Був недільний вечір. Усе було чисте і вмите. Навіть Машук, порослий чагарем і гайками, здавалося, був дбайливо розчесаний і струмив запах гірського вежеталю. Білі штани найрізноманітніших гатунків миготіли по ляльковому пероні: штани з рогожки, чортової шкіри, колом'янки, парусини і ніжної фланелі. Тут ходили в сандалях і сорочечках апаш. Концесіонери, у важких, брудних чоботищах, важких запорошених штанах, гарячих жилетах і розпечених піджаках, почували себе чужими. Серед усієї різноманітності веселеньких ситчиків, яким хизувались курортні панночки, найяснішим і найелегантнішим був костюм начальниці станції. На превелике здивування всіх приїжджих, начальником станції була жінка. Руді кучері вибивалися з-під червоного кашкета з двома срібними позументами на околиші. Вона носила білий формений кітель і білу спідницю. Намилувавшись начальницею, прочитавши свіжонаклеєну афішу про гастролі в П'ятигорську театру Колумба і випивши за гривеник дві склянки нарзану, мандрівники дістались у місто трамваєм лінії «Вокзал — Квітник». За вхід у «Квітник» узяли десять копійок. У «Квітнику» було багато музики, багато веселих людей і обмаль квітів. Симфонічний оркестр виконував у білій раковині «Танок комарів». У Лермонтовській галереї продавали нарзан. Нарзаном торгували в кіосках і на рознос. Ніхто не звертав уваги на двох брудних шукачів діамантів. — Ех, Кисо, — сказав Остап, — ми чужі на цьому святі життя. Першу ніч на курорті концесіонери провели біля нарзанного джерела. Тільки тут, у П'ятигорську, коли театр Колумба ставив утретє перед здивованими городянами своє «Одруження», компаньйони зрозуміли всі труднощі гонитви за скарбами. Пробратись у театр, як вони гадали перед цим, було неможливо. За кулісами ночували Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд, марочна дієта яких не дозволяла їм жити в готелі. Так минали дні, і друзі вибивалися з сили, ночуючи біля місця дуелі Лермонтова і годуючись переноскою багажа туристів-середнячків. На шостий день Остапові пощастило завести знайомство з монтером Мечниковим, завідувачем гідропреса. На цей час Мечников, через брак грошей щодня похмеляючись нарзаном з джерела, дійшов жахливого стану і, як спостеріг Остап, продавав на ринку деякі речі з театрального реквізиту. Остаточної домовленості було досягнуто на ранковому узливанні біля джерела. Монтер Мечников називав Остапа дусею і погоджувався. — Можна, — казав він, — це завжди можна, дусю. З нашим задоволенням, дусю. Остап одразу ж зрозумів, що монтер великий дока. Договірні сторони заглядали один одному в вічі, обіймались, дружньо ляскали по спинах і ввічливо сміялися. — Ну, — сказав Остап, — за все діло десятку! — Дусю! — здивувався монтер — Ви мене сердите. Я чоловік, змучений нарзаном. — Скільки ж ви хочете? — Покладіть півсотні. Адже майно казенне. Я чоловік змучений. — Гаразд. Беріть двадцять! Згода? Ну, по очах бачу, що згода. — Згода є продукт за повного непротивлення сторін. — Добре говорить, собака, — шепнув Остап на вухо Іполитові Матвійовичу, — учіться. — Коли ж ви стільці принесете? — Стільці проти грошей. — Це можна, — сказав Остап, не думаючи. — Гроші наперед, — заявив монтер, — уранці — гроші, увечері — стільці або увечері — гроші, а другого ранку — стільці. — Може, сьогодні стільці, а завтра гроші? — допитувавсь Остап. — Я ж, дусю, чоловік змучений. Такі умови душа не приймає! — Але ж я, — сказав Остап, — тільки завтра дістану гроші телеграфом. — Тоді і розмовляти будемо, — закінчив розмову впертий монтер, — а поки що, дусю, щасливо зоставатись біля джерела, а я пішов: у мене з пресом роботи багато. Симбієвич за горло бере. Сил не вистачає. А самим нарзаном хіба проживеш? І Мечников, чудово освітлений сонцем, пішов собі геть. Остап суворо глянув на Іполита Матвійовича. — Час, — сказав він, — який ми маємо, — це гроші, яких ми не маємо. Кисо, ми повинні робити кар'єру. Сто п'ятдесят тисяч карбованців і нуль нуль копійок лежать перед нами. Треба тільки двадцять карбованців, щоб скарби стали нашими. Тут не слід гребувати ніякими засобами. Пан або пропав. Вибираю пана, хоч він і явний поляк. Остап задумно обійшов круг Вороб'янінова. — Зніміть піджак, предводителю, мерщій, — сказав він несподівано. Остап узяв із рук здивованого Іполита Матвійовича піджак, кинув його на землю і почав топтати запорошеними штиблетами. — Що ви робите?! — заверещав Вороб'янінов. — Цей піджак я ношу от уже п'ятнадцять років, і він іще як новий! — Не хвилюйтеся! Він скоро не буде як новий! Дайте капелюх! Тепер посипте штани пилом і змочіть їх нарзаном. Живо! Іполит Матвійович через кілька хвилин став брудним до огиди. — Тепер ви дійшли розуму і маєте цілковиту можливість заробляти гроші чесною працею. — Що ж я мушу робити? — плаксиво запитав Вороб'янінов. — Французьку мову, сподіваюсь, знаєте? — Дуже кепсько. У межах гімназіального курсу. — Гм… Доведеться орудувати в цих межах. Чи зможете ви сказати по-французьки таку фразу: «Панове, я не їв шість днів»? — Мосьє, — почав Іполит Матвійович запинаючись, — мосьє, гм, гм… же не, чи як там, же не манж па… шість, як воно: єн, де, труа, катр, сенк, сіс… сіс… жур. Значить, же не манж па сіс жур. — Ну і вимова ж у вас, Кисо! А втім, чого вимагати від старця! Звичайно, старець в Європейській Росії розмовляє по-французьки гірше, ніж Мільєран. Ну, Кисулю, а в яких межах ви знаєте німецьку мову? — Навіщо мені це все? — гукнув Іполит Матвійович. — Для того, — сказав Остап значущо, — що ви зараз підете до «Квітника», станете в тіні і будете по-французьки, по-німецьки і по-нашому просити милостиню, підкреслюючи те, що ви колишній член Державної думи від кадетської фракції. Весь чистий збір піде монтерові Мечникову. Розумієте? Іполит Матвійович умить змінився. Груди йому вигнулись, як Палацовий міст у Ленінграді, очі метнули вогонь, і з ніздрів, як здалося Остапові, заклубив густий дим. Вуса повільно почали підніматись. — Ай-яй-яй, — сказав великий комбінатор, нітрохи не злякавшись, — ви подивіться на нього. Не людина, а якийсь горбоконик! — Ніколи, — почав раптом черевним голосом Іполит Матвійович, — ніколи Вороб'янінов не простягав руки. — Так простягнете ноги, старий дурню! — закричав Остап, — Ви не простягали руки? — Не простягав. — Як вам подобається цей альфонсизм? Три місяці живе моїм коштом. Три місяці я годую його, пою і виховую, і цей альфонс стає тепер у третю позицію і заявляє, що він… Ну! Годі, товаришу! Одне з двох: або ви зараз же підете до «Квітника» і приносите надвечір десять карбованців, або я вас автоматично виключаю з числа пайовиків-концесіонерів. Рахую до п'яти. Так чи ні? Раз… — Так, — пробурмотів предводитель. — У такому разі повторіть заклинання. — Мосьє, же не манж па сіс жур. Гебен зі мір біте етвас копек ауф дем штюк брод. Подайте що-небудь колишньому депутатові Державної думи. — Іще раз. Жалісніше! Іполит Матвійович повторив. — Ну, гаразд. У вас талант до жебрацтва закладений з дитинства. Ідіть. Побачення біля джерела опівночі. Це, майте на увазі, не заради романтики, а просто — увечері більше дають. — А ви, — запитав Іполит Матвійович, — куди підете? — Про мене не турбуйтесь. Я дію, як завжди, в найтяжчому місці. Друзі розійшлись. Остап побіг до паперової крамнички, купив там на останній гривеник квитанційну книжку і з годину сидів на камінній тумбі, перенумеровуючи квитанції і розписуючись на кожній з них. — Насамперед система, — бурмотів вій, — кожна громадська копійка має бути на обліку. Великий комбінатор рушив стрілецьким кроком по гірській дорозі, що в'ється навколо Машука до місця дуелі Лєрмонтова з Мартиновим, мимо санаторіїв і будинків відпочинку. Остап вийшов до Провалля. Автобуси і парокінні екіпажі переганяли його. Невелика, висічена в скелі галерея вела до конусоподібного Провалля. Галерея кінчалась балкончиком, стоячи на якому можна було побачити на дні Провалля невеличку калюжу малахітової смердючої рідини. Це Провалля вважають за визначну пам'ятку П'ятигорська, і тому за день його відвідує чимало екскурсій і туристів-одинаків. Остап одразу ж з'ясував, що Провалля для людини, позбавленої забобонів, може стати прибутковою статтею. «Дивна річ, — міркував Остап, — як місто не догадалося до цього часу брати гривеники за вхід до Провалля. Це, здається, одне-єдине місце, куди п'ятигорці пускають туристів без грошей. Я знищу цю ганебну пляму на репутації міста, я ліквідую досадний недогляд». І Остап зробив так, як підказував йому розум, здоровий інстинкт і дана ситуація. Він зупинився біля входу в Провалля і, потріпуючи в руках квитанційною книжкою, вряди-годи вигукував: — Купуйте квитки, громадяни! Десять копійок! Діти і червоноармійці безплатно! Студентам — п'ять копійок! Не членам профспілки — тридцять копійок! Остап бив у ціль. П'ятигорці в Провалля не ходили, а з радянського туриста здерти десять копійок за вхід «кудись» було дуже легко. Годині о п'ятій набралось уже карбованців шість. Допомогли не члени спілки, яких у П'ятигорську було безліч. Усі довірливо віддавали свої гривеники, і один рум'яний турист, угледівши Остапа, сказав дружині переможно: — Бачиш, Танюшо, що я тобі вчора казав? А ти казала, що за вхід в Провалля платити не треба. Не може цього бути. Правда, товаришу? — Безперечна правда, — потвердив Остап, — цього бути не може, щоб не брати за вхід. Членам профспілки — десять копійок і не членам профспілки — тридцять копійок. Надвечір до Провалля під'їхала двома лінійками екскурсія харківських міліціонерів. Остап перелякався і хотів був удати з себе невинного туриста, але міліціонери так несміливо з'юрбились навколо великого комбінатора, що про відступ годі було й думати. Тим-то Остап закричав доволі твердим голосом: — Членам профспілки — десять копійок, але тому що представників міліції можна дорівнювати до студентів і дітей, то з них по п'ять копійок. Міліціонери заплатили, делікатно спитавши, з якою метою беруть п'ятаки. — На капітальний ремонт Провалля, — зухвало відповів Остап, — щоб не дуже провалилося. Поки великий комбінатор спритно торгував краєвидом на малахітову калюжу, Іполит Матвійович, згорбившись і відчуваючи непереможний стид, стояв під акацією і, не дивлячись на перехожих, жував три вручені йому фрази: — Мосьє, же не манж па… Гебен зі мір біте… Подайте що-небудь депутатові Державної думи… Подавали не те щоб мало, але якось невесело. Однак, граючи на чистому паризькому прононсі слова «манж» і хвилюючи душі злиденним становищем колишнього члена Держуми, пощастило назбирати мідяків карбованців на три. Під ногами публіки тріщала рінь. Оркестр з невеликими перервами виконував Штрауса, Брамса і Гріга. Світлий натовп гомінливо котив повз старого предводителя і повертав назад. Тінь Лермонтова Незримо витала над громадянами, що смакували мацоні на веранді буфету. Пахло одеколоном і нарзанними газами. — Подайте колишньому членові Державної думи, — бурмотів предводитель. — Скажіть, ви справді були членом Державної думи? — пролунало над вухом Іполита Матвійовича. — І ви справді ходили на засідання? Ах! Ах! Високий клас! Іполит Матвійович підвів обличчя і завмер. Перед ним стрибав, як горобчик, товстенький Авессалом Володимирович Ізнуренков. Він змінив коричневий лодзинський костюм на білий піджак і сірі панталони з грайливою іскоркою. Він був у надзвичайно піднесеному настрої і вряди-годи підстрибував вершків на п'ять від землі. Іполита Матвійовича Ізнуренков не пізнав і засипав його запитаннями: — Скажіть, ви справді бачили Родзянка? Пуришкевич справді був лисий? Ах! Ах! Яка тема! Високий клас! Крутячись без упину, Ізнуренков сунув розгубленому предводителеві три карбованці і втік. Але довго ще в «Квітнику» миготіли його товстенькі литки і мало не з дерев сипалось: — Ах! Ах! «Не пой, красавица, при мне ты песни Грузии печальной!» Ах! Ах! «Напоминают мне они иную жизнь и берег дальний!..» Ах! Ах! «А поутру она вновь улыбалась!» Високий клас!.. Іполит Матвійович все стояв, спустивши очі долу. І недаремне так стояв він. Він не бачив багато дечого. У чудовій пітьмі п'ятигорської ночі алеями парку гуляла Еллочка Щукіна, тягнучи за собою покірного, замиреного з нею Ернеста Павловича. Подорож на Кислі води була останнім акордом у важкій боротьбі з дочкою Вандербільда. Горда американка недавно заради розваги виїхала власною яхтою на Сандвічеві острови. — Хо-хо! — лунало в нічній тиші. — Знаменито, Ернестуля! Кр-р-расота! У буфеті, освітленім лампами, сидів голубий злодюжка Альхен зі своєю дружиною Сашхен. Щоки її, як завжди, були прикрашені миколаївськими напівбакенбардами. Альхен сором'язно їв шашлик по-карськи, запиваючи його кахетинським № 2, а Сашхен, погладжуючи бакенбарди, дожидала замовленої осетрини. Після ліквідації другого будинку соцзабезу (було продане все, включаючи навіть туальденоровий ковпак кухаря і гасло: «Дбайливо пережовуючи харч, ти допомагаєш суспільству») Альхен вирішив спочити і розважитися. Сама доля берегла цього ситого шахрая. Він збирався того дня поїхати в Провалля, але не встиг. Це врятувало його. Остап видоїв би з боязкого завгоспа щонайменше тридцять карбованців. Іполит Матвійович побрів до джерела тільки тоді, коли музиканти складали свої пюпітри, святочний натовп розходився і тільки закохані парочки тяжко дихали в убогих алеях «Квітника». — Скільки назбирали? — запитав Остап, коли згорблена постать предводителя показалась біля джерела. — Сім карбованців двадцять дев'ять копійок. Три карбованці папірцем. Решта — мідь і трохи срібла. — Для першої гастролі дивовижно! Ставка відповідального працівника! Ви мене зворушуєте, Кисо! Але який дурень дав вам три карбованці, хотів би я знати? Може, ви здачі давали? — Ізнуренков дав. — Та не може бути! Авессалом! Іч, який м'ячик! Куди закотився! Ви з ним розмовляли? Ах, він вас не пізнав! — Розпитував про Державну думу! Сміявся! — Як бачите, предводителю, старцем бути не так уже й погано, та ще маючи помірну освіту і слабу постановку голосу! А ви ще приндилися, лорда хоронителя печаті удавали! Ну, Кисочко, і я часу не змарнував. П'ятнадцять карбованців, як одна копійка. А разом — вистачить! Другого ранку монтер дістав гроші і ввечері притяг два стільці. Третій стілець, як заявив він, ніяк було взяти. На ньому звукове оформлення грало в карти. Для більшої безпеки друзі вилізли чи не на саме верхів'я Машука. Внизу тривкими недвижними вогнями горів П'ятигорськ. Нижче за П'ятигорськом убогі вогники позначали станцію Гарячеводську. На обрії двома паралельними пунктирними лініями висовувався з-за гори Кисловодськ. Остап глянув у зоряне небо і витяг з кишені відомі обценьки.
Розділ XXXVII
Зелений мис
Інженер Брунс сидів на камінній веранді дачі на Зеленому Мисі під великою пальмою, накрохмалене листя якої кидало гострі і вузькі тіні на голену потилицю інженера, на білу його сорочку і на гамбсівський стілець з гарнітура генеральші Попової, на якому нудився інженер, дожидаючи обіду. Брунс витяг товсті, наливні губи трубочкою і голосом пустотливого карапуза протяг: — Му-у-у-сику! Дача мовчала. Тропічна флора ластилась до інженера. Кактуси простягали до нього свої їжачі рукавиці. Драцени гриміли листям. Банани і сагові пальми одганяли мух з лисини інженера. Троянди, обвиваючи веранду, падали до його сандаль. Але все було марне. Брунс хотів обідати. Він роздратовано дивився на перламутрову бухту, на далекий мисик Батума і співучо кликав: — Му-у-у-у-сику! Му-у-у-у-сику! У вогкому субтропічному повітрі звук швидко завмирав. Відповіді не було. Брунс уявив собі великого коричневого гусака з шиплячою жирною шкіркою і, не в силі стримати себе, залементував: — Мусику!!! Готовий гусик? — Андрію Михайловичу! — закричав жіночий голос з кімнати. — Не мороч мені голови! Інженер, згорнувши уже навиклі губи в трубочку, негайно відповів: — Мусику! Ти не жалієш свого маленького му? жика! — Геть, ненажеро! — відповіли з кімнати. Але інженер не скорився. Він зібрався був далі викликати гусака, що він безрезультатно робив уже дві години, але несподіваний шерех примусив його обернутися. З чорно-зелених бамбукових заростей вийшов чоловік у подертій синій косоворотці, підперезаний потертим крученим шнурком з густими китицями, і в затертих смугастих штанях. На доброму обличчі незнайомця стирчала кудлата борідка. У руках він держав піджак. Чоловік наблизився і запитав приємним голосом: — Де тут перебуває інженер Брунс? — Я інженер Брунс, — сказав заклинатель гусика несподіваним басом. — Чим зобов'язаний? Чоловік мовчки бухнув на коліна. Це був панотець Федір. — Ви з глузду з'їхали! — скрикнув інженер, скочивши на ноги. — Встаньте, будь ласка! — Не встану, — сказав панотець Федір, водячи головою за інженером і дивлячись на нього ясними очима. — Встаньте! — Не встану! І панотець обережно, щоб не було боляче, почав постукувати головою об рінь. — Мусику! Іди сюди! — закричав переляканий інженер. — Подивись, що тут робиться. Встаньте, я вас прошу. Ну, благаю вас! — Не встану, — повторив панотець Федір. На веранду вибігла Мусик, яка тонко розбиралася в інтонаціях чоловіка. Угледівши даму, панотець Федір, не підводячись з колін, швидко переповз ближче до неї, уклонився доземно і задріботів: — На вас, матінко, на вас, голубонько, на вас покладаю надію. Тоді інженер Брунс почервонів, схопив прохача під руки і, натужившись, підняв його, щоб поставити на ноги, але панотець Федір схитрував і підібгав ноги. Обурений Брунс потяг дивного гостя в куток і силоміць посадовив його в півкріселко (гамбсівське, ні в якім разі не з вороб'яніновського особняка, а з вітальні генеральші Попової). — Не смію, — забурмотів панотець Федір, кладучи на коліна пропахлий гасом піджак пекаря, — не смію сидіти в присутності високопоставлених осіб. І панотець Федір зробив спробу знову впасти на коліна. Інженер із сумовитим криком придержав панотця Федора за плечі. — Мусик, — сказав він, важко дихаючи, — поговори з цим громадянином. Тут якесь непорозуміння. Мусик одразу взяла діловий тон. — У моєму домі, — сказала вона грізно, — будь ласка, не ставайте ні на які коліна! — Голубонько! — розчулився панотець Федір. — Матінко! — Ніяка я вам не матінка! Що вам треба? Піп залопотів щось незрозуміле, але, видно, зворушливе. Тільки після довгих розпитувань пощастило збагнути, що він, як особливої ласки, просить продати йому гарнітур з дванадцяти стільців, на одному з яких він у даний момент сидить. Інженер, здивувавшись, випустив з рук плечі панотця Федора, який негайно бухнув на коліна і почав по-черепашому ганятись за інженером. — Чому, — кричав інженер, ухиляючись від довгих рук панотця Федора, — чому я мушу продати свої стільці? Скільки ви не бухайтесь на коліна, я нічого не можу збагнути! — Але ж це мої стільці, — простогнав панотець Федір. — Тобто як це ваші? Звідки ваші? З глузду ви з'їхали? Мусику, тепер я все розумію! Це явний псих! — Мої, — принижено твердив панотець Федір. — Що ж, по-вашому, я у вас їх украв? — скипів інженер. — Украв? Чуєш, Мусику! Це якийсь шантаж! — Ні, боже мій, — шепнув панотець Федір. — Якщо я їх у вас украв, то вимагайте судом і не влаштовуйте в моєму домі пандемоніуму! Чуєш, Мусику! До чого доходить нахабство. Пообідати не дадуть по-людському! Ні, панотець Федір не хотів вимагати «своїх» стільців судом. Ні в якому разі. Він знав, що інженер Брунс не крав у нього стільців. О ні! У нього і на думці цього не було. Але ці стільці все-таки до революції належали йому, панотцеві Федору, і вони безмірно дорогі його дружиш, що вмирає оце у Воронежі. Виконуючи її волю, аж ніяк не з власного зухвальства, він дозволив собі довідатись, де нині стільці і прийти до громадянина Брунса. Панотець Федір не просить милостині. О ні! Він досить забезпечений (невеличкий свічковий заводик у Самарі), щоб потішити в останні хвилини дружину, купивши старі стільці. Він ладний не поскупитись і заплатити за весь гарнітур карбованців двадцять. — Що? — крикнув інженер, багровіючи. — Двадцять карбованців? За прекрасний гарнітур для вітальні? Мусику! Ти чуєш? Це все-таки псих! Їй-богу, псих! — Я не псих. А єдино, виконуючи волю пославшої м'я жони… — О, ч-чорт, — сказав інженер, — знов повзати почав. Мусику! Він знову повзає! — Визначте ж ціну, — стогнав панотець Федір, обачливо б'ючись головою об стовбур араукарії. — Не псуйте дерева, дивак ви чоловік! Мусик, він, здається, не псих. Просто, як видно, прикро вражений хворобою дружини чоловік. Продати хіба йому стільці, га? Одчепиться, га? А то він лоба розіб'є! — А ми на чому сидітимемо? — запитала Мусик. — Купимо інші. — За двадцять карбованців? — За двадцять я, припустімо, не продам. Припустімо, не продам я і за двісті… А за двісті п'ятдесят продам. У відповідь пролунав страшний удар головою об драцену. — Ну, Мусику, це мені вже остогидло. Інженер рішуче підійшов до панотця Федора і почав диктувати ультиматум: — По-перше, одійдіть від пальми не менше як на три кроки; по-друге, негайно встаньте. По-третє, меблі я продам за двісті п'ятдесят карбованців, не менше. — Не користі заради, — проспівав панотець Федір, — а токмо виконуючи волю хворої дружини. — Ну, голубе, і моя дружина хвора. Правда, Мусику, у тебе не все гаразд з легенями? Але я не вимагаю на цій підставі, щоб ви… ну… продали мені, припустимо, ваш піджак за тридцять копійок. — Візьміть дурно! — скрикнув панотець Федір. Інженер роздратовано махнув рукою і холодно сказав: — Ви ваші жарти киньте. Ніяких балачок. Стільці оцінив я в двісті п'ятдесят карбованців, і я не спущу ні копійки. — П'ятдесят, — запропонував панотець Федір. — Мусику! — сказав інженер. — Поклич Багратіона Нехай проводить громадянина! — Не користі заради… — Багратіон! Панотець Федір, перелякавшись, утік, а інженер пішов до їдальні і сів за гусака. Улюблена птиця сприятливо вплинула на Брунса. Він почав заспокоюватись. У той момент, коли інженер, обмотавши кісточку цигарковим папером, підніс гусячу лапку до рожевого рота, у вікні показалось благаюче обличчя панотця Федора. — Не користі заради, — сказав лагідний голос, — п'ятдесят п'ять карбованців. Інженер, не оглядаючись, заричав. Панотець Федір зник. Цілий день потім постать панотця Федора миготіла в усіх кінцях дачі. То вибігала вона з тіні криптомерій, то виникала в мандариновому гайку, то перелітала через чорний двір, тріпочучи, мчала до ботанічного саду. Інженер цілий день кликав Мусика, скаржився на психа і на головний біль. У пітьмі час од часу лунав голос панотця Федора. — Сто тридцять вісім! — кричав він відкілясь із неба. А за хвилину голос його долинав з боку дачі Думбасова. — Сто сорок один, — пропонував панотець Федір, — не користі ради, пане Брунсе, а токмо… Нарешті інженер не видержав, вийшов на середину веранди і, вдивляючись у пітьму, почав розмірено кричати: — Чорт із вами! Двісті карбованців! Тільки одчепіться. Почувся шерех стривожених бамбуків, тихий стогін і відгомін кроків. Потім все змовкло. У затоці борсалися зорі. Світляки доганяли панотця Федора, кружляли навкруг голови, обливаючи лице його зеленавим медичним світлом. — Ну і гусики тепер пішли, — пробурмотів інженер, входячи в кімнати. Тим часом панотець Федір мчав в останньому автобусі вздовж морського берега до Батума. Під самим боком, як шелест книжних сторінок, набігав легкий прибій, вітер бив у лице, і автомобільній сирені відповідало мавкання шакалів. Того ж таки вечора панотець Федір надіслав у місто дружині своїй Катерині Олександрівні таку телеграму: «Товар знайшов перекажи двісті тридцять телеграфом продай що хочеш Федя». Два дні він захоплено тинявся біля Брунсової дачі, здалеку вклонявсь Мусику і навіть час од часу розтинав тропічні далі криками: — Не користі заради, а токмо волею пославшої м'я жони! Третього дня гроші одержано з розпачливою телеграмою: «Продала все зосталась буквально без копійки цілую і жду Євстигнєєв досі обідає Катя». Панотець Федір перелічив гроші, ревно перехрестився, найняв фургон і поїхав на Зелений Мис. Погода стояла похмура. З турецького кордона вітер гнав хмари. Порох курився. Голубий прошарок у небі дедалі меншав. Шторм доходив семи балів. Було заборонено купатись і виходити в море човнами. Гук і грім стояли над Батумом. Шторм потрясав береги. Діставшись до дачі інженера Брунса, панотець Федір звелів візникові-аджарцеві в башлику заждати і попрямував по меблі. — Приніс гроші я, — сказав панотець Федір, — спустили б трошки. — Мусику, — застогнав інженер, — я не можу більше. — Та ні, я гроші приніс, — заспішив панотець Федір, — двісті карбованців, як ви казали. — Мусику! Візьми у нього гроші. Дай йому стільці! І нехай зробить все це якомога скоріше. У мене мігрень. Мета цілого життя досягнута. Свічковий завод у Самарі сам ліз до рук. Діаманти сипались у кишені, наче насіння. Дванадцять стільців один по одному були навантажені у фургон. Вони вельми схожі на вороб'яніновські, з тою лише відміною, що оббивка їхня не ситцева, в квіточках, а репсова синя, в рожеву смужечку. Нетерпіння опановувало панотця Федора. Під полою в нього за кручений шнурок була застромлена сокирка. Панотець Федір сів поруч візника і, щохвилини оглядаючись на стільці, виїхав до Батума. Жваві коні одвезли панотця Федора і його скарби вниз, на шосейну дорогу, мимо ресторанчика «Фінал», по бамбукових столиках і альтанках якого гуляв вітер, мимо тунелю, що ковтав останні цистерни нафтового маршруту, мимо фотографа, позбавленого в цей похмурий день звичайної своєї клієнтури, мимо вивіски «Батумський ботанічний сад» і потягли не дуже швидко над самою лінією прибою. У тому місці, де дорога межувала з масивами, панотця Федора обливало солоними бризками. Одбиті масивами від берега, хвилі обертались на гейзери, піднімались до неба і повільно спадали. Поштовхи і вибухи прибою гарячили збентежений дух панотця Федора. Коні, борючись з вітром, повільно наближались до Махінджаурі. Куди сягало око, скрізь свистіли й здималися каламутні зелені води. До самого Батума тріпалась біла піна прибою, наче подолок нижньої спідниці, що вибилася з-під плаття неохайної дамочки. — Стій! — закричав раптом панотець Федір візникові. — Стій, мусульманине! І він, тремтячи і спотикаючись, почав вивантажувати стільці на пустельний берег. Байдужий аджарець дістав своїх п'ять карбованців, стьобнув по конях і поїхав. А панотець Федір, переконавшись, що навколо нікого нема, стяг стільці з урвища на невеликий, сухий іще кусок пляжу і витяг сокирку. З хвилину його мучив сумнів — він не знав, з якого стільця почати. Потім, наче сновида, підійшов до третього стільця і люто ударив сокирою по спинці. Стілець перекинувся, не зазнавши ніякої шкоди. — Ага! — крикнув панотець Федір. — Я т-тобі дам! І він кинувся на стілець, як на живу тварину. Вмить стілець був посічений на капусту. Панотець Федір не чув ударів сокири об дерево, об репс і об пружини. У могутньому реві шторму глухли, немов у повсті, всі сторонні звуки. — Ага! Ага! Ага! — примовляв панотець Федір, рубаючи з плеча. Стільці, виходили з ладу один по одному. Звіряча лють панотця Федора дедалі зростала. Зростав і шторм. Деякі хвилі добирались до самісіньких ніг панотця Федора. Від Батума до Сінопа стояв великий шум. Море скаженіло і зривало свій шал на кожному суденці. Пароплав «Ленін», курячись двома своїми трубами і важко осідаючи на корму, підходив до Новоросійська. Шторм крутився в Чорному морі, викидаючи тисячотонні вали на береги Трапезунда, Ялти, Одеси і Констанци. За тишею Босфору і Дарданелл гриміло Середземне море. За Гібралтарською протокою бився об Європу Атлантичний океан. Сердита вода оперізувала земну кулю. А на батумському березі стояв панотець Федір і, обливаючись потом, рубав останній стілець. За хвилину все було скінчено. Розпач огорнув панотця Федора. Кинувши остовпілий погляд на накидану ним гору ніжок, спинок і пружин, він одступив. Вода схопила його за ноги. Він рвонувся наперед і, змоклий, кинувся на шосе. Велика хвиля гримнулася в те місце, де тільки-но стояв панотець Федір і, ринувши назад, потягла з собою весь покалічений гарнітур генеральші Попової. Панотець Федір уже не бачив цього. Він брів по шосе, зігнувшись і притискаючи до грудей мокрий кулак. Він увійшов у Батум засліплий, нічого навколо не бачачи. Становище його було найжахливіше. За п'ять тисяч кілометрів від дому, з двадцятьма карбованцями в кишені, доїхати до рідного міста було абсолютно неможливо. Панотець Федір проминув турецький базар, на якому ідеальним шепотом радили йому купити пудру Коті, шовкові панчохи і необандеролений сухумський тютюн, поплентавсь до вокзалу і загубився в юрмі носіїв.
Розділ XXXVIII
Під хмарами
Через три дні після угоди концесіонерів з монтером Мечниковим театр Колумба виїхав залізницею через Махачкала і Баку. Усі ці три дні концесіонери, не вдовольнившись розшивом на Машуку двох стільців, ждали від Мечникова третього, останнього з колумбівських стільців. Але монтер, змучений нарзаном, обернув усі двадцять карбованців на купівлю звичайної горілки і дійшов такого стану, що його держали під замком у бутафорській. — От вам і Кислі води! — заявив Остап, дізнавшись про від'їзд театру. — Суча лапа цей монтер! Май після цього діло з теапрацівниками. Остап став далеко метушливіший, ніж досі. Шанси на розшук скарбів збільшились без міри. — Потрібні гроші на подорож до Владикавказа, — сказав Остап. — Звідти ми поїдемо в Тифліс автомобілем по Воєнно-Грузинській дорозі. Чарівні краєвиди! Чудовий пейзаж! Чудесне гірське повітря! І в фіналі — сто п'ятдесят тисяч карбованців нуль нуль копійок. Є сенс продовжувати засідання. Але виїхати з Мінеральних Вод не так уже й легко. Вороб'янінов показав себе бездарним залізничним зайцем, і що спроби його сісти в поїзд кінчилися безрезультатно, довелось йому виступити біля «Квітника» в ролі колишнього попечителя навчальної округи. Це мало вельми малий успіх. Два карбованці за дванадцять годин важкої і принизливої роботи. Сума, проте, достатня на проїзд до Владиказказа. У Беслані Остапа, що їхав без квитка, зігнали з поїзда, і великий комбінатор нахабно біг за поїздом верстви три, погрожуючи ні в чім неповинному Іполитові Матвійовичу кулаком. Після цього Остапові пощастило скочити на приступку поїзда, що повільно підтягався до Кавказького хребта. З цієї позиції Остап з цікавістю поглядав на розгорнуту перед ним панораму Кавказького гірського пасма. Була четверта година ранку. Гірські верховини засяяли темно-рожевим сонячним світлом. Гори не сподобались Остапові. — Занадто багато шику, — сказав він. — Дика краса. Фантазія ідіота. Нікчемна річ. Біля владикавказького вокзалу приїжджих дожидав великий одкритий автобус Закавтопромторгу, і ласкаві люди говорили: — Хто поїде Воєнно-Грузинською дорогою, тих у місто веземо безкоштовно. — Куди ж ви, Кисо, — сказав Остап. — Нам в автобус. Нехай везуть нас безкоштовно. Підвезений автобусом до контори Закавтопромторгу, Остап, однак, не поспішав записатись на місце в машині. Жваво розмовляючи з Іполитом Матвійовичем, він милувався підперезаною хмарами Столовою горою і, вважаючи, що гора справді подібна до столу, поквапно пішов геть. У Владикавказі довелося просидіти кілька днів. Але всі спроби дістати гроші на проїзд Воєнно-Грузинською дорогою або зовсім не давали наслідків, або давали кошти, яких вистачало лише для денного прожитку. Спроба брати з громадян гривеники не вдалася. Кавказький хребет був такий високий і видний, що брати за показ його гроші не було ніякої змоги. Його було видно мало не звідусіль. А інших красот у Владикавказі не було. Що ж до Тереку, то протікав він повз «Трека», за вхід куди гроші брало місто без допомоги Остапа. Збирання милостині, що його вчинив Іполит Матвійович, дало за два дні тринадцять копійок. — Годі, — сказав Остап, — вихід один: іти до Тифліса пішки. За п'ять днів ми пройдемо двісті верстов. Нічого, папаня, чарівні гірські краєвиди, свіже повітря!.. Потрібні гроші на хліб та любительську ковбасу. Можете додати до свого лексикону кілька італійських фраз, це вже як собі хочете, але надвечір ви повинні назбирати щонайменше два карбованці! Обідати сьогодні не доведеться, дорогий товаришу. Ой леле! Кепські шанси… На світанку концесіонери перейшли місток через Терек, обійшли казарми і заглибились у зелену долину, по якій ішла Воєнно-Грузинська дорога. — Нам пощастило, Кисо, — сказав Остап, — вночі падав дощ, і нам не доведеться ковтати пилюку. Дихайте, предводителю, чистим повітрям. Співайте. Згадуйте кавказькі вірші. Поводьтеся як годиться!.. Але Іполит Матвійович не співав і не згадував віршів. Дорога йшла вгору. Ночі, перебуті під голим небом, нагадували про себе кольками в боці, тягарем у ногах, а любительська ковбаса — постійною і болісною згагою. Він ішов, похилившись набік, держачи в руці п'ятифунтовий хліб, загорнутий у владикавказьку газету, і ледве тягнучи ліву ногу. Знову іти! Цього разу у Тифліс, цього разу найкращою у світі дорогою. Іполитові Матвійовичу було однаково. Він не дивився обабіч, як Остап. Він зовсім не помічав Тереку, який починав уже гриміти на дні долини. І тільки осяяні сонцем льодові вершини щось неясно йому нагадували: чи то блиск діамантів, чи то кращі глазетові домовини майстра Безенчука. Після Балти дорога ввійшла в ущелину і рушила вузьким карнизом, висіченим у темних урвистих скелях. Спіраль дороги в'юнилась угору, і ввечері концесіонери опинилися на станції Ларс, за тисячу метрів над рівнем моря. Переночували в бідному духані задарма і навіть дістали по склянці молока, зачарувавши хазяїна та його гостей карточними фокусами. Ранок був такий чарівний, що навіть Іполит Матвійович, овіяний гірським повітрям, почав ступати бадьоріше, ніж учора. За станцією Ларс одразу ж встала грандіозна стіна Бічного хребта. Долина Тереку замкнулась тут вузькими тіснинами. Пейзаж ставав дедалі похмурішим, а написи на скелях численнішими. Там, де скелі так здавили течію Тереку, що прогін моста дорівнює лише десяти сажням, концесіонери побачили стільки написів на скелястих стінках ущелини, що Остап, забувши про величність Дар'яльської ущелини, закричав, намагаючись перебороти гуркіт і стогони Тереку: — Великі люди! Зверніть увагу, предводителю. Бачите? Тіль-тіль вище від хмари і трошки нижче від орла! Напис: «Коля і Міка, липень 1914 р.» Незабутнє видовище! Зверніть увагу на художність виконання! Кожна літера завбільшки з метр і намальована олійною фарбою! Де ви тепер, Колю і Міко? — Кисо, — запропонував Остап, — давайте і ми увічнимо свою пам'ять. Заткнемо Міку за пояс. У мене, до речі, і крейда є! Їй-богу, полізу зараз і напишу: «Киса і Ося тут були». І Остап, недовго думаючи, склав на парапет, що огороджував шосе від кипучої безодні Тереку, запаси любительської ковбаси і почав лізти на скелю. Іполит Матвійович спочатку стежив за рухом великого комбінатора, але потім відволікся і, обернувшись, почав розглядати фундамент замку Тамари, що зберігся на скелі, подібний до кінського зуба. Тим часом, за дві верстви від концесіонерів, з боку Тифліса в Дар'яльську ущелину ввійшов панотець Федір. Він ішов розміреним солдатським кроком, дивлячись поперед себе твердими алмазними очима і спираючись на високий костур із загнутим кінцем. На останні гроші панотець Федір доїхав до Тифліса і тепер ішов на батьківщину пішки, живлячись доброхітною милостинею. Під час переходу через Хрестовий перевал (2345 метрів над рівнем моря) його вкусив орел. Панотець Федір замахнувся на зухвалого птаха костуром і пішов далі. Він ішов, заплутавшись у хмарах, і бурмотів: — Не користі заради, а токмо волею пославшої м'я жони! Відстань межи ворогами меншала. Повернувши за гострий виступ, панотець Федір налетів на старика в золотому пенсне. Ущелина розкололась в очах панотця Федора. Терек припинив свій тисячолітній крик. Панотець Федір пізнав Вороб'янінова. Після страшної невдачі в, Батумі, після того як усі надії пропали, нова можливість здобути багатство вплинула на панотця Федора надзвичайно. Він схопив Іполита Матвійовича за худий кадик і, стискаючи пальці, закричав охриплим голосом: — Куди подів скарби убієнної тобою тещі? Іполит Матвійович, нічого подібного не сподівавшись, мовчав, вирячивши очі так, що вони мало не торкались скелець пенсне. — Говори! — наказував панотець Федір. — Покайся, грішнику! Вороб'янінов відчув, що втрачає подих. Тут панотець Федір, уже тріумфуючи перемогу, угледів Бендера, що стрибав по скелі. Технічний директор спускався вниз, кричачи на все горло: Б'ючись об гори кам'яні,
Киплять і піняться вали.
