Західна Україна.Буковина і закарпаття. 1920-1939.Національно-визвольний рух

Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі -- Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія -- відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб -- 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20-- 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919--1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923--1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську державу.Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства -- Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське -- припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі -- 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919--1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі.Український визвольний рух -- національно-визвольний рух на етнічних українських землях у 1920--1950 роках, який мав за мету поновлення української незалежної держави.Зміст

ІдеологіяГоловною метою організації визвольного руху було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної єдиної України на українських етнічних землях. Рух був прямим наслідком втрати державності на початку 1920-х років (див. Українська революція 1917--1921).Ідеологія руху еволюціонувала впродовж усіх років його існування. У питаннях майбутнього політичного та соціально-економічного ладу незалежної України існували розбіжності, бо рух об'єднував представників великого спектру партій -- від соціалистичних до консервативних.

Чинний націоналізм Під впливом популярного публіциста й філософа Дмитра Донцова, емігранта зі Східної України, на початку 1920-х років в середовищі військових ветеранів революції і студентства поширюється думка, що в поразці Української народної республіки винні соціалістичні ідеї та надмірно «демократичний» стиль керівництва лідерів УНР.

Тому мету незалежності зараз планувалось здобути через національну революцію, очолену диктатором, який створить уряд з представленням інтересів усіх регіонів та станів України. Нація мала стати абсолютом, а людина -- надлюдиною Фрідріха Ніцше. Донцов стверджував, що у XX сторіччі світ стане свідком «сутінок богів, яким молився у XIX сторіччі», що нова людина має бути створена з «вогнем фанатичної самовідданості» та «залізною силою ентузіазму», і що єдиний шлях до цього лежить через «організацію нового насилля». Ця нова доктрина отримала назву «чинний націоналізм», чи «націоналізм діла».[1]

У цьому відношенні найбільш потужні організації визвольного руху УВО та ОУН були подібні до інших фашистських рухів Центральної та Східної Європи (наприклад, хорватські усташі, чи Глинкова словацька народна партія). Цим же пояснюється співпраця з органами фашистської Німеччини наприкінці 1930-х--початку 1940-х років.

Соціал-демократія З 1941 року ідеологами українського визвольного руху Іваном Мітрінгою та Дмитром Мироном розробляється теза про орієнтацію на власні сили та сили інших поневолених тоталітарними режимами народів, про необхідність створення із ними спільного фронту, заснованого на принципі національного самовизначення.У грудні 1943 році Організація Українських Націоналістів відмовилась від фашистської ідеології на користь соціал-демократичної моделі та протистоянню більшовизму. Ключові елементи нової програми:

Повернення українському та всім поневоленним народам політичних та національно-культурних прав

Побудова безкласового суспільства без експлуататорського стану

Суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва

Питання про форму землекористування має вирішувати саме українське селянство