Культура як духовний та суспільний феномен.

В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. перше місце посідають концепції циклічного розвитку культури. Першим досліджував такий напрямок в культурології видатний арабський вчений, філософ, соціолог, історик епохи Середньовіччя Ібн Халдун (1332-1406). В своїй фундаментальній праці «Мукаддима», що в перекладі означає «Вступ» і є першою частиною восьмитомної праці з історії життя арабських народів, дослідив закономірності культурно-історичного процесу та соціально-економічного життя суспільства. Серед них виділяє такі основні:

а) закономірності культурно-історичного процесу, його рушійні сили;

б) вплив географічних факторів на історичний процес;

в) значення матеріального виробництва в суспільному розвитку та його вплив на історичний процес.

Ібн Халдун в житті суспільства виділяв три етапи:

1. Стан дикунства.

2. «Сільське життя» – життя в степах, пустелях.

3. «Міське життя».

«Сільське життя» – малопродуктивне, низький рівень культури і цивілізації. «Міське життя» – високий рівень життя, розвинута багатогранна культура, різноманітне виробництво.

Ці два етапи знаходяться в постійному антагонізмі, що проявляється як боротьба між «містом» і «степом», «культурою» і «пустелею». На його думку, ця боротьба є рушійною силою суспільного розвитку, головним фактором зародження та загибелі держав і цивілізацій.

Кочовики, які є активною руйнівною й одночасно творчою силою, високою організованою, з міцною родовою свідомістю, легко підкоряють осіле міське, багате населення, засновують нові династії та держави. Але, прилучаючись до культури і цивілізації осілих народів, вироджуються й самі стають об’єктами нападу нових кочовиків. Такий повний цикл дорівнює приблизно 120 рокам.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважають італійського філософа Дж. Віко (1668-1744рр), хоча чи найпершим прибічником коловоротного тлумачення історичного процесу є відомий мислитель епохи Відродження Нікколо Макіявеллі (1469-1527). Макіявеллі розглядав історію того чи іншого народу як своєрідний коловорот, окремий життєвий цикл якого вичерпується трьома основними різновидами урядів –монархією, аристократією та демократією. Перехід від однієї форми влади до іншої відбувається внаслідок виродження позитивної іпостасі кожної з них у свій антипод (монархії в тиранію, аристократії – в олігархію, народного правління – у цілковиту розбещеність). Ці переходи реалізуються як процес, не стільки свідомий і однозначно детермінований, скільки стохатично визначений випадковостями.

Дж. Віко в своїх «Основах нової науки про загальну природу націй» (1725) досліджував два світи: «світ стародавніх народів» і «світ християнських народів». Своє коло історія вершить уже не лише в межах життєдіяльності одного народу, а й у межах того чи того світу загалом. Кожен народ проходить три стадії або віки – вік богів, вік героїв і вік людини. Кожен вік має також свій етап виродження, деградації тощо.

Згодом цей напрям дослідження знайшов своє відображення в культурологічних системах М. Данилевського (1822-1885рр), О. Шпенглера (1880- 1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.

Прихильники цивілізаційної концепції вважають, що подібно до живих організмів, культури проходять цикл розвитку від народження до смерті. Вони абсолютно унікальні, замкнені, а їх культурні смисли неосяжні для інших культур. Історична необхідність виявляється як невідворотність проходження певних етапів життєвого циклу, але не дає підстави говорити про єдині шляхи історико-культурного розвитку, єдині цілі та культурні універсалії.

Відмовившись від лінійного розуміння культурно-історичного процесу, прихильники цивілізаційної методології підійшли до ідеї культурної морфології. Картина світу за такого розуміння має вигляд процесу постійного оновлення, становлення та згасання культурних форм, сукупність яких реалізує все багатство історичного життя.

М. Данилевський в праці «Росія і Європа» розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розвитку, занепаду й загибелі. Він виокремлював (у хронологічному порядку) такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, ассирійсько-фінікійський(халдейський або давньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський (або аравійський), германо-романський (або європейський), крім того ще мексиканський та перуанський, які загинули насильницькою смертю й не встигли розвинутися. У перспективі до 12-и культурно-історичних типів додасться ще слов'янський.

Кожен культурно-історичний тип своєрідний, має свій сенс, який визначається чотирма факторами (релігійним, політичним, суспільно-економічним і культурним).

За сприятливих умов будь-яка цивілізація проходить певні періоди свого розвитку: етнографічний (приб. 1000 років), державницький (приб. 400 років), культурний (або цивілізаційний, 100-150 років).

Німецький філософ О.Шпенглер у праці «Занепад Європи» обґрунтував ідею унікальних культур-організмів. Він виокремив 8 великих культур, які є зовнішнім виявом внурішнього складу душі народу: єгипетська, антична, індійська, вавилонська, китайська, арабська, західна, мексиканська. Ключем до розуміння душі кожної культури є прасимвол. Цивілізація, на думку Шпенглера, це – вмираюча культура, оскільки культура орієнтована на становлення, розвиток і досягнення духовних ідеалів, а цивілізація утилітарна.

Кожна культура є живим організмом. Культура як жива істота має свій строк життя – приблизно 1000 років, після чого вона вмирає і лишається тільки її форма – цивілізація.

Шпенглер відмовляється від пошуку законів розвитку суспільства: «справжня історія має долю, але ніяких законів». Ідею долі він поклав у центр своєї філософії культури. Доля становить ядро міфологічного, релігійного та художнього мислення, є сутністю всієї історії і на противагу природі не підлягає формам раціонального пізнання. Він підкреслював внутрішню єдність, взаємообумовленість форм мистецтва, науки, політики тощо у кожному типі культури. За переконанням Шпенглера, смерть культури знаменує не тільки припинення творчої діяльності, а й спрямування енергії на підкорення простору, експансію. За його словами, імперіалізм – це чиста цивілізація.

Англійський історик, філософ і дипломат А. Тойнбі в праці (12 томів) «Дослідження історії» вивчав причини формування й розпаду цивілізацій.

Він нарахував 21 цивілізацію, проте під кінець життя переглянув свою концепцію і зупинився на 13 розвинутих цивілізаціях: західну, православну, ісламську, індійську, античну, сірійську, китайську(до не ввійшла далекосхідна), цивілізацію Інду, егейську (до якої ввійшла мінойська), єгипетську, шумеро-аккадську (куди ввійшла вавилонська), антську, середньо американську (до неї ввійшли мексиканська, юкатанська та майя).

Кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку 4 стадії: виникнення, розвитку, надлому і розпаду (дезінтеграції) після чого гине, а її місце заступає інша цивілізація.

В основу цивілізації Тойнбі поклав не етнічні чи лінгвістичні особливості, а релігійну приналежність.

А.Крьобер зазначив, що Тойнбі – єдиний професійний історик, який серйозно займався порівняльним аналізом цивілізацій. На відміну від Шпенглера, Тойнбі був переконаний у тому, що, переживши період розквіту, культура не приречена вмерти, занепасти. Основою соціокультурної організації в дослідника постають не культурно-історичні типи, а локальні цивілізації, що мають свій шлях розвитку, а після надлому втрачають самобутність. У Тойнбі цивілізація – це суспільства, а не культури. Свою систему пояснення історії людства він здійснив через опис характерів і нравів, що спричинили певне ігнорування відмінних ознак цивілізацій (усього він виокремив і дослідив 37 цивілізацій). Тойнбі визначав розвиток культури як серію «відповідей», що дає людський дух на «виклик» природи й суспільства.

5. Донцов Дмитро (1883-1973) – український публіцист, теоретик, ідеології інтегрального націоналізму.

Основні праці Донцова: «Модерне москвофільство», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Підстави нашої політики», «Олена Теліга», «Кардинал Мерсіє», «Хрестом і мечем», «Ключ доби».

Маючи юридичну освіту, Донцов добре знав філософію античності, європейського середньовіччя, Нового часу, німецьку класичну філософію, орієнтувався в сучасних йому новітніх течіях філософської думки, в тому числі й марксизму. Широко послуговувався ідеями вітчизняної філософської та суспільно-політичної думки: давньокнязівської доби, письменників-полемістів ХНІ-ХVІІ ст.., професорів Києво-Могилянської академії. Г.Сковороди, М.Костомарова, П.Куліша, П.Юркевича, а особливо Т.Шевченка, знав сучасну йому українську, російську й західноєвропейську літературу. Однак ставлення Донцова до цієї філософської й культурної спадщини, ідей своїх сучасників досить специфічне в їх переломленні через одну єдину ідею – національну, що стала альфою та омегою його світогляду, всіх теоретичних розмислів.

Прихильник належного існування української нації, авторитарного українського державотворення навіть з ознаками кастовості й мілітаризму, Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократії. Навпаки, вважав їх головними причинами поневолення України, падіння національної свідомості.

Джерелом життя нації і її сили, розуму та інтелекту вважає почуття і волю. На його думку саме інтелектуалізм довів українську націю до квієтизму, відмови від власної національної ідеї, створення свого роду універсалізму, в якому цілковито зникає національне почуття, бо все вирішу4є не існування окремої нації, а сила всевладного розуму, який пояснює причини соціальних і національних конфліктів боротьбою ідей, відсталістю, непорозумінням, ігнорацією, неосвіченістю. Вихід з такого ненормального становища універсалізм бачив у створенні науково обґрунтованого ідеалу людства.

Кваліфікуючи вищезазначене розуміння національних проблем «провансальством» і протиставляючи йому націоналізм, Донцов виходив з того, що в основі зносин між націями лежить боротьба за існування, прагнення до влади, експансії, панування. Панувати ж можуть тільки ті нації, які володіють великим фанатизмом і навіть аморальністю, без інтересним пафосом «»теологічною ідеєю»). Націю Донцов розглядав єдиним суб’єктом історії і культури, ототожнював з етносом, як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. Вважав, що в такій спільноті право національної загальності вище за право одиниці, особи. Одиниці мусять підкорюватися спільноті, бути жертовними, відмовлятися від свого благополуччя, власних інтересів в ім’я спільноти. Нація – не однорідна, а структурована, ієрархічна; в ній кожний клас, соціальна група, стан мають бути на своєму місці.

Носієм морального закону, символом і прикладом нації є не народ (маса), а правляча еліта. Вона визначає історичну долю етносу (нації), є своєрідним Орденом, покликаним зберігати націю, її духовні цінності, державу, територію, карати всякі егоїстичні тенденції в своїй групі й спільноті, не піддаючись голосу «фальшивої» людяності. Донцов не виключав можливості одиничного переходу з нижчої касти до вищої, навіть зазначав його бажаність, але за умови «сродности». Водночас постійно наголошував на тому, що кожний у суспільстві й кожна його група мають посідати своє місце відповідно зі своєю природою. Коли такий порядок порушується, зникає провідна каста, то спільнота стає часиною іншого, складнішого державного організму, що зберігає кастове панування або повертається до примітивних форм будови з тираном на чолі. Без провідної верстви суспільство не існує, а існує стадо, тому що втрачаються ті морфогенетичні функції життя, які формують речі та суспільства. Тому животворчу функцію в суспільстві можуть виконувати люди особливого типу, особливої закваски: фанатики, аскети, подвижники. Люди ці складають вищу, провідну касту нації, що протистоїть ворожій спільноті. Вони прагнуть до міцної влади, здатні забезпечити незалежність нації, своє панування в суспільстві. Там, де не було влади, панування, там не було й свободи, а панували рабство, пітьма. Спроба встановити владу маси привела до кризи не тільки України, а й європейської культури. Проте, як не парадоксально, витоки насильства, фанатизму Донцов шукає саме в свідомості й психології мас, «масової людини», в надрах підсвідомого якої зріють фанатизм, нетерпимість, агресія. Відтак він переходить до протиставлення моральних чеснот окремої «героїчної людини» та «масової людини», автоматично ототожнюючи її з «плебсом» і для зневажливої характеристики «українця», що втратив аристократичні риси представника провідної верстви, не шкодує ні зневаги, ні найобразливіших епітетів.

Загалом суперечливість поглядів Донцова зумовила й суперечливі оцінки його творчості. З одного боку, саме ідеї Донцова стали ідеологічною основою Української організації націоналістів-революціонерів, що тяжіли до авторитаризму (С.Бандера, Р.Шухевич та ін.), а деякі ліворадикальні кола й сьогодні вважають, що інтегральний націоналізм його має стати державною ідеологією суверенної і незалежної України, а з іншого – вони викликали й викликають несприйняття саме своїм фанатизмом, проповідуванням насильства, агресії, аморалізму навіть в середовищі національно свідомих українців.

Липинський В’ячеслав (Вацлав) (1882-1931) – український історик, соціолог, філософ історії, ідеолог консервативно-монархічного напряму української суспільно-політичної думки. Прихильник незалежності Української держави. Представник консервативного напряму в українській соціально-політичній думці. Противник усяких революцій і насильства, класових протистоянь, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільства, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який іде невідомо куди. Липинський негативно ставився як до інтернаціоналізму соціалістів, так і до націонал-соціалізму. Він розглядав націю як єдність усіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об’єднання всіх племен, мов, вір Української землі. Нація у нього – це передусім єдність духовна, культурно-історична, для якої необхідне тривале співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. Нації Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації – ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. Нації поневолені завжди є націями державними, що придушені й позбавлені на якийсь час держави сильнішою державною нацією. Тому нація поневолена випростовується й відбудовує свою державу після ослаблення зовнішнього чужоземного тиску.

Україну Липинський вважав недержавною нацією, розглядав це як хворобу українського народу, яка розвивається до смертності всякими екстериторіальними віросповіданнями (опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи), інтернаціоналізмом чи націоналізмом. Липинський вказував, що причини цієї хвороби треба шукати не зовні, а у внутрішніх органічних чинниках. Звертаючись до історії України, він вказував, що такими причинами є абсолютний брак любові до своїх громадян, натомість тільки любов до себе, зарозумілість «глупої пихи», «нічим не обмеженого хамства»; відсутність консервативних сил, здатних подолати руйнівні сили; відмова від старих традицій. Відсутність єдності, державотворчих сил в Україні й змушувало різні її частини звертатися за допомогою до Варшави чи до Москви у вирішенні своїх внутрішніх справ, натравлю вати низи на верхи або ж навпаки, що ставало згубним для України. Головними винуватцями таких дій Липинський вважав українське панство та інтелігенцію.

Державу Липинський розглядав джерелом єдності нації, а її складовими вважав владу, територію, без яких жодна держава існувати не може, бо для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім’я добра цілої землі-території й цілого громадянства. Влада в державі мусить бути законною, має статною і загальною, а її право правити державою спирається на дещо вище, старше й святіше, ніж вона сама. Помазання Бога, яке приймається закон батьків (традиція) – це і є вище й старше, що лежить в основі народження всіх державних влад світу в тій чи іншій формі.

Від держави невід’ємна територія. Держава, з точки зору Липинського, народжується тоді, коли всі жителі даної території стають на її оборону під проводом «посідаючої» до цього законне право влади проти мешканців чужої території, чужої держави. Саме територіальна, крайова свідомість, а не свідомість племенно-культурно-віросповідно-національна лежить в основі всіх держав світу. І нарешті, громадянство – організація, від слова органічність, природність, те, що є в природі. Стосовно держави це: церква – Богом встановлена організація природної віри та моралі; армія – природна потреба оборони; сім’я – організація природної потреби продовжити рід; клас – організація природної потреби краси (інтелігентний клас) і природна потреба хліба (виробничі класи).

Важливим чинником організації, громадянства є авторитет. Коли є загальноприйняті громадські (церковний, військовий, родинний, класовий) авторитети, на які може спиратися влада, на території даного громадянства народжується його власна держава. Ідеал української держави Липинський вбачав у династичному правлінні гетьманського типу – Гетьманщину, принципом організації якої є «клясократія», тобто розуміння кожним класом свого місця й призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на авторитет своєї землі (клас хліборобів), об’єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобного вишукування в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спиратиметься на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма – клясократією з правовою, законом обмеженою і «законом обмежуючоюся» українською трудовою монархією. Ця держава може бути побудованою лише тими, хто осів серед українського громадянства, хто органічно з нього виростає, хто має в ньому опору серед своїх найближчих, у своєму класі.

Липинський вважав, що націоналізм буває державотворчим і державоруйнуючим. Першу форму називав патріотизмом, а другу – шовінізмом, закликав бути патріотом, а не шовіністом. Бути патріотом для нього означало бажання створити людське, державне й політичне співжиття людей, що живуть в Українській землі, а не мріяти про те, щоб потопити в Дніпрі більшість своїх земляків; шукати задоволення не в тому, щоб бути «українцем», а втому, щоб з честю носити ім’я українця; враховувати в собі громадські, політичні, державотворчі сили, вимагати від себе добрих поступків як українця. Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустку й своє політичне руйнацтво (зрадництво, хитрість, безвольність, самозакоханість, кар’єризм, здекласованість). Попереджував, що «такого роду націоналізм» приведе тільки до руїни України.

М.П. Драгоманов (1841-1895) історичний прогрес розумів як розширення прав людини та розширення кола людей, які ці права мають. Вищими цінностями є загальнолюдські права та свободи. Ці загальнолюдські цінності мають становити космополітичні або інтернаціональні цілі руху, який спирається на національний грунт. Його погляди етично несумісні з марксизмом, за яким «мета виправдовує засоби». Драгоманов був противним революційного кривавого шляху. Він прагнув синтезувати національний, демократичний та соціалістичний рухи. Драгоманов не приймав «державницького» соціалізму, диктатури пролетаріату, а схилявся до певних форм самоврядування типу швейцарської федерації.

Ця обставина важлива для розуміння позиції Драгоманова в справі національної незалежності України. Драгоманов за переконаннями був федералістом, віддавав йому перевагу як способу державної організації з мінімумом насильства. Гасло про незалежність України він відкидав не тому, що був його противником, а тому, що на той час політичні сили були слабкі в Україні і не здатні реально підтримати незалежну національну державу.

До української національної проблеми Драгоманов підходив, спираючись на загальногуманістичні принципи та виходячи з тогочасних геополітичних європейських реалій (стаття «Германство на Востоке и Московщина на Западе»). В цій статті він стверджує, що колонізаційний тиск Німеччини на схід та агресія Польщі спонукали українців, білорусів та інших західних сусідів Росії обрати московське підданство.

Драгоманов орієнтувався на російську культуру, виходячи з того факту, що саме через Росію йшла європеїзація культури і політики.

В журналі «Громада» (1880) сформулював політичні, економічні та культурні цілі очолюваного ним напряму:

– в політичній галузі йдеться про повну незалежність України, організованої в федерацію вільних громад;

– в економічній – про ліквідацію продажу робочої сили, організацію кооперативних асоціацій, яким належать всі продуктивні сили;

– в культурній – бажано, щоб науки і мистецтва замінили сучасні релігії, але в той же час наполягає на свободі віросповідання.

В останні роки життя Драгоманов вів гостру полеміку з етнографічним націоналізмом. Він розумів націю як «душу», національну солідарність як національне почуття, протиставляючи це розумінню нації як сукупності соціальних інституцій. Йдеться про принципову суперечку українських гуманістів і українських націоналістів.

 

Розвиток кіномистецтва в Українській незалежній державі. Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві. Зникли багатолюдні черги до кас кінотеатрів, скоротилась кількість глядацьких залів. Малі зали більшості кінотеатрів були віддані комерційним структурам. У 1994p. коштом державного бюджету було завершено лише девять українських кінофільмів. В Україні немає свого фільмофонду і державного кіномузею, низький рівень кіноосвіти. Зовсім зникла кінопреса (журнали “Новини кіноекрана”, “Вавилон”). Разом з тим є приклади, які вселяють надію розвитку кіномистецтва. Зокрема, це проведення у березні 1995 p. кіновернісажу “Нове українське кіно” у Москві, який стартував показом повнометражного документального фільму “Прощай, СРСР” режисера О. Роднянського. Кіновернісаж організували Головне управління культури Києва і Міжнаціональна корпорація “Фільммаркет” за сприяння Посольства України в Російській Федерації та за участю Комітету з питань культури уряду Москви і московського Кіно-концерту. В його програмі 16 повнометражних ігрових фільмів, 11 документальних, 12 анімаційних та 5 короткометражних дебютних картин, знятих останнім часом на київських та одеських студіях. Серед них — стрічки як знаних режисерів — М. Іллєнка, В. Дахна, М. Мащенка, А. Сирих, так і молодих талановитих постановників — С. Маслобойщикова, В. Кастеллі, О. Чорного, В. Домбровського та ін. На екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми “Казка”, “За ніччю день іде”, В. Артеменка “Ой, на горі калина”, “Солдатські вдови”, “З матір'ю на самоті”. Знято ряд короткометражних картин режисе- рів-початківців О. Чорного, В. Домбровського, І. Миленка, Н. Андрійченка та ін. У вересні 1997 p. у Парижі демонструвався кінофільм київського режисера В. Криштофовича “Приятель покійника”.

Розвиток літератури в козацьку добу. Література козацької доби була однією із найбільш розвинутих в історії української літератури. Для неї було характерне формування різних жанрів, тісний зв'язок із суспільним політичним життям України. Літератори того часу брали активну участь у національно визвольній боротьбі козацтва. Знаменитий поет Данило Братковський був страчений поляками за участь у хмельничині. Важливим жанром літератури того часу була полемічна література. Вона почала формуватись зразу після Люблінської унії, коли була створена Річ Посполита, а українські землі від Литви перейшли до Польщі. Як результат посилюється національно-релігійний гніт українців, а у відповідь вони піднялись на визвольну боротьбу. Виходячи з вище сказаного, формуються 2 течії в літературі того часу які вступили в гостру полеміку між собою: 1)література, яка оправдовувала польську окупацію, закликала українців об’єднатись з поляками під владою польського короля, одночасно ці літератори заявляли про відсталість української мови.2)у відповідь на цю літературу формується протилежна течія. Це література автори якої стали на захист всього українофільства. Зокрема це були Герасим та Мілетій Смотрицькі, Костянтин Острозький, Іов Борецький. Особливе місце в полемічній літературі належить Івану Вишенському. Важливим жанром літератури того часу була просвітницька література. Просвітителі на перше місце ставили освіту народу. Серед просвітителів були Феофан Прокопович, Василь Каразін, Григорій Сковорода. Важливим жанром була історична література. Зокрема “Історія русів ”, яка була заборонена до друку Росією, тому що відкрито писала про глибокі державні традиції України, що договір Хмельницького з Росією – це договір 2 рівноправних країн. Також можна згадати про козацькі літописи – це літописи Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка. У 1798р без відома Котляревського була видана “Енеїда”, що означало початок нової української літератури, яка писались зрозумілою народною українською мовою.

Розвиток літератури в Українській незалежній державі. Незалежна Українська держава стала запорукою вільного розвитку літе- ратури: прози, поезії, драматургії. Насамперед слід наголосити, що в Україну почали повертатися твори заборонених тоталітарним режимом письменників, поетів зі світовим ім'ям: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Плужника, Євгена Маланюка, Олега Ольжича (Кандиби), Олександра Олеся, Олени Теліги, Зеновія Красівського, Богдана-Ігоря Антонича та ін. З'явились неупереджені твори молодих українських літераторів. Серед них виділяються П.Селецький, О.Орос, О.Виженко, П.Кралюк, С.Українець, В.Мастерова, Г. Римерук, В.Герасимюк та інші з когорти старших. Сучасна літературна молодь замислюється над онтологічними проблемами української душі крізь призму відновлюваної етногенетичної пам'яті. В історіософічній ліриці П.Селецького, С.Українець, О.Чекмишева та в інших творах стали відчутними досить жорсткі неореалістичні інтонації. Історія для цих авторів — не предмет захоплення, а суворий урок, без засвоєння якого неможливе самоствердження українства як повноправного володаря свого життя.Продовжують плідно працювати в українській літературі визнані майс- три слова І. Драч, В. Крищенко, І. Калинець, М. Луків, Р. Іваничук, П. Перебийніс, Є. Сверстюк, В. Захарченко та багато інших. Попри тяжку видавничу кризу наша література в її кращих зразках упевнено долає успадковану від тоталітарних часів неповноструктурність і органічно інтегрується в європейську.

Розвиток літератури України в княжу добу. Найдавніші літературні пам’ятки. Відомості про літературну спадщину стародавньої Русі дуже обмежені, але древньоруська література була винятково багатою. Але багато творів не дійшли до наших часів і назавжди загинули для людства. Причина цього – страшні руйнування татаро-монголів(ХІІІ ст.),численні війни і катастрофи. Те, що дійшло до нас, збереглось у невеликих монастирях і церквах на окраїнах руської землі. Наявні в наш час древні твори є лише частиною літературного багатства княжої доби. За жанрами древньоруську літературу прийнято поділяти на дві великі групи: духовну літературу і світську літературу. До релігійної літератури Русі можна віднести численні “повчання” та проповіді, написані представниками духовенства. Ці «повчання» звернені до монастирської братії Феодосія Печерського, праці Кирила Туровського, проповіді Климента Смолятича. Багата таких творів лягли в основу Києво-Печерського патерика. Древньоруська світська література.“Слово о законе и благодати” Іларіона(1037 і 1050 рр.). Хоча у цьому творі порушуються суто релігійні питання, проте основним змістом його є філософське питання про закономірність історичного розвитку і про роль Київської Русі у світовій історії,а також приділив основну увагу оцінці прийняття християнської релігії на Русі. “Повчання дітям” Володимира Мономаха(ХІ – ХІІ ст.)чіткий виклад політичних і філософсько-етичних поглядів передового діяча кінця ХІ – поч.ХІІ ст. найбільше піклувався про благо держави, її міцність і силу, повчав своїх наступників керуватися саме цими ідеями, а не вузькими особистими інтересами.На Русі було дуже поширене було літописання 1113р. була написана “Повість временних літ”. Головна мета – з’ясувати про походження Русі. Виклад починається від потопу і доходить до тих часів. Багато уваги приділено розповіді про розселення слов’янських племен та географічному опису К.Р. Подаються докладні відомості про звичаї слов’янських племен та оточуючих народів.

Розвиток мистецтва в княжу добу. Цінною складовою культурної спадщини є живопис. Здебільшого вони мають релігійний зміст. Основними видами живопису були: монументальний живопис, станкові твори (іконописання) та книжкові мініатюри. Особливо високого розвитку досяг монументальний живопис – мозаїка і фреска. Техніка мозаїки полягала в тому, що зображення викладалося з різнобарвних кусків смальги, які являли собою сплав свинцю і скла. Шматочки смальги скріплювалися певним розчином, нанесеним на стіни, склепіння або підлогу будинків. Мозаїчні зображення відзначалися особливою довговічністю і дуже сильними кольористичними ефектами. Фресковий живопис набув ще більшого поширення. Він виконувався мінеральними фарбами по сирій, нанесеній на стіну вапняній штукатурці. Оздоблені фрескою і мозаїкою є Десятинна церква, Софіївський собор. Мистецтво іконопису: ікони писались на дерев’яних дошках. На них наклеювали полотно, що вкривалось потім ґрунтом, по якому писали мінеральними фарбами, розведеними на квасі та яєчному жовтку. Рідкісним зразком іконописної майстерності 11ст. є ікона “Владимирська Богоматір”. Ікона дає уявлення про норми прекрасного. Час не був ласкавий до цієї пам’ятки, зберегши до наших днів лише обличчя Богоматері та немовляти. Однак і вони дають право віднести “Владимирську Богоматір” до визначних творів світової художньої культури. Поряд з монументальним і станковим живописом великого значення набрала в ті часи книжкова мініатюра. “Остромирове Євангеліє”,”Ізборник” Святослава та інші дають не тільки уявлення про рівень розвитку мініатюри, а й цікавий зображувальний матеріал про життя людей того часу, їх побут, архітектурні споруди тощо. Так, в “Ізборнику” Святослава Ярославича ми бачимо груповий портрет родини князя Святослава. На полях книги художник намалював червоні контури крилатого грифона та якогось звіра. Радзівіловський літопис: мініатюри характеризуються живописною і реалістичною манерою малюнка, яка дуже відрізняється від стилізації іконного письма. Про давньоруське декоративно-прикладне мистецтво найповніше уявлення дають ювелірні вироби з коштовних металів. Руські майстри добре знали різні технічні прийоми обробки кольорових металів. Майстри-ювеліри за допомогою скані особливо полюбляли прикрашати візерунками ікони, коштовні обкладинки церковних книг(“Мстиславовому євангелії”). Великої досконалості досягло в княжу добу й мистецтво художнього литва. Давньоруським майстрам була добре відома техніка литва у кам’яних формах та по восковій моделі. По восковій моделі виготовлялися дзвони, свічники, хрести, різні прикраси тощо. Серед інших художніх промислів у галузі декоративно-прикладного мистецтва можна назвати ще скляне й керамічне виробництво та художнє різьблення по каменю і дереву. Це були невеликі прикрашені різьбленням скриньки, гребенці, гудзики, колодки до ножів, ложки тощо. Особливий інтерес становлять шахові та шашкові фігурки з кістки, які свідчать про інтелектуальні заняття їх власників.

Розвиток мистецтва в козацьку добу. Образотворче мистецтво часів бароко позначене особливою національною індивідуальністю, яка знайшла своє втілення у виникненні особливих жанрів мистецтва. Особливими пам’ятками монументального живопису були іконостаси. Серед них грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлуцького та Троїцького соборів. На іконах часто зображено український побут, постаті пов’язані з політичним та громадським життям України, гетьманів, засновників церкви та інших. Серед різних жанрів світового мистецтва основне місце посідає – портрет. Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв'язок з іконо писанням. Найбільшим осередком малярської праці був Київ, де кадри малярів, особливо малярів – портретистів, виховувались у Київській академії і в школі при Києво-Печерській лаврі. У період українського бароко великого розвитку набуло граверство. Крім ілюстрації на книжках, була поширена гравюра на металі. Сюжети були присвячені діячам політичного і культурного життя, козацькій старшині. Найбільшим осередком граверства був Київ, де гравюрі приділялась велика увага в київській академії. Основоположником української школи граверства був Олександр Тарасевич.

Розвиток музики в княжу добу. Необхідно підкреслити, що усі найбільш важливі події давньоруського життя були тісно пов’язані з музикою. Усі свята супроводжувалися обрядовими піснями, музикою, танцями та видовищами. З піснями завжди вирушали в похід. Піснями-плачами та голосіннями супроводжувався поховальний обряд. На Русі здавна існували професійні виконавці. особливе місце посідали співці билин та переказів, які виконували героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник таких виконавців – Боян –співець ХІ ст., Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники. Мандруючи по містах і селах, вони виступали на святах і торгах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавчими жанрами: вони були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Другим видом музичного мистецтва була військова музика. Літописні джерела неодноразово згадують труби-зурни, або сурни, ударні інструменти: бубни-барабани, накри, аргани. Третім видом музичного мистецтва був церковний спів – складова частина театралізованої церковної служби. Церковний хоровий спів, як і інші давньоруські музичні жанри, спирався на народну творчість. На її основі був створений оригінальний професійний стиль хорового співу, відомий під назвою “ знаменного розспіву”, або “знамененого стилю”. Про велику популярність музичного мистецтва на Русі свідчать музично-танцювальні сюжети у книжковій мініатюрі та творах прикладного мистецтва. У Новгороді виявлені давньоруські смичкові інструменти – гудки. Ці знахідки мають велике значення для вивчення музичної культури Русі. На підставі різних джерел можно зробити висновок, що до давньоруського музичного інструментарію входили такі інструменти:1)духові – зурни, свірелі (сопелі), різні флейти, сопілки, орган;2)щипкові – гуслі, арфа, лютня, псалтир;3)смичкові – гудок, смик;4)ударні – бубни, накри, тарілки, аргани.

Розвиток музичного мистецтва в 19ст. Наприкiнцi XVIII - у першiй половинi XIX ст. у побутi були поширенi землеробськi пiснi календарного циклу, а також колядки, веснянки, колисковi, весiльнi пiснi тощо. Дуже популярними були пiснi-романси "Їхав козак за Дунай", "Вiють вiтри", "Сонце низенько", а також створенi на вiршi Шевченка "Думи мої", "Ой, одна я, одна", "Заповiт", пiснi про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висунув таланови