Білецький О. Основи української літературно-наукової критики. – К., 1998. – С. 38 – 43.

 

3. Із цими принципами ми підходимо до методології україн­ської літератури, української поезії.

Літературу чи поезію деякі вчені зараховують до дисциплін історичних і цим самим ненаукових, бо вона не може піднятися до законів, яким підлягає постання, життя і зріст літературно-поетичної творчості та її об'єктів — літературно-поетичних творів. Наведені вгорі погляди ми в якнайбільшій мірі викори­стовуємо в цій галузі наук про дух.

осе, про що ми міркуємо, судимо, є з погляду психо­логічного нашим присудом, нашим міркуванням, і тим що у ступені суб'єктивності першого і другого є велика градація: більша суб'єктивність наближує нас до оцінки явища, факту, менша суб'єктивність наближує до міркування над фактом, явищем. «Є кардинальна різниця, — пише Віндельбанд, — між двома реченнями: «ця річ — біла» й «ця річ — гарна», дарма що граматична форма обох речень цілком однакова. В обох певний присудок; але в одному випадку — як предикат міркування — цей присудок поданий готовим, він запозичений із змісту об'єкта уявлення; у другому випадку — як предикат оцінки — він є відношення, що вказує на доцільне усві­домлення. В міркуванні завжди висловлюється, що певне уявлення (суб'єкт міркування) мислиться в певному відношенні — різноманітному, відповідно до форми міркування — до відомого другого уявлення (предиката. міркування). В оцінці — навпаки, до предмета, що вже вважається за цілком уявлений, цебто пізнаний (до суб єкта оцінки), приєднується предикат оцінки, який зовсім не поширює пізнання відповід­ного предмета, а лише висловлює позитивне чи негативне почуття, з котрим свідомість, що оцінюється, відноситься до об'єкта уявлення. Тим-то всі предикати міркування є позитивні уявлення, які ми відносимо до світу, нами собі уявлюваного, в формі родових тямок, властивостей, діяльностей, станів, відно­шень і т. ін. Річ є тіло, вона є велика, тверда, солодка, рухається..., спочиває, творить інші речі й т. ін. Зате всі предикати оцінки є вислови симпатії або антипатії свідомості, що виявляє: річ приємна або неприємна, тямка правдива або неправдива, дія красна або погана, місцевість гарна або негарна і т. д. Ясно, що оцінка нічого не додає до зрозуміння об'єкта, що оцінюється. Зате щоб мало сенс твердження, що річ приємна, гарна, красна, треба, навпаки, допускати, що річ уже відома, цебто, що уявлення про неї вже закінчене. 1 всі ці предикати оцінки мають і з свого боку сенс лише остільки, оскільки можлива перевірка того, що об'єкт уявлення від­повідає тій цілі, у зв'язку з якою про нього міркує свідомість,

що оцінює. Тим-то всяка оцінка виступає в альтернативній формі одобрення або неодобрення. Об єкт уявлення або від­повідає цілі або їй не відповідає; ступені цієї відповідності або невідповідності можуть бути різні, й така ж різна може бути інтенсивність одобрення або неодобрення, але одне з двох, одобрення або неодобрення, повинно проявитись, коли мова мовиться взагалі про оцінку, що відбулася.

Цей принцип Віндельбанда акад. В. Перетц використовує для підходу до явищ історично-літературних: «Усі наші мір­кування, — пише він, — про явища — суб'єктивні, цебто вони- носять відбиток особистого, індивідуального прийняття акту; але є досить велика різниця у ступені й формі суб'єк­тивності: міркування про річ далеко не завше є її оцінкою. Візьмемо два міркування: 1) пісня ритмічна, 2) пісня весела; або 1) казка, запозичена з літературного джерела, 2) казка — не цікава. В першому випадку (1) ми —незалежно від нашого смаку, настрою і ступеню зацікавлення — можемо перевірити правдивість міркування; у другому (2) знаходимо одобрення або неодобрення, оцінку цілком індивідуального характеру. Ясно, що оцінка майже нічого не додає до розуміння предмета, що оцінюється, не поширює наших знань про нього. З цього висновок, що одна річ — історика літератури, власне: визна­чити властивості літературних творів, їх генезу, відношення до традиції письменної чи усної й ін.; а друга річ — аматора, ділитися враженнями, оцінювати літературні явища з погляду смаку особистого і групового. Остання ні для кого обов'язкової сили не має: «Скільки голів, стільки ж умів», кожен має право цінувати по-своєму. І коли, через недостачу уважності, не годячись признати історію літератури за науку, переплутують два вищезазначені способи відношення до пам'яток словесної творчості, то це не вина історії літератури, а недостача, властива, треба сказати, й деяким історикам, що, догоджаючи інтересам часу й особистого смаку, — переплутують історичні міркування з оцінками».

Таким чином, перше завдання методологічного підходу до історично-літературних фактів, явищ є постійне стеження дослідника за собою, щоб цих двох способів літературно-критичного міркування не переплутувати та процесу наукового

«Что такое философія?» (О понятіи й исторіи философіи). «Пре­людій». (Перекл. рос. мовою). С. 24—45; або Євлахов «Введенне вь философію художественного творчества». Т. І. С. 167—168.

«Кратній очерю> методологій исторіи русской литературьі». СПб., 1922. С. 12.

досліду не замінювати суб'єктивною оцінкою, щоб часом не опинитися в лабетах суб'єктивних настроїв та наперед вирі­шуваних тенденцій. Щоб цього уникнути, кожний дослідник мусить виховати в собі по змозі якнайбільшу об'єктивність, спокій та терплячість до кожного літературного явища, навіть найбільш негативного, чи з погляду мистецького, чи психоло­гічного, чи з погляду питань філософічних та соціально-мо­ральних та ін. Що таке виховання об'єктивного міркування дуже потрібне, про це свідчать історичні факти та приклади з минулого й сучасного літературного життя, що постають нас­лідком затемнювання об'єктивних принципів суб'єктивними чи тенденційними оцінками. Ось вони:

1) Виховання в дусі пануючого розуміння права панування однієї нації та її культури над іншими націями; виховуються вчені й митці з атрофованим чуттям та розумінням права на творче наукове й мистецьке життя другої нації та її культурні здобутки. Яскравим прикладом для цього є великоруська наука, що ввесь період української літератури, мови, мистец­тва, права, державного будівництва до XIX ст., а особливо до XIV ст. вважала за інтегральну частину своєї культури; а також наука польська, що підносить претензії на те, щоб велике багатство з історичної, літературно-поетичної та мистецької української скарбниці перетягнути до своєї куль­тури.

2) Виховання в дусі пануючого розуміння права панування якого-небудь одного класу суспільства над другим. Прикладом такого наукового світогляду є колишня царська Росія в першій полов. ХІХ ст., де була тенденція багатьох московських учених установити скрижалі наукового переконання, що, мовляв, такі офіціальні принципи, як «народність, православіє і самодер-жавіє» — це ті три найосновніші підвалини, на яких мусила б

а) Яогодін «Записка о русскомь язьїкіз». Изв. Акад. Наук. Т.У. 1856; б) рефер. О. Собалевскаго «Какь говорили вт> Кіев-й т> XIV— XV вв.» 1883; праці: «Очерки изь исторіи русск. яз.» 1884, «Лекцій по исторіи русск. яз.» (усі видання); «Источники кіевскаго говора». Ж.М.Н.Пр., 1883; «Кь вопросу обт» историческихь судьбахг> Кіева», 1885; «Населеніе УкраиньІ в XII віисЬ» (Ж-л Старина. 1895); в) О. Шахматов «К» вопросу о&ь образованіи русскихь нар&гій (Русск. Фил. В-Ьсти, 1894). Праці акад. Істрина. Див. про це студію Л. Білецького: «До питання про початок історії української літератури». «Записки Кам'янець-Подільського державного українського університету». Т. II, Кам'янець-Подільськ, 1920.

Акаоїетіа Кцч'вко-МоЬіІашка, А. ]аЬ1опо\С8Ісіе(;о. Кгакоус, 1899— 1900. Про це також у В. Буданова: «Насел. Ю-3. Рос. от пол. XIII в. до пол. XV в.»

розвиватися вся московська й інша культура. Та й до останніх часів царської Росії й Австрії великобуржуазний, поміщиць­кий, промисловий та бюрократичний клас та вище духовенство сприяли одній певній верстві вчених, митців та ін. Коли ж виступали вчені з протилежними поглядами, то до послуг їх була офіціальна цензура, поліція, суд і взагалі цілий дер­жавний апарат, що боровся з такими представниками науки й культури взагалі, котрі проводили погляди іншого класу чи верстви суспільства. Неласка, звільнювання з університету та інших високих шкіл небажаних професорів і ін. були побу­товими явищами аж до останньої революції. Те саме спостерігається тепер, коли на терені колишньої Росії запану­вав цілком протилежний клас, коли почали народжуватися так зв. «спролетаризовані» вчені, поети та митці, взагалі люде, що проголосили так зв. «пролетарську» науку, мистецтво і взагалі культуру, і знову почалися репресії на тих вчених і митців, що не піддержували «пролетарської» науки. Отже, різним кла­совим ідолам приношено і приноситься в жертву вільну наукову та мистецьку творчість.

3) Виховання в дусі пануючої моралі, що виключає все, незгідне з її догмами. Так виключалося добру половину пое­тичних творів Т. Шевченка про покритку, про носіїв месіанізму та ідей поетових — безбатченків, тих головних героїв поетової творчості; виключалося добру половину творів Винниченка, де письменник трактує про полову проблему, незгідну з мораллю того часу й ін.

4) Виховання в дусі пануючої естетики, коли велику кіль­кість поетичних творів, що не виявляють ні громадських, ні етичних та національних ідей, а цінних лише своєю поетичною формою, виключають із рамок наукового досліду. Прикладом цього є брак студій про українську лірику XVII—XVIII ст., зате про полемічну літературу з того часу, з літературного погляду менше вартну, написано цілі томи; до останніх часів недооцінювано літературно-наукової теорії найвидатнішого українського вченого, проф. Потебні, що його ідеї аж тепер тільки починають набирати в літературно-науковій критиці переважливого значення.

5) Виховання в дусі втертих традицій, що незмінними передаються од покоління до покоління, й навіть у викладах середньої школи — як якась недоторкальна істина. Так

Про це читач найде дуже багато в таких більшовицьких офіційних часописах, як «Червоний шлях», «Шляхи мистецтва» й ін.

завжди з іронією або з повною негацією, ще від часів Куліша, починаючи від шкільної лавки і кінчаючи кількатомовими сучасними курсами «Історії української літератури», міркують про українську драму XVII—XVIII ст., особливо ж про українську лірику тих часів, згірдливо або і з презирством називаючи її «схоластикою»; тим часом ця українська поетична творчість, може, одна з кращих сторінок літературної доби за часів західноєвропейського неокласицизму. Так званий сенти­менталізм, романтизм, натуралізм і навіть символізм, якими деякі вчені визначають напрями в історії української літера­тури, в поезії, вважаються чимось таким, що не викликає ніяких сумнівів, чи взагалі вживати ці визначення напрямів у мистецтві, що вказували б на напрям цілої епохи чи певного часу, чи, може, вони всі разом є невіддільною частиною творчості кожного митця і поета.

6) Найбільша суб'єктивна тенденція ховається в узагаль­неннях на підставі поодиноких фактів, явищ. Із цих суб'єк­тивних оцінок поодиноких явищ постає аналогічна оцінка епох, періодів. Так деякі історики української літератури визначають періоди історії українського письменства у зв'язку з епохами історичних подій і позначають їх такими термінами, як «зане­пад» літератури, термінами, що не мають наукового змісту, бо наукова історія літератури не знає таких різких змін свого розвитку.

Взагалі загальні міркування, чи то у зв'язку з розвитком історичних подій, чи в залежності від психологічних міркувань, що в залежності від них постають такі визначення, як: доба занепаду, розцвіту або епоха «схоластики», сентименталізму, романтизму, реалізму й т. д. ховають у собі тенденції, які з наукою не мають нічого спільного. Кожна доба, чи епоха, визначається різними виявами поетичної творчості не тільки в визначних поетів, але й у кожного пересічного: різні моменти його життя та психологічних настроїв у відношенні до цього життя знаходили свій вислів у його поетичній творчості. "Так, наприкл., у часах так зв. українського романтизму Квітки²⁶, Метлинського²⁷, Шевченка й ін. ще були сильні літературні симпатії до наслідування творчості Котляревського²⁸, що його поетичну манеру переспівувала ціла плеяда його наслідувачів (Рудиковськиїг, Білецький-Носенко, Думитрашко, той самий Квітка-Основ'яненко й ін.). Поруч творчості Левицького-Не-чуя. визначається

„33

вже цілком одрубна творчість П. Мир­ного"', а в ту пору Н. Кобринська продовжує ще літературні традиції Марка Вовчка, Куліша, Г. Барвінок й ін. Творчість їв. Франка у свойому розвитку виявляє моменти

різних напрямів і літературних течій. Через те тяжко віднести його до одної якої-небудь течії, бо «Захар Беркут», «Смерть Каїна», «В поті чола», «Зів'яле листя» (перший жмуток), «З вершин і низин» — твори одного десятиліття, але не однакові щодо психологічної основи малювання якихось явищ, трактуван­ня певних питань Та стилістичногорозроблення. Те саме можна сказати про Коцюбинського³⁸, ГТ. Мирного, Винниченка³⁹ й інших.

7) Коли немає фактичних доказів для якої-небудь думки, то шкідливо посилатися на чийсь авторитет, бо недоказана думка останнього₍ не е ще фактом, а лише суб'єктивною гіпотезою, що об'єктивного значення ще не набула. Такою суб'єктивною гіпотезою ще від Шлецера та Погодіна була наукова легенда про Нестора, як автора «Повісті временних літ», легенда, Що далі існує собі в науці і в останніх часах, незважаючи на те^що її ще в 70-х роках XIX ст. відкинув був український учений Костомаров, а остаточно у другому десяти-