Должностной регламент 3 страница

І коли дзвін лунав з тернівської церкви, скликаючи вірних на молитву, чи то в неділю, чи в суботу, то серце в кожного українського селянина здригалося від теплого почуття кревності і спільності однієї долі із своїм шановним панотцем.

І всі люди навколишніх сіл поза Тернівкою, почувши цей дзвін чи дома, чи на горі, чи в долині, чи в лісі, чи за горою, упізнавали його і, прислухаючися, знімали шапки, хрестилися і говорили:

— О, вже до церкви благословляють в Тернівці! І вже ж коли йшла відправа там у церкві, то в хорі співала і матушка так, як і за свого дівоцтва; тільки що тепер біля неї стояла і підспівувала її маленька Варка, яка, поглядаючи то на людей, то на матір, то на батька у вівтарі, думала: "Як то мати страшно гарно вгору тягнуть "Хвали, душе моя, Господа", аж батько сюди поглядають і радіють очима... і я хотіла б довго-довго з матір'ю в хорі співати, аби тільки дивитися на батька та на матір, що вони такі радісні між людьми!"

А люди, особливо жінки, йдучи з церкви додому, питалися одна другої: "Чи ти чула, як матушка гарно виводила?" — "Еге! — але в маленької Варки голосок літав над ними і над всіма басами, ніби блискучий метелик, влетівши в церкву крізь розбите вікно у бані. Як виросте, то буде краще співати від матері..."

І мовчки йшли додому. І літнє сонце йшло під обідню небесну межу. А дзвони гули з дзвіниці на село, на Тясмин і на поля, неначе з велетенського вулика якісь незвичайно великі бджоли, які пишного літа не збирають пахущий мед з квіток та всякого зілля, а збирають з людських сердець радість та любов. І гудуть про неї під небесами, аби сонце було завжди ласкаве сприяти людському єству, квітнути почуттями, вартнішими за всі плекані троянди сходу і за всі наші вуздики і городні, і дикі польові. І від повноти такого свого буття отець Дмитро Діяковський був справді щасливий!

І з'їхалися тоді із всієї Смілянщини у Смілу священики, диякони і дяки вибирати представника у четверту російську державну Думу. І приїхав на ті збори і Терещенко, що вийшов з українських мужиків у найбільші поміщики між російські багатії. Його привіз Маркура Пупань. І вибрали на зборах представником у Думу державну панотця Дмитра Діяковського. А поміщик російський з українських мужиків гукнув московською мовою:

"Нє посилайтє етово священіка. Виберітє другова..." І дуже здивувався з'їзд, але послав у Петербург таки свого обранця, шановного панотця Дмитра Діяковського. І коли він від'їздив у північну московську столицю, то селяни прохали розказати цареві все про Пупаня і про його пана. Але чи довелося там цю справу зачіпати — невідомо.

А вже ж, як зашуміло лихо і над оселею нового члена Думи державної, хтось дав звістку аж туди. І отець Діяковський після чотиримісячної неприявності дома з'явився в селі на початку травня. І, їдучи проз кладовище із станції, зліз із брички, одіслав коні з дідом Гарбузом у двір, а сам пішов на свіжий гріб своєї матушки. І довго він стояв мовчки, тільки сльози ревно бігли по лиці на один вус і зривалися з нього додолу. Апотім похитнувся і вхопився за хрест, щоб не впасти. І нарешті, опанувавши себе, підняв руки до небес і з розпукою прохрипів: "Гей, коли ви там не порожні то озовіться!" І, ніби почекавши відповіді і не діждавшися її, переступив гріб і пішов у Сердеківський байрак. А дома його ждав і дяк, і всі слуги.

І прийшов він пізно ввечері. І, не пізнавши навіть дяка, сказав до нього і до слуг: "Ідіть спати!" А дідові Гарбузові звелів принести горілки... Той приніс. Отець Діяковський знов заплакав і, спитавшися, чи спить панна Варка, налив той чайник горілки, в якому, звичайно, заварюють чай, сів у столовій при столі і почав смоктати з носка чайникового. А він же перед цим ніколи не пив. А як траплялося йому бути на бесідах чи в гуртках, то подавали пити щось інше, тільки не сивуху.

Посидівши так з півгодини, устав і пішов у спальню і вніс звідти Біблію, сів з нею коло столу; знайшов потрібне місце, прочитав і, не стуляючи книги, поклав голову на неї і так цілу ніч проспав, неначе перед семінарськими іспитами утомлений студіями семінарист. А вранці перед сходом сонця збудив діда Гарбуза і звелів запрягати у бричку Азіата і Горностая. І коли наймит, запрігши коні, хотів лізти на своє місце, отець Діяковський промовив:

"Я сам поїду". Узяв в руки віжки і батіг, сів і швидко помчав за село, десь до Росохватої могили. Це було надзвичайно. Сам він ніколи не їздив. Тому дід Гарбуз довго стояв, і, навіть коли дивний їздець зник за селом, він стояв і говорив: "Матінко Божа! Не погуби його душу. І наверни на розум добру потемнілу совість. Він же у правій руці мусить держати хрест святий, а не батіг на ті коні, яким домовики вночі часом заплітають гриви!"

А приїхав отець Діяковський тільки на другий день уранці. Коні аж поперепадалися. Видно, не пили і не їли. Бо, коли дід Гарбуз їх поприв'язував і забряжчав тими відрами, якими їх напував, вони стали рватися з припону і несамовито іржати. Він їх напоїв і дав їсти, але трошки, щоб не охватилися після вимушеного посту.

А господар тим часом ходив по столовій і смоктав із чайника горілку. І не питав слуг ні про віщо, і сам нічого не розказував. Був ніби німий. Навіть маленька донечка не цікавила його. І став для нього час так і тягтися. Майже щотижня якоїсь ночі кудись їздив, а приходила субота і неділя, то ставав на службу Божу. І одразувів так, як і годиться. Тільки що в неділю, коли співали "Хвали, душе моя, Господа", він уклякав у вівтарі і ревно мовчки плакав.

Хазяйство від недогляду переводилося, припинилися одвідини найстарших селянських громадян, забулася школа і видача книжок для людей. А один випадок призвів до останньої руїни господарства. Трапилося так, що отець Діяковський сидів у столовій коло столу і смоктав з чайника горілку" Аж увійшов смілянський пристав і подав йому папір на підпис. Отець Діяковський подивився. І підписав. Пристав хотів уже йти, але панотець промовив; "Підождіть". І, розкривши Біблію, яка лежала завжди на столі в їдальні і на тому місці, на якому в книжках стоять прізвища авторів, написав: "Діяковський". І, затуливши, шпурнув нею на пристава. Але той одскочив і вибіг надвір. А книга, ударившись об стіну, упала додолу, на диво не розкрившись.

На другий день до панотця приїхав урядник і один стражник, і взяли із двору п'ятеро молодих коней і три корови з телятами, бо, мовляв, панотець, якоюсь запискою подарував приставові цю скотину. Чутка пішла на все село, що піп роздає своє майно людям, і вся селянська нужда рушила прохати і собі чогось. А він ходив по двору з чайником, повним горілки, смоктав її і роздавав усе, що попадало людям в очі. Тоді дід Гарбуз, беручи маленьку панну Варку за руку, став виходити до прохачів і прохати їх, аби пожаліли хоч сирітку і не пускали її в старці. Люди схаменулися. Але і не можна нічого певного сказати, що в господарстві тоді залишилося. Одно тільки певно, що пара білих конейі дві корови, які в нього потім були, ніде не купувалися, а, мабуть, вийшли із тодішньої остачі, залишилися, а все ж тоді по селі став ширитися розголос, що треба другого священика, бо цей знається з чортами. Мало того, що він бере в праву руку батіг поганяти ті коні, яким домовик часом заплітає гриви, але він щоночі їздить до Росохватої могили. А з неї йому назустріч виїздить на Ремезі Маркура Пупаїіь. І, трохи проїхавши і ніби упізнавши отця Дмитра, повертає коня і женеться з несамовитим жахом Сердегівським шляхом у Херсонський степ. А вслід за ним скажено летить тернівський панотець Діяковський. Він у бричці, навстоячки тримає лівою рукою віжки, а в правій батіг і періщить з усієї роздмуханої людської сили нещасну скотину, яка напинається з останніх сил,аби догнати у степу чорного вершника.

Але співають півні у селах далеко на стороні — і зникає Пупань з конем, а панотець опиняється в Тернівці у себе в дворі, а дід Гарбуз випрягає коні.

Та люди, мабуть пам'ятаючи минуле і, може, жаліючи і маленьку панну Варку, не шукали іншого попа, хоч і говорили про конечну потребу другого. І так тяглося, мабуть, років з вісім. Цього ж часу панну Варку взяв до себе її батько хрещений отець Мархела, сердегівський священик, і віддав вчитися у Полтавську гімназію, яку вонаскінчила дуже добре. Там же їй рекомендували, аби училася на артистку, бо має дивний Божий дар до співу. Але, мабуть, через те, що її, молоденьку, придавило велике сирітське незароблене у долі горе, вона не змогла випростати вільну думку і зважити своє становище і вхопити тропи життєвої.

І, коли сердегівський багатій Харлампій Пронь запропонував їй одружитися з ним, воиа згодилася і сказала про це батькові. Батько ніби трохи отямився і перестав ночами їздити Бог знає куди. Коні відпочили і погладшали, хоч вже були старі. І все в дворі разом з панотцем зацікавилося тією подією, що мала статися з молоденькою господинею, і трохи повеселішало...

І ось в цей-то двір з таким становищем, овіяним несподіваною надією, і прийшов Гордій Лундик о 12-й годині дня.

 

 

Розділ сьомий

 

 

День був теплий і тихий, хоч і не видко було сонця за дуже високими білястими хмарами. Тому дід Гарбуз в одній білій сорочці з розхристаною грудниною біля криниці під тином, на простеленій сивій попоні сидів і лагодив ремінну шлею, незважаючи на те, що серед двору до високого стовпа, на якому стримів ліхтар, прив'язано було чорного осідланого коня. Він неспокійно крутився коло своєї прив'язі, то знов ставав і гріб копитами землю. Видно, вершник мав швидко їхати туди, відкіля прибув, коли не ввелив конюшню його вороного, яким уже ніхто не цікавився, крім чорного собаки Пірата. Він, виплигнувши на свою будку, злігши животом на її гребінь і підтримуючи рівновагу тіла, опирався правими ногами на правий бік дашка, а лівими — на лівий, — і пильно слідкував за конем. Щойно кінь починав гребти землю, Пірат ставав на всі чотири лапи і статечно гавкав, ніби змушуючи до конче потрібного супокою. Коли ж кінь переставав гребти і тільки крутився, махаючи нервово хвостом, то Пірат знов злягав животом на гребінь будки і пильно, не спускаючи ні на мить ока з коня, слідкував за зміною його чину. Тоді, як товариш Піратів, другий собака, білий з жовтими плямами Хапко, хоч і не прив'язаний, одкинувши ноги, лежав під тією самою будкою нерухомо, неначе з не написаної Гоголем повісті п'яний січовик під шинком, у якого цигани вже вкрали і коня, і повивертали кишені, і шаблю витягли з піхов і встромили в зелений гарбуз на сміх та на наругу православному і хороброму січовому товариству.

Гордій, переходячи двір, помітив коня, і думка шибнула, що кінь похожий на казкового Маркуриного Ремеза, і йому стало важко і холодно в душі.

Але ні дід Гарбуз, ні Пірат, ні лежачий Хапко нічим не виявили уваги до перехожого, неначе до якогось заволоки джміля, якому тільки й діла, що десь бовкнути гудом у далекі кущі на рів до кладовища і там зникнути, може, й навіки.

У кухні хлопця зустріла Дунька і звеліла скинути пальто таким голосом, який говорив, що хоч він, може, й спить у себе дома нероздягнений, але тут нехай забуде свою негідну звичку і скидає та вішає на кілку семінарські ледарські клейноди.

Він її послухав безтямно і, витягши біленьку хустку з кишені, витер носа і, закинувши рукою чуб з чола на голову, спитав: "Можна заходити?" Дунька відповіла: "Вони вас ждуть".

Сьогодні на Гордієві був одяг, в якому він ходив до церкви в Черкасах. Цебто тужурка з чорного сукна під високий ковнір та з гудзиками в два ряди, бороду ж йому підпирав білий твердий високий ковнірець, штани були студентські. Так він, себе думкою ще раз оглянувши після домашнього дзеркала, перед яким з півгодини сьогодні вранці чепурився, сміливо увійшов у столову. Світла дня тут було повно. І воно його вразило. Він схвильовано побачив невиразно окреслений гурток людей, а в них за спиною -двоє високих вікон, відчинених у сад. Відтіля на світлому теплі доходило в кімнату бджолине гудіння, шелест листя і цвірінькання горобців. Між вікнами під стелею у затінку страшно рельєфно виступала ікона св. Миколая. У Гордія промайнула думка, дивна своєю нелогічністю: "Чим відрізняється о. Миколай Мирлікійський, дивотворець, від Гордія Лундика?"

Але, неначе навмисне, аби заперечити всяку відповідь, з-за столу почувся хрипкий, зігрітий сердечністю чоловічий голос: "Ідіть, ідіть, прихильниче Винниченкової творчості, ми вас побачимо, який ви!"

Гість, у якого очі вже привикли до кімнатного світла, побачив, що то до нього обізвався о. Діяковський. Він був неголений, борідка звисала так на груди двома кінцями, схожими на ластів'ячий хвіст, що не можна було розібрати, чи то такі вуса, чи борода разом звусами. Сірі очі дивилися з-під широкого чола великим смутком і привітністю, і всю високу, худу постать освітлювали світлом непоборного горя. Вдячний хлопець підійшов під благословення, але отець Дмитро не дав руки, одвівши її трохи за спину, і сказав:

— Я знаю, що Ви атеїст, а всяка дисгармонія порушує чистоту юнацької душі!

Лундик зніяковіло відповів:

— Я з пошани.

— Нехай і так. Але чи ви з пошани цілували в руки хоч одного свого учителя? Виходить, що така пошана, яку ви хочете виявити мені, зв'язана із станом нашого культу. І тому в хлопця з вашими переконаннями вона буде ніщо інше, як лицемірства А всяка нещирість нівелює людський характер і роз'їдає волю певніше, ніж іржа залізо. І ви вже мені вибачайте, що я заради першої зустрічі з вами, хоч ви вже вчитель, дозволю собі дійти краю в думці, піднятій у душі даною хвилиною. Наше життя, незважаючи на те, що світ ввесь є дивне Боже створіння, варте, аби його проклясти всім гнівом нашого серця, бо воно коротке, бо ми мусимо у великих муках його кидати і переходити в інший світ. Але коли ми його не проклинаємо, то тоді вже не обтяжуймо умовностями, які не відповідають переконанням нашої совісті. Та сідайте, будь ласка. Це от моя дочка Варка, а то її наречений Харлампій Пронь. Не обтяжуймо, кажу, умовностями,які не відповідають правді формування нашого духовного єства і найґрунтовнішому його цементу — тій думці, що нею ми приймаємо і міряємо світ.

Тут він закашлявся і, взявши чайник, який стояв коло нього на столі, з рурки потяг рідини, змістимої у ньому, і знов поставив на те саме місце. Гордій, аж тепер сівши, обвів усіх очима і помітив, що Пронь круглоголовий, з червоним обличчям і вусами, підкрученими вгору. Але побачене не перейшло у настрій і не підсилило готового в душі, бо якраз увійшла Дунька і почаласпоготовлювати стіл і не дала устоятися сприйнятому. Вона поставила у шклянім відерці малинового варення, і у великій синій вазі на високій ніжці жовтих солодких та крихких коржиків. І поставила перед кожним запахущого чаю і по малесенькій посуді для варення. Всі стали брати варення і пити чай. Сьорбнув і Гордій, але, опікшися, відсунув питво, аби стигло. Це помітив Пронь і порушив загальне мовчання.

— Що, немає хисту пити культурну рідину? Гордій, зненацька захоплений питанням, в єдину мить збагнув, що незадоволення в його душі і важкість там є ніщо інше, як ненависть до Проня. І, нічого не сказавши, став тяжко дихати. Але панна Варка, слідкуючи пильно за всіма, поспішила Лундикові на виручку:

— А ви їжте коржики, поки прохолоне трохи чай. Вони і без нього добрі.

І він вже тепер побачив її всю, одягнену в чорну шовкову сукню з рукавами по лікті, і на високих дівочих грудях знов червону квітку, тільки вже троянду. А з прегарної її голови злягала на спину і довга, і темна, і густа коса, підв'язана на потилиці білою стрічкою.

І та увага, і та турбота, що чулася в її словах, нагадувала побивання тієї синички, мудрої пташини, що зопалу вскакує в ятір, який рибалка вранці застромлює сушитися після нічного стояння в ставку. Вскакує і зараз же відчуває свою небезпеку і починає бігати і встромляти голову в кожну клітину рибальської снасті, шукаючи вихвату, поки не, прийде рибалка і супокійною рукою не випустить на волю. А де ж та рука, що цю красуню виборсає з тенет, які їй сплела доля?! дужче в серці Гордієвім загоготала злоба на чорного чоловіка у високих чоботях. Бо він її візьме з тенет, та не як супокійний і богобоящий рибалка, а як пастушок, і буде гратися вловленою душею, доки схоче. І немає ніде спасіння. І він глянув на отця Діяковського, глибоко зітхнувши, іпобачив, що панотець дивиться то на неї, то на нього, і в вічу стоять здивування і якась здогадка; а пальці ті, якими він тримає на столі чайник з горілкою, здригаються. І спитався отець Діяковський, ніби всіх, але Гордій відчув, що то питають і виправдовують його і натякають, що автор, про якого починається мова, теж селянин:

— Ну, а в Винниченка, на ваш погляд, єсть хист? Бо бувають речі, за які людей цінують і тоді, коли вони не вміють чаювати.

— О, Винниченко великий хист. Особливо в малих оповіданнях, де мова стисла і персонажі як живі. Хоч, правду кажучи, я страшно реготав, дивлячись на "Молоду кров". І кажу, що такими оповіданнями, як "Тюремна Шехерезада", "Зіна", "Маленька рисочка", "Боротьба", "Чекання" і "Купля" та іншими подібними він дорівнює донайкращих творів Джека Лондона!

— Еге ж, він великий митець, — згодився отець Дмитро, — але стоїть на хибному шляху. Він пішов за загальною європейською модою, що має тенденцію до зміни цілосвітніх порядків, яка для своєї мети обрала найрухливішу частину людей: міську голоту і міське робітництво, присмикуючи сюди теж, але вже як додаткову силу, і селянську нужду. Таким чином, Винниченко відгородив себе від монолітної, багатомільйонової і рідної дрібновласницької стихії, яку трудно зачепити якимись агітаціями, скерованими до зміни нелюбих політичних порядків. Пішов за цією модою і став похожий на ту бабу, якій приспішило топити в печі, а готових дров у хаті немає. І вона вискочила з сокирою надвір, а перед нею стоїть дуб. Вона його сокирою цюк раз, цюк два. Нерубається. Глянула вгору: велетенське дерево! І каже: "Не годиться на паливо..." І побігла у вишник і за півгодини нарубала тоненьких вишеньок, які годяться і на підпал, і нашвидку протопити. Тільки що ця баба все ж таки розумніша від Винниченка, бо якби її спитали: "Ну, коли дуб не годящий у піч, то, може, таки навіщось придатний?"— то вона б сказала: "Ого, ще й як!" А якби Винниченка спитали:

"Чи українська селянська стихія на щось годиться?"— то він би сказав: "Ні, не годиться ні на що, бо раз у раз працює і раз у раз їсть і має завжди повний шлунок вареників і ковбас і не схоче слухати промов, скерованих до руйнації власного добробуту..." А якби він був удумливіший, то й не сходив би на чужі манівці, а помагав би своєю творчістю зміцнюватися селянству морально і духовно, незалежно від сусідства загребущого та від лукавства їх сичущого.

І кашлянув Гордій, почувши у панотцевих словах правду, яку заперечити не можна, але яка його власної правди в душі не затемнила, а, навпаки, зробила її милішою і більше вартої уваги і жалю, як і сама хлопцева доля, захитана останніми днями. Кашлянув, подивився навкруги і зрозумів, що трапиться щось несподіване для всіх і для нього. І трапиться таке, якого вже обминути ніяк не можна і яке кине все його почуттєве життя з найвищої точки небезпеки на найнижчу скелю, підсунуту колишніми обставинами побуту та виховання, Кашлянув і почав говорити схвильовано і трохи запикуючись:

— Еге ж! Винниченко великий хист, і в семінарії я був найбільший і найщиріший його прихильник і читач. І справді, без дозволу директора і законовчителя отця Пелгусія Перепічки я їздив у Київ, аби тільки побачити п'єсу "Молода кров". Але Винииченко для мене має значення не тільки як художник слова. Він з кожного твору виступає ще як соціял-демократ, який говорить моїй свідомості, що треба конче спілкуватися з міським українським робочим людом і відняти у поміщиків землю для незаможного українського селянства. А на Україні, ми знаємо, все поміщицтво чужонаціональне. Тому горожанської війни не буде, а буде національна навіть у спрямуванні на відняття дібр у можновладців. Про що потурбуються і партійні товариші, і такі, як я, прихильники рідної культури.

І тут він, задиханий і почервонілий, глянув на Проня. А той, неначе цього й ждав, швидко вийняв з кишені револьвер і, поклавши перед собою на стіл, так, що аж забряжчав увесь посуд, з притиском, сповненим непохитного переконання, виголосив:

— Ви як ішли через двір у цю оселю, то, певно, бачили чорного коня, прив'язаного до ліхтарного стовпа? Він похожий на Маркуриного Ремеза. А тепер дивітеся, прихильниче української культури, на цю блискучу цяцьку, що я ось витяг із кишені і поклав перед собою. Зараз вона промовляє так, як звичайні ілюстрації, тому нехай мої слова будуть пояснювальним текстом до них. Чорного коня ясобі купив у Телепені минулої неділі на те, аби їздити у своїм господарстві і до тих селян, у яких і досі не втих розголос про Маркуру. Аби їздити і нагадувати мужикам, що мають у мені такого добродія, якого вони убили колись. А цей револьвер на те вам показує, щоб ви бачили, що є ще поміщики, хоч і з місцевих громадян, але інтереси яких однакові з поміщиками всієї Росії. І що у вашу Україну, коли вона простягне руки по мою землю, я стрілятиму, як у дику свиню!

Лундик прохрипів:

— То вам і доля випаде така, як кацапським можновладцям!

— Помиляєтеся ви разом з панотцем Дмитром. А втім, шановний господар на початку своєї священичеської діяльності справді був небезпечний існуючому ладові. А тепер уже все гаразд. Ви вибачайте, отче Дмитре, за одвертість.

Отець Діяковський, нічого не сказавши, тремтячою рукою тільки підняв до уст чайник з горілкою, а Пронь розходжувався:

— Пуришкевич, Савенко, Марков, князь Мещерський, графи Бобринський і Столипін на останній Сесії державної Думи домоглися закону, який вже не буде ставитися до українського питання, неначе селянська дівка в коровні до поповича. Цей закон засуне і підступні стежки із заходу "пруссакам", мазепинству галичан. А без їх що ви зробите? Нічого. А селяни соціалістів ненавидять, бо інстинктом почувають, що вони підкопуються під їх старосвітське щастя. І кожний учень вищої чи середньої школи у них носить назву соціаліста. Ви чули, що минулого року експропріатори ограбували телепинський завод. А минулої неділі проходили через село два студенти. Один з Ніжинського інституту, здається, син ташлицького попа, а другий з Дерпського ліцею, брат носачівського лісничого. І ось наш п'яний селянин Гнатко Щенюк, їх побачивши на канаві сидьма під селом, побіг на вигін і став кричати через церковну ограду до дзвонаря: "Дзвони, Микито! Соціалісти прийшли село підпалювати. Вони грабують заводи, щоб селяни не їли цукру!.. Дзвони!.. Бо пани мають цукерки, халву і родзинки. То щоб ми рота не роззявляли на їх ласощі, вони роблять нам цукор, а соціалісти хотять, щоб ми їли тільки печені буряки. Дзвони, Микито, бо он вони сидять і хотять підпалити село і хотять пустити нас у старці". Микита схопився, ніби опарений, і почав дзвонити на гвалт. Позбігалися селяни і були б повбивали їх, та нагодився я і оборонив. Як бачите, хліборобську стихію трудно потягти за соціалістами, як зазначив ще шановний пан-господар. Тому нехай цей випадок буде вам пересторогою: як тільки схочете в нас відібрати землю, то так дамо вам, що ви й зуби визбираєте!

І, ніби мандрівник, зв'язаний харцизами на глухім шляху, дивиться на ніж, яким уже зарізали батька і матір і який лаштують всадити і в його горлянку, з таким почуттям дивився Гордій на Проневу ліву скивицю, яка, коли він говорив, була найчервонішим місцем на всім обличчі. І не встиг розмовник перевести дух після говоріння, як Лундик, справді блідий, аж жовтий, поглянувши на образ св. Миколая, швидко схопився і, підскочивши до опонента, учистив з усієї руки у те місце, що притягало зір, і вигукнув:

— Ось як дискутують з сердегівськими аріями! Пронь від удару упав зі стільця, який з гуркотом відлетів до стіни, але Гордій вже на зваленого не дивився, а підіймав допитливо несамовитий погляд на панотця, до краю здивованого. І почув страшний своїм звучанням голос:

— Навколішки, собача душе! І глянув Гордій на Проня знов, аж він уже стоїть, а з лівого ока течуть сльози у два струмки по щоці, і в правій руці тремтить револьвер, справлений йому в обличчя. І мить за миттю чорна голова кричить:

— Навколішки, навколішки, собача душе! І що сподіялося в розбурханій семінаристській душі, але він, преспокійно повернувшися спиною до небезпеки, став повільно йти до кухонних дверей. І на єдину тільки мить йому забажалося плигнути через стіл, одіпхнути панотця, вискочити у вікно і бігти через яр додому тим самим напрямком, яким він уже йшов з першої зустрічі з панною Варкою. Але переміг темний людський інстинкт, який знав, що стояння тут перед револьвером чи вклякання навколішки з переляку або втікання принесло б раптову смерть. Цьому темному почуттю допомогла і панна Варка, підскочивши до Проня з криком:

— Не стріляйте!

І вдарила по озброєній руці.

Револьвер стрельнув і поцілив в синю вазу, яка брязнула друзками. І застукотіли жовті коржики, розкочуючися по столі і гупаючи на підлогу разом з дзенькотом шкла. Гордій опинився в кухні. А отець Дмитро, тримаючи в правій руці чайник з горілкою, підійшов до Проня, який схвильовано ховав у кишеню зброю, заговорив:

— Будь ласка, шановний пане, цього тижня не турбуйтеся робити до нас візиту, бо панна Варка Дмитровна поїде до своєї родички в Полтаву!

А Пронь, повернувшися до панни, спитався:

— А ви що скажете?

Вона на нього подивилася і сказала:

— Нічого.

І вийшла швидко у свою кімнату, і чути було, як ізсередини заперлася. А Пронь вигукнув:

— Виходить, що чорта не прохай, він сам прийде. До побачення.

І, гупаючи підборами чобіт, вийшов із столової. Отець підійшов до дверей доччиної кімнати і постукав. Але звідти почулися слова, здавлені риданням:

— Татусю, зараз не йдіть! Батько відповів:

— Добре, дитино.

І, обернувшися, почав дивитися по кімнаті і нарешті гукнув у розчинені двері кухні:

— Дунько, йди прибери!

І сам пішов до себе в кабінет. Увійшла наймичка й стала роздивлятися по кімнаті.

 

 

Розділ восьмий

 

 

Ідучи додому, Гордій переходив кладку над Тясмином і побачив у воді, що на голові немає семінарського картуза. І аж зупинився від тієї несподіванки. А потім, махнувши зневажливо рукою, попростував до тітки. Двір був зачинений, хоч у йому й почувалася якась безладь через те, що корови були не в хліві, а в дворі: одна лежала у затінку під клунею і ремигала, а друга коло криниці паслася у шпориші. Ще тітка ніколи не кидала скотини на таке призволяще навіть і в дворі. Сінешні двері стояли навстяж. А з сіней йому назустріч вилетіло, кудкудакаючи, з півдесятка курей, і полетіли до сажа, звідки булочути крик поросяти. Це все разом викликало Гордієву увагу. І він, уже поспішаючися, відчинив у хату двері, не гадаючи про те, що могли наробити в сінях кури. У хаті тітка Горпина лежала на полу. А глянувши на Гордія, який, переступивши поріг, допитливо дивився, підвелася і сіла. Вона була заплакана і поглянула на нього з якогось глибокого куточка душі... "Чого це ви плачете?"— спитався тривожно хлопець. "Не плачу, а плакала... Добре, що ти там не барився. Дай, будь ласка, поросятам, а потім трохи попаси корови. Бо зі мною щось непевне діється..."— заговорила тітка. "Люба тітусю! Я прийшов з тим, щоб зараз же, негайно переодягтися у свіжі сорочки та йти у Пастерське до свого товариша Олекси Губрія, він там завідувачем двокласової земської школи. Я хочу в нього влаштуватися на учителювання..."— одповів, ніяковіючи, небіж. "А хіба батюшка нічого не поможе? Чи це, може, він тебе туди справляє?" "А ви знаєте, тітусю, він якийсь великий та розумний, Дмитро Миколайович, — замість відповіді проговорив небіж. — Такий він, тітко, якими можуть бути тільки дуже вдумливі учителі або письменники". — "Що? У його вже зовсім зашпори одійшли? Ну, слава Богу, бо шкода було і його, і його дочки. Та й доброї його священичої слави. Слава Богу. Дуже добре. Ну, коли таке, то роби вже, що тобі зараз у потребі, а я й сама якось дочовпаю з хазяйством до вечора. Сорочки твої я ще не встигла попрати, але в коморі, у старій скрині, лежать ось уже Бог його знає скільки років чисті дядькові сорочки. Вибери, які тобі зручнішатимуть, і надінь цього разу. А прийдеш, будуть і твої готові. Ти ж там більше тижня не гаятимешся?"

Тітка Горпина полегшено закінчила свою мову, неначе вона зробила зі слів Гордієвих висновок, що хлопцева справа має рух від самого попа, якого слава ніби трохи й занепала, але останніх часів парафіяни стали знов хвалити. Та так чи інакше він все ж таки піп і між тими панами, що можуть дати Гордієві посаду, все ж таки має голос. Гордій відповів:

— Ні, більше тижня я не буду!

І пішов у комору, несучи думку про те, що тітка не робить належних висновків. А коли увійшов назад переодягнений, то застав її сидьма в такій вистаті, в якій і була. І він, догадуючися про якусь тяжку турботу тітчину, заговорив співчутливо:

— Тітусю, не журіться: я стану за вчителя і вас до себе візьму. А зараз ви вже вибачайте, я не знаю, де сало. Візьму в дорогу.

Тітка встала помаленьку і, тяжко зітхнувши, підійшла до мисника, взяла там шматочок сала і, даючи небожеві, говорила:

— Е, що там казати!.. Спочатку сам собі дай раду, а там буде видко. Сьогодні я не довго й пасла. І коли гнала з пасовища, то бачила, як ти йшов до батюшки. Так мені було важко, так важко. Чи я занедужаю, чи, може, що станеться? Бо, пасучи, я задрімала на Малосмілянськім рові. І приснилося мені таке, що й цур йому! А ти не дуже квапся. До вечора ще далеко. Хоч і як, а зайдеш до Пастирського завидна. І немає мені кому розказати того, що наснилося. І ти вже не май гніву на мене, стару. І вислухай, та тоді вже й підеш з Богом. Та й оглядайся серцем на подвір'я твоєї тітки. Вона до тебе ставиться не гірше від рідної матері. І не барися, бо я думатиму, що хто його знає, що з тобою сталося в дорозі.