Критерії визначення сильної держави

осмислити поняття "сильна" і "слабка" держава пише В. Спиридонова [1]. Адже в умовах глобалізації не досить брати до уваги лише незалежність країни: нині активізувалися два виміри сильної і слабкої держави - внутрішній і зовнішній.

Моделі поведінки держав в умовах глобалізації різні. М. Лебедєва, наприклад, розглядає три можливі типи їх поведінки в сучасних умовах: пасивна позиція; намагання ізолюватися; спільна діяльність держав і недержавних організацій з творення нової політичної структури світу постіндустріальної доби [2]. Вибір типу поведінки залежить не лише від окремої держави. За певних обставин він може бути вимушеним. О. Панарін твердить, що на Сході політичні нації з їх спільними економічними, політико-правовими, інформаційно-освітніми просторами зруйновано [3]. Вчений вважає, що існує реальна загроза втрати соціокультурного суверенітету, а не лише економічного [4]. Отже, ознакою сильної держави є її спроможність захистити суверенітет в умовах глобалізації.

Сильна авторитарна радянська держава була незалежною і від внутрішнього, і від зовнішнього середовища. США, наприклад, сьогодні є державою не лише незалежною від зовнішнього середовища, а й такою, що це середовище формує за допомогою не тільки економічного впливу, але й ідеологічного, культурного тощо.

Ю. Аверін відзначає, що "придушення зовнішнього середовища", тобто формування його винятково у відповідності до власних інтересів, за своїм зразком і подобою, потребує величезних ресурсів. Зараз стратегію "придушення зовнішнього середовища" проводить блок Західної Європи та США. Пригнітивши "найближче зовнішнє середовище" - на Американському континенті, США перейшли до такої ж стратегії відносно решти світу. Ця стратегія реалізується переважно воєнними та економічними засобами. Основний принцип - проголошення своїх норм державного устрою цивілізованими - відомий ще з часів Римської республіки [5].

На думку Ю. Аверіна, для того, щоб проводити стратегію "придушення зовнішнього середовища", необхідна гранична концентрація політичної і економічної влади, "жорстка" ієрархічна структура, неухильне виконання владних рішень. Повністю це досягається тільки в рамках тоталітарної державної організації [7].

Але ж США не є тоталітарною державою! Отже, необхідно відмовитися від стереотипу, згідно з яким тоталітарна, авторитарна держава є сильною, а демократична, в якій існує політичний плюралізм, - слабкою. Так само не можна вважати, без врахування конкретних особливостей, федеративну державу слабкою, а унітарну - сильною. Протягом всього ХХ століття в США, демократичній федеративній державі, посилювалася президентська влада. Сприяли цьому депресія 20 - 30-х років, світові війни, економічні кризи. Такі фактори зумовили посилення виконавчої гілки влади і збільшення повноважень президента. Ще одним фактором, що сприяє формуванню сильної влади в США, є двопартійна система, маятникова зміна влади.

Канадський вчений Леслі А. Пал прискіпливо вивчає "слабкість" і "силу" своєї держави. "Твердження про "слабку" канадську державу правильне, - пише, зокрема, він, - якщо дивитися на неї очима адміністраторів і підкреслювати важливість парламентаризму та федералізму як визначальних інституційних особливостей. Однак якщо глянути на державу очима громадян і взяти до уваги деякі потенційні інституційні переваги, то цей блідий портрет треба змінити" [8]. Леслі А.Пал називає кілька інституційних противаг слабкостям, властивим парламентаризму й федералізму [9]. По-перше, ще Конституція 1867 року передбачила сильний центральний уряд та відносно слабкі провінційні уряди. По-друге, Хартія прав і свобод тамує політичні чвари. По-третє, "слабкість" парламентаризму врівноважується партійною системою. Одна з особливостей канадської партійної системи полягає в тому, що вона забезпечує формування урядів на тривалий термін діяльності. По-четверте, близькість США завжди була прихованою силою, що позначалась на подіях в Канаді. Централізація економічної політики відбувалась під впливом Угоди про вільну торгівлю [10].

В. Спиридонова зазначає, що сучасні західні дослідники розрізняють сильну і слабку державу на основі двох взаємопов'язаних критеріїв: міри її внутрішньої структурованості та міри її автономії відносно середовища, перш за все - громадянського суспільства. За цими критеріями США, наприклад, вважається слабкою державою, а Франція розглядається як певний еталон сильної держави. Ознаками слабкої держави називають також фрагментацію та дисперсію влади й авторитету. В США внутрішня структура держави відзначається великою децентралізацією, пов'язаною з федералізмом [11].

Леслі А. Пал пропонує розглядати проблему сили і слабкості "державної традиції" крізь призму особливостей взаємодії учасників політичного процесу. Він вважає: якщо влада і держава слабкі, то можна сподіватися, що держава та її органи у всіх політичних секторах будуть "лише реагувати" на події, їх вплив буде слабким. Це може означати переважання суспільства в політичному процесі. Зацікавлені асоціації матимуть вирішальний вплив на формування політики. Якщо ж держава міцна, то вона може домінувати над інтересами суспільства [12].

Коулмен і Скогстад, оцінюючи взаємовідносини держави і суспільства, використовують змінні величини, якими є ступінь самостійності та концентрація влади серед державних агентств і ступінь концентрації або координації інтересів суспільства. Вчені виділяють кілька видів політичних мереж. Перша - плюралістична. Особливістю її єслабкість держави і зацікавлених асоціацій. У випадку плюралізму тисків державне агентство зберігає певну самостійність, але опиняється перед низкою некоординованих груп, що вимагають уваги до себе. Якщо сама державна влада роззосереджена, то це може породити мережу плюралізму клієнтів. Державні агентства тоді потрапляють у залежність від зацікавлених асоціацій через брак інформації, необхідної для безпосередньої участі в політичному процесі.

Показником сильної держави є її здатність зберігати політичну стабільність в умовах модернізації. В. Спиридонова пише, що проблема збереження структурних характеристик влади, в тому числі й структури сильної держави, для успішної модернізації суспільства - центральна проблема сучасних європейських досліджень [15].

Модернізація, як свідчить досвід багатьох країн, може призвести до порушення політичної стабільності. С. Хантінгтон говорить, що коли темпи політичної модернізації занадто високі, розширення політичної участі випереджає темпи політичної інституціоналізації, то це може призвести до порушення політичної стабільності і навіть до її деградації. На його думку, в цих умовах для запобігання хаосу потрібна сильна авторитарна влада, яка б послідовно впроваджувала реформи, створила коаліцію реформаторських сил, враховувала фактор часу.

С. Хантінгтон, вивчаючи наслідки змін традиційних інститутів у процесі модернізації, дійшов висновку, що їх руйнування, як правило, спричиняє дестабілізацію політичних відносин, зростання соціальних конфліктів, створення, в деяких випадках, авторитарного режиму військового характеру. Тому він вважав, що потрібна, перш за все, стабілізація розвитку, а це можливо при сильній авторитарній державній владі. Політичний розвиток означає інституціоналізацію політичних організацій і процедур та їх стабільність. Політична модернізація, на думку С. Хантінгтона, означає, перш за все, послідовне, поетапне проведення реформ. Говорячи про авторитарну владу, вчений наголошує, що саме вона є коаліцією реформаторських сил, яка характеризується компетентністю політичного керівництва.

Дж. Придхам вважає, що кінцева мета в процесі консолідації досягається тоді, коли демократія глибоко укорінилась в країні і зміцниласьзавдяки еволюції політичної культури, яка може бути названа демократизацією цінностей. Відданість принципам демократії демонструється як з боку еліти, так і з боку всього населення [20].датність формувати єдину ідентичність, патріотизм, гордість за власну державу, використовувати такі форми колективної свідомості, як право, релігія, мораль для збереження стабільності, слід також зарахувати до критеріїв сильної держави. Н. Макіавеллі, наприклад, вважав, що якби релігії не було, то її слід було б вигадати - без неї політичній еліті важко управляти народом. Релігія включає базові цінності і норми, відносно яких в суспільстві існує згода. Норми санкціонують певну поведінку людей та контролюють її.

Не тільки релігія, але й соціальні утопії, месіанські теорії передбачають віру. Людина схильна вірити в краще, що й використовує влада в релігії, в політичних міфах. Основне завдання влади - сформувати ціннісний консенсус, визначити способи його досягнення. США вдалося сформувати такий консенсус в умовах політичного плюралізму, секуляризації.

Колективна свідомість, ціннісний консенсус сприяють інтеграції суспільства. Ця інтеграція є також ознакою сильної держави. Але, як вважають Ю. Фрідріхс та Я. Ягодзинський, інтеграція, яка виникає внаслідок переносу витрат на державу, має формальний характер: держава не породжує зв'язків індивідів один з одним. Довіра до державних інститутів залежить від сприйнятої здатності до досягнення результату [22]. На думку цих вчених, нині немає не тільки точного визначення різних понять інтеграції, але й, перш за все, моделі дій, які пов'язують інтеграцію зі стабільністю та функціонуванням систем [23]. Ю. Фрідріхс і Я. Ягодзинський розглядають три рівні інтеграції: мікро-, мезо- і мегарівень. Хоча погоджуються, що це спрощений підхід - в сучасних суспільствах належить виділяти багато мезорівнів, і, крім того, існує немало й наднаціональних рівнів - аж до рівня світового суспільства [24].