Цілі навчання іноземних мов

Визначення сутності методичної категорії “мета навчання ІМ” дає відповідь на запитання “З якою метою навчати іноземної мови? Який кінцевий результат ми хочемо досягти у процесі навчання?” Від правильної постановки мети залежить вся система навчання ІМ: її зміст, організація, вибір методів, прийомів, засобів навчання.

На формулювання мети навчання іноземних мов у загальноосвітніх навчальних закладах впливають два фактори: соціальне замовлення суспільства в галузі освіти і специфіка предмета “іноземна мова” (див. Розділ 1). Саме соціальні потреби суспільства визначають й вибір мов, які вивчаються у школі, й зміст тем, й виховну роботу в процесі навчання ІМ. Залежно від розуміння суспільством функцій іноземної мови та пріоритетів шкільної політики неодноразово змінювались цілі навчання ІМ: від загальноосвітніх, наприклад, розвитку логічного мислення під час панування перекладних методів у 18-19 століттях до практичних, а саме: навчання іншомовного спілкування наприкінці 20-го століття.

Сучасне українське суспільство розглядає іноземні мови як важливий засіб спілкування на міжкультурному рівні, як засіб взаємодії та взаєморозуміння представників різних культур, а основними напрямами оновлення змісту освіти проголошує особистісну орієнтацію навчання, пріоритет загальнолюдських і національних цінностей. В зв’язку з цим змінюються акценти у формулюванні стратегічної мети навчання ІМ. Вона трактується сьогодні значно ширше і не обмежується лише формуванням комунікативних умінь іншомовного спілкування у чотирьох видах мовленнєвої діяльності. У Державних Стандартах базової і повної середньої освіти у галузі “Мови і літератури” зазначається, що головна мета навчання ІМ у середній школі полягає у розвитку “здібності учнів використовувати іноземну мову як інструмент у діалозі культур і цивілізацій сучасного світу” [49, c.5]. Іншими словами, завдання школи – сформувати в учнів здатність і готовність до міжкультурної комунікації.

Розвиток здібності до міжкультурної комунікації передбачає, з одного боку, розвиток комунікативної компетенції школяра, тобто практичного оволодіння учнями мовленнєвими уміннями спілкування у говорінні, аудіюванні, читанні та письмі, а з іншого боку, розвиток психічних процесів учня (пам’ять, увага, інтелект і т.д.), його емоційної, мотиваційної сфери, певних особистісних якостей і вмінь, які дозволяють школяру здійснювати діалог культур [36, с.70-71]. До цих особистісних якостей Н.Д.Гальскова відносить такі характеристики: а) відкритість людини, тобто її свободу від стереотипів стосовно представників інших культур;

б) терпимість – толерантне ставлення до проявів чужого, незвичного;

в) готовність до спілкування – відсутність мовного бар’єру, страху і бажання використовувати ІМ як засіб спілкування кожного разу при зустрічі з носіями мови; г) здатність бачити спільні і відмінні риси у різних культурах і світосприйнятті, вміння співвідносити свою культуру з іншою і, як наслідок, адекватно взаємодіяти з партнером по спілкуванню [36, с.71].

Формулювання мети навчання ІМ як розвиток здібності до міжкультурної комунікації підкреслює її комплексний, інтегративний характер і свідчить про наявність в її змісті багатьох аспектів: соціально-прагматичного, загальноосвітнього, психологічного, педагогічного[121, с.86-90]. Багатоаспектність мети навчання ІМ дозволяє вести мову не про одну мету, а декілька цілей навчання ІМ. Традиційно у шкільних програмах з навчання ІМ висувають чотирі цілі: практичну (комунікативну), освітню, розвиваючу та виховну. При цьому основною, провідною метою вважається практична мета. Освітня, розвиваюча та виховна цілі реалізуються у процесі практичного оволодіння мовою[149, с. 5]. Треба наголосити, що усі цілі мають однаково важливе значення для формування особистості учня і можуть бути досягнуті лише у комплексі.

Розглянемо кожну мету навчання ІМ окремо.

Практична мета навчання ІМ.

Щоб навчити учнів спілкуватись на міжкультурному рівні, як цього вимагає час, недостатньо озброїти їх лише мовними знаннями з граматики, лексики чи орфографії і навчити учнів правильно вживати мовні засоби у мовленні, тобто сформувати навички оперування мовним матеріалом. Недостатньо навіть сформувати вміння прийому та передачі інформації іноземною мовою, тобто вміння аудіювання і читання, говоріння і письма. Необхідний додатковий комплекс знань, навичок та вмінь, який дозволяв би учню в умовах беспосередньої міжкультурної комунікації легко вступати у контакт з представниками іншої культури, розуміти наміри і поведінку партнерів по спілкуванню і адекватно реагувати на них, планувати свої мовленнєві вчинки відповідно до соціокультурної специфіки країни, мовою якої він спілкується.

У зв’язку з цим в методиці навчання ІМ постало питання про введення більш об’ємного поняття при формулюванні практичної мети, ніж мовленнєві вміння, - поняття комунікативної компетенції (від лат. Competentia – коло питань, в яких дана особа має певні знання, досвід, повноваження і здатна їх розв’язати). Під іншомовною комунікативною компетенцією в методиці розуміють здатність і готовність індивіда здійснювати іншомовне міжкультурне спілкування з носіями мови в межах, заданих програмою[11].

Отже, практичне оволодіння учнями іншомовним спілкуванням у середній школі означає (передбачає) формування в них певного рівня комунікативної компетенції, достатнього для здійснення міжкультурного спілкування у чотирьох видах мовленнєвої діяльності: аудіюванні, говорінні, читанні та письмі у типових ситуаціях, визначених програмою.

Комунікативна компетенція має кілька складників: мовленнєву, мовну, соціолінгвістичну, соціокультурну, дискурсивну, стратегічну компетенції [100, c.18]. Дані види компетенцій включають, в свою чергу, інші складники і утворюють зміст навчання ІМ, що буде детально розглянуто у наступному параграфі.

Основу комунікативної компетенції складає мовленнєва компетенція, до якої входять такі мовленнєві (комунікативні) вміння:

· Вміння будувати прості зв’язні висловлювання в усній формі на знайомі теми або теми особистих інтересів (вміння говоріння);

· Вміння розуміти зі слуху свого співрозмовника або основний зміст радіо-та телепередач на рівні нескладних автентичних текстів (вміння аудіювання);

· Вміння читати та розуміти нескладні автентичні тексти різних жанрів та видів із різним рівнем розуміння;

· Вміння письмово фіксувати і передавати елементарну інформацію різного характеру [148; 149]

 

Співвідношення цих вмінь у навчальному процесі, як й чотирьох видів мовленнєвої діяльності, змінюється протягом шкільного курсу: на початковому ступені (2-4 кл.) та середньому ступені до 7-го класу переважає усне мовлення. З 7-го по 9-й класи зростає роль читання. В старшій школі (10-12 кл.) домінує саме читання. Усне та писемне мовлення розвиваються у зв’язку з прочитаними текстами.

Через відсутність у шкільних умовах природнього мовного середовища, брак реальних мовних контактів, об’єктивну (часову) неможливість забезпечення досконалого оволодіння іноземною мовою формування комунікативної компетенції школярів обмежується по лінії тематики спілкування, мовного, мовленнєвого, країнознавчого, лінгвокраїнознавчого матеріалу. Тематика, весь навчальний матеріал, а також рівень володіння ним і кожним з видів мовленнєвої діяльності визначаються Державним освітнім Стандартом з іноземної мови.

Державний Стандарт 2004 р. узгоджений з Загальноєвропейськими Рекомендаціями з мовної освіти, які визначають три рівні володіння мовленням: А – елементарний користувач: А1-відкриття (Breakthrough); А2-“виживання” (Waystage); В – незалежний користувач: В1-рубіжний/ пороговий (Threshold); В2-просунутий (Vantage); С – досвідчений користувач: С1-автономний (Effective Operational Proficiency); С2-компетентний (Mastery). По закінченню 12-річної загальноосвітньої школи школяри повинні досягти порогового рівня В1+, який вважається базовим і достатнім для здійснення міжкультурної комунікації. Рівень В1+ означає, що учень “може розуміти основний зміст чіткого нормативного мовлення на теми, близькі і часто вживані на роботі, при навчанні, під час дозвілля тощо. Може вирішити більшість питань під час перебування або подорожі у країні, мова якої вивчається. Може просто і зв’язно висловитись на знайомі теми або теми особистих інтересів. Може описати досвід, події, сподівання, мрії та амбіції, навести стислі пояснення і докази щодо точок зору та планів”[58, c.24].

Цей базовий рівень дозволяє випускникам здійснити у майбутньому подальше вивчення ІМ відповідно до власних інтересів і потреб обраної професії. Отже, загальноосвітня школа має сформувати базові механізми іншомовного спілкування і забезпечити “допрофесійний рівень володіння іноземною мовою” (О.І. Москальська).

Освітня мета навчання ІМ дозволяє виокремити / усвідомити специфіку предмета “іноземна мова” і відповісти на питання “Яку роль відіграє даний предмет у рішенні загальноосвітніх завдань школи?” Освіта учнів на уроках ІМ відбувається умовно в трьох напрямах: філологічному, соціокультурному та загальнонавчальному.

Філологічний напрям передбачає:

· Отримання та засвоєння знань про будову / систему ІМ, її особливості та відмінності від рідної мови;

· Формування відповідної системи нових лінгвістичних понять, за допомогою яких сприймається дійсність;

· Формування вмінь спостереження за іншомовними явищами, вмінь аналізу та порівняння іншомовних явищ з явищами рідної мови;

· Усвідомлення ролі і функцій ІМ у навчальному процесі й у суспільстві.

Тезу про те, що вивчення ІМ розширює філологічний кругозір учнів, детально обгрунтував в свій час академік Л.В. Щерба. Він вважав іноземну мову своєрідним еталоном для порівняння і глибокого розуміння різних засобів оформлення думки, який покращує практичне володіння рідною мовою і сприяє розвитку мовленнєвих здібностей учнів в цілому. Порівнюючи іншомовні явища з відповідними явищами рідної мови, учні усвідомлюють, що є інші, ніж в рідній мові, способи вираження думки, є інші зв’язки між формою та значенням. Таким чином, учні проникають в саму сутність співвідношення мови й мислення, немов би “усвідомлюють” своє мислення. Заняття перекладом, наприклад, змушують шукати різноманітні засоби вираження думки в рідній мові, від чого вона стає гнучкою, свідомою. А під час роботи з текстом – складання планів, тез, резюме – відбувається удосконалення розумових операцій аналізу, синтезу, узагальнення.

Соціокультурний напрям передбачає

· Засвоєння учнями країнознавчих знань про культуру країни, мова якої вивчається (історія, географія, економіка, державний устрій, державна символіка, література, містецтво, звичаї та традиції);

· Засвоєння учнями лінгвокраїнознавчих знань про особливості мовленнєвої та немовленнєвої поведінки носіїв мови (кліше, вирази, які є сьогодні найвживанішими у типових ситуаціях та норми поведінки);

· Знайомство учнів з дитячою та молодіжною субкультурами країни, мова якої вивчається (життєві ідеали іншомовних ровесників, їхні інтереси та проблеми, улюблені заняття та ігри, теми спілкування, уподобання у музиці, одязі, літературі, особливості шкільного життя, стереотипи поведінки у типових ситуаціях, будова взаємовідносин з однолітками та дорослими);

· Усвідомлення національної культури власного народу, її ролі та вкладу у загальносвітову культуру;

· Співставлення національних культур (рідної та іншомовної) і залучення учнів до діалогу культур;

· Формування на основі вище зазначених знань вміння представляти культуру своєї країни засобами ІМ, вміння поводити себе адекватно до соціокультурних особливостей чужої країни;

· Задовольняння особистісних інтересів учнів у різних сферах діяльності.

У загальнонавчальному плані навчання ІМ дозволяє формувати і розвивати такі вміння:

· Самостійно працювати з різноманітними засобами навчання: підручником, робочим зошитом, книжкою для читання, мультимедійними засобами, словниками і довідковою літературою;

· Самостійно працювати з текстом (опанувати стратегії читання та прийоми розуміння тексту, його членування, переробки змісту);

· Вести записи у словнику, складати таблиці, схеми, асоціограми, тези, плани та інші види письмових робіт;

· Працювати в різних режимах роботи та контролю.

Формування вмінь самостійної роботи над мовою відбувається спочатку під керівництвом вчителя на уроці, згодом цей процес переноситься на домашню роботу. Таким чином зростає автономія учня – здібність суб’єкта самостійно здійснювати діяльність учіння, свідомо і активно керувати нею[156, с.49]. Процес навчання будується в напрямку від освіти до самоосвіти.

Підсумовуючи сказане вище, можна зробити висновок про те, що освітня мета навчання ІМ полягає у збагаченні духовного світу особистості (Ю.І. Пасов), розширенні загального кругозору, підвищенні загальної культури учнів, в усвідомленні функцій іноземної мови у навчальному процесі та у суспільстві, у формуванні автономії учня у навчальній діяльності.

Розвиваюча мета навчання ІМ передбачає:

· Розвиток і удосконалення мовленнєвих здібностей учнів (гнучкість артикуляційного апарату, фонематичний / інтонаційний слух, здатність до імітації, мовна здогадка, логічне викладення думок, відчуття мови та стилю і т.і.);

· Розвиток психічних процесів, пов’язаних з мовленнєвою діяльністю (об’єм довготривалої та оперативної пам’яті, увага, уява, операції мислення і т.і.), що сприяє розвитку пізнавальних здібностей в цілому;

· Розвиток інтелектуальних здібностей учня (уміння здійснювати проблемно-пошукову діяльність, уміння переносити знання, навички, уміння з рідної мови (або ІМ 1) на іноземну мову (ІМ 2), з одних видів мовленнєвої діяльності в інші, з відомих /відпрацьованих ситуацій спілкування у нові; уміння проводити аналогії, класифікації, узагальнення);

· Розвиток соціальних здібностей учнів, тобто здатності й готовності до спілкування на міжкультурному рівні (вміння долати почуття страху та невпевненості при зустрічі з чужим, незвичним; вміння бачити спільні риси, які об’єднують всіх людей, з одного боку, та специфічні національні особливості, з іншого боку; толерантно ставитись до культурних цінностей, прийнятих в іншій країні, і відповідно до них самостійно планувати свої мовленнєві дії);

· Розвиток навчальної мотивації школярів – джерела їхньої активності – через усвідомлення актуальності й престижу вивчення ІМ, важливості навчальної діяльності, через позитивні емоції, через різноманітні активні методи і прийоми навчання, через використання проблемних питань і завдань, створення комунікативних ситуацій, через цікавий навчальний матеріал та його новизну, через можливість застосування попередньо набутих знань.

Набуття позитивного досвіду у вивченні ІМ у школі сприяє розвитку/ виникненню інтереса і бажання учнів до подальшої самоосвіти в галузі іноземних мов і культури.

Виховна мета навчання ІМ полягає у вихованні особистісних якостей та рис характеру учнів, які дозволяють їм здійснювати іншомовне спілкування на міжкультурному рівні, а саме:

· Толерантність;

· Відкритість;

· Готовність до спілкування;

· Повага до народу, мова якого вивчається, та до його культури;

· Позитивне ставлення до ІМ як елементу культури народу і засобу передачі ії іншім;

· Почуття патріотизму – любові до своєї батьківщини, що пов’язано з усвідомленням власної національної ідентичності й готовністю представляти українську національну культуру у діалозі культур;

· Доброзичливість, привітність, ввічливість, увага та повага до співрозмовника як складові елементи культури спілкування.

У процесі навчання ІМ прищеплюються також естетичні та художні смаки, виховуються загальнолюдські моральні цінності, формуються такі позитивні риси характеру як доброта, гуманність, взаємоповага, чуйність і готовність прийти на допомогу, порядність, працьовитість, наполегливість, самостійність у вирішенні навчальних/пізнавальних завдань, старанність, воля, дисципліна праці.

Завершуючи огляд цілей навчання ІМ, підкреслимо, що освіта, виховання і розвиток учнів на уроках ІМ здійснюються у процесі формування комунікативної компетенції учнів і забезпечуються а) шляхом підбору навчального матеріалу (текстів для читання/аудіювання, мовленнєвих зразків, наочності, ситуацій спілкування), б) організацією навчального процесу – постановкою проблемних завдань, застосуванням сучасних методів та прийомів навчання, створенням атмосфери розкутості, в якій учні почувалися б вільними висловлювати свої думки і почуття, погляди і оцінки щодо запропонованих тем спілкування.

Окреслені вище цілі навчання ІМ як аспекти стратегічної мети навчання – розвиток здібності до міжкультурної комунікації – конкретизуються у проміжних цілях на всіх етапах шкільного курсу (наприклад, цілі початкової школи або старшої школи, цілі навчального року, семестру, чверті, циклу уроків, цілі одного уроку). Конкретизація цілей навчання залежить й від специфіки навчального закладу (школа, гімназія, ліцей, коледж, дитячий центр дозвілля).