Цели и задачи 8 страницаРозділ XXXI Ліворуч од пасажирських дебаркадерів Волзького державного річного пароплавства, під написом «Чаль за кільця, грати бережи, стіни не торкайся», стояв великий комбінатор зі своїм другом і найближчим помічником Кисою Вороб'яніновим. Над пристанями лопотіли прапори. Дим, кучерявий, як цвітна капуста, шугав із пароплавних димарів. Вантажили пароплав «Антон Рубінштейн», що стояв біля дебаркадера № 2. Вантажники запускали залізні кігті з паки бавовни, на пристані вишикувались у каре чавунні горщики, лежали мокросолоні шкури, бунти дроту, ящики з листовим склом, клубки снопов'язального шпагату, жорна, двокольорові костисті сільськогосподарські машини, дерев'яні вила, обшиті рядниною кошики з молодою черешнею і бочки з оселедцями. «Скрябіна» не було. Це вельми турбувало Іполита Матвійовича. — Чого ви переживаєте? — запитав Остап, — Уявіть, що «Скрябін» тут. Ну, як ви на нього попадете? Якби у нас були навіть гроші на квитки, то й тоді нічого б не вийшло. Пароплав цей пасажирів не бере. Остап ще в поїзді встиг порозмовляти із завгідропресом, монтером Мечниковим, і довідався від нього про все. Пароплав «Скрябін», заарендований Наркомфіном, повинен був зробити рейс від Нижнього до Сталінграда, зупиняючись біля кожної пристані і влаштовуючи тираж виграшної позики. Для того з Москви виїхала ціла установа: тиражна комісія, канцелярія, духовий оркестр, кінооператор, кореспонденти центральних газет і театр Колумба. Театр мав по дорозі показувати п'єси, які популяризували ідею держпозик. До Сталінграда театр переходив на утримання тиражної комісії, а далі збирався, на свій страх і риск, зробити велику гастрольну подорож по Кавказу і Криму з «Одруженням». «Скрябін» спізнився. Обіцяли, що він прийде із затону, де йшли останні приготування, тільки надвечір. Тим-то весь апарат, що прибув з Москви, дожидаючи вантаження, розтаборився біваком на пристані. Тендітні створіння з чемоданчиками і портпледами сиділи на бунтах дроту, вартуючи свої ундервуди і з острахом поглядаючи на крючників. На жорні примостився громадянин з фіалковою еспаньйолкою. На колінах у нього лежав стос емальованих дощечок. На верхній із них цікавий міг би прочитати: ВІДДІЛ ВЗАЄМНИХ РОЗРАХУНКІВ Письмові столи на тумбах та інші столи, далеко скромніші, стояли один на одному. Біля запечатаної вогнетривкої шафи прогулювався вартовий. Представник «Верстата» Персицький дивився в цейсівсьхий бінокль з восьмикратним збільшенням на територію ярмарку. Розвертаючись проти течії, підходив пароплав «Скрябін». На бортах своїх він ніс фанерні щити з райдужними малюнками гігантських величезних облігацій. Пароплав заревів, імітуючи крик мамонта, а можливо, й іншої тварини, що заміняла в доісторичні часи пароплавну сирену. Фінансово-театрльний бівак заворушився. По міських спусках бігли тиражні службовці. У хмарах пилу котив до пароплава товстенький Платон Плащук. Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд вибігли з трактиру «Пліт». Над вогнетривкою касою уже працювали крючники. Інструктор акробатики Жоржетта Тираспольських гімнастичним кроком збігла по сходнях. Симбієвич-Синдієвич, дбаючи про речове оформлення, простягав руки то до кремлівських висот, то до капітана, що стояв на капітанському містку. Кінооператор проніс свій апарат високо над головами юрби і ще на ходу вимагав дати йому каюту на чотири місця, щоб влаштувати в ній лабораторію. У загальній колотнечі Іполит Матвійович пробрався до стільців, не тямлячи себе, потяг був один стілець убік. — Киньте стілець! — загаласував Бендер. — Ви що, з глузду з'їхали? Один стілець візьмемо, а решта пропаде для нас назавжди! Подумали б краще про те, як попасти на пароплав. Дебаркадером пройшли музиканти, підперезані мідними трубами. Вони з огидою дивились на саксофони, флексотони, пивні пляшки і кухлі Есмарха, якими було озброєне звукове оформлення. Тиражні колеса привезено фордівським фургончиком. Це була складна конструкція з шести обертових циліндрів, що виблискували міддю і склом. Встановлення її на нижній палубі одібрало багато часу. Тупіт і лайка не вгавали до пізнього вечора. У тиражнім залі влаштовували естраду, прибивали до стін плакати і гасла, розставляли дерев'яні лави для відвідувачів і єднали електродроти з тиражними колесами. Письмові столи розмістили на кормі; а з каюти друкарок навперемін зі сміхом долинало цокання друкарських машинок. Блідий чоловік з фіолетовою еспаньйолкою ходив по всьому пароплаву і навішував на відповідні двері емальовані таблиці: ВІДДІЛ ВЗАЄМНИХ РОЗРАХУНКІВ ОСОБОВИЙ СТІЛ ЗАГАЛЬНА КАНЦЕЛЯРІЯ МАШИННИЙ ВІДДІЛ До великих табличок чоловік з еспаньйолкою присобачував таблички трохи менші: БЕЗ ДІЛА НЕ ЗАХОДИТИ ПРИЙОМУ НЕМА СТОРОННІМ ОСОБАМ ВХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО ВСІ ДОВІДКИ В РЕЄСТРАТУРІ Салон першого класу був обладнаний під виставку грошових знаків і бон. Це викликало вибух обурення у Галкіна, Палкіна, Малкіна, Чалкіна і Залкінда. — Де ж ми будемо обідати? — хвилювались вони. — А коли дощ? — Ой, — сказав Мик. Сестрін своєму помічникові, — не можу!.. Як ти гадаєш, Серьожо, ми не зможемо обійтись без звукового оформлення? — Що ви, Миколо Костянтиновичу! Актори до ритму звикли. Тут зчинився новий галас. П'ятірка пронюхала, що всі чотири стільці автор вистави потяг до своєї каюти. — Так, так, — говорила п'ятірка з іронією, — то ми повинні будем репетирувати, сидячи на койках, а на чотирьох стільцях сидітиме Микола Костянтинович із своєю дружиною Густою, яка нічого спільного з нашим колективом не має! Може, й ми хочемо мати під час подорожі своїх жінок! З берега на тиражний пароплав люто дивився великий комбінатор. Новий вибух криків долинув до вух концесіонерів. — Чому ж ви мені раніш не сказали?! — кричав член комісії. — Звідки ж я міг знати, що він захворіє. — Це чортзна-що! Тоді їдьте до Працмису[6] і вимагайте, щоб нам екстрено відрядили художника. — Куди ж я поїду? Уже шоста година. Працмис давно закритий. Та й пароплав через півгодини йде. — Тоді будете самі малювати. Якщо ви взяли на себе відповідальність за оздоблення пароплава, будь ласка, віддувайтесь як хчете. Остап уже біг східцями, розштовхуючи ліктями крючників, панночок і просто цікавих. На вході його затримали: — Перепустку! — Товаришу! — закричав Бендер. — Ви! Ви! Товстенький! Котрому художник потрібен! Через п'ять хвилин великий комбінатор сидів у білій каюті товстенького завідувача господарства плавучого тиражу і домовлявся про умови роботи. — Отже, товаришу, — говорив товстунець, — нам од вас потрібно от що: зробити художні плакати, написи і закінчити транспарант. Наш художник почав його робити і захворів. Ми його залишили тут у лікарні. Ну, і, звичайно, загальний догляд за художньою частиною. Можете ви це взяти на себе? До того ж попереджаю — роботи багато. — Так, я можу це взяти на себе. Мені доводилося виконувати таку роботу. — І ви можете зараз же з нами їхати? — Це буде важкувато, але я постараюсь. Велика і важка гора спала з плечей завідувача господарства. Відчуваючи дитячу легкість, товстунець дивився на нового художника променистим поглядом. — Ваші умови? — запитав зухвало Остап. — Майте на увазі, я не похоронна контора. — Умови відрядні. За розцінками Працмису. — Остап поморщився, що нелегко було йому зробити. — Але, крім того, ще безплатний стіл, — поквапно додав товстунець, — і окрема каюта. — Ну, гаразд, — сказав Остап зітхнувши, — згода. Але зо мною ще хлопчик, асистент. — От про хлопця нічого я не знаю. На хлопця кредиту нема. Своїм коштом — будь ласка. Хай живе у вашій каюті. — Ну, нехай по-вашому. Хлопчик у мене моторний. Звик до спартанських умов. Остап дістав перепустку на себе і на моторного хлопчика, поклав у кишеню ключ од каюти і вийшов на гарячу палубу. Він відчував чимале задоволення від доторку до ключа. Це трапилось уперше на його бурхливому віку. Ключ і квартира були. Не було тільки грошей. Але вони лежали тут же, поряд, у стільцях. Великий комбінатор, заклавши руки в кишені, гуляв вздовж борта, не помічаючи на березі постаті Вороб'янінова. Іполит Матвійович спочатку давав знаки мовчки, а потім навіть насмілився попискувати. Але Бендер був глухий. Повернувшись спиною до голови концесії, він уважно стежив за процедурою спускання гідравлічного преса в трюм. Ішли останні приготування до відчалу. Агафія Тихонівна, вона ж і Мура, постукуючи ніжками, бігала із своєї каюти на корму, дивилася на воду, голосно ділилася своїм захопленням з віртуозом-балалаєчником і всім цим сіяла замішання поміж лав шановних діячів тиражного підприємства. Пароплав дав другий гудок. Від страшних звуків зсунулися хмари. Сонце взялося багрянцем і впало за обрій. У верхньому місті засвітилися лампи і ліхтарі. З ринку в Почаївськім яру долинули хрипи грамофонів, що змагалися перед останніми покупцями. Оглушений і самітний, Іполит Матвійович щось кричав, але його не було чути. Брязкіт лебідки покривав усі інші звуки. Остап Бендер полюбляв ефекти. Тільки перед третім гудком, коли в Іполита Матвійовича уже не було сумніву, що його кинуто напризволяще, Остап помітив свого партнера: — Що ж ви стоїте, як засватаний? Я думав, що ви вже давно на пароплаві. Зараз східні знімають! Біжіть мерщій! Пропустіть цього громадянина! От перепустка. Іполит Матвійович, мало не плачучи, вибіг на пароплав. — Так оце ваш хлопчик? — запитав завгосп підозріло. — Хлопчик, — сказав Остап, — хіба поганий? Хто скаже, що це дівчинка, нехай перший кине в мене камінь! Товстунець похмуро одійшов. — Ну, Кисо, — зауважив Остап, — доведеться зранку сісти за роботу. Сподіваюся, ви зможете розводити фарби. А потім от що: я — художник, закінчив ВХУТЕМАС[7], а ви — мій помічник. Коли ви думаєте, що це не так, то мерщій біжіть назад, на берег. Чорно-зелена піна вирвалася з-під корми. Пароплав здригнув, сплеснули мідні тарілки, флейти, корнети, тромбони і баси засурмили чудовий марш, і місто, повертаючись і балансуючи, перекочувало на лівий берег. Пойнятий дрожем, пароплав вийшов на течію і швидко побіг у темряву. Позаду гойдалися зорі, лампи і портові різнокольорові знаки. За хвилину пароплав одійшов так далеко, що міські вогні видавалися застиглим на місці ракетним порошком. Іще чулося дріботіння ундервудів, а природа і Волга брали своє. Знемога охопила всіх пасажирів пароплава «Скрябін». Члени тиражної комісії млосно сьорбали чай. На першому засіданні місцевкому, що відбувалося на носі, панувала ніжність. Так шумно дихав теплий вечір, так м'яко плюскотіла біля бортів водичка, так швидко пролітали обабіч пароплава темні обриси берегів, що голова місцевкому, людина цілком статечна, одкривши рота, щоб розповісти про умови праці в незвичайних обставинах, несподівано для всіх і для самого себе заспівав: Пароплав по Волзі плине, А решта суворих учасників засідання прогуркотіла приспів: Бузо-ок цвіте-е… Резолюції на доповідь голови місцевкому так і не було написано. Лунали звуки піаніно. Завідувач музичного супроводу X. Іванов добував з інструмента найліричніші ноти. Віртуоз-балалаєчник плентався за Мурочкою і, не добравши власних слів, щоб висловити своє кохання, бурмотів слова романсу: — Не уходи! Твои лобзанья жгучи, я лаской страстною еще не утомлен. В ущельях гор не просипались тучи, звездой жемчужною не гаснул небосклон… Симбієвич-Синдієвич, учепившись за поруччя, споглядав небесну безодню. Проти неї речове оформлення «Одруження» здавалось йому неймовірним свинством. Він гидливо подивився на свої руки, що брали шалену участь у речовому оформленні класичної комедії. У момент найвищої знемоги Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд, отаборившись на кормі, ударили в свої аптекарські і пивні приладдя. Вони репетирували. Міраж розсіявся одразу. Агафія Тихонівна позіхнула і, не звертаючи уваги на закоханого віртуоза, пішла спати. У душах місцевкомівців знову зазвучав гендоговір, і вони взялися до резолюції. Симбієвич-Синдієвич, добре розміркувавши, дійшов висновку, що оформлення «Одруження» не таке вже й погане. Роздратований голос з пітьми кликав Жоржетту Тираспольських на нараду до режисера. По селах валували собаки. Потягло прохолодою. У каюті першого класу Остап, лежачи на шкіряній канапі і задумливо дивлячись на корковий пояс, обтягнений зеленою парусиною, допитував Іполита Матвійовича: — Ви вмієте малювати? Шкода. Я, на жаль, теж не вмію. Він подумав і повів далі: — А букви — ви вмієте? Теж не вмієте? Зовсім погано. Адже ми з вами художники! Ну, днів зо два можна буде мотати, а тоді викинуть. За ці два дні ми повинні встигнути зробити все, що нам потрібно. Становище трохи погіршало. Я довідався, що стільці в каюті режисера. Але і це врешті-решт не страшно. Важливо те, що ми на пароплаві! Поки нас не викинули, всі стільці ми повинні оглянути. Сьогодні вже пізно. Режисер спить у своїй каюті. Люди ще спали, але ріка жила, як удень. Ішли плоти — величезні лани колод з куренями на них. Маленький злий буксир, на колісному кожусі якого дугою було виписане ім'я — «Володар бур», тяг за собою три нафтові баржі, зв'язані низкою. Пробіг знизу скорий поштовик «Червона Латвія». «Скрябін» обігнав землечерпальний караван і, проміряючи глибину смугастенькою жердиною, почав описувати дугу, завертаючи проти течії. На пароплаві почали прокидатися. На пристань «Барміно» полетіла гирка зі шпагатом. На цій волосіні пристанські потягли до себе товстий кінець причального каната. Гвинти закрутились у протилежний бік. Півріки зашумувало піною. «Скрябін» затремтів од різких ударів гвинта і всім боком пристав до дебаркадера. Було іще рано. Тим-то тираж вирішили почати о десятій годині. Служба на «Скрябіні» починалась немовби й на суші, рівно о дев'ятій. Ніхто не змінив своїх звичок. Хто на суші спізнявся на службу, спізнявся і тут, хоч спав у самій установі. До нового ладу похідні штати Наркомфіну звикли досить швидко. Кур'єри підмітали каюти з тою самісінькою байдужістю, з якою підмітали канцелярії в Москві. Прибиральниці розносили чай, бігали з папірцями із реєстратури в особовий стіл, анітрохи не дивуючись з того, що особовий стіл міститься на кормі, а реєстратура на носі. З каюти взаємних розрахунків долинав кастаньєтний звук рахівниць і скрегіт арифмометра. Перед капітанською рубкою когось розпікали. Великий комбінатор, обпалюючи босі ступні об верхню палубу, ходив навколо довгої вузької смуги кумача, малюючи на ній гасло, текст якого він щохвилини перевіряв на папірці: <<(усІ _ на тираж! Кожен трудящий повинен мати в кишені облігацію держпозики». Великий комбінатор вельми старався, але брак здібностей все-таки давався взнаки. Напис поліз униз, і кусок кумача, здавалося, був зіпсований безнадійно. Тоді Остап, з допомогою хлопчика Киси, перевернув доріжку навиворіт і знов заходився малювати. Тепер він був обережнішим. Перш ніж наляпувати букви, він одбив накрейдованою вірьовочкою дві паралельні лінії і, тихо лаючи неповинного Вороб'янінова, почав малювати слова. Іполит Матвійович сумлінно виконував обов'язки хлопчика. Він збігав униз по гарячу воду, розтоплював клей, чхаючи, сипав у відерце фарби і запобігливо заглядав у вічі вибагливому художникові. Готове і висушене гасло концесіонери понесли вниз і прикріпили до борта. Товстунець, що найняв Остапа, побіг на берег і звідти дивився на роботу художника. Букви гасла були не однакові і трохи перекошені. Виходу, проте, не було — доводилося задовольнятись і цим. На берег зійшов духовий оркестр і почав видувати хвацькі марші. На звуки музики з усього Барміна збіглись діти, за ними з яблуневих садів рушили дядьки і тітки. Оркестр гримів доти, доки на берег не зійшли члени тиражної комісії. Почався мітинг. З ґанку чайної Коробкова полились перші звуки доповіді про міжнародне становище. Колумбівці видивлялись на збори з пароплава. Звідти видно було білі хустки тіток, що боязко стояли біля ґанку, недвижний натовп дядьків, що слухали промовця, і самого промовця, що час од часу вимахував руками. Потім заграла музика. Оркестр повернувся, і не перестаючи грати, рушив до сходнів. За ним ринув натовп. Тиражний апарат методично викидав комбінації цифр. Колеса обертались, виголошували номери, бармінці дивились і слухали. Прибіг на хвилину Остап, пересвідчився, що всі мешканці пароплава сидять у тиражному залі, і знову побіг на палубу. — Вороб'янінов, — шепнув він, — для вас негайна справа з художньої царини. Станьте біля виходу з коридора першого класу і співайте. Як хто буде підходити — співайте голосніше. Старий отетерів. — Що ж мені співати? — У всякому разі не «Боже, царя храни!» Що-небудь пристрасне: «Яблочко» або «Сердце красавицы». Але попереджаю, якщо ви вчасно не виступите зі своєю арією!.. Це вам не Експериментальний театр! Голову зірву. Великий комбінатор, човгаючи босими п'ятками, вибіг у коридор, обшитий вишневими панелями. На одну мить велике дзеркало кінець коридора відбило його постать. Він читав табличку на дверях: МИК. СЕСТРІН РЕЖИСЕР ТЕАТРУ КОЛУМБА Дзеркало очистилося. Потім у ньому знов показався великий комбінатор. У руці він держав стілець із гнутими ніжками. Він промчав коридором, вийшов на палубу і, пере-зирнувшись з Іполитом Матвійовичем, поніс стілець нагору, до рубки стернового. У скляній рубці не було нікого. Остап одніс стілець на корму і повчально сказав: — Стілець буде стояти тут до ночі. Я все обдумав. Тут майже нікого не буває, окрім нас. Прикриймо стілець плакатами, а коли стемніє, спокійно ознайомимося з його нутром. Через хвилину стілець, закиданий фанерними листами і кумачем, зник з-перед очей. На Іполита Матвійовича знову напала золота лихоманка. — А чому б не однести його до нашої каюти? — запитав він нетерпляче. — Ми б його розшили негайно. І якби найшли діаманти, то зараз же й на берег… — А якби не найшли? Тоді що? Куди його дівати? Чи, може, однести його назад до громадянина Сестріна і ввічливо сказати: «Пробачте, мовляв, ми у вас стільчик украли, але на жаль, нічого в нім не знайшли, тож, мовляв, візьміть назад трохи зіпсованим!» Так би ви зробили? Великий комбінатор мав рацію, як завжди. Іполит Матвійович заспокоївся тільки в ту хвилину, коли з палуби пролунали звуки увертюри, що її виконували на кухлях Есмарха і пивних батареях. Тиражні операції на цей день були закінчені. Глядачі розсілися на берегових схилах і, дивовижна річ, шумно виявляли своє схвалення аптечно-негритянському ансамблеві. Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд гордовито поглядали, немовби кажучи: «От бачите! А ви казали, що широкі маси не зрозуміють. Мистецтво, воно завжди доходить!» Потім на імпровізованій сцені колумбівці розіграли легкий водевіль зі співами й танками, зміст якого полягав у тому, як Бавило виграв п'ятдесят тисяч карбованців і що з того вийшло. Актори, скинувши з себе пута миксестрінського конструктивізму, грали весело, танцювали енергійно і співали милими голосами. Берег був цілком задоволений. Другим номером виступив віртуоз-балалаєчник. Берег укрився усмішками. «Барыня, барыня, — виробляв віртуоз, — сударыня-барыня». Балалайка запрацювала особливо. Вона перелітала за спину артиста, і з-за спини чулося: «Если барин при цепочке, значит — барин без часов!» Вона злітала в повітря і за короткий свій літ випускала чимало найважчих варіацій. Настала черга Жоржетти Тираспольських. Вона вивела з собою табунець дівчат у сарафанах. Концерт закінчився російськими танками. Поки «Скрябін» готувався до дальшої плавби, поки капітан вів переговори в трубку з машинним відділом і пароплавні топки палали, гріючи воду, духовий оркестр знову зійшов на берег і всім на втіху почав грати танки. Утворились мальовничі групи, сповнені руху. Призахідне сонце посилало лагідне абрикосове світло. Настала ідеальна година для кінознімання. І справді, оператор Полкан, позіхаючи, вийшов з каюти. Вороб'янінов, що вже звик до амплуа хлопчика, обережно ніс за Полканом знімальний апарат. Полкан підійшов до борта і вп'явся очима в берег. Там на траві танцювали солдатської польки. Парубки тупотіли босими ногами з такою силою, немов хотіли розколоти нашу планету. Дівчата пливли. На терасах і з'їздах берега розтаборилися глядачі. Французький кінооператор з групи «Авангард» найшов би тут роботи на три доби. Але Полкан, ковзнувши по берегу щурячими очицями, одразу ж одвернувся, інохіддю підбіг до голови комісії, поставив його до білої стінки, сунув йому книгу до рук і, попросивши не ворушитись, довго і плавно крутив ручку апарата. Потім він повів засоромленого голову на корму і зняв його на фоні заходу. Закінчивши знімання, Полкан поважною ходою попрямував до своєї каюти і замкнувся. Знову заревів гудок, і знову сонце з переляку втекло. Настала друга ніч. Пароплав був готовий до дальшої мандрівки. Остап з острахом думав про завтрашній ранок. Йому треба було вирізати на картоні постать сіяча, що розкидає облігації. Ця художня проба була не до снаги великому комбінаторові. Якщо з літерами Остап так-сяк справлявся, то для художнього зображення сіяча уже не лишалося жодних ресурсів. — То майте на увазі, — застерігав товстун, — з Васюків ми починаємо вечірні тиражі, і нам без транспаранта ніяк не можна. — Будь ласка, не турбуйтесь, — заявив Остап, сподіваючись більше не на завтрашній ранок, а на сьогоднішній вечір, — транспарант буде. Настала зоряна вітряна ніч. Населення тиражного ковчега заснуло. Леви з тиражної комісії спали. Спали ягнята з особового столу, козли з бухгалтерії, кролики з відділу взаємних розрахунків, гієни й шакали звукового оформлення і голубиці з машинного бюро. Не спала тільки одна нечиста пара. Великий комбінатор вийшов із своєї каюти о першій годині ночі. За ним слідом ішла безшумна тінь вірного Киси. Вони піднялись на верхню палубу і нечутно наблизились до стільця, вкритого фанерними листами. Обережно розібравши покриття, Остап поставив стілець на ніжки, стиснувши щелепи, розшив обценьками оббивку і заліз рукою під сидіння. Вітер бігав по верхній палубі. У небі легенько ворушилися зорі. Під ногами, глибоко внизу, плюскотіла чорна вода. Берегів не було видно. Іполита Матвійовича трясло. — Є! — сказав Остап здушеним голосом. Лист панотця Федора, писаний ним у Баку з мебльованих кімнат «Вартість» дружині своїй в повітове місто N «Дорога й кохана моя Катре! Кожна година наближає нас до нашого щастя. Пишу я тобі з мебльованих кімнат «Вартість» після того, як залагодив усі свої справи. Місто Баку вельми велике. Тут, — кажуть, — добувають гас, але туди треба їхати електричним поїздом, а у мене немає грошей. Мальовниче місто омивається Каспійським морем. Воно справді дуже велике на розмір. Спека тут страшенна. На одній руці ношу пальто, на другій — піджак, — і то гаряче. Руки пріють. Раз у раз ласую чайком. А грошей майже нема. Але не біда, голубко моя Катерино Олександрівно, скоро грошей у нас буде без ліку. Побуваємо скрізь, а потім осядемо по-доброму в Самарі, біля свого заводика, і наливочку попиватимем. А втім, ближче до діла. Своїм географічним положенням і числом населення місто Баку значно більше за місто Ростов. Однак поступається перед містом Харковом своїм рухом. Іногородців тут сила. А особливо тут багато вірмешок і персіян. Тут, матушко моя, до Туреччини недалеко. Був я і на базарі, і бачив я багато турецьких речей і шалей. Захотів тобі в подарунок купити мусульманське покривало, тільки грошей не було. І подумав я, що коли ми розбагатіємо (а до цього дні треба лічити), тоді і мусульманське покривало купити можна буде. Ох, матушко, забув тобі написати про дві страшні пригоди, що трапились зо мною в місті Баку: 1) упустив піджак брата твого, пекаря, в Каспійське море і 2) в мене на базарі плюнув одногорбий верблюд. Обидві ці події здивували мене вкрай. Чому влада допускає таке безчинство над проїжджимми пасажирами, тим паче що верблюда я не чіпав, а навіть зробив йому приємне — полоскотав лозинкою в ніздрі. А піджак ловили всією громадою, ледве виловили, а він увесь у гасі. І не знаю вже я, що скажу твоєму братові, пекарю. Ти, голубко, поки що держи язик за зубами. Чи обідає іще Євстигнєєв? Перечитав листа і побачив, що про діло нічого не встиг тобі розказати. Інженер Брунс дійсно працює в Азнафті. Тільки в місті Баку його нині нема. Він поїхав у відпустку в місто Батум. Родина його має постійне мешкання в Батумі. Я розмовляв тут з людьми, і вони кажуть, що справді в Батумі у Брунса все меблювання. Живе він там на дачі, на Зеленому Мисі — така є там дачна місцевість (дорога, кажуть). Путі звідси до Батума — на п'ятнадцять карбованців з копійками. Перекажи двадцять сюди телеграфом, з Батума все тобі протелеграфую. Розпускай по місту чутки, що я все ще біля одра тітусі у Воронежі. Твій вічно чоловік Федя Тим часом як одні герої роману були переконані, що час терпить, а інші гадали, що час не жде, — час біг собі своїм звичаєм. За курним московським травнем прийшов курний червень. У повітовому місті N автомобіль Держ. № 1, зазнавши аварії на вибої, стояв уже два тижні на розі Старопанського майдану і вулиці імені товариша Губернського, вряди-годи затягаючи околиці страшенним димом. Із старгородського бупру виходили поодинці сконфужені учасники змови «Меча і рала» — у них взято підписку про невиїзд. Вдова Грицацуєва (палка жінка, мрія поета) повернула до своєї бакалії і була оштрафована на п'ятнадцять карбованців за те, що не вивісила на видноті прейскуранта цін на мило, перець, синьку та інші дрібні товари, — забутливість, яку легко пробачити жінці з великим серцем!
|
