Цели и задачи 7 страница

Репортер Персицький діяльно готувався до двохсотлітнього ювілею великого математика Ісаака Ньютона. У самий розпал роботи увійшов Стьопа з «Науки і життя». За ним пленталась опасиста громадянка. — Слухайте, Персицький, — сказав Стьопа, — до вас от громадянка у справі прийшла. Ідіть сюди, громадянко, цей товариш вам усе пояснить. Стьопа, посміюючись, зник. — Ну? — спитав Персицький, — Що скажете? Мадам Грицацуєва (це була вона) підвела на репортера млосні очі і мовчки сунула йому папірець. — Так, — сказав Персицький, — … попав під коня… відбувся легким переляком… У чому ж річ? — Адресу, — благально мовила вдова, — чи не можна адресу взнати? — Чию адресу? — О. Бендера. — Звідки ж я знаю? — А от товариш казав, що ви знаєте. — Нічого я не знаю. Зверніться в адресний стіл. — А може, ви пригадаєте, товаришу? У жовтих черевиках. — Я сам у жовтих черевиках. У Москві ще двісті тисяч чоловік у жовтих черевиках ходять. Може, вам треба узнати їхні адреси? Тоді, будь ласка. Я кину всю свою роботу і візьмуся до цієї справи. Через півроку ви будете знати все. Мені ніколи, громадянко. Але вдова, відчувши до Персицького велику повагу, йшла за ним коридором і, стукаючи накрохмаленою нижньою спідницею, повторювала свої просьби. «Наволоч Стьопа, — подумав Персицький. — Ну, нічого, я нацькую на нього винахідника вічного руху, він у мене потанцює». — Ну що я можу зробити? — роздратовано запитав Персицький, зупинившись перед вдовою. — Звідки я можу знати адресу громадянина О. Бендера? Що я — кінь, який на нього наїхав? Або візник, якого він перед моїми очима ударив по спині?.. Вдова відповідала невиразним вуркотом, в якому можна було розібрати тільки «товаришу» і «дуже вас». Робота в Будинку народів уже скінчилася. Канцелярії і коридори спорожніли. Десь тільки дошльопувала сторінку друкарська машинка. — Пардон, мадам, ви бачите, мені ніколи! З цими словами Персицький сховався в убиральні. Погулявши там десять хвилин, він весело вийшов. Грицацуєва терпляче трусила спідницями на розі двох коридорів. Коли Персицький наблизився, вона знов заговорила. Репортер осатанів. — От що, тітусю, — сказав він, — хай буде по-вашому, я вам скажу, де ваш О. Бендер. Ідіть просто коридором, потім повернете праворуч і йдіть знову просто. Там будуть двері. Спитайте Черепенникова. Він мусить знати. І Персицький, задоволений із своєї вигадки, так швидко зник, що додаткових відомостей крохмальна вдовиця здобути не встигла. Поправивши спідниці, мадам Грицацуєва пішла коридором. Коридори Будинку народів були такі довгі й вузькі, що відвідувачі, ідучи ними, мимохіть наддавали ходи. Глянувши на першого-ліпшого перехожого, можна було узнати, скільки він пройшов. Коли він ішов трохи прискорено, це означало, що похід його щойно почався. Відвідувачі, що поминули два або три коридори, розвивала середню рись. А інколи можна було побачити людину, що бігла щодуху: вона в стадії п'ятого коридора. А громадянин, що одмахав вісім коридорів, легко міг змагатись на швидкість з птахом, перегоновим конем і чемпіоном світу — бігуном Нурмі. Повернувши праворуч, мадам Грицацуєва побігла. Тріщав паркет. Назустріч їй швидко йшов брюнет у голубому жилеті й малинових черевиках. З вигляду Остапа було видно, що тільки надзвичайні справи концесії примусили його відвідати Будинок народів у такий пізній час. Очевидно, в план технічного керівника не входила зустріч з коханою. Угледівши вдовицю, Бендер повернувся і, не оглядаючись, пішов уздовж стіни назад. — Товарищу Бендер, — закричала вдова захоплено, — куди ж ви? Великий комбінатор прискорив ходу. Наддала і вдова. — Зачекайте, що я скажу, — просила вона. Але слова не долинали до Остапового слуху. У його вухах уже співав і свистів вітер. Він мчав четвертим коридором, перестрибував просвіти внутрішніх залізних сходів. Своїй коханій він залишив тільки відгомін, який довго повторював їй шуми на сходах. — Ну, спасибі, — бурмотів Остап, сидячи на п'ятому поверсі, — знайшла час для рандеву. Хто прислав сюди цю палку дамочку? Час уже ліквідувати московську філію концесії, а то іще, чого доброго, до мене приїде гусар-одинак з мотором. У цей час мадам Грицацуєва, відокремлена від Остапа трьома поверхами, тисячами дверей і дюжиною коридорів, витерла подолом нижньої спідниці розпалене обличчя і почала розшуки. Спочатку вона хотіла скоріше найти чоловіка й порозумітися з ним. У коридорах засвітились тьмяні лампи. Всі лампи, всі коридори і всі двері були однакові. Вдові стало моторошно. Їй захотілося втекти. Підкоряючись коридорній прогресії, вона мчала щодалі швидше. Через півгодини вона вже не могла зупинитись. Двері президій, секретаріатів, місцевкомів, оргвідділів і редакцій з туркотом пролітали обабіч її дебелого тіла. На ходу залізними своїми спідницями вона перекидала урни для недокурків. З каструльним шумом урни котилися слідом за нею. У кутках коридорів знімалися вихори й чорториї. Ляскали розчинившись кватирки. Дороговказні персти, намальовані трафаретом на стінах, устромлялися в бідну мандрівницю. Нарешті Грицацуєва попала на площадку внутрішніх сходів. Там було темно, але вдова подолала страх, збігла вниз і смикнула скляні двері. Двері було замкнено. Вдова кинулась назад. Але двері, які вона щойко пройшла, теж було замкнено чиєюсь дбайливою рукою. У Москві люблять замикати двері. Тисячі парадних під'їздів забиті зсередини дошками, і сотні тисяч громадян пробираються в свої квартири чорним ходом. Давно минув вісімнадцятий рік, давно уже стало туманним поняття — «наскок на квартиру», згинула подомова охорона, організована пожильцями заради безпеки, розв'язується проблема вуличного руху, будуються величезні електростанції, робляться світової ваги наукові відкриття, але нема людини, яка присвятила б своє життя розв'язайню проблеми замкнених дверей. Хто та людина, що розв'яже загадку кінематографів, театрів і цирків? Три тисячі чоловік повинні за десять хвилин увійти в цирк крізь одні-єдині, одчинені тільки на одну свою половинку двері. Решта десять дверей, спеціально пристосованих для пропускання великих юрб народу, — замкнені. Хто знає, чому зони замкнені? Можливо, років двадцять тому з циркової стайні вкрали ученого ослика, і з того часу дирекція з остраху замуровує зручні входи і виходи. А можливо, колись протягом прохопило славетного короля повітря, і замкнені двері — це тільки відгомін зчиненого королем скандалу. У театрах і кіно публіку впускають невеличкими партіями начебто для того, щоб уникнути затору. Уникнути тиску дуже легко — варто відчинити всю безліч виходів. Але замість того адміністрація діє, вживаючи сили. Капельдинери, міцно схопившись за руки, утворюють живий бар'єр і держать публіку в облозі принаймні з півгодини. А двері, заповітні двері, замкнені іще за Павла Першого, замкнені й по сьогодні. П'ятнадцять тисяч аматорів футболу, збуджені молодецькою грою збірної Москви, змушені продиратись до трамвая крізь таку вузьку щілину, що один легко озброєний воїн міг би затримати тут сорок тисяч варварів, підсилених двома облоговими баштами. Спортивний стадіон не має даху, але воріт є кілька. Одчинена тільки хвірточка. Вийти можна, тільки проламавши ворота. Після кожного великого змагання їх ламають. Але, дбаючи про додержання святої традиції, їх щоразу акуратно відбудовують і щільно зачиняють. Якщо нема ніякої змоги привісити двері (це трапляється тоді, коли їх нема до чого привісити), вдаються до таємничих дверей усіх форм і гатунків: 1. Бар'єри. 2. Рогатки. 3. Перекинуті лави. 4. Загородні написи. 5. Вірьовки. Бар'єри у великій пошані в установах. Ними перепиняють доступ до потрібного співробітника. Відвідувач, як тигр, ходить уздовж бар'єра, намагаючись знаками привернути до себе увагу. Це щастить не завжди. А може, відвідувач приніс корисний винахід! А може, просто хоче сплатити прибутковий податок! Але бар'єр став на перешкоді — пішов у непам'ять винахід, і податок лишився несплачений. Рогатку застосовують на вулиці. Ставлять її навесні на гомінкій магістралі начебто для охорони ремонту тротуару. І вмить шумна вулиця стає пустельною. Перехожі просочуються в потрібні їм місця іншими вулицями. Їм щодня доводиться накидати зайвий кілометр, але легкокрила надія не покидає їх. Літо минає. В'яне листя. А рогатка все стоїть. Ремонту не зроблено. І вулиця пустельна. Перекинутими садовими лавами перегороджують входи до московських скверів, які через обурливе недбальство будівничих не мають міцних воріт. Про загородні написи можна було б написати цілу книгу, але в плани авторів це зараз не входить. Написи ці бувають двох гатунків: прямі й посередні. До прямих можна зачислити: ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО СТОРОННІМ ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО ХОДУ НЕМА Такі написи інколи вивішують на дверях установ, які особливо часто відвідує публіка. Посередні написи найзгубніші. Вони не забороняють заходити, але рідко коли який сміливець наважиться все-таки використати своє право. От вони, ці ганебні написи: НЕ СПОВІСТИВШИ, НЕ ЗАХОДИТИ ПРИЙОМУ НЕМА СВОЇМ ВІЗИТОМ ТИ ЗАВАЖАЄШ ПРАЦЮВАТИ ЛЮДИНІ Там, де не можна поставити бар'єр чи рогатку, перекинути лаву або вивісити загородний напис, — там протягають вірьовки. Протягають їх відповідно до натхнення, у вельми несподіваних місцях. Якщо вони протягнеш на висоті людських грудей, справа обмежується легким переляком і трохи нервовим сміхом. Протягнута ж на висоті щиколотки, вірьовка може покалічити людину. К чорту двері! К чорту черги біля театральних під'їздів! Дозвольте зайти не сповістивши! Благаємо зняти рогатку, поставлену недбалим кербудом біля своєї розритої панелі! Геть перекинуті лави! Поставте їх на місце! У сквері приємно сидіти саме вночі. Повітря чисте, і в голову лізуть розумні думки! Мадам Грицацуєва, сидячи на сходах біля замкнених скляних дверей у середині Будинку народів, думала про свою вдовину долю, вряди-годи дрімала і дожидала ранку. З освітленого коридора крізь скляні двері на вдову лилося жовте світло електричних плафонів. Попелястий ранок проходив крізь вікна сходової клітки. Була тиха година, коли ранок іще молодий і чистий. У цей час Грицацуєва почула кроки в коридорі. Вдова жваво підвелася й припала до скла. Кінець коридора блиснув голубий жилет. Малинові черевики були запорошені штукатуркою. Легковажний син турецько-підданого, струшуючи з піджака порошинку, наближався до скляних дверей. — Ховрашок! — покликала вдова. — Хо-о-оврашок! Вона дихала на скло з невимовною ніжністю. Скло затуманилось, взялося райдужними плямами. У тумані і райдугах сяяли голубі й малинові примари. Остап не чув вдовиного кукування. Він почухав спину і заклопотано мотляв головою. Ще мить — і він зник би за поворотом. Зі стогоном «товаришу Бендер!» бідна дружина затарабанила по склу. Великий комбінатор обернувся. — А, — сказав він, побачивши, що відокремлений від вдови замкненими дверима, — ви теж тут? — Тут, тут, — твердила вдова радісно. — Обійми ж мене, моя радість, ми так довго не бачились, — запросив технічний директор. Вдова заметушилась. Вона підстрибувала за дверима, немов чижик у клітці. Притихлі за ніч спідниці знов загриміли. Остап розкрив обійми. — Чому ж ти не йдеш, моя курочко? Твій тихоокеанський півничок так втомився на засіданні Малого Раднаркому. Вдова була позбавлена фантазії. — Ховрашок, — сказала вона уп'яте. — Одчиніть мені двері, товаришу Бендер. — Тихше, панночко! Жінку прикрашає скромність. Навіщо ці стрибки? Вдова мучилась. — Ну, чого ви катуєте себе? — питав Остап. — Хто вам заважає жити? — Сам поїхав, ще й сам питає! І вдова заплакала. — Витріть ваші оченята, громадянко. Кожна ваша сльозинка — це молекула в космосі — А я дожидала, дожидала, крамничку закрила. За вами поїхала, товаришу Бендер… — Ну, і як вам живеться тепер на сходах? Не дме? Вдова почала повільно закипати, як великий монастирський самовар. — Зрадник! — вимовила вона, здригнувши. У Остапа було ще трохи вільного часу. Він заклацав пальцями і, ритмічно погойдуючись, тихо проспівав: Частинка чорта в нас
Сидить і жде всякчас
Жіночих чарів шал
У груди сипле жар…

— А бодай би ти луснув! — побажала вдова по закінченні танцю. — Браслет украв, дарунок чоловіка. А стілець навіщо забрав? — Ви, здається, переходите на особи? — зауважив Остап холодно. — Украв, украв! — торочила вдова. — От що, панночко: закарбуйте на своєму носику, що Остап Бендер ніколи нічого не крав. — А ситечко хто взяв? — Ах, ситечко! З вашого неліквідного фонду? І це ви вважаєте за кражу? У такому разі наші погляди на життя діаметрально протилежні. — Забрав, — кукувала вдова. — Значить, якщо молодий, здоровий чоловік позичив у провінціальної бабусі непотрібне їй, через кепське здоров'я, кухонне приладдя, то це він злодій? Так вас треба розуміти? — Злодій, злодій! — У такому разі нам доведеться розлучитись. Я даю згоду на розлучення. Вдова кинулася на двері. Скло затремтіло. Остап зрозумів, що час іти геть. — Обніматись ніколи, — сказав він, — прощай, кохана! Ми розійшлись, як у морі кораблі — Пробі!! — заголосила вдова. Але Остап був уже в кінці коридора. Він став на підвіконня, важко стрибнув на вогку після нічного дощу землю і зник у блискучих фізкультурних садах. На крики вдови набрів, прокинувшись, сторож. Він випустив ув'язнену, пригрозивши штрафом.
Розділ XXIX
Автор «Гавриліади»

Коли мадам Грицацуєва покидала негостинний стан канцелярій, до Будинку народів уже сходилися службовці найскромніших рангів: кур'єри, вхідні і вихідні панночки, змінні телефоністки, юні помічники рахівників і бронепідлітки. Поміж них рухався Никифор Ляпіс, дуже молодий чоловік з баранячою зачіскою і нескромним поглядом. Неуки, уперті і первинні відвідувачі входили в Будинок народів з головного під'їзду. Никифор Ляпіс пройшов у будинок через амбулаторію. У Будинку народів він був своя людина і знав найкоротші шляхи до оазисів, де бризкають ясні джерела гонорару під крислатим покровом відомчих журналів. Насамперед Никифор Ляпіс пішов до буфету. Нікельована каса зіграла матчиш і викинула три чеки. Никифор з'їв ряжанку, розірвавши запечатану папером склянку і кремове тістечко, подібне до клумбочки. Все це він запив чаєм. Потім Ляпіс неквапно почав обходити свої володіння. Перший візит він зробив до редакції щомісячного мисливського журналу «Герасим і Муму». Товариша Наперникова ще не було, і Никифор Ляпіс рушив до «Гігроскопічного вісника», щотижневого рупора, яким працівники фармації спілкувались із зовнішнім світом. — Доброго ранку, — сказав Никифор, — Написав чудові вірші. — Про що? — запитав начальник літсторінки. — На яку тему? Адже ви знаєте, Трубецькой, що у нас журнал… Начальник для тоншого визначення суті «Гігроскопічного вісника» поворушив пальцями. Трубецькой-Ляпіс подивився на свої штани з білої рогожі, одхилив корпус назад і співуче сказав: — «Балада про гангрену». — Цікаво, — зауважила гігроскопічна персона. — Давно вже час у популярній формі проводити ідеї профілактики. Ляпіс негайно задекламував: Терпів Гаврило від гангрени,
Гаврило від гангрени зліг…

Посвяту, після делікатної боротьби, викинули. Найсумнішим було те, що Ляпісу грошей ніде не дали. Одні обіцяли дати у вівторок, інші — в четвер або п'ятницю — через два тижні. Довелось іти позичати гроші в табір ворогів — туди, де Ляпіса ніколи не друкували. Ляпіс спустився з п'ятого поверху на другий і ввійшов у секретаріат «Верстата». Як на біду, він одразу ж зіткнувся з роботягою Персицьким. — А! — скрикнув Персицький. — Ляпсус! — Слухайте, — сказав Никифор Ляпіс, знизивши голос, — дайте три карбованці. Мені «Герасим і Муму» винен купу грошей. — П'ятдесят копійок я вам дам. Почекайте. Я зараз прийду. І Персицький вернувся, привівши з собою десяток співробітників «Верстата». Зав'язалась загальна розмова. — Ну, як торгували? — питав Персицький. — Написав чудові вірші! — Про Гаврила? Що-небудь селянське? «Орав Гаврило на світанку, Гаврило плуг боготворив»? — Що Гаврило! Адже це халтура! — боронився Ляпіс. — Я написав про Кавказ. — А ви були на Кавказі? — Через два тижні поїду. — А ви не боїтесь, Ляпсус? Адже там шакали! Так я і налякався! Вони ж на Кавказі не отруйні! Після цієї відповіді всі насторожились. — Скажіть, Ляпсусе, — запитав Персицький, — які, по-вашому шакали? — Та знаю я, одчепіться! — Ну, скажіть, коли знаєте! — Ну, так!.. На подобу змії. — Звичайно, звичайно, ваша правда, як завжди, По-вашому ж, сідло дикої кози подають на стіл разом з острогами. — Ніколи я цього не говорив! — закричав Трубецькой. — Ви не говорили. Ви писали. Мені Наперников казав, що ви пробували накинути йому такі віршики в «Герасим і Муму», ніби з побуту мисливців. Скажіть по совісті, Ляпсусе, чому ви пишете про те, чого ви зроду не бачили і про що не маєте аніякісінького уявлення? Чому у вас у вірші «Кантон» пеньюар — це бальна сукня? Чому? — Ви — міщанин, — сказав хвальковито Ляпіс. — Чому у вірші «Перегони на приз Будьонного» жокей у вас затягає на коня супоню і після того сідає на передок? Ви бачили коли-небудь супоню? — Бачив. — Ну, скажіть, яка вона! — Дайте мені спокій. Ви псих! — А передок бачили? На перегонах були? — Не обов'язково треба скрізь бути! — кричав Ляпіс. — Пушкін писав турецькі вірші і ніколи не був у Туреччині. — О, звісно, Ерзерум же в Тульській губернії. Ляпіс не зрозумів сарказму. Він гаряче провадив далі: — Пушкін писав за матеріалами. Він прочитав історію Пугачовського бунту, а тоді написав. А мені про перегони все розказав Ентіх. Після цієї віртуозної оборони Персицький потяг силоміць Ляпіса в сусідню кімнату. Глядачі пішли слідом за ними. Там на стіні висіла велика газетна вирізка, облямована жалобною окрайкою. — Ви писали цей нарис в «Капітанському містку»? — Я писав. — Це, здається, ваша перша спроба в прозі? Вітаю вас! «Хвилі котились через мол і падали вниз нестримним домкратом..» Ну, і удружили ж ви «Капітанському містку»! «Місток» тепер довго вас не забуде, Ляпісе! — У чому річ? — Річ у тім, що… Ви знаєте, що таке домкрат? — Ну, звичайно, знаю, дайте мені спокій… — Як ви собі уявляєте домкрат? Опишіть своїми словами. — Такий… Падає, одне слово. — Домкрат падає. Зауважте всі! Домкрат стрімко падає! Заждіть, Ляпсусе, я вам зараз принесу п'ятдесят копійок. Не пускайте його! Але й цього разу п'ятдесят копійок не видано, Персицький притяг з довідкового бюро двадцять перший том Брокгауза, од Доміцій до Євреїнова. Поміж Доміцієм, фортецею у великому герцогстві Мекленбург-Шверінському, і Доммелем, рікою в Бельгії і Нідерландах, знайдено потрібне слово. — Слухайте! «Домкрат (нім. Daumkraft) — одна з машин піднімати чималі тягарі. Звичайний простий Д., вживаний для піднімання екіпажів тощо, має рухому зубчасту штабу; цю штабу захоплює шестерня, яку повертають за допомогою ручки…» І так далі. І далі: «Джон Діксон 1879 р. поставив на місце обеліск, відомий під назвою «Голки Клеопатри», за допомогою чотирьох робітників, що діяли чотирма гідравлічними Д.» І цей прилад, по-вашому, має властивість стрімко падати? Значить, Брокгауз з Ефроном обманювали людство протягом п'ятдесяти років? Чому ви халтурите, замість учитися? Дайте відповідь! — Мені потрібні гроші. — Але ж у вас їх ніколи нема. Адже ви раз у раз полюєте за півкарбованцем. — Я купив меблі і вийшов з бюджету. — І багато ви купили меблів? Вам за вашу халтуру платять стільки, скільки вона варта, — шеляг! — Добрий шеляг! Я такий стілець купив на аукціоні… — На подобу змії? — Ні. З палацу. Але мене спіткало лихо. Вчора я повернувся вночі додому… — Від Хіни Члек? — закричали присутні в один голос. — Хіна!.. З Хіною я скільки часу вже не живу. Повертався я з диспуту Маяковського. Приходжу. Вікно розчинене. Я одразу відчув, що щось таке сталося. — Ай-яй-яй! — сказав Персицький, затуляючи лице руками. — Я почуваю, товариші, що у Ляпсуса вкрали його найкращий щедевр: «Гаврило двірником служив, Гаврило в двірники найнявся». — Дайте мені договорити. Дивовижне хуліганство! До мене в кімнату залізли якісь негідники і розпанахали всю оббивку стільця. Може, хто-небудь позичить п'ять карбованців на ремонт? — Для ремонту напишіть нового Гаврила. Я вам навіть початок можу сказати. Заждіть, заждіть… Зараз… От: «Гаврил стілець купив на ринку, стілець в Гаврила кепський був…» Скорше запишіть. Це можна вигідно продати в «Голос комода»… Ех, Трубецькой, Трубецькой!.. До речі, Ляпсусе, чому ви Трубецькой? Чому вам не взяти псевдоніма кращого? Приміром, Долгорукий? Никифор Долгорукий! Або Никифор Валуа? Або ще краще: громадянин Никифор Сумароков-Ельстон? Якщо вам трапиться добра кормівля, зразу три віршики в «Гермуму», то вихід із становища у вас блискучий. Одну маячню підписуєте Сумароковим, другу макулатуру — Ельстоном, а третю — Юсуповим… Ех ви, халтурник!..
Розділ XXX
У театрі Колумба

Іполит Матвійович поступово ставав підлабузником. Коли він дивився на Остапа, очі його прибирали голубого жандармського відтінку. У кімнаті Іванопуло було так жарко, що зсохлі вороб'яніновські стільці потріскували, як дрова в каміні. Великий комбінатор спочивав, підклавши під голову голубий жилет. Іполит Матвійович дивився у вікно. Там, кривими провулками, повз крихітні московські сади, мчала гербова карета. У чорнім її лаку навперемін відбивались рухливі голови перехожих: кавалергард з мідною головою, городські дами і пухкі білі хмаринки. Громлячи підковами брук, коні промчали карету повз Іполита Матвійовича. Він одвернувся розчаровано. Карета мала на собі герб МКГ^[4], мала призначення перевозити сміття, і абсолютно нічого не відбивалося на її дощатих стінках. На козлах сидів бравий дідок з пухнастою сивою бородою. Якби Іполит Матвійович знав, що кучер не хто інший, як граф Олексій Буланов, славетний гусар-схимник, він, напевне, гукнув би на дідка, щоб поговорити з ним про прекрасні часи. Граф Олексій Буланов був вельми заклопотаний. Нахльостуючи коней, він сумно думав про бюрократизм, що роз'їдає асенізаційний підвідділ, бюрократизм, через який графові от уже півроку не видавали належного за гендоговором спецфартуха. — Слухайте, — сказав раптом великий комбінатор, — як вас звали у дитинстві? — А навіщо вам? — Та так! Не знаю, як вас називати. Вороб'яніновим звати вас набридло, Іполитом Матвійовичем — надто кисло. Як же вас звали? Іпа? — Киса, — одказав Іполит Матвійович, посміхаючись. — Конгеніально! Так от що, Кисо, — погляньте, будь ласка, що у мене на спині. Болить між лопаток. Остап стяг через голову сорочку «ковбой». Перед Кисою Вороб'яніновим одкрилась широка спина провінціального Антонія, спина чарівної форми, але до певної міри бруднувата. — Ого, — сказав Іполит Матвійович, — червона пляма якась. Поміж лопаток великого комбінатора цвіли фіалками і переливались нафтовою райдугою синяки найдивовижніших обрисів. — Слово честі, цифра вісім! — вигукнув Вороб'янінов. — Перший раз бачу такий синяк. — А другої цифри нема? — спокійно запитав Остап. — Начебто буква Р. — Запитань більше не маю. Все зрозуміле. Проклята ручка! Бачите, Кисо, як я страждаю, на які небезпеки наражаю себе заради ваших стільців. Ці арифметичні знаки прописала мені велика самопадна ручка з пером номер вісімдесят шість. Треба вам сказати, що проклята ручка впала мені на спину тої самої хвилини, коли я засунув руки в нутро редакторського стільця. А ви, нічого до пуття ви і не вмієте. Ізнуренковський стілець хто зіпсував так, що мені потім довелося за вас відбуватись? Про аукціон я вже й не кажу. Найшли час для кобеляжу! У ваших літах кобелювати просто шкідливо! Шануйте своє здоров'я!.. Інша річ — я! За мною стілець вдовиці! За мною — два щукінських! Ізнуренковський стілець в остаточному підсумку зробив я! До редакції і до Ляпіса я ходив! І тільки один-єдиний стілець ви довели до переможного кінця, та й то за допомогою нашого священного ворога — архієпископа. Нечутно ступаючи по кімнаті босими ногами, технічний директор напоумляв покірного Кису. Стілець, що зникнув у товарному дворі Жовтневого вокзалу, ще досі був темною плямою на блискучому плані концесійних робіт. Чотири стільці в театрі Колумба — це була певна здобич. Але театр виїздив у подорож по Волзі з тиражним пароплавом «Скрябін» і сьогодні показував прем'єру «Одруження» останнім спектаклем сезону. Треба було вирішити, — чи залишатись у Москві для розшуків зниклого в просторах Каланчівського майдану стільця, чи виїхати разом з трупою в гастрольне турне. Остап схилявся до останнього. — А то, може, поділимось? — запитав Остап. — Я поїду з театром, а ви залишайтесь і простежте за стільцем у товарнім дворі. Але Киса так лякливо моргав сивими віями, що Остап одразу змінив пропозицію. — З двох зайців, — сказав він, — вибирають того, який жирніший. Поїдьмо разом. Але витрати будуть великі. Потрібні будуть гроші. У мене залишилось шістдесят карбованців. У вас скільки? Ах, я і забув! У ваших літах дівоче кохання так дорого коштує! Постановляю: сьогодні ми ідемо в театр на прем'єру «Одруження». Не забудьте одягти фрак. Якщо стільці іще на місці і їх не продали за борги соцстрахові, завтра ж ми виїздимо. Пам'ятайте, Вороб'янінов, настає останній акт комедії: «Скарби моєї тещі». Наближається фініта-ля-комедія, Вороб'янінов! Не дихайте, мій давній друже! Рівняйтесь на рампу! О моя молодість! О пахощі куліс! Скільки спогадів! Скільки інтриг! Скільки таланту я показав свого часу в ролі Гамлета! Одне слово, засідання триває далі! Заради економії пішли до театру пішки. Ще було зовсім видно, але ліхтарі вже сяяли лимонним світлом. Перед очима у всіх гинула весна. Пилюга гнала її з майданів, гарячий вітерець одтискав її в провулок. Там бабусі голубили красуню і пили з нею чай у двориках, за круглими столами. Але життя весни кінчилося — в люди її не пускали. А їй так хотілося до пам'ятника Пушкіну, де вже прогулювались молоді люди в строкатеньких кепках, брюках-дудочках, галстуках «собача радість» і черевичках «джиммі». Дівчата, обсипані ліловою пудрою, циркулювали поміж храмом МССТ^[5] і кооперативом «Комунар» (поміж кол. Філіпповим і кол. Єлісєєвим). Дівчата голосно лаялись. У цей час перехожі уповільняли ходу, але не тільки тому, що Тверська ставала тісна. Московські коні були не кращі за старгородські: вони теж навмисне постукували копитами по торцях бруку. Велосипедисти безшумно летіли із стадіону «Юних піонерів», з першого великого міжнародного матчу. Морозивник котив свою зелену скриню, повну травневого грому, боязко косячи око на міліціонера; але міліціонер, скований світним семафором, яким регулював вуличний рух, був зовсім безпечний. У всій цій метушні йшли двоє друзів. Спокуса чигала на кожному кроці. У крихітних обжиралівках перед очима всієї вулиці смажили шашлики карські, кавказькі і філейні. Гарячий і пронизливий дим клубився до ясненького неба. З пивних, ресторанчиків і кіно «Великий німий» долинала струнна музика. Біля трамвайної зупинки гарячкував гучномовець. Треба було поспішати. Друзі вступили в лункий вестибюль театру Колумба. Вороб'янінов кинувся до каси і прочитав розцінку на місця. — Все-таки, — сказав він, — дуже дорого. Шістнадцятий ряд — три карбованці. — Як я не люблю, — зауважив Остап, — цих міщан, провінціальних йолопів! Куди ви полізли? Хіба не бачите, що це каса? — Ну а куди ж? Адже без білета не пустять! — Кисо, ви вульгарна людина. У кожному впорядкованому театрі є два віконечка. У віконце каси звертаються тільки закохані і багаті спадкоємці. Решта громадян (їх, як можете зауважити, переважна більшість) звертаються безпосередньо до віконечка адміністратора. І справді, перед віконцем каси стояло чоловік п'ять скромно одягнених людей. Зате біля віконця адміністратора було шумно і весело. Там стояла строката черга. Молоді люди, у фасонних піджаках і штанах того крою, який провінціалові може тільки приснитися, впевнено розмахували записочками від знайомих їм режисерів, акторів, редакцій, театрального костюмера, начальника районної міліції та інших, тісно зв'язаних з театром осіб, як-от: членів асоціації теа- і кінокритиків, товариства «Сльози бідних матерів», шкільної ради Майстерні циркового експерименту і якогось «Фортінбраса при Умслопогасі». Чоловік вісім стояли із записками від Еспера Еклеровича. Остап врізався в чергу, розштовхав фортінбрасівців і з криком: «Мені тільки довідку, хіба не бачите, що я навіть калош не зняв», — пробився до віконечка і заглянув всередину. Адміністратор працював, як вантажник. Світлий діамантовий піт зрошував йому масне лице. Телефон тривожив його щохвилини і дзвонив з упертістю трамвайного вагона, що пробирається через Смоленський ринок. — Мерщій, — крикнув він до Остапа, — ваш папірець! — Два місця, — сказав Остап тихо, — в партері. — Кому! — Мені! — А ви хто такий, щоб я вам давав місця? — А я все-таки думаю, що ви мене знаєте. — Не пізнаю. Але погляд незнайомого був такий чистий, такий ясний, що рука адміністратора сама призначила Остапові два місця в одинадцятім ряду. — Ходять всякі там, — сказав адміністратор, знизавши плечима, — хто їх зна, хто вони такі? Може, він я Наркомосвіти? Здається, я його бачив у Наркомосвіті. Де я його бачив? І, машинально видаючи перепустки щасливим теа- і кіно-критикам, притихлий Яків Менелайович згадував, де він бачив ці чисті очі. Коли всі перепустки були видані і в фойє зменшили світло, Яків Менелайович згадав: ці чисті очі, цей певний погляд він бачив у Таганській тюрмі 1922 року, коли і сам сидів там через дріб'язкову справу. З одинадцятого ряду, де сиділи концесіонери, залунав сміх. Остапові сподобався музичний вступ, виконаний оркестрантами на пляшках, кухлях Есмарха, саксофонах і великих полкових барабанах. Свиснула флейта, і завіса, війнувши прохолодою, розступилась. На велике здивування Вороб'янінова, що звик, до класичної інтерпретації «Одруження», Подколесіна на сцені не було. Понишпоривши очима, Іполит Матвійович побачив фанерні, що звисали із стелі, прямокутники, пофарбовані в основні кольори сонячного спектру. Ні дверей, ні синіх серпанкових вікон не було. Під різнокольоровими прямокутниками танцювали дамочки у великих вирізаних з чорного картону капелюшках. Пляшкові стогони викликали на сцену Подколесіна, який врізався в юрбу верхи на Степані. Подколесін був убраний у камергерський мундир. Розігнавши дамочок словами, про які в п'єсі ні натяку, Подколесін загаласував: — Степа-ане! Водночас він стрибнув набік і завмер у важкій позі. Кухлі Есмарха загриміли. — Степа-а-ане! — повторив Подколесін, роблячи новий стрибок. Але що Степан, одягнений у барсову шкуру, стоявши тут же, не озивався, Подколесін трагічно спитав: — Чого ж ти мовчиш, як Ліга націй? — Очевидно, я Чемберлена злякався, — одказав Степан, почухуючи шкуру. Відчувалося, що Степан одсуне на задній план Подколесіна і стане головним персонажем сучасної п'єси. — Ну що, шиє кравець сюртук? Стрибок. Удар по кухлях Есмарха. Степан із зусиллям зробив стойку на руках і в такій позі відповів: — Шиє! Оркестр зіграв попурі з «Чіо-чіо-сан». Весь цей час Степан стояв на руках. Обличчя йому залило краскою. — А що, — запитав Подколесін, — чи не питав кравець, навіщо, мовляв, панові таке добротне сукно? Степан, що на той час сидів уже в оркестрі і обіймав диригента, одказав: — Ні, не питав. Хіба він депутат англійського парламенту? — А чи не питав кравець, чи не хоче, мовляв, пан одружитися? — Кравець питав, чи не хоче, мовляв, пан платити аліменти. Після цього світло погасло, і публіка затупотіла ногами. Тупотіла вона доти, доки зі сцени не почувся голос Подколесіна: — Громадяни! Не хвилюйтесь! Світло погасили навмисне — цього вимагає п'єса. Цього потребує речове оформлення. Публіка підкорилася. Світло так і не засвітилося до кінця акту. У цілковитій темряві гриміли барабани. З ліхтарями прийшов загін військових у формі готельних швейцарів. Потім, як видно — на верблюді, приїхав Кочкарьов. Судити про все це можна було з такого діалогу: — Ху, як ти мене налякав! А ще верблюдом приїхав! — Ах, ти помітив, незважаючи на темряву?! Я хотів подарувати тобі солодке вер-блюдо! Під час антракту концесіонери прочитали афішу: ОДРУЖЕННЯ Текст — М. В. Гоголя Вірші — М. Шершеляфамова Літмонтаж — І. Антиохійського Музичний супровід — X. Іванова Автор вистави — Мик. Сєстрін Речове оформлення — Симбієвич-Синдієвич. Світло — Платон Плащук. Звукові оформлення — Галкіна, Палкіна, Малкіна, Чалкіна і Залкінда. Грим — майстерні КРУЛТ. Перуки — Хома Качура. Меблі — деревних майстерень Фортінбраса при Умслопогасі ім. Валтасара. Інструктор акробатики — Жоржетта Тираспольських. Гідравлічний прес — під керуванням монтера Мечникова. Афішу складено, зверстано і видрукувано в школі ФЗН КРУЛТ. — Вам подобається? — несміливо запитав Іполит Матвійович. — А вам? — Дуже цікаво, тільки Степан якийсь чудний. — А мені не сподобалося, — сказав Остап, — особливо те, що меблі у них якихось майстерень Волопаса. Чи не пристосували вони наші стільці на новий лад? Ці побоювання, як виявилося, були даремні. На початку другого ж акту всі чотири стільці винесли на сцену негри у циліндрах. Сцена сватання найдужче зацікавила глядачів. У ту хвилину, коли на протягненім через увесь зал дроті почала спускатися Агафія Тихонівна, страшний оркестр X. Іванова зчинив такий шум, що від нього самого Агафія Тихонівна повинна була б упасти у публіку. Але Агафія держалася на сцені прекрасно. Вона була в трико тілесного кольору і чоловічому котелку. Балансуючи зеленою парасолькою з написом: «Я хочу Подколесіна», вона переступала по дроту, і знизу всім були видні