I) Ти гориш в зеленолистих арках

в кришталевих крапельках роси,

у садах, у скверах, тихих парках —

всюди ти, велична володарка

юності, кохання і краси.

Виконується пісня «Троянда» композитора А. Горчинського.

Учень. Пізнього літа хлібороби виходять на жнива. По золотистому пшеничному полю пливе комбайн. Сиплеться у кузов машини добірна пшениця — вінець невтомної цілорічної праці хлібороба. Ні з чим не зрівняти запах і смак хліба, пшеничного короваю із золотисто-рум’яною шкуринкою. Низько вклонимося тим людям, які своєю працею самовідданою уквітчують землю, доглядають її, вирощують високі врожаї.

На сцену виходить Природа в українському костюмі, у руках — вишитий рушник з короваєм, прикрашеним калиною і червоною стрічкою.

Природа (звертаючись до учасників композиції). Ось вам дарунок від наших хліборобів, їжте на здоров’я цей сонячний золотий коровай та не забувайте, що в кожній крихті його — тепло людської душі, багатоденна клопітка праця!

Жнива. Вусаті колоски густі

Струмує спека в сонячній імлі,

про щось перемовляються статечно,

йде боротьба за хліб святий, великий,

вклоняються сусіду-вітру ґречно,

щоб коровай рум’яний, сонцеликий

що котить полем хвилі золоті.

мав завжди красне місце на столі.

Флора. А хіба можна уявити хлібне поле без його супутників: волошки, маку, ромашки?

Учень. У народі кажуть: «Очі сині, як волошки в житі». Неповторна барва, своєрідна краса цієї квітки постає в народних уявленнях насамперед на тлі житнього лану і від нього невід’ємна.

Волошка — символ краси, вроди, мрії про щастя, про вірну і взаємну любов. Існує чудова легенда древніх римлян про цю квітку. Красивий юнак Ціан (латиною — синій) так захопився ніжними польовими квітами, що весь час те й робив, що плів з них вінки і гірлянди. Прикрашений волошками хлопець блукав ланами і ніяк не міг залишити їх, допоки його погляд перетинався з голубими оченятами волошок. Аж якось Флора, в яку був закоханий Ціан, знайшла юнака мертвим. Тоді Флора перетворила його у красиву волошку і люди назвали ці квіти Ціанус.

Учениця. Неповторна краса, рідкісне видовище природи, коли мак цвіте. Рослина ця відома із сивої давнини.

Існує багато легенд щодо походження цієї рослини. То мак виникає з крові убитої людини, то — з крові дракона. Вважалося також, що квітка червоного маку постала як символ поєдинку любові та ненависті: червоні пелюстки — це любов, чорна серцевина — ненависть. У нашого народу колись побутували легенди про те, як українські дівчата-полонянки обпоювали маковими настоянками ординців, ті засинали, а полонянки втікали.

Учень. Мак і волошки в українському віночку з’являються лише в XVI–XVII ст. То були часи боротьби українського народу за свою незалежність. Кожна родина когось втратила у тій боротьбі і розцвіла пролита кров маковою квіткою у віночку. Квіти маку в українців — символ печалі й туги, волошки — символ прозріння.

Учень. Скромну, милу і чисту ромашку вплели люди у традиційний український віночок, коли переконалися, що вона приносить не лише здоров’я, а й доброту та ніжність, заспокоює серце.

Учениця. Мальовниче диво дарує нам природа, коли цвіте льон. Наче озеро блакитне, зорові не ввібрати його безмежної синяви. Здавна в українців лляна біла пряжа — символ дівчини, а тонка пряжа — символ дівочої витонченості. Тому бути умілою майстринею лляного прядива і ткацтва вважалося не тільки традиційним обов’язком, а й ознакою честі кожної дівчини, доброї господині. Особливе місце серед корисних рослин займає льон у народних веснянках, засівалках. У багатьох українських синів голубі, як льон, очі.

Виконується пісня «А льон цвіте синьо-синьо».

Учень. Та приходить журлива пора прощання з літечком. Чарівниця-осінь розвішує на гілках дерев золоті дукати багряного листя. А в кришталево-прозорому небі вже курличуть журавлі. Природа на прощальний бенкет одягає своє невимовно красиве вбрання, милуючи зір грою казкових барв.

Звучить мелодія Й. Штрауса «Казки Віденського лісу».

Учень.

Ти — в осінньому лісі. Отож роздивись

В золотистих косинках берізки стоять,

в день погожий на барви казкові:

мов дівчата зійшлися у коло;

кучеряві дуби в височінь піднялись

пурпуровими кронами клени горять,

і ведуть таємничу розмову.

розпаливши багаття довкола.

Ось калина рубінами грон пломенитьвся

в промінні осіннього сонця,

і безхмарного неба блакить

заглядає крізь крони в віконця.

Учень. Так, прекрасна калина в осінньому лісі, немов заквітчана дівчина. А без верби та калини нема й України.

Учениця. Калина — символ неньки-України. У народі живуть легенди про сміливих дівчат, які заводили у непрохідні хащі загони завойовників, прирікаючи їх на загибель. Саме з крові цих самовідданих патріоток ніби і зросли калинові кущі. Найчастіше з калиною у цвіту порівнюють дівчину, бо «дівчина, як у лузі калина. Згадаймо у Т. Шевченка:

Зацвіла в долині

Червона калина.

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

Учениця. Тече вода з-під явора, Пишається калинонька,

Яром на долину, Явір молодіє,