Загальні відомості з лексики.Книжна лексика. Урочисті” слова. Слова іншомовного походження. Терміни. Професіоналізми. Застарілі слова. Емоційна лексика. Універсальні слова. Зайві слова. Синоніми. Пароніми. Неологізми. Складноскорочені слова. Абревіатури.
Загальні відомості з лексики
Лексикологія – (від гр.lexikos – словниковий, logos - вчення) - розділ мовознавства, в якому вивчається словниковий склад мови, тобто лексика. Словниковий склад, чи лексику,мови становлять усі слова, що є в тій чи іншій мові. Лексика української літературної мови дуже багата. Так, найбільший із словників української мови – одинадцятитомний „Словник української мови” – містить понад 134 тисячі слів, але й він не охоплює всього багатства української літературної мови. Словниковий склад характеризується великою рухомістю, він перебуває в стані майже безперервних змін, відбиваючи ті зміни, що відбуваються в навколишньому світі. Лексикологія пов’язана з іншими розділами мовознавчої науки, зокрема з етимологією (вивчає походження слів), семасіологією (вивчає смисловий бік, значення лексичних одиниць), морфологією (вивчає форми слова, граматичні категорії, лексико-граматичні класи слів). Усі вони пов’язані між собою об’єктом вивчення – словом як мовною одиницею. Слово (лексема) – одиниця мови, що служить для найменування предметів, дій і процесів, властивостей. Таблиця 6 Групування слів за різними ознаками:
Коли у мовця виникають труднощі під час написання, з’являються сумніви з приводу наголошення того чи іншого слова, він може швидко відшукати потрібне місце в словнику, правописі чи довіднику, знайти правила, в яких узагальнюються всі схожі випадки. І зовсім інша річ, коли ці труднощі пов’язані з вибором або вживанням того чи іншого словосполучення в конкретній мовній ситуації. Тут не допоможуть універсальні правила та аналогії. У кожному конкретному випадку знову й знову доведеться шукати відповіді, гортаючи словники, звертаючись до власного мовного досвіду, пригадуючи прочитане й почуте. Наприклад, виникла потреба перекласти російський текст, в якому є слово свидетельство. Російсько-український словник дає кілька відповідників: свідоцтво, свідчення, посвідчення, посвідка, доказ. Не одразу легко розмежувати ці слова. Найпростіше визначається посвідка, бо це лише документ, і доказ, бо це має бути або матеріальний доказ, або логічний аргумент. Трохи більше сумнівів викличе посвідчення, бо одразу ж пригадується й засвідчення, й просто свідчення. Різницю ж між свідоцтвом і свідченням визначити буває ще важче. І лише переглянувши відповідні статті у кількох словниках, робимо остаточний висновок: довідка (документ) може зватися і свідоцтвом, і посвідченням, і посвідкою (залежно від її характеру); підтверджений факт зветься доказом і свідченням (за свідченням очевидців, історичні свідчення тощо). Ще один приклад. В українській мові є два близьких за значенням слова – продовжуватися і тривати. Коли вживається кожне з них? Чи можна їх вільно замінювати одне одним? Виявляється, що при всій близькості їх значень вони далеко не тотожні. Слово продовжуватися найчастіше виступає тоді, коли дія виходить за раніше встановлені часові або просторові межі, наприклад: Прийом заяв... продовжується у зв’язку з... на 20 днів; Строк подання документів на конкурс продовжено до 1 січня 2004 року тощо. Слово тривати вживається тоді, коли йдеться про дію, яка повторюється, поновлюється, продовжується без часових і просторових обмежень, наприклад: прийом заяв триває, конкурс триває, зустрічі на рівні голів... тривають та ін. Окрім того, що вибір слова для ділового документа повинен відповідати встановленим в українській літературній мові нормам, він повинен бути вмотивованим. Адже тільки продумане, вмотивоване вживання слова в тексті документа виправдовує його появу в цьому тексті, незалежно від того, яке це слово за походженням, яке місце в літературній мові воно посідає. Перевіряється мотивованість вживання слова у тексті таким чином: якщо вся увага читача зосереджена на змісті документа, а сама форма (словесне його вираження) сприймається читачем як щось органічно злите зі змістом, невіддільне від нього, – значить, добір у цьому тексті мотивований, доцільний. Якщо ж увага читача раз у раз відривається від змісту, якщо окремі слова ділового папера викликають у нього зневіру, здивування, обурення, сміх – то це означає, що укладач документа не продумав його до кінця, не вибрав найдоцільніших у цій ситуації слів, що його вибір не був мотивованим, а скоріше випадковим (це може пояснюватись і недостатніми знаннями автора документа, і його мовною невправністю, і його байдужістю до стильових якостей документа). Наприклад, дієслово бути у теперішньому часі в українській мові має форму є (вживається найчастіше у ролі дієслова-зв’язки при іменному складеному присудку: Основним завданням ревізії є перевірка фінансових і господарських операцій, матеріальних цінностей, стану обліку). Проте дехто в таких випадках абсолютно невмотивовано користується дієсловом являється. Освічений читач звик до того, що дієслово являтися в українській мові звичайно вживається на позначення “ввижатися у сні, під час марення”; “поставати перед кимось”, “з’являтися надприродним способом”; воно вимагає після себе іменника (найчастіше в давальному відмінку), порівняйте: “Чого являєшся мені у сні? Чого звертаєш ти до мене чудові очі ті ясні?” (І.Франко); “Сніг лежав на дахах, на гілляк дерев, на огорожах. Чистою, незайманою явилась природа перед людьми.” (А.Хижняк). Тому дивним, незвичним, навіть кумедним буде здаватися таке речення: Акт являється документом, який ґрунтується на незаперечних доказах... (читач, замість того, щоб повністю зосередитися на змісті прочитаного, зупиниться на підкреслених словах, посміхнеться й подумає: “Мабуть, акти шахраям у снах являються”... Проте службовий документ менш за все розрахований на те, щоб розважати його читачів). Немотивований добір слова є часто результатом квапливості, намагання нашвидкуруч, похапцем укласти документ, не завдаючи собі зайвого клопоту пошуками потрібного слова. Скільки разів, наприклад, доводиться зустрічати вислів підписка на газети, журнали, в той час як по – українському це передплата, а підписку – письмове зобов’язання про щось – дають про невиїзд та ін. Чим вища загальна й мовна культура службової особи, тим меншим стає для неї “діапазон” вибору слова: для такої людини між словами повістка і порядок (денний) вибору нема; це два різних слова, яких не можна замінити одне одним: повістка – 1) коротке письмове повідомлення про щось; 2) попереджувальний сигнал (на залізниці); порядок денний – перелік питань, які обговорюються на зборах, засіданні, нараді. Чуття мови у такої освіченої людини вестиме її все ближче до того єдиного слова, яке в цьому контексті якнайточніше передаватиме потрібний відтінок думки; усі інші варіанти будуть здаватися їй недосконалими або просто неграмотними. Якщо, скажімо, для людини, яка не дуже глибоко знає українську мову, слова напрям і напрямок абсолютно тотожні, то для людини, яка досконало оволоділа нормами української літературної мови, це не зовсім тотожні слова: так, коли йдеться про шлях розвитку чогось, про ідейне спрямування, про якусь течію в суспільному чи літературному розвитку, – вживається лише слово напрям (так само у військових документах, у картографуванні тощо). Коли ж ідеться про переміщення у просторі (фізичний рух) – тоді напрямок (він пішов у напрямку до вашої вулиці). Висока мовна культура досягається не одразу; не можна протягом короткого часу досконало опанувати всі тонкощі вибору слова. Починати треба від найпростішого, найочевиднішого – насамперед потрібно навчитись орієнтуватися в лексичному багатстві мови.
|
