Міфосвіт української народної казки як система етнічних цінностей

Ка­з­ка – ори­гі­на­ль­не й са­мо­бу­т­нє яви­ще, один із найбільш популярних жанрів у дитячому середовищі. Во­на всо­тує у свою об­ра­з­ну си­с­те­му від­шлі­фо­ва­ну ві­ка­ми культуру на­ро­ду, по­єд­нує про­с­то­ту, на­ї­в­ність, без­ме­ж­не ба­гат­с­т­во уяви, що не­рі­д­ко спи­ра­єть­ся на дій­с­ні іс­то­ри­ч­ні фа­к­ти. Цей жанр зберігає залишки багатьох обрядів та звичаїв, що відтворюють історичні обставини життя наших предків, їх тотемістичні вірування, архаїчні коріння. Вартість народної казки можна недооцінити, проте досить важко переоцінити, оскільки вона є першим учителем, наставником щодо розуміння дитиною добра і зла, вічного і тимчасового. Вона допомагає усвідомити причетність слухача до певного етносу, відчути його неповторність, унікальність, зрозуміти світові прадавні зв’язки.

Казка, як зазначає Л. Дунаєвська, є сплавом життєвого досвіду і мрій, реальності і вимислу. За допомогою цих невеличких творів виховувалась любов до рідної землі, рідної домівки, рідної матері, і, нарешті, до історії та культури певного національного кола [31, с. 6]. Особливості жанру, як генетичної народної мудрості, що викохує становлення людини, відмічає Іван Франко у статті „Байка про байку”: „Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті”.

Теза про те, що в основі казки лежить міф, була висунута ще в 1 половині ХІХ століття представниками „міфологічної школи” (О. Афанасьєв, М. Костомаров, Ф. Буслаєв, О. Веселовський, О. Потебня). Міф – синтез знання, віри, вимисла, у ньому поєдналися моральні, соціальні й космологічні аспекти, тобто міф – носій інформації про життя й комплекс моральних, культурних, національних цінностей окремого соціуму. За теорією В. Проппа, казка хронологічно наслідує міф, оскільки в ній (у метафоричній формі) втілюється зміст актуального колись обряду. Вона опановує значний для окремого етносу міфологічний зміст в іншому режимі [71, с. 7]. Міф і казка розглядаються як одночасні паралельні явища, що репрезентують іманентний людині „інстинкт культури” (Я. Голосовкер). Отже, можемо говорити про казки як про сукупність стереотипів та їх комбінацію, кожному з яких присвоєно певне значення, що відображає пра-культуру народу, її історичні коріння, внутрішю потребу культури. Казкова оповідь – передача кодованої етнокультурної інформації засобами слова, усвідомлення своєї причетності до безкінечного процесу пізнання й дослідження „живого” знання. Обстоюючи думку про те, що первісне мислення позбавлене абстракції, В. Пропп стверджує, що саме архаїчна казка яскраво демонструє процес кодування історичної інформації з метою надання їй сакрального змісту. Уламком культового знання про світ в період первісного родинного устрою може послугувати казка „Курочка Ряба”, де відбито первісні уявлення про момент світового Творива.

Народна казка – метафора життя нашого народу, тому від уміння роз’яснити її прихований зміст залежить рівень засвоєння сакральної інформації, яка є органічним компонентом цілісної картини світу, і, власне, причетності особи до певної етнокультурної спільноти. Зміст казки не вписано в реальний простір і час, однак вона зберегла життєву правдоподібність, наповнилася правдивими побутовими деталями. Вона відображає історичні та природні умови життя кожного народу; в той же час сюжетні типи більшості казок інтернаціональні.

Умовно-фантастичний світ, що створює народна казка, підкорений жанровим законам, він статичний, впізнаваний кожним, хто з дитинства слухав ці історії. Казка має власні жанрові закони, серед яких варто виділити наступні:

1. Особливості фантастики, тобто присутність дива. Найбільш продуктивними й виразними прийомами його створення є:

– аніматизм, сутність якого полягає в „одухотворенні природи або окремих її частин і ставленні до неї як до живої істоти” [22, с. 29]. Аніматична концепція дива більшою мірою характерна для кумулятивних казок, де сюжет тісно пов’язаний з мисливством, рільництвом, проте казка чарівна також не позбавлена аніматичного чинника. Одним з езотеричних аніматичних компонентів казкового дива є вербальна магія, яка, на думку В. Давидюка, виконує інформативно-мнемонічну функцію, пов’язану із системою архаїчних ритуальних заборон;

– перетворення як різновид казкового дива пов’язане з процесами ініціації, що більшою мірою культивуються в чарівних (героїчних) казках. Конститутивні парадигми зооморфних, вегетативних або антропоморфних видозмін героя дослідники (В. Давидюк, А. Ленг, Є. Мелетинський, В. Пропп та ін.) пов’язують з тотемістичними віруваннями давніх людей. Зміна фізичного вигляду під час процесу ініціації викликана уявленнями про переродження живої матерії. У більшості казок циклічна метемпсихоза сприймається як ритуальна смерть з подальшим відродженням у новій якості;

– чарівні предмети в народній казці оцінено як атрибути ірреальності, які є вказівками сакрального простору, що (на відміну від профанного) концентрує етіологізм космогонічної моделі. В аспекті ініціальних випробувань чарівний предмет посилює символічно-езотеричний антураж ритуального дійства. У лімінальній зоні (за Л. Виноградовою – „зоні контактів зі смертю” [14, с. 72]) чарівні предмети набувають значення тотемів і виступають як ініціальні амулети, що прирівнюються до фетишів [71, с. 79];

– ініціальні помічники-добротворці, які віддзеркалюють системою прадавніх культів приборкання природних стихій, а також антропоцентричний характер чарівної історії. Л. Дунаєвська зауважує, що „кожен помічник – це персоніфікація певних властивостей головного персонажа або його стану” [31, с. 437].

Отже, диво (фантастика) в народній казці – один із жанроутворювальних компонентів, який дуже подобається дитині через можливість фантазувати.

2. Специфічний хронотоп (час і простір), адже події в тексті казки розвиваються не так як у реальному житті. Час може ущільнюватися, звужуватися, розширюватися, що є ще одним засобом фантастики.

Казкові час і простір неодноразово були об’єктом уваги науковців, зокрема, О. Бріциної, Л. Дунаєвської, І. Зварича, М. Кравцова, Ю. Лотмана, В. Проппа та ін.

Часопросторове членування народної казки підкорюється стереотипному розподілу на „свій” та „чужий” („Казак Мамарига”, „Іван Богданець”, „Красносвіт”, „Гайгай” тощо). „Свій” простір репрезентований концептом рідної землі, батьківської хати, певної профанної лакуни, що є природним місцем перебування персонажа.

Чарівну площину казки врівноважено просторами рідної землі (хати, обійстя, царства тощо), іншої землі (тридесятого царства, „іншого світу”, „світу за очі” тощо) та лімінальної (граничної) зони (чагарники, водойми, кущі, ліс, море тощо), які народний епос освоює здебільшого лапідарно. Дослідники казкового простору (брати В. та Я. Грімм, В. Пропп, Л. Виноградова, В. Давидюк) стверджують, що профанний світ казки досить дозований, оскільки він має значення як початковий або кінцевий сегмент дії. Профанний світ створює перспективу для подальших дій, а саме – моделює програму випробувань казкового героя. Так, лімінальна казкова зона – прикордонна межа між двома світами (реальним і хтонічним), що має полісемічне навантаження. Це сакральна зона „контактів зі смертю” [22, с. 72], поняття „того світу”, який „мислився як історична трансформація конкретних уявлень про межі племінних угідь та прилеглих дифузних зон і сусідніх недоступних для невтаємничених територій” [22, с. 73].

Казковий простір органічно співвідносний з героєм. „Простір <…> казки <…> органічно стосується героя й поза його діями існувати не може” [75, с. 152]. В. Пропп також зазначає, що для казки не характерна „хронологічна несумісність” [71, с. 92], а саме одночасне розгортання кількох дій у різних місцях одночасно.

Вимір, у якому відбуваються чарівні події, подано приховано, як метафору чогось нематеріального, що не піддається поясненню [22, с. 74]. Специфіка уяви про „інший світ”, на думку В. Проппа, В. Давидюка та ін., пов’язана із позиціонуванням смерті як ритуального дійства. Народна казка чітко розмежовує поняття фізичної смерті – „тридев’яте царство”, „царство Оха” („Вужева наречена”, „Трьом-син-Борис” та ін.) – та ритуальної – „край світу” („Красносвіт”, „Летючий корабель” тощо) – оскільки це має значення для жанрового освоєння світобудови.

3. Казковий герой, що репрезентує поняття добра і зла. Етнічні категорії – добро і зло – специфічний елемент будь-якої народної моралі. Концентратом тлумачення цих категорій є твори усної народної творчості, оскільки саме в них синтезовані здобутки окремого етносу, доведені до універсальності, закодовані для кращої передачі моральні, суспільні, етнічні, економічні закони. Будь-яка форма мистецтва породжена дійсністю. Це одна з основ етноестетики. Сюжети народної казки, зокрема, пов’язані з епохальними соціальними й економічними відносинами, формами мислення, психологією етносу. Вони суміжні з побутом, обрядами, культурою. Отже, одним із найцікавіших жанрів щодо передачі культурологічних знань залишається казка, оскільки вона (як і міф) реалізує закладений у людині „інстинкт культури” (Я. Голосовкер). Фабула жанру основана на протиборстві добра і зла як вічних непримиренних світових доктрин.

Персонажі у казках можуть бути рухомі й нерухомі. До нерухомих, належать наприклад, батьки головного героя, котрі упродовж казкової розповіді перебувають у закритому мікросвіті – хатинці.

Одним з важливих формантів казкової моделі світоустрою є персонаж, чия концепція регламентована жанровими канонами. Традиційно казковий образ формують аніматичний паралелізм „внутрішнього стану світу й людини… (у світі темно й холодно, а людині страшно й зимно)” [61]; формальність (використання ініціальних, медіальних формул) і стереотипія художніх засобів створення образу (гіперболізація, метафоризація тощо). Крім цього, герой фольклорної казки позбавлений будь-якої динаміки, він є статичним апріорі, оскільки є носієм певного стереотипного статусу (амплуа). Модель оповіді не передбачає всебічної характеристики персонажа. Казка обмежується наявністю образної домінанти, сутність якої полягає в концентрації уваги реципієнта на головні сюжетно значущій рисі персонажа. Зауважимо, що наявність казкового амплуа формує поняття „персонаж жанру” [26, с. 43], оскільки головні герої чарівної оповіді не індивідуальні для окремої казкової історії. Вони – узагальнені індикатори духовного життя народу.

Персонаж фольклорної казки – це виконавець певної канонічної ролі, тобто умовний жанровий каркас. Прийнято виділяти такі типи персонажів казки: позитивний персонаж (протагоніст), герой-злотворець (антагоніст) і перевізник (медіатор). „З цих трьох основних, базових фігур утворюється все розмаїття образів, що виникають у казці” [26, с. 43].

Особлива повага, народна любов та чудодійна привабливість іманентна добротворцям-богатирям, оскільки саме такі герої трактуються казкою як оберігачі рідної землі, захисники добра і справедливості. Ці герої мисляться оповідачами як такі, що реально існували: „…некогда были люди совсем не такие, как теперь: были, сказывают, и огромные и быстрые, так что одна нога доходила нам до плеча, а наши хаты были бы для жилья им не по размеру” (П. Куліш. Записки о Южной Руси, Т.1, С. 172-173). Один із найулюблених героїв українського казкового епосу – Кирило (Микита) Кожум’яка, по суті, трансформований та опоетизований образ юнака-воїна. Про це свідчить пам’ятка давньої літератури „Повість минулих літ» історію про силача-трударя, що 992 року переміг печенізького богатиря на річці Трубіж. За визначенням видатного австрійського літературознавця К. Федершпіля, у казці все є настільки вигаданим, наскільки й реалістичним. Виходячи з цього, можемо говорити, що „…народ свято береже пам’ять про найвизначніші події, про найславніших своїх синів і дочок. У фольклорі ніби акумулюється, збирається все варте уваги нащадків” [71, с. 2]. Отже, казка, хоча й у прихованій формі, подає певні знання з історії, етнографії та соціології, навчає дивуватися багатству рідної етнокультури, усвідомлювати власну причетність до великих зрушень предків, розуміти народну філософію, цінувати духовний спадок.

В основі казки лежить антитеза між мрією і дійсністю, яка отримують повне, але утопічне дозвіл. Персонажі казки контрастно розподіляються по полюсах добра і зла (їх естетичним вираженням стає прекрасне й потворне). Сюжет суворо послідовний, лінійний, розвивається навколо головного героя, перемога якого обов'язкове. Герої казки, внутрішньо статичні образи - типи, повністю залежать від своєї сюжетної ролі, розкриваються в дії: казка максимально використовує час як художній фактор, висловлюючи цим свою епічну сутність. Казки мають гранично ясною композицією, специфіка якої визначається членуванням сюжету на мотиви – „найпростіші розповідні одиниці” [13, с. 397]. У композиції розвинений принцип повтору. Головний структурний принцип казки – центральний мотив, відповідний кульмінації (напр., бій зі змієм). Інші мотиви по відношенню до сюжету є закріпленими, слабо закріпленими або вільними. Мотиви можуть викладатися як лаконічно, так і в розгорнутому вигляді.

Кількість казкових сюжетів та образів в кожній національній традиції обмежена; вони переходять від покоління до покоління, мало при цьому змінюючись, скільки виступають символами загальнолюдських моральних цінностей, головна з яких полягає в перемозі добра над злом. Кожне наступне покоління успадковувало від попереднього готові сюжети, мотиви і образи з повним „набором” позитивних чи негативних рис, і навіть структуру та стиль повістування.

Традиційно народні казки поділяють на казки про тварин, чарівні, соціально-побутові. Проте, в підручнику М. та З. Лановиків [54] систематизацію народної казки розширено й ускладнено: тваринний епос, де виділяються дві групи – казки про тварин (риб, птахів, рослин, комах) та кумулятивні казки (ланцюгові, докучливі, епічні); чарівні (героїчні, фантастичні); суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні); культово-анімістичні (міфологічні) [55, с. 407]. Таку наукову систематизацію поділяють дослідники Д. Яшин, Р. Вийдалепп, М. Кравцов, Т. Хансен, останній при цьому виокремлює ще романтичні казки. Однак, у цьому дослідженні ми будемо послугуватися традиційною класифікацією народної казки, яка подається в шкільному курсі (казки про тварин, чарівні та соціально-побутові).

Звичайно, що кожен різновид казки має власний міфосвіт. Найдавнішими вважаються казки звіриного епосу та деякі чарівні твори.

Дещо осібно від основного масиву казок стоять соціально-побутові казки, продуктивний розвиток яких, на відміну від чарівних казок та казок про тварин, простежується аж до нашого часу. Це, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй здатності відображати сьогочасні суспільні проблеми завдяки деякій вільності структури.

Отже, казка – один із небагатьох жанрів, що репрезентує на мистецькому підґрунті історичні доктрини минувшини, заставляє усвідомлювати причетність до унікального народного спадку. Вона стала своєрідним способом самореалізації української людини з її етнічними особливостями, темпераментом, творчою уявою, способом бути українцем. Для даної жанрової оповідальності притаманна вільна орієнтація людини-реципієнта, що прагне до універсальності.