Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. – К., 1998. – С. 34 – 37.

Семінарське заняття № 1

 

 

питання 1

 

Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. – К., 1998. – С. 34 – 37.

 

сюжету та — зверхньої форми твору; науковий дослід усіх цих боків поетичного творення стає доконечний і для поетів. Тим більше таке знання набирає ваги й необхідності, й без нього не можна обійтися навіть у перших кроках наукової праці. Але до такої остаточної свідомості, крім сумлінного відношення до своєї праці, можна дійти ще й через методологічне виховання.

2. Завдання кожної наукової галузі, як висловився свого часу Пауль Варт*¹, «полягає в тому, щоб од безлічі поодиноких фактів підійматися до істин, що мають загальнопризнане зна­чення», або, як думають Сен-Сімон та його учень О. Конг, «систематизувати... факти з -метою, щоб із них виводити загальні закони».

Кінцева мета науки — винаходити закони. І за наукове опрацювання може вважатися лише такий дослід явищ природи й духа, який ставить собі за мету винаходити закони, що

лежать в основі цих явищ, ----іншими словами: лише ті люди

здібні науково мислити, що за низкою сирівців, за низкою самих фактів здібні відчути й дослідити їх душу.

Від найдавніших часів усі науки поділяли на три основних цикли: науки математичні або раціональні, — об єкт студію­вання їх — «відношення між просторовими й числовими формами»; науки природничі або про природу, цебто такі науки, що мають за завдання пізнавати дійсність, що дана нам у певній формі й підлягає нашому сприйманню; нарешті, науки гуманітарні або про дух, або науки моральні, чи науки про людську природу, бо явища, що стають об'єктами досліду, є людські думки, почуття та поступовання. До цих останніх належать і явища літературні чи поетичні. Коли математичні та природничі науки серед учених кіл не викликають ніяких сумнівів щодо того, чи вони науки чи не науки, то гуманітарні науки такого одноголосного признання ще собі не завоювали. Вчені кола у кваліфікації гуманітарних наук поділилися у три громади.

Одні, починаючи від Ф. Бекона, такі люди, як Сен-Сімон, О. Конт, Лампрехт⁵, Н. Варт, Бернгайм, Лякомб, Гумпло-вич⁶, О. Веселовський⁷, Перетц і інші, вважали й уважають, що гуманітарні науки є дійсно науковими дисциплінами й мета їх така сама, що й природничих наук, а власне — бути не звичайною збіркою історичних фактів, бо один якийсь факт може бути предметом знання, а не науки, — а установляти

«Философія исторіи, какь соціологія». (Перекл. рос. мовою праці «Оіе РЬіІозорЬіе аег СезсЬісЬіе», 1,1897).

Евлаховті: «Введеніе вт> философію художественнаго творчества». Т. 1. С. 56.

єдність, схожість у явищах, маючи на меті, за допомогою вияснення причин цієї схожості, винаходити закони історичного розвитку, спеціально ж щодо історії літератури, то в цій галузі «ми спостерігаємо розвиток ідей та їх утілення в пам'ятках мови, що об'єктивно існують, незалежно від нашої волі, від бажання чи небажання, признання чи непризнання спосте­рігача. Опублікований твір словесної творчості для дослідника існує об'єктивно й незмінне; змінюються лише оцінки, що їх дають йому читачі».

На цілком протилежному становищі стоять такі вчені, як К. Менгер⁸, Ріккерт⁹, Віндельбанд¹⁰, Зіммель¹¹, Кляйнпетер, Євлахов¹² та ін. Визнаючи математичні та природничі науки за науки в якнайширшому розумінні цього слова, вони відмовля­ються наділити цим титулом науки гуманітарні. Причини, що не дозволяють наукам про дух розвиватися й виправдовувати свого становища та називатися науками, Євлахов підносить такі: 1) при досліді духовних фактів неможливо користуватися експериментом, що так прислужився до піднесення авторитету природничих наук; 2) досліджуючи духовні явища, людина стає рівночасно суб'єктом спостереження, цебто спостерігачем і самоспостерігачем; а отже, спостерігати самого себе не­можливо, бо це веде до суб'єктивізму в досліді; 3) у сфері наук про дух немає точних і загальнообов'язкових законів, а це ще збільшує суб'єктивність дослідника, яиоі Ьотіпез, Іоі вепзиз — ось єдиний закон гуманітарних наук.

Компромісову позицію в цій справі займає така група вчених, як Кондорсе, Д. С. Міль¹⁴, Маєр¹⁵, Лібман¹⁶ та ін.; вони думають, що хоч законів, що кермують людським ду­ховним життям, ми знаємо мало, а то й зовсім їх не знаємо, то це не значить, що їх немає; коли ми не знаємо ще всіх причин якихось духовних явищ, фактів і називаємо їх випад­ковими, то лише через те, що ще не всі їх боки для нас з'ясовані. Це буває й у науках природничих. Отже, в усіх галузях наук ми спостерігаємо не лише закони статики, цебто одноманітність існування, але й закон динаміки — одно­манітність послідовності, й на полі наукового оброблення всі науки підлягають однаковій можливості затемнення; через те, на думку деяких природників, лише повне і звичайне опису­вання поодиноких фактів не тільки духовного життя, але й

Акад. Перети.'ь В.: «Краткій очеркт> методологій исгории русской литературьі». СГІб., 1922. С. 11.

Скільки людей, стільки думок (лат.)

життя природи є науковий спосіб, що найбільш загарантований од помилок.

Таким чином, як бачимо, в визначенні, які науки —справді науки, а які — ні, думки й погляди вчених розбіглися. На наш погляд, це сталося того, що всі вчені шукали й шукають наукового сенсу, науковості в самій природі якоїсь певної галузі, що підлягає їх дослідові, хотять те абстрактне, ^ те метафізичне, що людський інтелект накидає з боку якійсь громаді дослідної праці, вивести як сутню її властивість. У цьому, на наш погляд, найбільша методологічна помилка тих, що принципи і критерії науковості або ненауковості хотять знайти в якихось певних галузях математики, природознавства, історії чи історії літератури, бо з цього погляду закони найкра­щих репрезентантів науки мають лише релятивне значення й переживають досить складну еволюцію поставання, розвитку і зміни своїх ідей та законів. І такий учений, як Джем^"⁷, приходить навіть до думки, що об'єктивної правди, обов'яз­кової для всіх, не існує, а існують лише суб'єктивні правди (у множині). «Птоломеєва система¹⁸, Евклідів простір¹⁹, логіка Арістотеля, схоластична ^метафізика, — всі вони були зручні цілі століття, але людський дослід переступив поставлені ними межі, і в сучасну хвилю ці речі ми називаємо правдами лише релятивне, лише в певних межах досвіду. В абсолютному розумінні вони не правдиві, бо ми знаємо, що межі були випадкові і що мисленники минулого їх перемогли так само, як

їх перемогли теоретики сучасні». «Світ у своїй суті, ----пише

інший учений, — є матерія, що форми не має, він є те, чим робимо його ми. І це була б даремна трата часу визначати його тим, чим він був у найдавніших часах, або тим, чим він є окремо від нас; він є те, що з нього роблять. Таким чином, світ є пластичний; через те всі наші теорії інструментальні, всі вони — розумові способи пристосування до дійсності, а не якісь відкриття з неба, ди логічні розв'язання якоїсь божест­венної світової загадки»**.

Як наслідок такого скептицизму деякі вчені цілком спра­ведливо те, що приймається за закон природи чи якої іншої сфери, вважають лише за провізоричні гіпотези, які можуть обов'язувати лише до того часу, поки ними можна пояснити всі певні явища однієї громади.

Отже, не в самих законах як таких ховається сенс науко­вого, науки, бо це лише остаточна мета кожної наукової галузі, а в тих шляхах, що ведуть до цих законів, у певному обґрун-

Джемс. «Прагматизм». (Перекл. рос. мовою). С. 137.

ЗсМІег. «Регзопаїісіеаіізтиз», або Євлахов. «Введеніе вг> философію художественнаго творчества». Т. 1. Варшава, 1910. С. 155.

туванні, через що якийсь загальний висновок, гіпотеза, закон, правда з суб'єктивного стану свого перебування у свідомості автора переходить в об'єктивний стан існування, стан, що переконує всіх і робиться для всіх обов'язковим. Наукова праця кожного вченого, що посуває наперед свою галузь науки по шляху розвитку взагалі, мусить складатися з двох етапів наукової творчості: 1) інтуїтивного відкриття нових обріїв у тій ділянці науки, в якій він працює і 2) такого методологічного обґрунтування цих нових винайдень, щоб вони зі свого захо­ваного стану, обов'язкового лише для автора їх, перейшли до конкретного життя, до об'єктивного існування, приступного для широких кіл учених і суспільства. Брак щасливого сполу­чення в одній особі двох таких станів наукової творчості з великою шкодою відбивається на розвитку самої науки. Лише їх гармонія витворює сприятливий ґрунт, на якому проклада­ються нові шляхи до наукової правди, певніші від тих, якими йшли до неї вчені раніш. Таким чином, система наукового мислення, методологічне вміння обґрунтувати свої наукові ідеї так, що їх правдивість робиться очевидна не лише для самого автора, але й для інших, займає місце поруч із талантом ученого й його лише доповнює.

Інтуїтивний винахід законів Архімеда²², Ньютона²³, законів еволюції Дарвіна, Спенсера не були законами доти, поки вони не перейшли через певну систему експериментів, пе­ревірки та систематичного обґрунтування, бо лише останні процеси інтелектуальної систематичної чи методоло­гічної праці переконують у правдивості та об'єктивності їх існування. Таким чином, не в самій природі та внутрішній властивості якоїсь наукової галузі ховається науковість чи ненауковість її, а у способі методологічного досліду, в мето­дах, щоб, знаючи їх, за їх допомогою вміти здобути об'єк­тивні, очевидні для всіх узагальнення та закони, вміти через об'єктивні дані, а не суб'єктивні вражіння, через експеримент, а не голі теоретичні міркування та систему експерименту, систему обґрунтування винаходів, що залежить уже від творчих здібностей дослідника, вченого, ось у чому лежить шлях до піднесення якоїсь галузі праці до ступеня науки. А система праці спочиває в системі мислення, яку можна виховати лише через вироблення загаль-нометодологічного мислення, через методологію теоретичну й методологічну практику, через методологічний експе­римент.

Христоф Зіґварт. «Логіка» ТЛІ, ч. І й II. «Наука про методи». (Перекл. рос. мовою, 1908.)

 

 

питання 3