Встановлення конституційної монархії

 

Велика буржуазія та нове дворянство досягши своєї мети розвернули боротьбу за стабілізацію ситуації. Однім з можливих варіантів стало відновлення монархії. У 1660 р. Карл ІІ підписав Бредську декларацію.

БРЕДСЬКА ДЕКЛАРАЦІЯ 1660 Р. – документ підписаний у м. Бреда сином англійського короля Карла І, страченого під час Англійської буржуазної революції, Карлом Стюартом. Б.д. підготувала реставрацію Стюартів. Містила положення про недоторканість тих, хто під час революції вів боротьбу проти королівської влади та їх майна; гарантувала свободу віросповідання та передачу всіх спірних питання щодо землі на розгляд парламенту. На цих умовах Карл Стюарт визнавався англійським королем на ім’я Карл ІІ. Встановлювалася конституційна монархія.

Однак король не став дотримуватися обіцянок й розпочав боротьбу за покарання активних учасників революції та за відновлення абсолютизму. Парламент знову перетворився на опозицію монархічним силам. Протистояння корони та парламенту призвело у 1688 р. до державного перевороту. Парламент оголосив, що король Яків ІІ порушив політичний договір з нацією.

СЛАВНА РЕВОЛЮЦІЯ– державний переворот в Англії у 1688 р. Внаслідок С.р. від влади було усунуто короля Якова ІІ, який проводив політику спрямовану на відновлення абсолютизму, що не задовольняло буржуазію, джентрі, феодальну верхівку та англіканську церкву. Королем було оголошено Нідерландського принца Вільгельма Оранського, який був змушений прийняти вимоги щодо обмеження влади монарха. С.р. була важливим кроком до встановлення в Англії конституційної монархії.

Внаслідок революції утворився компроміс між земельною та фінансовою аристократією. Цей союз виявився напрочуд міцним і забезпечив стабільний політичний розвиток Великої Британії протягом ХУІІІ – ХІХ ст.

Затвердження конституційної монархії в Англії було закріплено низкою актів парламенту:

1) ХАБЕАС КОРПУС АКТ 1679 Р. – правовий документ прийнятий в Англії у 1679 р. Вважається одним із найголовніших документів, що сприяв встановленню в Англії конституційної монархії. Назва походить від латинської фрази в тексті наказу судді: ”Habeas corpus ad subjiciendum” (“Ти повинен доправити (до суду) особу ув’язненого”). Кримінально-процесуальні норми означені в даному документі складають основу кримінального судочинства багатьох сучасних держав. Закон обмежив всевладдя короля та зловживання чиновників у сфері кримінального права та судочинства, проголосив панування принципу недоторканості особи, принципу презумпції невинності, законності, оперативного правосуддя за місцем скоєння злочину та з дотриманням судової процедури. Акт визначав правила арешту та притягнення звинувачуваного до суду, надавав суду право контролю за законністю затримання та арешту громадян. Попри велике значення Х.К.А., його дія як джерела юридичної практики обмежувалася низкою положень: дію акту міг припинити парламент, він не розповсюджувався на цивільні справи, розмір застави для звільнення звинувачуваного був занадто високий для громадян і далеко не кожний міг його внести.

2) БІЛЛЬ ПРО ПРАВА 1689 Р. – одна з складових Англійської конституції. Прийнятий внаслідок “славної революції” 1688 р. Юридично закріпив перемогу противників абсолютизму й верховенство парламенту в системі державних органів, сприяв розвитку конституційної монархії. Білль скасував право короля призупиняти дію законів без згоди парламенту, робити з них вилучення, вводити та збирати податки, утримувати постійне військо в мирний час. Армія ставала найманою, її чисельність встановлювалася парламентом, а витрати на утримання війська визначалися палатою общин. Проголошувалися свобода виборів до парламенту, його регулярне скликання, свобода слова, міркувань та актів у парламенті. Будь-які обмеження могли бути запроваджені самим парламентом але не іншим органом. Заборонялися надмірні податки та штрафи, жорстокі та незвичні покарання, конфіскація майна особи до її засудження. Визначався порядок формування суду присяжних. Справи щодо державної зради повинні були розбиратися тільки судом присяжних. Білль послугував зразком для Білля про права штату Віргінія 1776 р., перших 10 поправок до Конституції США (див. Білль про права 1789 – 1791 рр.).

3) АКТ ПРО ПЕРСТОЛОНАСТУПНИЦТВО 1701 Р. – один з основних законів неписаної конституції Англії. Визначав порядок престолонаступництва у Великій Британії. А.п.п. також закріплював обмеження королівської влади на користь парламенту. Встановлювався принцип контрасигнатури, згідно з яким акти видані королем вважалися дійсними тільки в тому випадку, якщо вони були підписані відповідним міністром. А.п.п. закріплював принцип незмінності судій (мали право працювати не за бажанням короля, а доти, доки “поводять себе добре”). Звільнити суддю з посади міг тільки парламент. Тобто відбулося відокремлення судової влади від виконавчої. Король не мав права без згоди парламенту виїздити за межі Великої Британії. Йому заборонялося підтримувати зв’язки з Папою Римським. Король втрачав право помилування своїх міністрів, засуджених парламентом у порядку імпічменту. Особа, що народилася за межами країни не мала право займати відповідальні посади в державному апараті, Таємній раді, бути депутатом парламенту.

Важливою складовою англійського конституціоналізму були, так звані неписані правила. Вони з’являлися протягом ХVІІІ ст. і стали називатися конституційними прецедентами. До найважливіших з них відносяться:

- заборона королю відвідувати засідання кабінету міністрів;

- формування уряду з членів партії, що здобула перемогу на виборах;

- колегіальна відповідальність кабінету міністрів;

- відмова короля від права вето.

Парламент в Англії після Славної революції знову став двопалатним:

- палата лордів – верхня палата. Складається з осіб, що мають спадкові права на роботі в представницькому органі, або призначаються за згодою короля;

- палата общин (громад) – нижня палата. Формується на основі виборчого права.

Конституційний лад англійської парламентської монархії закріплював:

- державну зверхність парламенту;

- відокремлення законодавчої влади від виконавчої;

- відокремлення корони від безпосередньої управлінської діяльності;

- верховенство закону.

Протягом ХVІІІ - ХІХ ст. у Великій Британії майже без змін зберігався конституційний лад парламентської монархії. Престиж корони був надзвичайно високим. У ХІХ ст. відбувався розвиток політичної системи, демократизація виборчого права, зріс вплив громадських сил на політичне життя держави. Відтак провідною рисою політичного ладу став парламентаризм.

Королівський двір мав загальнодержавне значення і був частиною центральної адміністрації. Юридично вся повнота влади була сконцентрована в руках корони. Але фактично з кінця ХVІІ ст. головним державним органом став парламент. Поточною управлінською діяльністю займався кабінет міністрів.

Бюрократичний апарат держави був відносно невеликим. У першій половині ХІХ ст. він складався з казначейства, відомства таємної ради, міністерства внутрішніх справ, військового департаменту, департаменту у справах колоній, департаменту у справах Індії, адміралтейства.

У ХІХ ст. відбулося декілька реформ виборчого права. У 1832 р. – територіальна, а не корпоративна система представництва населення, кількість депутатських мандатів залежала від чисельності населення, розподіл прав між мешканцями графств та міст, запроваджувався новий виборчий ценз (тільки представники чоловічої статі, сплата податку на бідних, повноліття (21 р.), власність на нерухомість, що надає не менше 10 фунтів щорічного прибутку, проживання на одному місці не менше 12 місяців). Більш радикальною стала реформа 1867 р. майновий ценз було знижено до 5 фунтів, перерозподіл представництва в парламенті (45 гнилих містечок втратили представництво). У 1884 – 1885 рр. в Англії було проведено нову виборчу реформу. Почали формуватися виборчі округи (один депутат на 50 – 54 тис. мешканців), запровадження мажоритарної системи, в містах виборчий ценз було ліквідовано, в сільській місцевості, право участі у виборах набули дрібні орендарі.

Протягом ХVІІІ – ХІХ ст. в Англії відбулося формування двопартійної політичної системи. З кінця ХVІІ ст. існувало дві партії – торі (консерватори та віги (ліберали).

ВІГИ – 1) політична партія у Великій Британії. Утворилася у другій половині ХVІІ ст. в середовищі дворянської аристократії та великої буржуазії. Протистояла партії торі. В середині ХІХ ст. із партії В. виокремилася Ліберальна партія, яка до 20-х рр. ХХ ст. була однією з двох правлячих партії Великої Британії.

ТОРІ (слово ірландського походження, початкове значення невідоме) – британська політична партія. Виникла наприкінці 70-х – на початку 80-х рр. ХVІІ ст. Як партія оформилася в середині ХVІІІ ст. Виражала інтереси земельної аристократії (2) та вищого духовенства англіканської церкви. Чергувалася при владі з партією вігів. В середині ХІХ ст. на її основі утворилася Консервативна партія Великої Британії.

Після реформ 30-х рр. відбувається перетворення існуючих партій з вузьких парламентських угрупувань у загальнонаціональні громадські організації. У 1867 р. було проголошено створення консервативної партії. На противагу їй діяла ліберальна партія. Вона утворилася в середині ХІХ ст. на основі партії вігів. До 20-х рр. ХХ ст. одна з двох провідних партій країни. Поступилася місцем лейбористській партії Великої Британії. У 1988 р. об’єдналася з соціал-демократами в Партію соціал-ліберальних демократів.

Наразі у Великій Британії провідні позиції на політичному олімпі посідають дві партії. Консервативна та лейбористська.

ЛЕЙБОРИСТCЬКА ПАРТІЯ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ – одна з двох провідних партій держави. Оформилася у 1900 р. як Комітет робітничого представництва за ініціативою профспілок та деяких соціалістичних організацій. У 1906 р. перейменована у Л.п. Уперше Л.п. партія прийшла до влади у 1924 р. Після Другої світової війни правила у 1945 – 1951, 1964 – 1970, 1974 – 1979 рр., з 1997 р. й до сьогодення. Л.п. також існують в Австралійському Союзі, Новій Зеландії, Ірландії та Південно-Африканському Союзі.

ПРАВО АНГЛІЇ У ХУІІ – ХІХ ст.

Особливістю правової системи Англії є відсутність кодифікованого законодавства. В Англії одним з джерел права є закон, але провідну роль все ж таки відіграє судовий прецедент. Саме англійська правова система покладена в основу так званої англо-американської правової сім’ї.

АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКА ПРАВОВА СИСТЕМА – одна із світових систем права. Діє в Англії, а також в США, Австралії, Канаді, Ірландії та інших колишніх англійських колоніях. Розвивалося автономно від права континентальної Європи й відтак не зазнало впливу римського права. Виникло в ХІ ст. після завоювання Англії норманами (1066 р.). До цього існувало так зване англосаксонське право, яке мало партикулярний характер. Тому термін “англосаксонська сім’я правових систем”, який іноді використовується в літературі, є не коректним. Характерною рисою А-А.п.с. є його поділ на статутне та загальне право. Джерелом статутного права є парламентські акти. Загальне право формується на основі величезної кількості судових прецедентів (судових рішень, що визначають правовий принцип обов’язковий для вирішення аналогічних справ). В Середні віки з’явилися збірки найбільш важливих судових рішень та проводилася наукова обробка положень загального права. Для А-А.п.с. характерна підсилена увага до питань процедури, справедливості судового процесу. А-А.п.с. не поділяється на публічне та приватне, що відрізняє його від континентального права (романо-германського). Негативними рисами А-А.п.с. є його архаїзм, консерватизм, заплутаність, накопичення формальних конструкцій необхідних для подолання незручного, архаїчного прецеденту. У зв’язку з цим в Англії з другої половини ХІХ ст. вводиться статутне право стосовно окремих областей права (наприклад, закони щодо купівлі-продажу, векселів, акціонерних товариств тощо). До судової реформи 1873 – 1875 рр. в Англії діяли суди справедливості, в яких було створено особливу систему – право справедливості. Після реформи було введено єдину систему судів, однак різниця між загальним правом та правом справедливості зберігається. Англійське право в США зазнало відчутних змін, але зберегло свої базові принципи. В США деякі галузі права в тій чи іншій мірі кодифіковані. Закон має більшу силу ніж в Англії. Специфічними рисами американського права є його поділ на федеральне й право штатів, наявність писаної конституції й інституту конституційного нагляду.

Прецедентне право складається з двох частин: загального права та права справедливості. ПРАВО СПРАВЕДЛИВОСТІ – правова система, що діяла в Англії з ХІV ст. паралельно з системою загального права. Поява П.с. була обумовлена формалізмом судів загального права, що перешкоджало ефективному захисту підданими своїх майнових та інших прав. В ХІV – ХV ст., в умовах відчутних змін в англійському суспільстві (поширення товарно-грошових відносин, зростання міст, занепад натурального господарства), постало питання створення нової, більш ефективної ніж загальне право системи. У тих випадках, коли позивачі були незадоволені рішенням судів загального права або ці суди були не здатні вирішити проблему, була можливість звернутися до суду лорда-канцлера. Лорда-канцлер, очолюючи один з вищих судових органів Англії доби феодалізму, розв’язуючи суперечку, не був зв’язаний жорсткою системою прецедентів, його рішення мали дискреційний характер (тобто канцлер діяв на власний розсуд), тому вважалося, що він виносить свої рішення базуючись на принципах справедливості (звідси й назва – право справедливості). Суд канцлера не міг скасовувати або змінювати прецеденти загального права, однак його накази нейтралізували їх. Як і загальне право П.с. є прецедентним, але прецеденти в ньому утворюються іншим шляхом і охоплюють іншу сферу відносин. Процедура суду канцлера спочатку спиралася на запозичення з канонічного права. Вона не знала форми позову, суду присяжних але надавала особливої ваги документам. З часом утворилася сукупність типових випадків, на основі яких постали інститути або концепції на які спиралася юрисдикція канцлера. Існування двох паралельних процедур судочинства суттєво заплутувало й без того складну англійську судову систему. Траплялося, що в одній і тій самій справі доводилося подавати два позови: один по загальному праву, інший – по П.с. У 1873 – 1875 рр. в Англії було проведено реформу внаслідок якої обидві системи судів були злиті. Всі вищі суди набули право розгляду справ як на основі загального права так і П.с. Однак попри реформування в англійському праві й досі існує чітке розмежування загального права та П.с., як таких, що охоплюють різні сфери матеріального права. Інститути, що сформувалися в П.с. відмежовані від інститутів загального права. Сучасне П.с. є важливим доповненням до деяких галузей загального права. Передусім це стосується права власності, договірного права, спадкового права, а також стосовно вирішення суперечок щодо нерухомого майна, діяльності акціонерних товариств, тлумачення заповітів тощо.

ЗАГАЛЬНЕ ПРАВО – одна зі складових частин англо-американської правової системи. Становить собою сукупність судових прецедентів. Іноді З.п. ототожнюють з англо-американським правом в цілому. Спочатку формувалося в Англії в ХІІІ – ХІV ст. на основі практики королівських судів. Їх рішення мали силу на теренах всієї Англії, на відміну від місцевих звичаїв. Звідси й назва. Рішення королівських судів щодо конкретних справ ставали обов’язковими для вирішення аналогічних справ судами рівної чи нижчої інстанції. Тому норми З.п. не такі абстрактні, як норми романо-германської правової системи. Вони спрямовані на розв’язання конкретної проблеми, а не на формулювання загального положення. 1873 р. відбулося злиття З.п. з правом справедливості– другої гілки прецедентного права Англії. Однак, відмінність між З.п. та правом справедливості зберігається й до сьогодення. Сучасне З.п. включає в себе кримінальне право, договірне право, питання деліктної відповідальності та інші інститути цивільного права. На даний момент З.п. діє у Великій Британії (крім Шотландії), США (крім штату Луїзіана), Канаді (крім провінції Квебек) та в деяких інших колишніх англійських колоніях.

В Англії ХVІІІ – ХІХ ст. діяла доволі консервативна система судів. це було обумовлено дією принципу незмінності судій.

Нижчою кримінальною судовою інстанцією були суди магістратів мирових судій на місцях. Більша частина судових справ вирішувалася в судах ассизів – роз’їзних судах загального права. Вищі суди розглядали особливо важливі справи, а також звинувачення з боку корони. Це були: особливий суд коронної юрисдикції, суд королівської лави, суд казначейства, суд лорда-сенешала. Найвищою судовою інстанцією була палата лордів.

Звинувачення зазвичай ініціювалися приватними особами. Найбільш масовими злочинами того часу були: порушення законодавства про незаможних, порушення поліційних правил, бродяжництво, браконьєрство.

Головними видами покарань були штрафи, ув’язнення терміном до двох місяців або у виправні школи. Застосовувалися й тілесні покарання. За важкі злочини передбачалися каторга, смертна кара.

Оновлення кримінального права відбувалося вкрай повільно. Головне зміни стосувалися пом’якшення покарання за незначні злочини.

Цивільна юстиція в Новий час була такою ж заплутаною й обтяженою численними середньовічними пережитками як і кримінальна.

У ХІХ ст. було проведено судову реформу внаслідок якої було створено суди графств. Вони несли основне навантаження цивільної юрисдикції. Діяли також вищі суди - суди загального права. Справи корони розглядали суди Королівської лави. Суд загальних позовів розбирав звичайні судові процеси. Існували також спеціальні суди: військовий, морський, лісний, промисловий та інші.

В ХХ ст. в Англії зберігалася двопартійна політична система.

Главою держави вважається король (королева). Він вважається верховним носієм виконавчої влади, главою судової системи, верховним головнокомандуючим, світським главою англіканської церкви. За монархом зберігається формальне право розпускати парламент, призначати прем’єр-міністра, накладати абсолютне вето на законопроекти. Однак вся влада корони має умовний характер. Насправді він не втручається у вирішення питань державного управління.

Вищим органом законодавчої влади є парламент. Він складається з короля, палати лордів та палати общин (громад). До складу верхньої палати входять світські та духовні пери (близько 800 спадкових та більш ніж 300 пожиттєвих перів). Нижня як і раніше обирається населенням (650 депутатів, що обираються на 5 років). В ХХ ст. значно зросли повноваження палати общин порівняно з палатою лордів. Парламент все більше втрачає вплив на уряд у його поточній діяльності. Законодавча ініціатива належить уряду. Протягом ХХ ст. відбувався процес постійного збільшення повноважень виконавчої влади. В 1914 р. було призупинено дію Хабеас корпус акту, у 1920 р. уряд міг запроваджувати надзвичайний стан, у 1939 р. можливості виконавчої влади у царині надзвичайних повноважень знову було розширено. Нарешті з 1964 р. уряд має виключні повноваження в будь-яких надзвичайних ситуаціях. Надаючи уряду надзвичайні повноваження парламент передавав йому й законодавчу владу. Уряд Великої Британії має право видавати нормативно-правові акти за загальним дорученням парламентом. Так постав інститут делегованого законодавства. Прем’єр-міністр наділений правом розпускати парламент, що сприяє підсиленню владних повноважень виконавчої гілки влади. В цілому ж уряд здатен спрямовувати голосування в парламенті в потрібний бік, обмежувати дебати, нейтралізовувати запити, впливати на парламент через лобі. В парламенті з’явилися такі нові структури як постійні та тимчасові комітети палати общин, об’єднані комітети палати лордів та палати общин.

У 1918 р. у Великій Британії було проведено чергову реформу виборного права. Було запроваджено єдине для сільської та міської місцевості виборче право, допущено до виборів жіноцтво, введено цензи для чоловіків (21 рік, проживання у виборчому окрузі не менше 6 міс. або володіння приміщенням для ділових справ) та жінок (30 років, нерухомість їх або їх чоловіків, що дає прибуток не менше 5 фунтів щорічно). В наступні роки відбувалася подальша демократизація виборчого права (1928 р., 1948 р., 1969 р., 1983 р.).

Вищим центральним судовим органом є Верховний суд правосуддя. До його складу входять: Високий суд (цивільні справи), суд корони (кримінальний суд), апеляційний суд. Вища судова інстанція – палата лордів. На місцях діють суди графств (цивільні справи в яких сума позову до 1000 фунтів), міські суди (дрібні кримінальні та цивільні справи), магістратські суди (суди мирових судій, що розглядають дрібні кримінальні та цивільні справи сумарно). Існують також спеціальні суди: коронерські, адміністративні, військові, церковні та інші.

Місцеве самоврядування здійснюється в межах графств (міст-графств) – округів – приходів. Виборним органом в у всіх територіально-адміністративних ланках є рада (рада графства, міста-графства тощо). Контроль з боку центральних органів влади над місцевими органами постійно збільшується, головне через залежність місцевих бюджетів від загальнодержавного.

Поліція Великої Британії складається з окремих місцевих формувань, що знаходяться у підпорядкуванні місцевих виборних органів. Загальне керівництво поліцією здійснює міністерство внутрішніх справ. Крім кадрової поліції у Великій Британії існують резервні поліційні підрозділи, які діють у надзвичайних ситуаціях.

Армія формується з добровольців. Лише під час першої та другої світових воєн запроваджувалася загальна військова повинність.

Право Великої Британії в Новітній час.

Особливістю права Англії ХХ ст. є те, що воно залишається не кодифікованим. Зростання законодавства наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. значно обмежили прецедентне право. Закон остаточно перетворився в головне джерело права.

Провідною формою ревізії та впорядкування законів залишається консолідація. Спостерігаються окремі прояви кодифікації права. Було підготовлено акти стосовно кодифікації договірного та сімейного права. Однак процес кодифікації охоплює лише незначну частину права.

Як і в інших правових системах в Англії відбувається перенесення наголосів з індивідуалізмі в праві на соціально-правову-сферу. Все більшої ваги набуває ідея правової держави.

Відбувається подальша диференціація системи законодавства та подрібнення провідних галузей права (цивільне, адміністративне тощо). Постають нові галузі законодавства: патентне, авторське, страхове, сімейне та інші.

Англія є країною, що проводить активну зовнішню політику. Тож вона є членом багатьох міжнародних організацій та союзів. Реалізація (імплементація) норм міжнародного права у Великій Британії досягається виданням спеціального нормативного права.

Інтеграційні процеси, що все більше охоплюють провідні країни світу, призводять до того, що англо-американська система права, в тому числі і в самій Англії, втрачає ті риси, що відрізняли її від континентальної.

Британська колоніальна імперія. Великі географічні відкриття ХV ст. відкрили можливості для створення колоніальної системи. Однією з колоніальних держав стала Англія. Спочатку англійці воліли грабувати іспанців та португальців які дуже швидко перетворилися на колоніальні імперії. недарма такі відомі пірати як Морган, Дрейк та багато інших були англійцями. З часом від піратства англійці перейшли до створення торгових факторій. Поступово подібні факторії перетворилися на осередки колоніальної експансії. У ХVІІ ст. англійці розпочали опанування Індії. Тоді ж вони проникли до Північної Америки і почали її колонізацію. У ХІХ ст. Британська колоніальна імперія охоплювала терени Індії, Бірми, Малайї, Цейлону в Азії, Ірландії, Гібралтару, Мальти в Європі, Нігерії, Гани, Кенії, Родезії та ін. в Африці, а також Австралію, Нову Зеландію, Канаду в Америці та численні острови і території.

Британські колонізатори охоплені жадобою збагачення нещадно експлуатували населення колоній, не зупиняючись перед самими варварськими засобами.

Законодавча влада у Британській колоніальній імперії належала парламенту та уряду, які видавали нормативно-правові акти для колоній. У 1768 р. було створено спеціального секретаря у справах колоній, а у 1854 р. – відповідне міністерство.

Колоніальне управління мало дві форми – для “білих” (“переселенських колоній”) та “завойованих”. Перші наділялися адміністративної а почасти і політичної автономії. Другі були позбавлені політичної автономії. Вони були під п’ятою британської колоніальної адміністрації. В окремих випадках до колоніальної адміністрації залучалася автохтонна верхівка. Підкорені народи раз-по-раз зі зброєю в руках намагалися здобути незалежність. Прикладом може слугувати боротьба за незалежність 13 північноамериканських колоній (майбутні США) та повстання сипаїв в Індії у 1857 р.

Боротьба за автономію переселенських колоній примусила британські урядові кола й ти на певні поступки. Зокрема у 1865 р. було видано Акт про дійсність колоніальних колоній. АКТ ПРО ДІЙСНІСТЬ КОЛОНІАЛЬНИХ ЗАКОНІВ 1856 Р. – закон прийнятий англійським парламентом у 1856 р. Відповідно до нього акти видані законодавчими органами в колоніях могли бути визнані недійсними тільки в тому випадку, якщо вони суперечать актам англійського парламенту щодо цих колоній. Законодавчі органи колоній набували право створювати судові органи й видавати акти, що регулюють їх діяльність.

 

АКТ ПРО БРИТАНСЬКУ ПІВНІЧНУ АМЕРИКУ 1867 Р. – закон прийнятий англійським парламентом 29 березня 1867 р. Є одним із складових елементів конституції Канади. Передбачав об’єднання усіх британських колоніальних володінь в північній частині Північної Америки (Онтаріо, Квебек, Нова Шотландія, Нью-Брансвік) в федеральне політичне утворення – домініон. Главою Канади проголошувався британський монарх, якого представляв генерал-губернатор. Законодавча влада належала двопалатному парламенту. Верхня палата – Сенат, призначалася генерал-губернатором, нижня – палата громада, обиралася населенням. Парламент мав право приймати закони та вносити поправки до конституції щодо дій федерального уряду. Генерал-губернатор міг розпускати палату громад, накладати вето на акти поточного законодавства. В провінціях управління здійснювали лейтенант-губернатори, призначені генерал-губернатором. Провінції мали власні парламенти, наділені обмеженою компетенцією. А.Б.П.А. послугував зразком для конституцій інших домініонів.

В Акті Канада названа домініоном. Надалі так почали називати всі колонії, яким надавалося право на самоврядування.

ДОМІНІОН (англ. – влада, володіння) - наділені широким внутрішнім самоврядуванням колонії Великої Британії. Першою статус Д. отримала Канада (1867 р.). Пізніше Австралійський союз (1901 р.), Нова Зеландія (1907 р.), Південноафриканський союз (1910 р.), Ньюфаундленд (1917 р.), Ірландія (1921 р.). Спочатку Д. отримали право обмеженого, а пізніше повного самоврядування. Для врегулювання відносин між метрополією та Д. у 1887 р. почали збиратися “колоніальні конференції”, які з 1907 р. отримали назву імперських (див. Імперські конференції). У 1917 р. за Д. було визнано статус автономних держав Британської імперії. Після закінчення Першої світової війни Д. значно розширили свою автономію. В статуті Ліги націй їх було визнано членами цієї організації. На імперській конференції 1926 р. за Д. було визнано право самостійно укладати міжнародні договори та визначати свою участь (або не участь) в договорах укладених Великою Британією. За Вестмінстерським статутом 1931 р. було закріплено об’єднання англійських Д. в Британську співдружність націй (див. Співдружність націй) та визначено взаємовідносини її членів. Шість Д. (Австралійський союз, Нова Зеландія, Південно-Африканський союз, Канада, Ньюфаундленд, Ірландія) були визнані рівноправними самоврядними політичними утвореннями. Вони мали право самостійно вирішувати питання внутрішньої та зовнішньої політики, обмінюватися дипломатичними представництвами з іншими суб’єктами міжнародного права, самостійно видавати закони. Акти видані Великою Британією не визнавалися обов’язковими для Д. В той же час акти прийняті парламентами Д. не потребували узгодження з правом метрополії. Генерал-губернатори призначалися англійським королем тільки з подання уряду Д. Номінально носієм вищої влади в Д. вважався король Великої Британії. Після Другої світової війни під тиском національно-визвольних рухів статус Д. отримали Індія, Пакистан, Цейлон, а через деякий час повний суверенітет. У 1947 р. відбулося перетворення Британської колоніальної імперії на Британську співдружність націй, яка за своєю суттю є міждержавним союзом без власної міжнародної правосуб’єктності. 1947 р. термін “Д.” було замінено на термін “член Співдружності”. Поняття “Д.” у міжнародному праві втратило своє юридичне значення.

Починаючи з 1887 р. уряд Великої Британії почав практикувати так звані імперські конференції.

ІМПЕРСЬКІ КОНФЕРЕНЦІЇ – в Британській колоніальній імперії наради представників англійського уряду та представників адміністрації домініонів, іноді деяких найважливіших колоній. Вперше І.к. була скликана у 1887 р. В подальшому скликалися регулярно кожні 3 – 5 років. До 1907 р. називалися колоніальними конференціями. Діяльність І.к. сприяла перетворенню британських домініонів та колоній в незалежні держави. Після Другої світової війни їм на зміну прийшли наради, а потім конференції прем’єр-міністрів Співдружності націй.

СПІВДРУЖНІСТЬ НАЦІЙ – міждержавне об’єднання незалежних суверенних держав, що утворилися внаслідок розпаду Британської колоніальної імперії. До складу С.н. входить 30 республік та 21 монархія. 16 монархій визнають главою держави британського короля. 5 монархій мають власних правителів. Статус членів С.н., як учасників асоціації незалежних держав, та принципи їх взаємовідносин вперше були сформульовані на так званих імперських конференціях 1926 та 1930 рр. Прийнятий у 1931 р. парламентом Великої Британії Вестмінстерський статут затвердив юридичне рівноправство шести самоврядних домініонів (Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський союз, Канада, Ньюфаундленд та Ірландія) в їх стосунках із Великою Британією. Британський монарх визнавався главою С.н. та кожної держави-домініона. Після здобуття незалежності Індією, Пакистаном (1947 р.), Цейлоном (1948 р.) та іншими британськими володіннями, які прийняли республіканську форму правління, в конституційні основи С.н. було внесено зміни. Монарх Великої Британії проголошувався “главою Співдружності … символом вільної асоціації незалежних держав – її членів”. В деяких державах С.н. (головне в так званих “білих домініонах”, під якими розуміють Австралію, Канаду та Нову Зеландію) верховна влада формально належить британському монарху. Його представляють генерал-губернатори, яких призначає король згідно з поданням уряду даної держави. Після Другої Світової війни зі складу С.н. вийшли Бірма (1948 р.), Ірландія (1949 р.), Судан (1956 р.), Південно-Африканська республіка (1961 р.), Пакистан (1972 р.). В декларації країн членів С.н., прийнятій у 1971 р. (Сингапур), С.н. визначається як “добровільна асоціація незалежних суверенних держав, відповідальних кожна за свою власну політику, здійснюючих консультації та співробітництво в спільних інтересах своїх народів та для зміцнення взаєморозуміння і загального миру”. Вищий орган С.н. – конференція глав урядів, яка скликається один раз на два роки. Відбуваються наради міністрів фінансів, торгівлі освіти та інші. Стосунки із своїми партнерами по С.н. Велика Британія здійснюю через міністерство зовнішніх справ та міністерство у справах С.н. Безпосередні контакти між членами С.н. підтримуються через високих комісарів, які перебувають у відповідних столицях. З 1965 р. діє постійний комісаріат С.н., розташований у Лондоні, а з 1979 р. – об’єднаний фонд для технічної допомоги. Втрата Великою Британією політичного впливу та економічної могутності послабила зв’язки між країнами С.н. Частина з них приймає активну участь у військово-політичних блоках, деякі навпаки дотримуються політики неприєднання.