МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

Дрібна війна на угодницькому промислі та дрібні козацькі напади здійснювалися за прихильної нейтральності і навіть заохочувалися місцевою адміністрацією, яка також мала від цього зиск, оподатковуючи військову здобич. Згодом такі дії переросли у справжні військові походи проти татар, що були організовані представниками місцевої адміністрації.

Так, 1493 року під приводом помсти за татарський напад на Черкаси черкаський староста князь Богдан Глинський здійснив напад на новозбудовану татарами і турками Очаківську фортецю, яку було взято й зруйновано. Здобич, отримана тут, становила 30 тисяч алтинів грошей та 64 полонених. Тоді ж пограбовано і московського посла Суботу, що їхав до Криму. Те, що цей напад був здійснений не урядовими силами Литовської держави, підтверджується листом-скаргою кримського хана Менглі-Гірея до литовського князя Олександра, де винними в інциденті хан називає черкаськихкозаків. Узимку 1502—1503 років згадується похід київських і черкаських козаків човнами по Дніпру, коли біля тягинського перевозу було погромлено татарський військовий ескорт. У подальші роки такі походи човнами на татар почали так турбувати Кримське ханство, що хан розпорядився перегородити Дніпро ланцюгами. 1516 року відбувся похід хмельницького старости Предслава Лянцкоронського під Очаків, який проводився спільно силами польських урядових загонів та добровольцями з порубіжних жителів. Результатом цього походу став бій з татарами Білгородської орди та захоплення у вигляді здобичі великих отар овець у пониззі Дністра. Отже, військово-розбійничий промисел у порубіжних землях процвітав не лише серед татар, а й серед українського населення. Він утягував представників усіх верств суспільства, формуючи з місцевих мешканців середовищепрофесійних вояків, для яких війна стала стихією.

Про те, що саме отримання військової здобичі було самоціллю таких людей, свідчить той факт, що вони виявляли неабияку зацікавленість у провокуванні татарських набігів, щоб потім погромити татарські загони, і не тоді, коли татари йшли у напад «порожняком», а тоді, як поверталися, обтяжені здобиччю. Ця здобич забиралася і віддавалася власникам тільки за певний викуп або навіть присвоювалася собі. Це було набагато легше, ніж іти у власний набіг на татар^[7].

Уходницькі промисли та військово-розбійницькі експедиції були важливим джерелом доходів населення порубіжних земель і забезпечували досить високий рівень життя. Це стало значним стимулом для колонізації та освоєння прикордонних земель вихідцями з інших регіонів. Саме цим пояснюється іпарадоксальне на перший погляд становище: «Скільки не докладали татари енергії до наповнення своїх ринків живим товаром, Україна не знедолювалася… Люди все йшли на Україну, змішувалися зі старим її населенням, зливалися з ним у благодатних умовах в один здоровий, міцний, енергійний український тип» ^[8].

Масове переселення у степи[ред. • ред. код]

Посилення феодально-кріпосницького гноблення в західних та північних українських землях (особливо внаслідок укладення Люблінської унії 1569 року, завдяки чому утворилася об'єднана польсько-литовська держава Річ Посполита, а українські землі перейшли під владу польської корони) і релігійнихутисків православних через наступ на Україну католицизму, провідником якого була польська влада, змушували українське населення вирушати на пошуки кращої долі та вільного життя. Очевидно, рух на порубіжні території мав масовий характер. Свідченням цього є рядки з вірша польського поета-шляхтича П. Збилітовського:

Нива моя батьківська неорана лежить.
Бо й останній хлоп від неволі біжить ^[9].

Таке масове переселення і втечі у передстепові краї пояснюються й тогочасними уявленнями поневоленого люду про життя на порубіжних територіях.Козацьке життя здавалося ідеалом, і що важче було його досягнути, тим краще воно виглядало. У пам'ятках народної української поезії, зокрема, можна знайти таке протиставлення козацької волі кріпацьким порядкам:

Зараз тая серед рая слобода засіла,

Там тишина, вся старшина, не має к їм діла;
Там сипуга, війт-п'янюга, вже не докучає,
І в підводу там ізроду ніхто не хапає.
Всі подубли, що їх скубли, сільськії нахали
Подеречі, колотнечі всі уже пропали.
Утік кураж, здирства нема ж, пропали всі драчі,

Щезло лихо, живуть, не дають подачі… ^[10].

Але життя тут було зовсім не райським. Заселяючи прикордонні території на свій страх і ризик, населення практично не могло розраховувати на захист з боку влади і змушене було власними силами відвойовувати собі право на життя і не стільки плугом, скільки зброєю освоювати степи. Таким чином, на окраїнних землях почала концентруватися специфічна людність, з якої згодом склалася значна верства населення. До того ж специфічні умови прикордоння сприяли не лише кількісному зростанню населення, а й формуванню нового складу людності, з особливим типом характеру та взаємовідносин. У ній зосереджувався «вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух сваволі і непослушенства… ці люди виглядали скоріше як свавільні розбишаки, ніж звичайні звіролови і риболови. Їх боялися і стереглися» ^[11]. Ці слова, написані українським істориком Дмитром Івановичем Дорошенком, якщо не брати до уваги суто української специфіки, можуть характеризувати й інші подібні спільноти, хоча б тих самихбуканьєрів Карибського моря. До козацтва приставали і шукачі пригод та здобичі шляхетного стану, що також згодом позначилося на психології цієї верстви, що формувалася.

Відносини з офіційною владою[ред. • ред. код]

Зростання чисельності козацтва й поширення його способу життя не могло не відбитися на його взаєминах з офіційною владою. Слід зауважити, що ці взаємини розвивалися в контексті міжнародних відносин Польщі та Литви, а згодом Речі Посполитої з Кримським ханством. Урешті й сама козацька проблема постала перед владою внаслідок звернень до неї з боку татарських властей (перші згадки про українське козацтво). У численних зверненнях татарських ханів до державних структур Литовського князівства містилися скарги на пограбування торговельних караванів, напади на міста-фортеці та вимоги покарати козаків. Але часто на такі закиди уряди Литви і Польщі відгукувалися відписками такого змісту: «Набіги здійснюють люди, які не мають постійних осель і живуть у степах як дикі звірі, живляться з грабунку, нічиїй владі не підлягають, і через те нелегко ловити таких людей і карати» або: «то купа людей з різних народів, які ходять самопас, не мають постійного прибутку, ані певних законів, ані якоїсь влади над собою» ^[12]. Така сама ситуація спостерігається й у ставленні офіційної влади Франції, Англії та Голландії щодо нападів флібустьєрів на іспанські кораблі та володіння, коли вона відхрещувалась від піратських нападів. Те саме було і у Великому Новгороді, де представники влади заявляли, що ушкуйники діють без «слова новгородського».

Така офіційна урядова позиція цілком зрозуміла. Коли для відкритого протистояння з об'єктом експансії ще не було достатньо сил, а потреби політико-економічного характеру диктували необхідність такої експансії, держава, як правило, крізь пальці дивилася на дії промислово-розбійницьких угруповань, що діяли у потрібному їм напрямі, тим більш що деякі представники влади мали з цього зиск.

Але у такого політичного курсу існував й інший бік медалі. У той час козацтво (як і інші подібні угруповання у світі) було радше стихійною, неконтрольованою силою, ніж організованою структурою, хоча старости порубіжних міст почали частково використовувати козаків для оборони міст-фортець уже на початку XVI століття.

Козацтво як неконтрольована військова сила[ред. • ред. код]

У переважній більшості випадків козаки діяли на власний розсуд, що досить часто суперечило зобов'язанням литовських князів та татарських ординців, «підставляючи» литовську владу і накликаючи тим самим на неї всілякі неприємності з боку Криму і Туреччини. Козаки як неконтрольована стихійна військова сила, яку панівні кола Литовського князівства вважали дестабілізуючим, руйнівним чинником як внутрішнього життя держави, так і зовнішньополітичних відносин, не лише привертали до себе увагу владних структур, а й спонукали до намагання приборкати їхню енергію, спрямувати її в річище загальнодержавних інтересів. Таке прагнення стало передумовою організаційного формування козацтва.

 

 

Зміцнення Кримського ханства[ред. • ред. код]

Другим важливим чинником, що зумовлював необхідність формування козацької організації, було значне зміцнення Кримського ханства та посилення його агресивних домагань стосовно інших держав. Особливо відчутною загроза Кримського ханства стала починаючи з кінця XV століття внаслідок підтримки його агресивних поривань та загарбницьких намірів зміцнілою Османською імперією, яка намагалася консолідувати мусульманський світ для боротьби проти християнства. Під впливом кримської агресії формувалося й саме козацтво з його чітко вираженим військовим спрямуванням. Це, власне, стало запорукою організаційного його формування, а згодом започаткувало відокремлення його від інших станів суспільства та набуття ним певного соціального статусу. Існувала необхідність мати в особі козаків надійних, організованих, навчених вояків, для того щоб досягти подвійної мети: забезпечити охорону південних кордонів держави та підкорити вільну і незалежну козацьку силу, яка у будь-який момент могла вийти з-під контролю.

Організація козацтва

 

Остафій (Єстафій) Дашкевич

Важливу роль в організації козацтва, його консолідації та перетворенні на організовану військову силу відігравали старости порубіжних міст, таких як Канів, Черкаси, Хмельник, Бар, Брацлав та інші. На старост цих міст, власне, й покладалися обов'язки щодо захисту південних кордонів держави. Особливо значна роль у залученні козацтва до цієї справи належала хмельникському та барському старостам П. Лянцкоронському та Б. Претвичу, а також черкаським старостам С. Полозовичу, Є. Дашкевичу та іншим.

Як уже зазначалося, військові формування, які очолювалися керівниками місцевої адміністрації, неодноразово здійснювали воєнні експедиції у пониззя Дніпра, у південні райони степу і навіть на територію Кримського ханства. Саме під час цих походів почала формуватися військова козацька організація, структура її управління, у тому числі й цивільним життям. Як вважав Дмитро Дорошенко, серед інших старост «найбільш вславився черкаський староста Є. Дашкевич й придбав собі ім'я першого провідника й організатора козаччини» ^[13]. Саме Дашкевич 1513 року організував за допомогою козаків оборону Черкас від татарського нападу, очолюваного кримським ханом Саадат-Гіреєм. Через два роки у литовському сеймі він подав проект захисту кордонів Великого князівства Литовського від татарських вторгнень, у якому зазначав необхідність будівництва на одному з малодоступних дніпровських островів фортеці, гарнізон якої складався б з 2 тисяч козаків, які мали на човнах патрулювати Дніпро, перешкоджаючи татарам переправлятися через нього. Однак ця пропозиція, хоч і схвально сприйнята, не була реалізована. Та й сама участь козаків у сутичках із татарами призводила до того, що на «чільне місце висувався збройний контекст, зафарбований шляхетним ореолом боротьби за спокій і благо своєї землі» ^[14].

Проте організаційне формування козацтва не було заслугою лише адміністративної діяльності держави чи окремих урядовців. Провідну роль у цьому процесі відігравала ініціатива знизу. Інакше й сам термін «козацтво» втратив би свій основний зміст — «спільнота вільних вояків». Це був свого роду конгломерат, куди входили вихідці з усіх станів населення, у тому числі і зі шляхетного. Тому необхідно було знаходити певний компроміс між цими людьми, який був можливий лише на общинних засадах. На це змушена була зважати і влада, навіть прагнучи поставити козацтво під свій контроль.

Отже, можна стверджувати, що в порубіжних землях відбувалися два протилежно спрямовані процеси: бажання і змога значної частини населення жити та здобувати собі засоби існування незалежно від державної влади та не приймаючи існуючі соціально-економічні відносини, з одного боку, і прагнення державної адміністрації встановити якомога ширше панування над усіма сферами місцевого життя — з іншого. Останнє виявлялося насамперед воподаткуванні здобичі козаків-уходників, а також у залученні козацтва до виконання оборонних функцій на користь держави.

Будівництво січей

Така ситуація зумовила подальший розвиток козацької організації. На наступ влади на свої соціально-економічні інтереси частина козацтва відповіла облаштуванням стаціонарних баз — «городків», або січей, які знаходилися на території, що не підпадала під юрисдикцію польської та литовської влади. Це були укріплення, які досить часто розташовувалися поблизу татарських улусів. У будівництві таких дерев'яних фортець для козаків було принаймні три переваги:

· Можливість відбитися від татарського нападу, не шукаючи притулку у державних замках, до яких ще треба було дістатися.

· Наближеність до татарських кочовищ давала можливість здійснювати раптові ефективні набіги на татарські кочовища і, відповідно, швидше знаходити укриття під переслідування. Недарма побудова «січей» спричиняла незадоволення кримської влади і відповідні скарги литовській адміністрації, зокрема скарга хана Сагіб-Гірея Сигізмунду І, де зазначалося: «Приходять до нас черкаські й канівські козаки, стають над улусами нашими на Дніпрі і шкоду завдають нашим людям» ^[15].

• І нарешті побудова укріплень передбачала можливість постійного помешкання в них, а отже, саме тут могла зберігатися здобич, отримана чи топромислами, чи то військовим шляхом, аби її можна було приховати від пильного та жадібного ока прикордонної влади (принаймні значну частину такої здобичі). Поява постійних козацьких поселень за межами Литовської держави є свідченням поділу козацтва на дві частини, які дедалі відокремлювалися одна від одної починаючи з першої половини XVI століття. Та частина козацтва, яка мешкала на території, що контролювалася державною владою, називалася городовим козацтвом і проживала здебільшого у містах України. А ті, що мешкали у пониззі Дніпра, куди влада держави не поширювалася, називалися низовими, або запорозькими. Якщо перші згодом сформували окремий стан населення, то другі утворили за порогами Дніпра вільну військову спільноту. Низові козаки, відокремившись від городових, чітко відрізняли себе від останніх і неодноразово скаржилися на те, що городових козаків влада також називала Військом Запорозьким. Перша згадка про козацьке поселення за Дніпровськими порогами датується 30-ми роками XVI століття. У ній розповідається про залогу на Коші, озброєну гарматами, здобутими у турецьких фортецях та відбитими у татар, що охороняла човни уходників. Ця залога налічувала кілька сотень людей. Дослідники вважають цей кіш саме Запорозькою Січчю^.Слово «кіш» має татарське походження і означає військову ставку, місцезнаходження вождя. Отже, у цьому повідомленні вже йдеться про військове об'єднання, очолюване командиром, та побудову запорозькими козаками укріпленої бази — Запорозької Січі.

Утворення вільного запорізького козацтва[ред. • ред. код]

Таким чином, уже в першій половині XVI століття за Дніпровськими порогами утворилася вільна запорозька спільнота, майже класичного зразка, оскільки вона повністю не залежала від офіційної влади, перебуваючи на непідконтрольній державі території, і відзначалася військово-промисловим характером діяльності..

 

Козацька символіка

 

Оскільки Військо Запорізьке мало добре упорядкований державний апарат,то важливим складником їхньої ідеології стала символіка.Кожна з козацьких клейнод унікальна, адже мала своє призначення, символізувала певну гілку влади на Запорозькій Січі.

Герб Війська Запорізького – постать козака, озброєного мушкетом і шаблею — виник приблизно в другій половині XVI ст. Узаконив його Стефан Баторій у 1578 р. Цей герб вперше зображено на печатці Війська Запорозького в 1595 р. за гетьманування Григорія Лободи. Упродовж існування козацтва цей символ залишався незмінним. Він зображався на головних печатках Війська Запорозького та Гетьманщини, на прапорах, портретах, іконах, у рукописах, друкованих виданнях.

Корогва – прапор Війська Запорозького, найбільша святиня козацтва. Шили її з найдорожчих тканин та оздоблювали вишивкою і гаптуванням. Найчастіше золотом вишивали образ Покрови Пресвятої Богородиці – заступниці козацтва, або козака з шаблею та мушкетом, траплялися також образи святих. Історичний герб корогви — маливове тло з білим хрестом. В нижній частині герба шляхетські роди зображували свої ініціали (у Вишневецьких це були зірка і півмісяць). Після загибелі легендарного Байди козаки продовжували використовувати його прапор. З часом зірка і півмісяць відпали, лишився білий хрест на малиновому тлі. Козацькі прапори були також блакитного, жовтого, жовто – блакитного, малинового, червоного й чорного кольорів, на яких відбивались родові знаки тих гетьманів, які були при владі. Корогва – прапор Війська Запорозького, найбільша святиня козацтва. військова відзнака влади гетьмана України, кошового отамана Запорозької Січі, полковника, сотника; зберігалася у хорунжого.

 

 

 

 

Булава - найважливішоюознакоювладишового отамана. Це була палиця з горіхового дерева довжиною 50 – 70 см. зі срібною чи визолоченою кулею на кінці. Вона завжди розкішно оздоблювалась коштовним камінням. Курінні ж отамани носили жезли-пірначі — різновид булави, металева головка з гострими виступами, насадженими на держало.

 

 

Бунчук — це древко завдовжки 2 – 2,5 метри із золотою кулею, на якій було підвішено кінське волосся й червоні мотузки як символ гетьманської влади.Звичай ношення бунчука спочатку був у турків, потім цю традицію перейняли поляки, а тоді вже й українські гетьмани.

 

 

 

 

Печатка — символ влади судді. Нею скріплювались всі документи Війська Запорізького, виданіКошем універсали, привілеї, дипломатичне листування. На печатці був зображений герб — постать козака, озброєного мушкетом і шаблею.

 

 

 

Каламар – символом влади військового писаря. У козацьких канцеляріях чорнильниці-каламари мали найрізноманітніші форми й були, як правило, мистецькими витворами народних умільців. Виготовлялися вони з металу (бронза, срібло), скла або кераміки.

 

 

 

 

Литаври –відзнака довбиша. Без ударів довбиша в литаври не можна було скликати січову раду.

 

 

Козацька символіка мала велике значення й була унікальною, тож недаремно точилася боротьба за клейноди Богдана Хмельницького: якщо без верби й калини нема України, то без атрибутів козацької символіки немає й самого козацтва.

Символи-відзнаки державної і військової влади називалися клейноди. До них належали гетьманська булава, бунчук, стяг, печать, пернач, корогви, литаври, значки, бубни, тростинки

 

(Іноді з символ гетьманської влади також слугувала комишина – палиця з очерету.)Курінні ж отамани носили жезли-пірначі (шестопери) — різновид булави, металева головка з гострими виступами, насадженими на держало.

 

Ключове місце у козацькому житті посідала зброя, з якою козак не розставався навіть поза межами поля бою. Тому не дивно, що зброя козаків вважалася повноправним клейнодом і вшановувалась українським лицарством.
Українське козацтво збагатило вітчизну та світову військову практику самобутнім, унікальним озброєнням. Як і для усіх армій тогочасного світу, передове місце посідала холодна зброя, застосування якої передовсім було зумовлено недосконалістю вогнепальної зброї. На озброєнні у козаків були чекани, списи, ножі, кинджали. На початкових етапах визвольної війни шабля, що була символом волі та бойового побратимства і разом з тим, найефективнішою на той час зброєю була основним типом озброєння козаків.
Не менш важливу роль в озброєнні козаків відігравав спис, який використовувався як піхотою, так і кіннотою. Простота конструкції та технології виготовлення, можливість вражати ворога на відстані робили його дуже популярним видом зброї не тільки серед козацтва, а й серед повсталих селян. Козаки використовували спис і в індивідуальних зіткненнях, але найчастіше – під час атаки у зімкнутому кінному строю.

 

Чекан – ударна зброя у вигляді гострокінцевого молотка на короткому ратищі застосовувався для пробивання панцира. Володіння ним вимагало неабиякої вправності та швидкості рухів, тому він зустрічається рідко і вийшов з ужитку в другій половині XVII ст. Також на озброєнні окремих козаків були турецькі ятагани та керначі – ударна зброя на короткому ратищі з голівкою, що складалася з 6-7 загострених пластин – кер.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. козаками починає широко застосовуватись вогнепальна зброя. Широко застосовувались самопали, аркебузи, мушкети, пістолі та рушниці. Як і холодна зброя, вогнепальна зброя у козаків також була в основному трофейною. Використовувалися важкі турецькі рушниці з масивними нарізними стволами і кремінно-ударними замками іспанського типу, а поряд із ними – стройові армійські рушниці різних країн з кремінно-ударними замками французького батарейного типу і навіть легкі мисливські.

Слід згадати про ще один вид озброєння козаків – лук, який мало чим поступався в ефективності вогнепальній зброї, вигідно відрізняючись від неї скорострільністю і надійністю. Добрий лук в ті часи майже не поступався в далекобійності рушницям, не кажучи про влучність.
Бойовому мистецтву козаків міг позаздрити будь-хто. Відомо, що козацькі «Чайки» і «Дуби» декілька сторіч наводили страх на флот Османа Туреччини. Французький інженер Ґійом Боплан, який у XVII столітті перебував на польській службі і займався будівництвом фортець в Україні писав: Човни козацькі, маючи з кожного боку по 10-15 весел, плавають на веслах швидше за турецькі галери… Помічають же ворожий корабель чи галеру швидше, ніж турки помітять їх човни…Використовувати досвід козаків намагалася і імперська Росія.
Ще один цікавий факт: попри розповсюджену сьогодні думку, що «Українці не відали, що таке люлька й тютюн, аж поки російський цар Петро Перший не завіз це в Україну», насправді люлька відома в Україні із XVII століття. Очевидно, козаки «познайомилися» з нею під час походів Чорним морем до берегів Туреччини, до Стамбула. Це підтверджує етимологія, адже тютюн, люлька — слова тюркського походження. Нині чи не в кожному українському музеї ми можемо побачити люльки з тих давніх часів, знайдені археологами. Тут варто згадати гетьмана Сагайдачного, що «проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний».

Ми, українці, пройняті духом козацтва. Українська символіка є відображенням української національної ідеї, в ній залишили слід незабутні сторінки нашої історії, нашої культури. Велика частина предковічної нації українського народу збережена на козацьких гербах і прапорах, що й нині слугують державницькими символами нашої країни. Навіть сучасна субкультура багато в чому несе в собі прояви козацької епохи: це молоді юнаки зі схожими «оселедцями», які колись носили козаки, дівчата та хлопці у вишиванках, виконаних як у класичних кольорах, так і в модернізованих, наслідуючи своїх пращурів, навіть татуювання, тематичні малюнки на одязі і предметах.

Варто бодай згадати про Бойовий гопак — українське бойове мистецтво, відтворене на основі елементів традиційного козацького бою, що збереглися в народних танцях та власного досвіду дослідника бойових мистецтв львів'янина Володимира Пилата. Сьогодні Бойовий Гопак виходить за межі звичайних уявлень про вид спорту чи бойове мистецтво. Бойовий Гопак — це потужний молодіжний рух, що захоплює і об’єднує Українців в усьому світі, незалежно від суспільного стану чи рівня достатку, належності до політичних партій чи віросповідання. Не слід забувати й масові вшанування пам’яті козаків(«Козацькі забави, де відбуваються змагання юних козачат)», відтворення відомих їх боїв(козацький табір «Берестечко-2013», присвячений битві під Берестечком 1651 року), щорічні святкування Дня Українського козацтва(14 жовтня в день свята Покрови Пречистої Богородиці).

Висновок:

Козацька символіка мала велике значення й була унікальною, тож недаремно точилася боротьба за клейноди Богдана Хмельницького: якщо без верби й калини нема України, то без атрибутів козацької символіки немає й самого козацтва.

Список використаних джерел: 1.Д.Яворницький "Історія запоріьких козаків"

2.М.Грушевський " Історія України - Русі"

3.С.Кульчицький "Історія Украни"

4.Вікіпедія

Рисунок 3.8 – Паливна характеристика усталеного руху автомобіля

Таблиця 3.7 - Розрахунки паливної характеристики усталеного руху автомобіля

 

Показник	Числове значення
, рад/с
	0,33	0,42	0,50	0,58	0,67	0,75	0,83	0,92	1,00
, кВт	84,90	110,90	137,00	162,50	186,40	207,80	226,00	240,10	249,10
	1,021	0,989	0,970	0,959	0,954	0,958	0,966	0,982	1,000
	м/с	8,33	10,42	12,5	14,59	16,67	18,75	20,84	22,92
км/ год	29,99	37,51	45,00	52,52	60,01	67,50	75,02	82,51	90,00
, Н	239,76	374,63	539,47	734,28	959,06	1213,81	1498,53	1813,22	2157,88
,кВт	49,66	63,82	79,04	95,68	113,84	133,79	155,86	180,10	206,83
	0,585	0,575	0,577	0,589	0,611	0,644	0,690	0,750	0,830
	0,958	0,963	0,962	0,956	0,947	0,934	0,919	0,908	0,911
,s w:ascii="Cambria Math" w:h-ansi="Cambria Math"/><wx:font wx:val="Cambria Math"/><w:i/><w:sz w:val="28"/><w:sz-cs w:val="28"/><w:lang w:val="RU"/></w:rPr><m:t>РєРј</m:t></m:r></m:oMath></m:oMathPara></w:p><w:sectPr wsp:rsidR="00000000"><w:pgSz w:w="12240" w:h="15840"/><w:pgMar w:top="850" w:right="850" w:bottom="850" w:left="1417" w:header="708" w:footer="708" w:gutter="0"/><w:cols w:space="720"/></w:sectPr></w:body></w:wordDocument>">	21,32	21,31	21,55	21,97	22,54	23,30	24,27	25,60	27,53

 

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

до виконання курсової роботи

з дисципліни «Економічний аналіз»

для студентів напрямів підготовки

6.030504 «Економіка підприємства»,

6.030508 «Фінанси і кредит»

денної, заочної та дистанційної форм навчання

Всі цитати, цифровий і фактичний матеріал та бібліографічні дані перевірено. Напис одиниць відповідає стандартам. Зауваження рецензента враховані.     Укладачі:   ______________ Турко М.О. ______________ Кононова О.Є. ______________ Кононова І.В.

До друку дозволяю на основі Положення про порядок підготовки матеріалів призначених для відкритого опублікування. Проректор Верхоглядова Н.І. ____________________________ (підпис, дата, печатка)   Затверджено на засіданні кафедри обліку, економіки і управління персоналом підприємства ПДАБА Протокол № 1 від 01.09.2014 р. Зав. каф. Верхоглядова Н.І. ____________________________ (підпис зав. кафедри)   Затверджено на засіданні Президії методичної ради ПДАБА Протокол № 1 (99) від 10.09.2014 р.

 

Дніпропетровськ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

 

 

Державний вищий навчальний ЗАклад

«ПРИДНІПРОВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ

БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ»

 

 

Кафедра обліку, економіки і управління

персоналом підприємства