любов створює в їх домашньому госпо­дарстві кращу гармонію і порядок, ніж влада і послух у нас (росіян)... Дівчата мають вільну поведінку, кож­на з них є гарна, проворна і приваблива. Вони [се­лянські дівчата] стрункі і зграбні як на селянок...

Усі села і хутори їх розташовані у чудових місцево­стях. Кожна хата чиста і біла, в окруженні цвіту чих садків». І супроти цього автор зауважує, що в родинному житті москалів панує деспотизм, мораль­на розхитанність, неестетичність росіянок — не дба­ють за зовнішній вигляд хат, навколо хат нема рос линности, вбрання негарне. Загально про нас Ізмай-лов каже: «Українці люблять свою батьківщину і її славу, бо... слава ця завжди була тісно звязанз /з обовязком патріотизму».

На великі ріжниці поміж росіянами і українцями вказує також А. Левшин у своїх «Отрывкахъ изъ писемъ о Малороссіи» (1816 р.). В українських се­лян він відмічає такі характерні риси: побожність, палку любов до батьківщини, войовничість, патріяр-хальний родинний лад, невинність у молоді і чисто­ту звичаїв. У селян розвинене почуття власности, а тому нема крадіжок. Українські жінки працьовиті, а мужчини... ледачі. Наприкінці з жалем додає: «Я мушу сказати про ненависть українців до великоро-сіян... Ти легко можеш тут в тому переконатися, бо часто почуєш, як вони (українці) говорять:

— Добрий чоловік — а москаль (як протистав­лення!).

Матері лякають своїх дітей словами «москаль».

Про ворожість українців до москалів писав та­кож Іван Сбітнєв у своїх «Поъздкахъ въ Харькозъ» («Въстникъ Европы», 1830 р.):

«Тубільці (українці) Охтирки на Слобожанщині вороже ставляться до москалів, так що навіть на за­їздах не хотіли розуміти по московському... Поба­чивши проїзжих (москалів), українці-селяни зали­шають працю, починають співати на їх адресу лай­ливі і сатиристичні пісні, в супроводі голосного смі­ху і довготривалого гомону».

І. Долгорукий («Дневникъ путешествія въ Шеяъ въ 1817 г.»), переїхавши московсько-український ет­нографічний кордон у Сівську, зразу зазначає: «Ін­ша мова, інші звичаї», помічає також інший вигляд ланів, доріг тощо: «Дороги тут обсаджені деревами», чого нема на Московщині. Говорячи про церкву на Україні, відмічає, що український обряд відріжня-еться від великоросійського, відмінний спів і архі­тектура.

Пробувши деякий час на Україні, московський «князь» — мандрівник пише: «Недалеко Ніжина зу­стрілися нам гуляки, я почув російські [московські] пісні, серце моє схвилювалося. Я по пас вихилився з карети і закричав:

— Наші русекіє!..

Я їм зрадів, як приятелям: от що значить бать­ківщина! І після цього чи можна мене переконати, що я в своїй вітчпні, коли буваю на Україні, Кур­ляндії чи Вятці?»

Переїхавши Чернигівщину, пише: «Уважайте, що в тутешній країні по селах і містах багато церков побудовано Мазепою. З одних уст і моляться про спасіння його душі і проголошують [за московським наказом] його анатему (прокляття)». Цікаво, що Долгорукий зазначає ріжні школи на Україні як про­довження українських традицій в культурно-освіт-ній праці козацьких часів, які тепер утримувалися на місцеві кошти міст і навіть приватних осіб. І так в Чернигові відмічає велику ремісничу школу і гім­назію, в Ніжині «Училище вищих наук» Безбородь-ка, повітову гімназію, грецьке училище і французь­ку школу для дівчат, в Полтаві — гімназію на чо­лі з І. Котляревським.

За Глуховом, переїзжаючи через Товстодуби, Дол­горукий зауважує, що тут «граница Малороссіи».

«Пращаючись з Україною, я кінчу моє оповідан­ня про неї останнім зауваженням: «Оскільки я по­мітив, придивляючись і прислуховуючись, Україна не почувається щасливою, не дивлячись на всі бла­годати природи. — Політичне сонце її не так гріє, як небесне світло. Вона (Україна) змучена, терпить ріжні тягарі і почуває цілковито — втрачену свобо­ду колишніх віків. Нарікання глухе, але майже за­гальне».

Михайло Погодін, професор московського універ­ситету, відомий теоретик «офіційної (російської) на­родности», духовний батько галицького москвофіль­ства, все таки не міг не признати відрубности укра­їнців від москалів. У 1842 р. він писав:

«Я люблю малоросійські села. Яка це принада — білі хати в тіні зелених, пишних дерев, розсипа­них по схилах гори. Видно з першого погляду, що мешканець їх приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху і не кидає його без потреби. Зовсім не так у Великороси; часто рослинки не побачите коло «ізби» і рідко коли сидить вдома клопотливин господар; він поспішає з промислу на промисл. В нього хата лише для переспання».

Більш цікаві для нас писання про Україну інших чужинців, що не рідко торкалися славної минувши­ни України та постійно підкреслювали своєрідний характер української культури.

Мальт-Брюн, знаменитий географ данського по­ходження, писав у своїй праці «Tableau сіє la Pologne», виданій у Парижі в 1807 p.:

«Українці (les Ukrainois) — це. нащадки київ­ської Руси. Селяни на Україні ощадніші, ніж мос­ковські: вони не пустошать у хижацький спосіб сво­їх лісів. Будинки українських селян гарні і міцні, ніхто з них не носить лаптів, як на Московщині. Во­ни кремезніше збудовані і більше освічені, ніж се­ляни, наприклад, Литви... Українці вельми інтеліген­тні, вільнолюбний дух почувається в їх зверхньому вигляді».

Губерт Вотрен, француз, у своїй книжці «L'obser­vateur en Pologne» (Париж, 1807) пише, що укра­їнці «славетна раса, від якої тремтіли мури Царгороду, Білгороду та Трапезунту», а в новіші часи мос­ковський уряд накинув кріпацтво цій «славетній ра­сі, що мала такого генія, як Хмельницький».

Інший француз, Шарль Люї Лєсюр, публіцист і член міністерства закордонних справ, у своїй праці «Histoire des Kosaques» (1812 p.) так характеризує українців:

«Українці більш великодушні, більш отверті, більш ввічливі, більш гостинні і мають більший тор­говельний хист, ніж росіяни. Воші — українці — уявляють живий доказ перемоги свободи над людь­ми, що народилися в неволі».

Про гетьмана Б. Хмельницького Лєсюр пише, що гетьман однаково вільно розмовляв мовами турець­кою, татарською, українською, польською і латин­ською.

«Ніколи козаки не мали вождя, якого можна б було рівняти з Хмельницьким. Розумний, освічений, далекозорий, обережний у раді, відважний у битві, він звик витримувати найбільшу втому, невичерпа­ний у втратах і засобах, активний у перемозі, гор­дий у поразках, іноді засліплений долею і завжди великий твердістью характеру, варварської поведін­ки супроти ворогів, але справедливий і великодуш­ний для своїх товаришів»

Про гетьмана Івана Мазепу Лєсюр пише, що він «до глибокої старости зберіг очі повні вогню, здоро­вого духа і блискучий талант до розмови». Про союз зі шведами каже: «Роздивляючи добре ситуа­цію Карла XII, не можна не помітити користи, які мусів йому дати союз із Мазепою».

Козаччина, за Лєсюром, цікава «не тільки своїм впливом на тогочасні сусідні держави, але й тим. що мала двох великих мужів: Хмельницького й Ма­зепу. Для всесвітньої історії Козаччина цікава дво­ма великими подіями, а саме спробою Володислава IV за допомогою козаків зробитися справжнім королем Польщі й окрім того упадком Карла XII. Для політиків історія Козаччини подає приклад не­звичайно оригінального урядування на зразок Спарти та Риму. Нарешті, для статистиків історія Козач­чини цікава тим, що показує, як збільшилася росій­ська держава через приєднання Козаків і України».

Французький лікар Де ля Фриз у своїх «Запис­ках» про полон 1812 р., перебуваючи на Чернигів-щині, подає деякі відомості про українські звичаї. З захопленням описуючи українські танці, зокрема «козачок», зазначує, що українки «виконували танець з такою досконалістью і грацією, що навіть і на па-рижській сцені вони заслужили б оплески». Диву­ється також незвичайним можливостям українсько­го грунту і підсоння. Перебуваючи у відомій родині, що походила з козацької старшини, гр. Завадов-ських у Ляличах на Чернигівщині, на принятті «ди­вувався великій кількости ананасів, у Франції зов­сім невідомих. Ці овочі вирощують у графських оранжеріях». Далі пише: «Заходили до великої оранжерії, де були цілі алеї столітніх помаранчових дерев, повних овочів; звідси перейшли до теплиці, де ви­рощували ананаси — ці тропічні овочі».

А. Пішчевич, по походженні серб шо був на російській службі старшиною війська, у своїх «Запис­ках», як сучасник і свідок — подає автентичні відо мости про події з так званими «військовими посе­ленцями» на Україні, що провадилися російською владою під проводом відомого гр. Аракчеева. На жаль, деякі місця цих «Записок» редакція «Київ­ської Старини» 1886 р. мусіла, з цензурних при­чин, проминути як «надто різкі» (проти російського уряду!).

Описані події відносяться до часів «урядування начальника українських козаків» — призначеного російським урядом — гр. Віта (поляка), того само­го, котрий, як каже Пішчевич, «возив свою прегар­ну жінку за головним штабом «князя» Потьомкіна і продавав її цьому вельможі; після він продав її графу Потоцькому». Отже, в 1817 р. російський уряд задумав спровадити московські уланські полки до станиць богських українських козаків, а козаків «при­вернути» до уланів.

«Чотири уланські полки були приведені до Вознесенська. Богські козаки спочатку вирішили їх на­віть не впускати до своїх домів, але вкінці не мог­ли протиставитись силі, коли гр. Віт покликав на по­міч не тільки два батальони піхоти, але і дві роти гарматчиків. В інших станицях прийшло до бороть­би, багато козаків було побито і потоплено в Бозі, заслано на Сибір і бито... В деяких місцевостях жін­ки, бачучи московських уланів, які йшли на їх чо­ловіків, кидалися кінноті назустріч з дітьми на ру­ках, думаючи заступити собою загибель, що була приготована їх чоловікам, але це нічого не помог­ло... Сам Віт відправився до Михайлівської стани­ці, де скликав усіх мешканців, вимагав від них пос­луху царській волі, але вони відмовилися. Тоді він причепився до найстаршого літами козака і вимагав, щоби він показав приклад іншим. Але коли цей си­вий старець твердо стояв на тому, що не зрадить і не дасть згоди на те, що принесе біду його співгро­мадянам, тоді Віт сказав:

— Отже, ти будеш служити прикладом для інших.

І наказав стати батальонові піхоти у лаву і тоді 70-літнього старця пустили через лаву, переганяючи його «шпіцрутеном», наказуючи двом мушкетерам йти перед ним з наставленими багнетами, щоби він (старець) йшов рівним кроком і щоби кожна рїзга трапила до його достойної спини; а він і без того не міг через свій вік йти інакше, як вельми помало. Ста­рець, бачучи їх перед собою, твердим голосом сказав графу, що був тут присутний:

— Непотрібно їх переді мною, я піду таким кро­ком, яким накажете, і всемогутній Бог прийме мій дух... Барабани вдарили, труби загрубіли і старець пішов на смерть. Не довго треба було йому йти: на другий раз він віддав дух...

Треба уявити собі цей жахливий образ: пригні­чений віком мучився під биттям, а фронт оточували усі мешканці михайлівські, поміж котрими були цьо­го старця сини синіз і правнуки».

Оповідаючи про інші сцени, Пішчевич подає слі­дуюче:

«До повстанців зачислено було також одного урядовця козаків, молодого і гарного собою чолові­ка, що воював проти французів і був нагороджений медалями і «георгієвським» хрестом. Його теж пе­регнали «через строй», при чім був присутний сам гр. Віт. По скінченні екзекуції прикрили тіло поби­того урядовця його мундуром, на котрім висіли зна­ки царської милости. Він мав ще стільки відваги, що здер їх (знаки) і кинув їх до очей гр. Віта з такими словами:

— Нащо вони мені, коли я ними не міг себе обо­ронити від безчестної кари?

Це вважалося вже другим проступком цього не­щасного. При другій екзекуції урядовець — поки що міг говорити, виголошував ганьбу новим постановах! (наказам), лаяв начальників — і цим закінчив своє життя молодий вояк».

З цілого XIX ст., можливо, найбільш цікавий опис подорожі по Україні Й. Г. Коля під заголовком «Die Ukraine, Kleinrussland» (1841). Коль, визначний уче­ний і мандрівник, основоположник антропогеографії, переїхав цілу Україну від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля.

Спеціяльно звертає увагу Коль на житлові умо­ви та побут, вказуючи, що українці «жиють у чисто утриманих хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольияються тим, що кожного тиждня їх миють, як це роблять Голяндці, але ще що два тиждні їх білять. Тому їх хати виглядають білі, неначе свіжо­вибілене полотно». В іншому місці пише про хати коло Одеси: «Я був дуже мило заскочений внутріш­нім уладженням назовні так мало обіцюючої хати. Лише жити в цій чепурненькій світлиці. На дворі було дуже горячо, а тут мило та холодно. Повітря було гарне, свіже, запашне. Земля була вкрита тра­вою, а на стінах зілля — все було чисте та чепурне. Я не можу, щодо цього, нахвалити українців, якщо рівняти їх з поляками та москалями». Кажучи, що по українських містах багато квітників по дворах, додає: «В неділю йдуть дівчата в ці городи, рвуть величаві квіти і заквітчуються, неначе князівни. Бз навіть ці українські стрункі дівчата так дуже люб­лять квіти, що в будні при роботі заквітчуються к тоді подобають на жрекині фльори. А, що вони люб­лять співати, то переживається по цих селах таке, що рідко деінде стрінеться. Жінки, завінчані, за най­тяжчою працею, безустанну співають, мов соловьї. І тяжко живо переказати читачеві лише словами цю повну життя картину!

Коли ми читаємо описи українців деяких пись­менників (Клярка чи Гофмана), то треба вірити, що це нарід самих Апольонів. Але мандрівник, що вперше побачить цих опалених сонцем і обліплених чорноземним пилом худощавнх і змучених людей, подумає, що має перед собою расу огидних варварів. Це так зразу. Бо по докладній обсервації й абстра­гуванні від припадковости зовнішний вид учить про краще. Бо українець, що старанно робить туалету, плекає тіло та бере козацький або гвардійський од­нострій, виходить своїм обличчям більше ніжно ви­роблений і блнщий досконалосте, ніж москаль, а також шляхотніший і кращий». В іншому місці до­дає: «Українці —- чесніші, пильніші, обичайніші та загалом поводяться ліпше від москалів, що їм при писується усі можливі злочинства та нечесносте».

Коль не раз торкається взаємовідносин поміж ук­раїнцями і москалями, вказуючи на ріжницго поміж ними, при чім підкреслює культурну вищість україн­ців над москалями.

«Відраза Українців до Москалів, їхніх гнобите­лів, є така велика, що це можна назвати ненавістьго. Ця ненавість радше зростає, ніж слабшає. За те Ук­раїнці ніколи більше не симпатизували з Поляками,.

як від часу, коли визволилися з під їхнього пануван­ня. Найгіршим словом, яким пятнує Українець По­ляка, є «безтолковий Поляк», тоді як Москаль в уя­ві Українця завжди «проклятий»... Українці мають прислівя:

— Вій людина собі нічого, але Москаль.

— З Москалями дружи, але камінь за пазухою держи.

Українці дуже погані російські патріоти. Властиві Москалям любов і обожання царя є для Українців цілковито чужі і незрозумілі. Українці слухають ца­ря, бо інакше не можуть, але його владу вважають чужою і накиненою... Коли ви не хочете образити Українця, то не смієте говорити йому про завойован­ий України Московщиною, бо Українець свідомий того, що його батьківщина заключила союз з Мос­ковщиною, яка зі свого боку обманула Україну».

Наприкінці Коль пише: «Нема найменшого сум­ніву, що колись велитенське тіло російської імперії розпадеться й Україна стане знову вільною і неза­лежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Укра­їна роздерта поміж сусідами. Але матеріял для бу­дови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра зявиться будівничий, що збудує з тих матеріялів велику незалежну Українську Дер­жаву!»

Подібну характеристику вдачі українців та їх ве­ликий змисл до мистецтва подає Гакстгавзен (1792— 1866) у своїх «Студіях» (Гановер, 1847):

«Українці є протилежність москалів. Українець є вдумливий, запальний, радо згадує минуле свого народу і кохається у спогадах про героїчні вчинки своїх предків. Коли його спитати: хто він, то відпо­вість з радістю і гордістю:

— Я козак!

Українці це поетичний, багатий уявою нарід і тому легко собі уявити, яка сила народніх пісень і переказів у них зберіглась. Вони мають великий хист до мистецтва, а до співу створений у них дзвінкий голос, чутке ухо й память... Непорівняно більше, ніж у москалів, розвинене в українців і естетичне по­чуття. Вони мають теж талант до рисунків і маляр­ства. В цілій низці поменших рис характеру поміча­ється, що українці мають куди більше змислу для краси, ніж москалі».

Дуже цікаві спостереження двох учених-природ-ників Блязіюса і Петцольда, що мандрували по Ук­раїні в середині XIX ст.

Й. Г. Блязіюс, професор «Collegio Carolinoin» в Брауншвайгу в своїх «Reise durch Ukraine» (1844) робить широкі порівнаиня поміж Московщиною і Україною та побутом і псіхологією обидвох народів. Переїхавши московсько-українськин етнографічний кордон, автор зразу відмічає цю різку ріжннцю:

«Ми дійшли до міста Городна, вступили на Чер-ннгівщину... Місто робить миле вражіння, воно де­що розкинене. Будинки дуже старанно побудовані та чисті, мешкальні кімнати побілені, а широкі ву­лиці, хоч без камінного бруку, утримувані доволі старанно та добре проїздні». Про самих українці? пише: «їх гордий хід, відмінний від інших одяг, Ос­трі характеристичні риси обличчя, великі вуси на ціл­ком голеному обличчі — вказують уже на перший погляд цю зовсім відмінну (від москалів) людність, яка у своїй повній своєрідносте показується нам де­що далі, а саме в околиці Чернигова і Києва, на Полтавщині та в Харкові. Наглядна зміна в харак­тері мешканців, їх звичаїв, їх способу життя, їх меш­кань нас вражає, тим більше, що пезалюднені про­стори на півдні могилівської губернії не творять якогось особливого постепенного переходу».

На Чернигівщині автор зауважує, що населення, «як і всі українці, вважають москвкнів за своїх гно­бителів, утискачів, за ворогів їх свободи... Українці мають зовсім інший контакт з життям та природою, як москвини — нащадки кривичів».

Досить докладно спиняється автор над описом краєвидів та грунтів України, говорить про «своєрід­ний чар» українських степів, про «надзвичайний виг­ляд чорнозему» та мінливість вегетації, що надає їй інтензивної та могутньої краси».

Кажучи, що українські села є незвичайно великі і розлогі, додає, що «хати стоять по можливосте віль­но і не дуже правильно, кожна хата має свій ово­чевий садок з численними яблунями, грушками, слив­ками та черешнями. Наглядний доказ, що ці села в більшосте належать вільним людям. Великий кон­траст для порівняння з тульськими (московськими) селами, в яких всі хати села стоять в один ряд на одному боці вулиці під одним дахом і де село ді­литься взагалі тільки в два ряди. Хат під двома схи­лами даху годі знайти. Даремно шукати у всіх сто­ронах Великоросії і у всіх тих селах, які через крі­пацтво були поневолені у своїм вільнім змаганню праці, якусь управлену культуру овочів. Великоро­сові вистарчає буряк та капуста замість овочів і він їсть їх так, як ми овочі з руки — як ми яблуко чг, грушку».

Про самі українські хати Блязіюс пише: «Відко­ли ми залишили північну Росію, ми нігде не бачи­ли так чистенько удержуваних хат, як в Козаків. Стіни з деревляних брусів у всіх українських меш­каннях обліплені знадвору і всередині глиною і чис­то побілені. На тих білих глиняних стінах не тер­плять жадного найменшого сліду бруду».

В одязі українців автор також підкреслює вели­ку ріжницю з ношею москалів і білорусів: «В крою та способі шиття своїх одягів українці значно біль­ше зближаються західним славянам, ніж великоро­сам... Великорос кладе багато ваги на те, щоби бу­ти пишно та коштовно одягненим — але зовсім не переймається прогріхами проти чистоти; українець в кожнім разі держиться чисто, а одяг його за те скромний та невибагливий».

Засаднича ріжниця в типі москаля і українця та, що «обличчя українців гладко поголене і тільки чор­ні вуси мають право залишитися непорушними», то­му риси обличчя зачеркнені «значно маркантніше і гостріше». Українці мають «продовгасте обличчя з гострими обрисами, чітко зарисовані губи, гостре під­боріддя, струнку, майже худу шию».

Торкаючись музики, Блязіюс каже, що на Мос­ковщині він не бачив музичних інструментів ні в по­одиноких людей, ні в публичннх приміщеннях. «На Україні ззучать кожної неділі і у відпочинкових го­динах з кожного вікна, з кожної світлиці смичкові або дуті інструменти і жадне публичне свято не від­бувається без спільної музики». В українців є врод­жений талант до музики і вчаться вони грати зі слу­ху... «Цю здібність мають українці для кожного умій­ня та мистецтва, до яких потрібно дещо самостій-ности, тільки що вони свої таланти нерадо викори­стовують для загального добра. Майже у всіх ду­хових прикметах і здібностях українець просто про­тилежність до москаля. В українців жиє ніжне по­етичне почуття, яке виявляється іноді в сентимен­тальній романтиці. Великорос не показує найменшо­го нахилу до романтики у своєму світогляді; його жвава практична, часами навіть грубо реальна вда­ча не може збагнути тонкости в собі замкненого українця і його наскрізь вражливу вдачу. Пісні та фантазії українців нагадують сербську поетичність та лицарський романтизм поляків; їх поетичні туги легко переходять поза межі вузького життьового рівня. Великорос задовольняється тим світом, який він сприймає, і вживає життя повною парою; його поезія тільки збільшує та сприймає цей світ, але не перетворює його. Однобічний та упертий українець в щоденному житті має жваве ріжностороннє та не­обмежене велике поетичне відчуття. Гнучкий та по­датливий в житті великорос, навпаки, односторонній та обмежений в своїй поетичній творчости».

Петцольд, прибувши на Чернигівщину, пише: «Ми потрапили до якогось іншого світу; ми опинилися вже на Україні; усе тут стало відмінне: грунт, люди, їх звичаї, їх житла, знаряддя і т.ін. На Україні, почи­наючи з Черннгівщини, бачимо зовсім інших людей — українців, або малоросів, це є галузь славянсько-го племени, що зовсім відріжняється від усіх інших віток цього племени; ріжниця велика і щодо духов­ного характеру та нахилів, щодо мови, до способу життя, звичаїв та хатнього урядження (побуту)».

Петцольд з захопленням пише про красу україн­ського краєвиду, пишні українські садочки навколо хат, селянську садибу, любов до чистоти. Нарешті, про науку читаємо такі рядки:

«Українець поводиться на полі науки рішуче, з більшим нахилом, хистом і самостійністю, ніж ве­ликорос. В той час, коли українець вважає науку за завдання свого життя й віддається їй без сторон­ніх міркувань, — здається, що великороси взагалі вбачають у ній частенько тільки засіб на те, щоби досягнути зовнішнього відзначення... Між українця­ми ми знайшли приклади людей, що були багаті на результати власних дослідів і власних міркувань, але не намагалися робити з того галасу».

До половини XIX ст. відносяться також писання відомих чеських письменників та громадських діячів. Хоч вони, під впливом російського «славянофільства», були наставлені проти «сепаратизму» українців, все таки, коли пізнали українців — не могли не признати їм рації в їх боротьбі за власні національні права.

Відомий чеський історик Ф. Палацький в 1830 р. про українців писав: «Русинський нарід щодо мови відмінний як від росіян (Рчиэи), так і поляків, вже за давніх віків... На південь русинський нарід про­стягається аж до Угорщини, ціла Східня Галичина є русинська, звідтам простягаються русини по По­ділля, Волинь, Україну аж за Дніпро, до Полтави, також в південній Руси до ріки Кубань... Козаки всі-властиво русини, а не росіяне... Мушу констатувати... що русини не «винайдений» нарід. Є цілком само­стійним народом».

Як. Коубек, професор гімназії, що жив у Львові, в 1833 р. писав: «Мова Русинів, як розмовна, так і церковна, тепер є предметом мого головного занят­тя, що для Чеха є дуже приємно... Для Чеха є прав­дивою розкішю розмовляти з Русином».

Також чеський письменник Карель Гавлічек-Бо-ровський писав у часопису «К'агосіпї ІМоуїпу» в Т848 р.: «Русинська мова дуже подібна до чеської, а то­му і доступна». А після своєї поїздки до Росії у стат­ті «Славянин і Чех» так схарактеризував українську проблему у Росії: «Малорус — Україна це постійне прокляття, котре самі над собою проголосили її гно­бителі. Так над ними метиться пригноблена воля Ук­раїни..- Доки1 не буде направлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародній спокій».

Цікавий обширний опис подорожі по Галичині чеського письменника К. В. Запа (Прага, 1844). Ав­тор приходить до висновку, що «поміж народом чесь­ким і малоруським є велике споріднення: положен­ня країни, мова, фізична постава, деякі звичаї, при­повідки». По селах Зап «пересвідчився, що тутеш­ній русинський говір з уст русинських дівчат — зву­чить дуже добре, а що лише поляки своїми наклепа­ми завели її в таке пониження... Наш чоловік (ст. чех) в руському краю навчиться говорити по-русинськи значно ліпше, ніж по-польськи тому, що тутеш­ня русинська мова (розуміється малоруська) вима­гає значно менше ломання язика і шепелявення (ніж польська мова) і вислів (вимова) її приємніший».

З великим захопленням та зворушенням пише автор про народню творчість і звичаї. «Думи мало­росів промовляють до глибини душі... Деякі різдвя­ні напіви незвичайно мене зворушили». Живо описує також Різдвяну ніч на українському селі:

«До мого уха долітали згуки колядників-співа-кіз; наповнювали тихе повітря, як подув^лагідного вітру в шумному гаю, як хвиля тихого озера. Ніколи не забуду цього першого вражіння, яке на мене зро­били... найзворушливіші хвилини, котрі денебудь пе­реживав при проявах чистославянської народиости».

В кількох місцях Зап пише про українську на­родню архітектуру і мистецтво:

«Архітектурний стиль русинських селянських цер­ков, найчастіше деревляних, є оригінальний і дуже мальовничий. Рідко котра не має принаймні одної прегарної бані; часто триповерхові бані, з яких се­редня вища і гарніша. Коло церкви стоїть деревля-на дзвіниця, скрізь після одного взірця, звичайно трохи привітливіша, ніж більшість деревляних дзві­ниць старих костелів у Чехії. Всі ці деревляні цер­кви бувають твором простих теслів, котрі також чи­мало прикладають рук до різьбарського мистецтва прикрас Храму Божого. Внутрішній вигляд такої церкви буває кращий, понад сподіванки, спеціяльно на іконостасі заховується мистецька різьба, ясного кольору, позолочена і пофарбована». Про селянські хати каже, що вони чисті і більше схожі на чеські, ніж на польські.

Про українську церковну обрядовість автор — сам римо-католик — каже, що мусить у кожного «вик­ликати якщо не прихильність, то бодай хоч ціказість — а в мене, починаючи від першого вражіння, зав­жди було предметом уваги і поваги». Будучи в Мо-настирисках на Службі Божій у деревляній церкві, пише: ««Хто би в тому моменті, бачучи ціле зібран­ня (нарід, що молиться), — міг залишитися незво-рушеним глядачем? О, як би я бажав назавжди за­ховати (в собі) те живе почуття, котре наповнювало в ту хвилю душу!.. Як близько в тому моменті був мені той нарід, котрий, окрім грубої лайки від ціло­го світу, не чув доброго слова, — той нарід, котрому доля завдала такі терпкі, такі довговічні терпіння, — пізнав (я) потомків народу смиренного, котрому рука творця вложила до сердець поклад чистої лю­дяності! як найкращу запоруку щасливого життя».

Наприкінці своїх записок К. В. Зап, торкаючись звичаїв, вдачі і виховання українців, подає такий випадок: їхавши до Перемишлян, дав візнику-укра-їнцеві 2 гроші на снідання. Той — каже автор — за 1 грош купив горілку, до того дав собі «з власних засобів» хліб, а другий грош віддав старому жебра­кові, що стояв перед коршмою.

«В ту хвилю стал? мені — каже чех — перед ним (візником) встндно»... А візник — молодий хлопець

— додав:

— Як я про старого діда не забуду, то за мене Біг не забуде!..

Співробітник згаданого Ф. Палацького, чеський народний діяч, поет і критик Франтішек Рігер (1818 —1903) більш рішучо висловлювався про права ук­раїнців на самостійне життя: «Я визнаю українців за самостійний нарід, знаю Галичину особисто і знаю рівно ж їх літературну мову... Поважайте національ­ні прагнення цього переслідуваного, але до самостій-ности покликаного народу!..»

Часами і серед росіян були люди, що не встида лися казати правду в порівнянні московського і ук­раїнського життя. Письменник Іван Аксаков писав про свій побут на Україні в 1848 р.:

«Переїхавши поза Харків, я відчув себе в Мало­росії — у країні, де, здається, мало приязни до Ру­си; не дивлячись на православя, на найближчий звязок, ви одначе не почуваєте себе вдома; впрочім, це підноситься до нас (інтелігенції), але московський чоловік (хлоп) скрізь проходжується без соромли­вості!, хазяїном, і з незвичайним почуттям поблажности... Це властиве і мойому послуговачу Никиті. Він... вельми дурний, неписьменний, недогадливий, сонний і дивиться як колода. Посміх, постійно ут­римуваний на його обличчі на вигляд «хахлів», — розломив йому щелепи. Якось, побачивши одного старшину, якого везли на возі парою волів, він реготався протягом цілого перегону на 25 верстов; най­кращим його заняттям було дратувати Хахла-візника».

Іншим разом в листі з 1865 р., як старшина мос­ковських військ, що переходили через Україну, Ак-саков пише:

«На Україні нас зустрічають [підчас походу] без порівняння краще, ніж в Росії [на Московщині]: майже скрізь священики з хрестом, образами і хо­ругвами виходять на зустріч з натовпом цікавого на­роду; впрочім, і по хатах1 мешканці, особливо госпо­дині, з жіночою дбайливістью заздалегідь нагріва­ють світлиці, лаштують постіль і наварюють вся­кої всячини; в їх очах ми спочатку є досить цікави­ми людьми, змученими, бідними мандрівниками, що відправляються на таке страшне діло — як на війну. Але швидко це почуття охолоджується і вони не до­чекаються, коли їх залишить військо бородатих мос­калів. Давно вже Малоросія не бачила бородатого російського війська і при новій зустрічи з ним му­сить зазнати то саме почуття образи і обурення, яке зазнала колись. Наші вояки залишаються зовсім бай­дужі до згаданої уваги, навпаки, грубіянством і ци­нізмом жартів ображають українок, вимагають ще раз (їжі) від господині, що стільки клопоталася над гостиною, насміхаються над «хахламн», як ненажер­ливі вовки на овець, кидаються на горілку, перепи­ваються і пяні до огиди; а на ранок господиня по­бачить, що в нагороду за її гостинність у неї багаць­ко гусей і кур покрадено і порізано. Так що на дру­гий день, коли трапиться «дньовка» (перехід вій­ська), — господиня або нічого не готує, або замикає усі річі на колодку»...

Українська пісня завжди робила велике вражін-ня своєю високою культурою не тільки на кожного мандрівника, а також на знавців цієї справи. От, наприклад, поет Фрідріх Боденштедт, що в рр. 1840 —1845 подорожував по Росії, Україні і Малій Азії, у передмові до своєї збірки перекладів українських народніх пісень на німецьку мову («Поетична Укра­їна». Штутгарт, 1845) писав:

«Український нарід, що хотів оборонити свою свободу перед поляками й москалями, пережив дов­гу й тяжку боротьбу й нарешті знемігся... Та мало в кого є таке привабливе й поетичне минуле, як в українців. Відокремлення лицарських запорожців і організація українських козаків; їх вожді, від Оста­па Дашкевича до Хмельницького; відтак Виговський, Дорошенко, Тетеря, рознузданий Брюховецький зі своєю чернею; Мазепа, славний на весь світ старець, якого життя є так само загадкове, як кохання доч­ки Кочубея; вченість київського духовенства, що ви­явило стільки добродійного впливу на Московщину; лицарскість у характері української аристократії; буйність народу, — оце названі тільки по імени еле­менти поетичности й принади української історії». Про саму українську пісню читаємо:

«Нехай запашні українські пісні, мов жалібні ві­три, віють на німецькі левади і оповідають, як діти України колись любили й боролися... У ніякій країні дерево народньої поезії не видало таких великих плодів, нігде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. Який захопли­вий подих туги, які глибокі, людяні почування в піс­нях, що їх співає козак на чужині! Яка ніжність у парі з мужеською силою пронизує його любовні піс­ні... Справді, нарід, що міг співати такі пісні і лю­буватися ними, не міг стояти на низькому ступні ос­віти. Цікаво, що українська народня поезія дуже по­дібна іноді своєю формою до поезії найбільш осві­чених народів Західньої Европи... Важну ролю грає всюди жінка, з її мягкими, ніжними почуваннями, бо ж і в історії України багато схожого з лицарсь­ким середньовічним світом. Дуже тісно живе укра­їнець з природою і бере з неї ці чудові малюнки, що є в його піснях».

Подібні думки висловлює також інша авторка перекладів українських історичних пісень на німець­ку мову Тальві (1866 р.): «Визвольна боротьба про­ти ворогів України зродила дуже багато гарних і могутніх (українських) пісень. Формою і характе­ром та сміливістью поетичних почувань вони дуже й дуже відмінні від великоросійських. Сміливий роз­мах історичних українських пісень нагадує шотлянд-ські баляди. Козак не піддається долі, а з нею бо­реться, бо українська пісня зродилася під свист куль, під брязкіт шабель у часі довгих воєн, що століття­ми кипіли від Карпат аж поза Дніпро».

До 1847—1850 років відноситься перебування на Україні відомого французького письменника-рома­ніста О. Бальзака. Жив він у селі Верхівці на Київ­щині у своєї коханої Еви Ганської, з котрою одру­жився в Бердичеві в 1850 р., за кілька місяців перед своєю смертью. О. Бальзак у своїх листах до роди­ни подає загальні риси українського життя, зокрема торкається господарських відносин, грунту, підсон­ня, рослинности України, згадує першорядну фабри­ку сукна у Верхівні і т.д. «В царстві квітів і зелені» — як називає О. Бальзак Україну — є багато кон­трастів і див:

«Не можна уявити собі просторів та врожаю на цих землях, котрих ніколи не гноять і на котрих що­року сіють жито». Про Київ читаємо:

«Я бачив північний Рим, місто православя з 300 церквами, багацтвами Лаври, св. Софії, степів. Ці­каво раз побачити... На протязі 15 або 20 днів кон­трактів (ярмарку) до Київа приїздять зі всіх кутів Росії, буває такий рух у справах, забавах, що немож­ливо, щоб я описав тобі або ж кому іншому... Я ба­чив на контрактах у Києві чудесні килими в такому роді, як мені подарувала в останньому році п. Г. і між іншими річами 12 крісел чудового виробу».

Про химерні здібности українців до куховарства Бальзак пише: «Можливо, що мені вдасться Вас по­дякувати за цю приятельську послугу, як Ви приїде­те на Україну, в цей рай земний, де я запримітив уже 77 способів приготовления хліба, що дає високу ідею про винаходи населення комбінувати самі прості ре­чі. Чи так воно само й на Литві? Готуєте Ви там ка­ші на 77 відмін»?

Інший французький письменник та історик П. Меріме у розвідці «Козаки України та їх останні геть­мани» (Париж, 1854) писав: «Перехід українських козаків (до Московщини) наніс жахливий удар По­льщі, і навпаки, зменьшення Польщі приспішило страту ними самостійности».

В іншій його праці про Б. Хмельницького чита­ємо:

«Виборний представник невеликої нації, оточеної могутніми сусідами, він посвятив своє життя на бо­ротьбу за її самостійність. Здібний розєднувати сво­їх ворогів, як і зберігати єднання поміж вільними групуваннями, якими сам заправляв, неустрашимий, войовничий, багатий засобами політик, обережний в успіху, незломної твердости в невдачах... Б. Хмель­ницький був відважний, хитрий, завзятий; мав ін­стинкт війни... Вся його влада спиралася на пере­конанні всіх козаків, що він міцно звязаний з їхні­ми інтересами, його амбіція, правдиво сказати, бу­ла наслідком патріотизму або абсолютної відданості! до цієї дивної спілки, яку називаємо Запоріжською армією... Він хотів заснувати таку аристократію, як польська, але менш жорстоку й доступну для кожної відважної й порядної людини. Ідеї підняти селян до ранги козаків він не мав ніколи, але ж розбуджував її скрізь навкруги до такої міри, що навіть Німеч­чина, чужа славянським звичаям, серьозно спалах­нула»».

Закінчуємо свій огляд знаменитою подією у фран­цузькому Сенаті, що сталася в 1869 р. Відомий фран­цузький сенатор, політик і редактор впливового ча­сопису «La Patrie» К. Делямар вніс до французького Сенату петицію в українській справі, яку пізніше видав окремо під назвою «15-мільоновий європей­ський нарід, забутий в історії». Там читаємо такі зна­мениті слова:




<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
V. ДОБА ВІД СЕРЕДИНИ XVIII СТ. | Підготовки до вступного іспиту до магістратури

Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 109. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2018 год . (0.032 сек.) русская версия | украинская версия