ПУНИЧЕСКИЕ ВОЙНЫ

Швидке фізичне зростання немовляти сприяє активному розвитку її психіки.

Ріст здорової дитини-немовляти за перший рік її життя збільшується приблизно в 1,5 раза, а вага становить майже 9-10 кг. Немовля відрізняється від дорослого пропорціями тіла. Воно має порівняно велику голівку, що становить ¼ всього тіла (у дорослого 1/8), короткі ніжки, що становлять приблизно 1/3 всієї довжини тіла. Ріжуться молочні зубки.

Інтенсивно розвивається нервова система. Вага мозку до кінця першого року життя 850-900 г. Швидко розвиваються аналізатори, зокрема, їх мозкові частини, встановлюються зв’язки між різними ділянками кори, що відповідає збільшенню питомої ваги набутих реакцій у житті дитини.

Специфічна реакція усмішки дитини на обличчя матері є показником того, що соціальна ситуація психічного розвитку дитини вже склалася. Цю соціальну ситуацію зв’язку дитини з дорослим Л.С.Виготський назвав соціальною ситуацією «МИ». Це говорить про нерозривну єдність дитини і дорослого. Дитина нічого не може без дорослої людини. Життя та діяльність дитини немов вплетені в життя та діяльність дорослого, який доглядає за нею. Ситуація комфорту малюка залежить від дорослої людини.

Соціальна ситуація сумісного життя дитини з матір’ю призводить до виникнення нового типу діяльності – безпосереднього емоційного спілкування дитини і матері. Як показали дослідження Д.Б.Ельконіна і М.І.Лісіної, специфічна особливість цього типу діяльності заключаєтьcя в тому, що предметом цієї діяльності є інша людина. Та коли предметом діяльності є інша людина, то така діяльність і є спілкування. Важливо не те, що роблять люди один з одним, підкреслював Д.Б.Ельконін, а те, що предметом діяльності стає інша людина. Спілкування такого типу в немовлячому віці дуже яскраво виражено. З боку дорослого дитина стає предметом діяльності. З боку дитини можна спостерігати виникнення перших форм впливу на дорослого. Дуже швидко голосові реакції дитини стануть емоційно активним закликом, хникання перетвориться в поведінковий акт, спрямований на дорослого. Це ще не мова в повному розумінні слова. Це лише тільки емоційно-виразні реакції.

Спілкування в ₍цей період повинно носити емоційно-позитивний характер. Тим самим у дитини створюється емоційно-позитивний тонус, що буде слугувати ознакою фізичного і психічного здоров'я.

Спираючись на психологічні та педагогічні факти, слід підкреслити, що соціальна ситуація психічного розвитку дитини-немовляти — це: ситуація нерозривної єдності дитини і дорослого, соціальна ситуація «МИ», соціальна ситуація комфорту. Показником існування такої соціальної ситуації є позитивний емоційний фон, який є умовою-нормального фізичного та психічного розвитку дитини. Цей емоційно-позитивний фон необхідно постійно підтримувати, для чого людство і створило ерзаци присутності дорослого —- пустушку та колисання.

Отже, провідною діяльністю дитини в немовлячому віці є емоційне спілкування, предметом якого для дитини є доросла людина. Перша потреба, яка формується у дитини,— це потреба в іншій людині. Тільки розвиваючись з дорослою людиною, дитина сама може стати людиною Д.Б. Ельконін писав: перше, що ми повинні виховати у наших дітей і що розвивається протягом всього дитинства — це потреба дитини в людині, спочатку матері, батьку, потім друзях, товаришах, в колективі і нарешті — в суспільстві. На розвиток цієї потреби слід звернути особливу увагу: з дитиною необхідно розмовляти, посміхатися, розповідати казки, не посилаючись на те, що дитина ще не розуміє того, що говорить дорослий.

Перші ознаки спілкування були описані М.І. Лісіною. Це увага, інтерес до іншої людини (дитина дивиться, прислухається до голосу), емоційний відгук на появу дорослого; намагання звернути на себе увагу, бажання отримати заохочення, певне ставлення до того, що дитина робить Дефіцит спілкування в немовлячому віці має негативний вплив на все наступне психічне життя дитини. Користуючись словами Е. Еріксона, можна сказати, що події першого року життя формують у дитини «основу довіри» або недовіри у ставленні до зовнішнього світу. Відсутність любові між оточуючими дитину людьми і любові до дитини, на думку дослідників, обтяжить вирішення всіх вікових завдань, які будуть виникати перед дитиною протягом етапів розвитку (Г.Бронсон).

Дослідження сім'ї як основної ланки, в якій починається пси­хічний розвиток дитини, підтверджують положення про те, що спілкування дитини і дорослого на першому році життя є про­відним, типом діяльності дитини. У цій діяльності виникають і розвиваються основні психологічні новоутворення немовляти, Немовлячий період складається з двох періодів:

І період — до 5-6 місяців;

ІІ період – від 5-6 місяців до 12 місяців.

Основні віхи фізичного розвитку немовляти і середньо-статистичні терміни їх виникнення такі:

1 місяць — дитина піднімає підборіддя;

2 місяць — піднімає груди;

3 місяць — тягнеться за предметом, але, як правило, прома­хується;

4 місяць — сидить з підтримкою;

5-6 місяців — захоплює рукою предмети;

7 місяць — сидить без підтримки;

8 місяць — сідає без сторонньої допомоги;

9 місяць — стоїть з підтримкою, повзає на животі;

10 місяць — повзає, спираючись на руки і коліна, ходить, тримаючись двома руками;

11 місяць — стоїть без підтримки;

12 місяць — ходить, тримаючись однією рукою.

Рухи немовляти дуже складні і зв'язані з цілісним сприйман­ням, з'єднаним з відчуттями різних модальностей.

Перший період характеризується тим, що йде надзвичайно інтенсивний розвиток сенсорних систем. Н.М. Щелованов помітив закономірність: у людини сенсорні процеси в своєму розвитку випереджують розвиток рухів. Котенята народжуються сліпими, щоб вони не розбігалися від матері. У птахів яскраво виражений механізм імпринтінга, який прив'язує їх до матері. У дитини таких механізмів немає. Його поведінка будується під контролем сенсорики.

Загальна закономірність будь-якого поведінкового акту: спочатку зорієнтуватись, а потім діяти. У дитини на самому початку життя це забезпечено природою. У перші півроку життя відбувається надзвичайно інтенсивний розвиток сенсорних механізмів, елементарних форм майбутніх орієнту­вальних реакцій: зосередженість, кругові рухи, слідкування. У 4 місяці з'являється реакція на новизну (за М.П. Денісовою). Реакція на новизну — це безперечно сенсорна реакція, вона заключається ще і в довготривалому утримуванні погляду на новому предметі.

Протягом першого півріччя життя аналізаторні функції швидко вдосконалюються, про що свідчить більш тонке і стійке диференціювання різноманітних сигналів. У 9 місяців діти розрізняють основні кольори (синій, жовтий, червоний, зелений) та форми тіл (куба, кулі, призми, циліндра, конуса). Зорове зосередження, яке з'явилося ще на етапі новонародженості, удосконалюється. Після другого місяця зосередження стає більш довготривалішим, у 3 місяці його тривалість досягає 7—8 хвилин. Стає можливим слідкування за предметами, що рухаються. В 4 місяці дитина не просто бачить, але вже дивиться: активно реагує на побачене, рухається супроводжує голосовою реакцією.

Дитина в 2—3 місяці зазвичай уже проявляє інтерес до об'єктів, які деякою мірою відрізняються від тих, що він бачив раніше. Більш того, нові, що особливо відрізняються від раніше сприйнятих предметів, можуть викликати тривожність, переляк або плач.

Дитина відрізняє об'єкти, які сприймає здоровим аналізатором за формою, складністю, кольором. На колір вона може реагувати уже в 3—4 місяці: якщо її годувати лише з червоної пляшечки, вона безпомилково вибере її серед пляшечок інших кольорів. Ці реакції виробляються по типу умовно рефлекторних зв'язків. Активний інтерес до кольору з'явиться в 6 місяців.

Розвивається також просторове сприймання, а саме сприймання глибини. Психологи провели експеримент з «обривом»: немовля розмістили на скляний стіл, під яким знаходилися дві великі дошки, прикріплені на різних рівнях. Різниця в рівнях цих дощок, обтягнутих яскравою, у велику клітину, тканиною, що і створювало ілюзію «обриву». Малень­ка дитина, тактильно відчуває рівну поверхню скла, повзе до тканини, не помічає глибини. Але вже після 8 місяців більшість дітей уникають «обрива» і починають плакати.

Вважають, що немовлята мають цілісну картину світу, а не мозаїчний набір кольорових плям, ліній і розрізнених елемен­тів. Сприймаючи не окремі властивості і якості предметів, а в цілому предмет, вони створюють узагальнені образи їх.

Зоровий і слуховий аналізатори у своєму швидкому розвиткові значно випереджають руку дитини, яка лише у II періоді починає виконувати пізнавальні функції (дотик, обмацування). Від часу появи зорового й слухового зосе­редження головну інформацію про навколишнє дитина дістає за допомогою цих вищих аналізаторів у той час, коли кінестетичний, статичний, вестибулярний та інші аналізатори відіграють підпорядковану роль. Внаслідок цього всі дії дитини, у тому числі йсидіння, повзання, хода, стрибки, хоч вони і включають безумовні рефлекси, формуються на основі умовно рефлекторних зв'язків, які утворюються під впливом дорослих, що їх голос вона чує, дії бачить і наслідує.

Розвиток слуху в малят виявляється у диференціації реакцій на звукові подразнення, виникненні орієнтувальних реакцій з поворотом голови на звук, у просторовій його локалізації. Локалізація звуку стає безпомилковою майже у всіх дітей, які розвиваються в нормальних умовах, наприкінці третього місяця.

Вироблення умовних рефлексів на різні звукові сигнали виявляє здатність немовлят розрізняти звуки за висотою, силою ітембром. У другому півріччі діти уже можуть реагувати на музичні мелодії. Вже з цього віку можна вводити в життя дитини елементи музичного виховання.

Розвиток слухових відчуттів виявляється у розширенні кола сигналів (поступових звуків, шумів, стуків, дзвінків, голосів тварин), які розпізнаються немовлятами і викликають у них виразні емоції. Особливе місце займають у житті дитини звуки мовлення. Діти дуже рано виявляють особливу чутливість до звуків людського голосу. Мовлення дорослих серед інших соціальних подразників (посмішка, поглажування) найсильніше впливає на дітей, викликаючи у них складну комплексну реакцію (М.І.Лісіна). Вже на 3 місяці дитина розрізняє інтонації, відповідно реагує на них, що дає можливість використовувати їх як засіб заохочення чи стимулювання дій дитини.

Розвиваються голосові реакції дитини. Виникають перші намагання звернути на себе увагу за допомогою голосу, що свідчить про перебудову голосових реакцій в поведінкові акти. Уже з перших місяців життя розвиваються різні типи голосових реакцій: гуління, гудіння, лепетання. При вірному і достатньо­му спілкуванні дитини і дорослого фонематичний склад лепету відповідає фонематичному складу рідної мови.

II період немовлячого віку зв'язаний з виникненням акту хапання — першої організованої, спрямованої дії. Це справжня революція в розвитку дитини першого року життя. Акт хапання підготовлений всім попереднім життям дитини. Він організовується дорослим, і народжується як сумісна діяльність дитини з дорослим.

Акт хапання — це поведінковий акт, а поведінка передбачає обов'язкову участь орієнтування. Тому для того, щоб виникло хапання, необхідно, щоб рука перетворилася в орган обсліду­вання, щоб вона «розкрилась». Перший час рука дитини стис­нута в кулачок. Поки рука не перетвориться в орган перецепції, вона не може стати органом хапання. Хапання здійснюється під контролем зору: дитина розглядає свої ручки, слідкує за тим, щоб рука наближалася до предмету.

Акт хапання має надзвичайне значення для психічного розвитку дитини. З ним зв'язане виникнення предметного сприйняття. З розвитком хапання до п'яти місяців встановлю­ються зоро-тактильно-кінестетичні зв'язки, що лежать в основі початкового орієнтування дитини в просторі. Відбувається і диференціація кінестетичних відчуттів у долонях і пальцях, що призводить до розрізнення функцій пальців у акті хапання, зокрема до специфічного для людини протиставлення великого і вказівного. Виникають інші способи хапання, двома-трьома пальцями, зумовлені особливостями предметів, які дитина починає виділяти обмацуванням. Обмацування cтає можливим внаслідок підвищення чутливої до кінестетичних сигналів під час руху руки і пальців.

Із виникненням обмацування рука дитини починає відігра­вати в її житті подвійну і надзвичайно важливу роль як органа практичної дії та органа дотику. Дитина 6-7 місяців, схопив­ши брязкальце, не тільки маніпулює ним, перекладає, постукує, штовхає, розхитує, а й активно обмацує його, обстежує, навпо­мацки виявляє якусь тріщинку, ямочку, словом, відкриває такі його особливості, які недоступні жодним іншим аналізаторам. Активне обмацування відтепер стає важливою умовою пристосування акту хапання до особливостей сприйманого об'єкта, його форми, величини і ваги. У II півріччі діти вже по-різному готують пальці до схоплення м'яча, палички чи кубика. Тому хапання дедалі більше формується як прямо націлене на даний об'єкт наближення руки до предмета. Це стає можливим завдяки тому, що дитина вже сприймає об'єкт. Із розгорнутої сенсомоторної дії обмацування під контролем зору формуються і відокремлюються орієнтувальні зорові реакції примірювання, які, в свою чергу, випереджають і підго­товляють акт хапання. Це один із прикладів формування перцептивної (орієнтувальної) дії як своєрідного інтеріоризованого образу ситуацій і тих дій, які мають бути у ній виховані (О.В. Запорожець).

До кінця немовлячого віку (10—11 до 14 місяців) виникає етап функціональних дій: це більш удосконалена дія нанизуван­ня, відкривання, вкладування, але, якщо раніше дитина виконувала дію одним показаним їй способом і на одних і тих же предметах, то тепер вона намагається відтворити дію на всіх можливих об'єктах.

На перший погляд, нібито, розвиток дій — спонтанний процес. Дійсно, здається, що дитину першого року життя майже нічому навчити не можна, але людина була хитрішою. Д.Б. Ельконін говорив, що людина дуже давно придумала програмоване навчання для дітей першого року життя. Це — іграшки, в яких запропоновані ті дії, які за їх допомогою повинна виконувати дитина. Маніпулювання дитини з іграшками — це прихована сумісна діяльність. Тут дорослий присутній не безпосередньо, а опосередковано, нібито запропонований в іграшці.

Хапання, спрямоване на предмет, стимулює виникнення сидіння. Коли дитина сідає, перед нею відкриваються інші предмети. З'являються предмети, до яких дотягнутися неможливо. Знову спрацьовує закон випереджаючого знайомства дитини зі світом, випереджаючого орієнтування. Дитина тягнеться до предмета, він притягує, але отримати його можна лише за допомогою дорослого. Завдяки цьому спілкування набуває іншого характер, воно стає спілкуванням зприводу предметів. М.І.Лісіна називала його ситуативно-діловими. При ситуативно-діловому спілкуванні діти шукають присутності дорослого, вимагають його доброзичливої уваги, але і цього їм недостатньо— дітям необхідно; щоб дорослий мав відношення до того, чим займається дитина, і активно брав участь у цьому процесі.

Зміна предмета спілкування вимагає нових засобів і способів дії на дорослого. Із простягнутої до недосяжного предмета руки виникає вказівний жест. Він же предметно відносний і вміщує в собі зародження слова. Л.С.Виготський писав, що саме цей вказівний жест є жестом для інших. Його значення і функції створюються спочатку об'єктивною ситуацією і лише потім навколишніми людьми; Вказівний жест раніше починає вказувати рухами те, що розуміється іншими, і лише пізніше стає для самого себе вказівкою.

У цих судженнях Л.С. Виготський передбачив потік цікавих досліджень у галузі соціальної і дитячої психології. Так, у розвитку дитини дуже рано, завдяки співчленству соціальних відношень і їх знакової визначеності, виникає так званий феномен соціальної категоризації, що дозволяє із глобальної, недиференційованої ситуації вичленити групи «МИ» і «Вони», «Я» і «Інші» і т.д.(Х. Таджфел, Л. Гараї, М. Кечкі, К. Яро та інші).

Як показали дослідження Дж. Брунера, у дитини вже в домовний період формується цілий ряд способів спілкування. Спочатку це «вимагаючий спосіб» — це вроджена реакція дискомфорту, крики, в яких відсутня пауза, передбачаюча відповідь. За ним виникає «прохальний спосіб» — тут крик менш настійливий, з'являється пауза для очікуванння відповіді. Починаючи з 5—6 місяців з'являється «обмінюючий спосіб» спілкування. У цей період дитина хоче звернути увагу матері на об'єкт і на свій намір брати участь у спілкуванні. Цей спосіб переходить в четвертий — «взаємодіючий спосіб». У сумісній діяльності з дорослим йде розділ позицій говорячого і слухаючого в структурі спілкування.

Виходячи із загальної логіки розвитку дитини на першому році життя, слід визначити ще одну закономірність, про яку писав X. Вернер. Якщо в розвитку з'являється нова функція, то вона постійно супроводжується новими компонентами, які в подальшому її повинні змінити Як правило, жест супроводжується вокалізацією, але якщо вокалізація іншого типу, відмінна від гуління: вона складається не із голосних, а з приголосних — «КХХ». Так здійснюється новий крок до слова. До кінця немовлячого віку у дитини виникає перше розумін­ня слів, а у дорослого з'являється можливість управляти орієн­туванням дитини.

У 9 місяців (початок кризи 1-го року) дитина стає на ніжки, починає ходити. Як підкреслював Д.Б. Ельконін, головне в акті ходьби не лише те, що розширюється простір дитини, але і те, що дитина відділяє себе від дорослого. Вперше відбувається розділення єдиної соціальної системи «МИ», тепер не мама веде дитину, а вона веде маму, куди хоче. Ходьба — перше із основ­них новоутворень немовляти, яке знаменує собою розрив старої ситуації розвитку.

Другим новоутворенням в цьому віці є поява першого слова. Особливість перших слів у тому, що вони носять харак­тер вказівних жестів. Ходьба і збагачення предметних дій вимагає мови, яка б задовольняла спілкування з приводу предметів.

Важливу роль у підготовці артикульованого людського мовлення відіграє з трьох місяців гуління як мимовільна неусвідомлена гра звуками («а-а-а», «е-е-е» тощо). Після 6—7 місяців виникає лепетання, тобто багаторазове повторювання (часом по 20—30 раз підряд) складів (ба-ба-ба, ма-ма-ма тощо). Після 9 місяців дитина починає відповідати дорослому звуками, повторюючи ті, які від нього чує.

Слово дорослого починає регулювати поведінку дітей уже наприкінці першого року їх життя. Діти в цей час розуміють до 20 слів. На кінець першого року життя діти вимовляють свої перші слова («мама», «тато», «на», «дай» тощо). Таких слів може бути 10—12.

Мова, як і всі новоутворення віку, має перехідний характер. Це автономна, ситуативна, емоційно забарвлена мова, зрозуміла лише близьким. Ця мова специфічна за структурою, складається з обірваних слів. Дослідники називають її «мовою нянь». Але якою б не була ця мова, вона являє собою нову якість, яка може служити критерієм того, як стара соціальна ситуація розвитку дитини розпалась. Там, де була єдність, стало двоє: дорослий і дитина. Між ними виріс новий зміст – предметна діяльність.

Перехідний період між немовлячим періодом і раннім дитинством дослідники називають кризою 1 року. Як і будь-яка криза вона зв'язана з появою самостійності і афективних реакцій. Афективні форми поведінки дитини можуть виникати, коли дорослі не розуміють її бажань, її слів, жестів і міміки, або розуміють, але не виконують те, що вона хоче. Оскільки дитина уже сама може пересуватися по кімнаті (повзати або ходити) в цей час різко збільшується коло недоступних, недосяжних для неї предметів. Дорослим необхідно прибирати гострі речі, закривати електричні розетки, ставити вище електроприлади, посуд тощо. Не всі бажання дитини можна виконати, тому що її дії можуть спричинити шкоду їй самій і оточуючим. Зрозуміло, дитина і раніше була знайома зі словом «не можна», але в кризовий період воно має особливу актуальність.

Афективна реакція на чергове «не можна» або «ні» можуть досягти значної сили: деякі діти дуже кричать, падають на підлогу, б'ють по ній руками, тупають ногами і ін. Частіше всього, коли з'являються сильні афекти у дитини, це пов'язано з певним стилем виховання в сім'ї. Це або надмірний тиск на дитину, що взагалі не дозволяє ніякої самостійності, або непослідовність у вимогах дорослих, коли сьогодні можна, а завтра — ні, або можна при бабусі, а при таткові — ні в якому разі. Встановлення нових взаємин з дитиною, надання їй деякої самостійності, терпіння і витримка пом'якшує кризу, допома­гає дитині уникнути гострих емоційних реакцій.

Отже, дитина першого року, вступаючи в новий період свого життя уже багато може: вона ходить, або намагається це робити; виконує різноманітні дії з предметами; її сприймання можна організувати за допомогою мови, бо вона уже розуміє спрямовані до неї слова дорослих. Дитина починає говорити, і хоча її мова ситуативна і багатозначна, незрозуміла більшості оточуючих, її можливості спілкування з близькими людьми значно розширили­ся. В основі пізнавального і емоційною розвитку дитини лежить потреба в спілкуванні з дорослим — центральному новоутворенні даного вікового періоду.

 

ПУНИЧЕСКИЕ ВОЙНЫ

Перевод

ПУНИЧЕСКИЕ ВОЙНЫ

три войны между Карфагеном и Римом в 3-2 вв. до н.э. Название "Пунические" произошло от слова Poeni (пунийцы), которым римляне обозначали "карфагенян" (финикийцев).

Пунические войны

1-я Пуническая война (264-241 до н.э.). Поводом к началу войны послужило то, что ок. 288 до н.э. отряд мамертинцев, наемных воинов из Кампании, завладел сицилийским городом Мессана (совр. Мессина), расположенным на берегу узкого пролива, который отделяет Сицилию от Италии. Когда Мессану попытался захватить другой сицилийский город, Сиракузы, мамертинцы обратились за помощью сперва к Карфагену, а затем еще и к Риму, причем Рим они попросили о том, чтобы он взял их под покровительство. Народное собрание в Риме охотно проголосовало за вмешательство, надеясь на добычу в случае войны, но римский сенат колебался, поскольку было ясно, что это может вовлечь Рим в конфликт с Карфагеном, который владел большей частью западной Сицилии и с давних пор стремился к тому, чтобы прибрать к рукам и восточную часть острова. Хотя обладание Мессаной позволяло карфагенянам взять пролив под свой контроль, все же маловероятно, чтобы они решились на столь открытую враждебную меру, как закрытие его для римлян. Как бы то ни было, римляне взяли Мессану под свою защиту, и это привело к войне. Хотя карфагеняне господствовали на море, римляне сумели переправить на остров небольшую армию. В итоге трех кампаний карфагеняне оказались отброшенными на запад Сицилии, в области, принадлежавшие им изначально, где у них имелись укрепленные базы, снабжавшиеся по морю. Римляне поняли, что без флота с ними не совладать и решили бороться за господство также и на море. Инженеров они нашли у греков южной Италии, за образец взяли захваченный карфагенский корабль и в 260 до н.э. в короткий срок выстроили флот из 120 кораблей. Пока суда строились, гребцы проходили обучение на суше. Римляне оборудовали корабли перекидными трапами с острыми крючьями на концах, чтобы зацепляться за вражеский корабль и решать исход дела рукопашной схваткой, в которой римляне были сильнее. В августе того же 260 до н.э. римский флот впервые одержал верх над карфагенянами близ Мил (совр. Милаццо) на северо-востоке Сицилии. В 256 до н.э. римляне направили в Африку экспедиционный корпус, для чего им пришлось еще раз одолеть вражеский флот. Высадившиеся войска существенных успехов не добились, а в 255 до н.э. потерпели от карфагенян поражение. Флот, перевозивший уцелевших воинов обратно в Рим, вновь нанес поражение карфагенскому флоту, но после попал в бурю, уничтожившую 250 кораблей. После этого на Рим обрушилась череда поражений и катастроф на море. Тем временем карфагенский полководец Гамилькар Барка одерживал победы на Сицилии. Наконец, римлянам удалось построить новый флот и сокрушить карфагенян в марте 241 до н.э. у Эгадских островов близ западного побережья Сицилии. Война привела к истощению людских и денежных ресурсов обоих государств. Рим потерял в море ок. 500 кораблей и понес огромные потери в людях. Он получил от Карфагена контрибуцию в размере 3200 талантов. Сицилия вместе с близлежащими островами полностью перешла под власть Рима и стала первой заморской провинцией Рима, ступенью к созданию империи. В 238 до н.э. римляне отвоевали у Карфагена также Сардинию и Корсику.
2-я Пуническая, или Ганнибалова, война (218-201 до н.э.).
2-я пуническая война стала самой знаменитой (после Троянской) войной античной истории. Эта война имела далеко идущие последствия, поскольку победа Рима привела к римскому господству на всем Западе. Карфагеняне сожалели о поражении в первой войне, они были недовольны утратой Сардинии и Корсики, однако к реваншу не стремились, поскольку новые завоевания в Испании после 237 до н.э. вполне компенсировали им утрату Сицилии. Вторую войну спровоцировал Рим. В 226 или 225 до н.э. римляне, видя успехи карфагенян под руководством Гамилькара Барки в Испании, убедили их признать реку Эбро в качестве границы между римской и карфагенской сферами влияния. Но уже вскоре после этого римляне заявили, что город Сагунт, находившийся в сфере Карфагена, остается под покровительством Рима. Вероятно, карфагенянам показалось, что алчные римляне собираются вытеснить их и из Испании. Гамилькар Барка погиб в 228 до н.э., после него войсками в Испании командовал его зять Гасдрубал, который был убит в 221 до н.э. Тогда пост главнокомандующего и власть над Испанией перешли к 25-летнему Ганнибалу. В 219 до н.э. он взял после осады Сагунт - под предлогом, что тот допустил враждебные к карфагенянам действия. В ответ римляне в 218 до н.э. объявили Карфагену войну. В том же году, вероятно в мае, ожидавший такого развития событий Ганнибал во главе армии из 35 или 40 тыс. человек начал свой славный переход из Испании в Италию. На море господствовал Рим, так что переправить войско на кораблях было невозможно. Невзирая на победы своего флота в первой войне, римляне так и не стали подлинными мореходами, однако им приходилось, хотя и без особого желания, содержать флот, превосходивший карфагенский. Во 2-й Пунической войне серьезных морских сражений почти не было. Несмотря на огромные потери в людях, Ганнибал перевалил через Альпы и во второй половине 218 до н.э. достиг севера Италии. Галлы северной Италии, только что покоренные римлянами, приветствовали его приход, и весной к Ганнибалу присоединились многие племена. Так Ганнибал осуществил первую свою задачу, он обеспечил себе базу и людские подкрепления. В кампаниях 217 до н.э. он одержал над римлянами крупную победу у Тразименского озера к северу от Рима, а в 216 до н.э. уничтожил огромное римское войско при Каннах в южной Италии. После решающей битвы при Каннах от Рима отпали многие народы южной Италии. Часто задают вопрос, почему после одержанной при Каннах победы Ганнибал не двинулся на Рим. Город был в какой-то мере укреплен, но, лишенный живой силы, натиска армии Ганнибала он бы не выдержал. Возможно, в планы Карфагена не входило уничтожение Рима. Вероятно, Карфаген полагал, что, если ограничить Рим границами Италии, он будет подходящим буфером между Карфагеном и Грецией. Рим не стал просить мира, он набирал новые армии и продолжал свою линию. Публий Корнелий Сципион, будущий победитель Ганнибала, воссоздал римские силы в Испании и одержал весомые победы над противостоявшими ему карфагенскими армиями. В 209 Сципион взял Новый Карфаген в Испании, однако позднее армии под руководством Гасдрубала (брата Ганнибала) удалось ускользнуть, и она также перешла через Альпы в Италию (207 до н.э.). Когда известия об этом достигли Гая Клавдия Нерона, римского полководца, не дававшего Ганнибалу вырваться из южной Италии, он оставил в своем лагере небольшое количество людей, которые должны были создавать видимость, будто там присутствует все войско. Сам же он совершил стремительный переход на север, где соединился с войсками коллеги по должности Марка Ливия Салинатора, и вместе они у реки Метавр (207 до н.э.) сокрушили армию Гасдрубала. Вернувшись с триумфом из Испании, Сципион перенес военные действия в Африку, и вскоре Ганнибал со всеми своими войсками был отозван из Италии на защиту Карфагена. Ганнибал поспешно набрал и обучил новую карфагенскую армию. В 202 до н.э. два великих полководца и их войска встретились под Замой в сражении, о котором говорили, что это единственная битва в истории, в которой оба противника-генерала полностью раскрыли свои таланты. Однако на стороне римлян было и два существенных преимущества - боевая закалка и значительное превосходство в коннице, предоставленной их союзниками-нумидийцами. Сципион одержал победу, хотя сам Ганнибал сумел бежать. К началу 201 до н.э. война официально завершилась.

Битва при Каннах, 216 г. до н. э.

3-я Пуническая война (149-146 до н.э.). В результате 2-й Пунической войны римляне захватили Испанию и наложили на Карфаген такие ограничения, что тот перестал быть великой державой. Карфагену пришлось уплатить огромную контрибуцию в 10 000 талантов (правда, с этим он справился без труда), ему было оставлено лишь 10 боевых кораблей, и Карфаген обязался не вести войн без согласия римлян. Масинисса, энергичный царь восточной Нумидии, прежде бывший союзником Карфагена, но изменнически заключивший тайный союз с Римом, вскоре начал расширять свои владения за счет территории Карфагена. Жалобы, с которыми Карфаген обращался в Рим, ни к чему не приводили: решения выносились в пользу Масиниссы. Хотя в мощи римлян никто не сомневался, влиятельный римский сенатор Катон Старший настаивал на необходимости уничтожения Карфагена. Катон, лидер консервативных римских землевладельцев, полагал, что основанная на рабском труде римская латифундия не сможет соперничать с более производительными и технологически развитыми хозяйствами Северной Африки. Свои выступления в сенате он неизменно завершал знаменитой фразой: "Карфаген должен быть разрушен". Катону упорно противостоял другой сенатор, Сципион Назика, который утверждал, что metus Punicus, т.е. страх перед Карфагеном, способствует единству римлян и традиционного врага следует беречь как стимулирующее средство. Тем не менее Катон настоял на своем, и Рим принудил карфагенян вступить в 3-ю Пуническую войну (149-146 до н.э.). В результате после упорного сопротивления город был взят штурмом и разрушен, а его владения в Африке перешли к Риму.
ЛИТЕРАТУРА
Кораблев И.Ш. Ганнибал. М., 1981 Ревяко К.А. Пунические войны. Минск, 1988 Тит Ливий. История Рима от основания города, т. 2. М., 1994 Полибий. Всеобщая история, тт. 2-3. М., 1994-1995