Цели и задачи 3 страница— Лізо, ходім обідати! — Мені не хочеться. Я вчора вже обідала. — Я тебе не розумію. — Не піду я їсти фальшивого зайця. — Ну, і безглуздо! — Я не можу харчуватися вегетаріанськими сосисками. — Сьогодні їстимеш шарлотку. — Мені чомусь не хочеться. — Говори тихіше. Все чути. І молоде подружжя перейшло на драматичний шепіт. Через дві хвилини Коля зрозумів уперше за три місяці подружнього життя, що кохана жінка любить морквяні, картопляні й горохові сосиски далеко менше, ніж він. — То ти волієш собачину, ніж дієтичне харчування? — закричав Коля, в запалі не взявши до уваги підслуховуючих сусідів. — Та говори тихіше! — голосно закричала Ліза. — І крім того, ти до мене погано ставишся. Так! Я люблю м'ясо! Інколи. Що ж тут поганого? Коля здивовано замовк. Цей поворот був для нього несподіваним. М'ясо завдало б Колиному бюджетові великої, непоправної шкоди. Прогулюючись уздовж матраца, на якому, згорнувшись клубочком, сиділа розчервоніла Ліза, молодий чоловік робив відчайдушні обрахунки. Копіювання на кальку в креслярському бюро «Техносила» давало Колі Калачову навіть у найщасливіші місяці максимум сорок карбованців. За квартиру Коля не платив. У дикому селищі не було кербуда, і квартирна плата була там поняттям абстрактним. Десять карбованців ішло на навчання Лізи крою і шиття на курсах з правами будівельного технікуму. Обід на двох (одне перше — борщ монастирський і одне друге — фальшивий заєць або справжні локшини), що його вони їли чесно навпіл у вегетаріанській їдальні «Не украдь», виривав з бюджету подружжя тринадцять карбованців на місяць. Решта грошей, розпливалась невідь-куди. Це найдужче бентежило Колю. «Куди ідуть гроші?» — задумувався він, проводячи рейсфедером на небесного кольору кальці довгу і тонку лінію. За таких умов перейти на м'ясоспоживання означало загибель. Тому-то Коля палко заговорив: — Подумай тільки, пожирати трупи убитих тварин! Людожерство під машкарою культури! Усі хвороби мають джерелом м'ясо. — Аякже, — з сором'язною іронією сказала Ліза, — приміром, ангіна. — Так, так, і ангіна! А що ти думаєш? Організм, виснажений вічним вживанням м'яса, не має сили чинити опір інфекції. — Як це нерозумно! — Не це нерозумно. Нерозумний той, хто прагне набити свій шлунок, не дбаючи про кількість вітамінів. Коля раптом замовк. Дедалі більше заступаючи фон з прісних і в'ялих локшовиків, каші і чогось іще картопляного, перед Колиним внутрішнім оком замаячіла величезна свиняча котлета. Вона, як видно, щойно зіскочила із сковороди. Вона ще шипіла, булькала і випускала духмяний дим. Кістка з котлети стирчала, як дуельний пістолет. — Але ж ти зрозумій! — закричав Коля. — Якась там свиняча котлета одбирає в людини тиждень життя. — Хай одбирає! — сказала Ліза. — Фальшивий заєць одбирає півроку. Вчора, коли ми з'їли морквяну другу страву, я відчула, що умираю. Тільки я не хотіла тобі говорити. — Чому ж ти не хотіла говорити? — Мені забракло сили. Я боялась заплакати. — А тепер ти не боїшся? — Тепер мені байдуже. Ліза схлипнула. — Лев Толстой, — сказав Коля тремтячим голосом, — теж не їв м'яса. — Та-ак, — відповіла Ліза, гикаючи од сліз, — граф їв спаржу. — Спаржа не м'ясо! — А коли він писав «Війну і мир», він їв м'ясо! Їв, Їв, Їв! І коли «Анну Кареніну» писав, — їв, їв, їв! — Та замовчи! — Їв! Їв! Їв! — А коли «Крейцерову сонату» писав, тоді теж лопав? — ущипливо запитав Коля, — «Крейцерова соната» маленька. Хай би він написав «Війну і мир», сидячи на вегетаріанських сосисках! — Чого ти нарешті присікалась до мене зі своїм Толстим? — Я до тебе присікалася з Толстим? Я? Я до вас присікалася з Толстим? Коля й собі перейшов на «ви». У пеналах гучно раділи. Ліза поквапно з потилиці на лоб натягала голубу плетену шапочку. — Куди ти йдеш? — Дай мені спокій. Їду в справі. І Ліза втекла. «Куди вона могла піти?» — подумав Коля. Він прислухався. — Багато волі дано вашій сестрі за Радянської влади, — сказали в крайньому пеналі ліворуч. — Утопиться! — вирішили в третім пеналі. П'ятий пенал розпалив примус і почав свої повсякденні поцілунки. Ліза схвильовано бігла вулицями. Була та година недільного дня, коли щасливці везуть по Арбату з ринку матраци. Молодожони і радянські середняки — головні покупці пружинних матраців. Вони везуть їх ставма і обнімають обома руками. Та як їм не обіймати голубу, в лискучих квіточках, основу свого щастя!. Громадяни! Шануйте пружинний матрац у голубих квіточках! Це — родинне вогнище, альфа і омега меблювання, загальне і ціле хатнього затишку, любовна база, батько примуса! Як солодко спати під демократичний дзвін його пружин! Які чудові сни бачить людина, засинаючи на його голубій ряднині! Якою пошаною користується кожний матрацоволодар! Людина, що не має матраца, жалюгідна. Вона не існує. Вона не платить податків, не має дружини, знайомі не дають їй в борг грошей «до середи», шофери таксі посилають їй навздогін образливі слова, дівчата сміються з неї: вони не люблять ідеалістів. Людина, що не має матраца, здебільшого пише вірші: Під чистий дзвін годинника Буре хто подрімати заборонить? Творить вона за високою конторкою телеграфа, затримуючи ділових матрацоволодарів, що прийшли подати телеграми. Матрац ламає людське життя. У його оббивці й пружинах захована незнана сила, приваблива і до цього часу не досліджена. На кличний дзвін його пружин сходяться люди і речі. Приходять фінагенти і дівчата. Вони хочуть дружити з матрацоволодарями. Фінагент робить це з метою фіскальною, що має на оці державну користь, а дівчата — цілком безкорисно, підлягаючи законам природи. Починається цвітіння молодості. Фінагент, зібравши податок, як бджола збирає весняний узяток, з радісним дзумом летить у свій дільничний вулик. А зниклих дівчат заміняє дружина і примус «Ювель № 1». Матрац ненажерний. Він вимагає жертв. Ночами злітає а нього дзвін упалого м'яча. Йому потрібна етажерка. Йому потрібен стіл на тумбах. Брязкаючи пружинами, він вимагає штор, портьєр і кухонного посуду. Він штовхає людину і каже їй: — Піди! Купи рубель і качалку! — Мені соромно за тебе, чоловіче, у тебе досі немає килима! — Працюй, я скоро принесу тобі дітей! Тобі потрібні гроші на пелюшки і дитячий візочок! Матрац усе пам'ятає і все робить по-своєму. Навіть поет не може уникнути загальної долі. От він везе з ринку матрац, із жахом притискаючись до його м'якого черева. — Я зламаю твою впертість, поете! — каже матрац. — Тобі вже не треба буде бігати на телеграф писати вірші. Та й загалом чи варто їх писати? Служи! І сальдо буде завжди тобі на користь. Подумай про дружину і дітей. — У мене немає жінки! — кричить поет, одсахнувшись од пружинного вчителя. — Вона буде. І я не ручуся, що це буде найкраща дівчина в світі. Я не знаю навіть, чи буде вона добра. Приготуйся до всього. У тебе родяться діти. — Я не люблю дітей! — Ти полюбиш їх! — Ви лякаєте мене, громадянине матрац! — Мовчи, дурню! Ти не знаєш всього! Ти ще візьмеш у Мосдереві кредит на меблі. — Я уб'ю тебе, матраце! — Щеня! Коли ти насмілишся таке вчинити, сусіди донесуть на тебе в домоуправління. Так щонеділі, під радісний дзвін матраців, циркулюють по Москві щасливці. Але не тільки цим, певна річ, знаменна московська неділя. Неділя — музейний день. Є в Москві особлива категорія людей. Вона не розуміється зовсім на живописі, не цікавиться архітектурою і не любить пам'яток старовини. Ця категорія одвідує музеї тільки тому, що вони містяться в прекрасних будинках. Ці люди вештаються по світлосяйних залах, заздро розглядають розмальовані стелі, мацають руками те, що мацати заборонено, і безупинно бурмочуть: — Ех! Люди жили! Їм байдуже, що стіни розмальовані французом Пюві де Шаванном. Їм цікаво дізнатися, скільки це обійшлося колишньому власникові особняка. Вони піднімаються сходами з мармуровими статуями на площадках і уявляють собі, скільки лакеїв стояло тут, скільки платні та чайових одержував кожен лакей. На каміні стоїть порцеляна, але вони не звертають на неї уваги, доходять висновку, що камін — штука невигідна: надто багато пожирає дров. У їдальні, обшитій дубовою панеллю, вони не дивляться на чудову різьбу. Їх мучить одна думка: що їв тут колишній власник-купець і скільки б це коштувало за теперішньої дорожнечі? У першому-ліпшому музеї можна знайти таких людей. Тим часом як екскурсії бадьоро марширують од шедевра до шедевра, такий чоловік стоїть посеред зали і, не дивлячись ні на що, мимрить тужно: — Ех! Люди жили! Ліза бігла по вулиці, ковтаючи сльози. Думки підганяли її. Вона думала про своє щасливе і бідне життя: «От, якби був іще стіл та два стільці, було б зовсім добре. І примус врешті-решт треба завести. Треба якось влаштуватись». Вона пішла повільніше, бо раптом згадала про сварку з Колею. Крім того, їй дуже хотілося їсти. Ненависть до чоловіка спалахнула в ній несподівано. — Це просто чортзна-що! — сказала вона вголос, їсти захотілося ще дужче. — Добре ж, добре. Я сама знаю, що мені робити. Ліза витерла хусткою рот і змела з кофточки крихти. їй стало веселіше. Вона стояла перед вивіскою: МУЗЕЙ МЕБЛЕВОЇ МАЙСТЕРНОСТІ Повертатись додому було незручно. Іти було нікуди. У маленькій кишені лежало двадцять копійок. І Ліза вирішила почати самостійне життя з одвідин музею. Перевіривши готівку, Ліза пішла у вестибюль. Там вона одразу наразилась на чоловіка з бородою, який, уп'явшись тоскним поглядом у малахітову колону, цідив крізь вуса: — Розкішно жили люди! Ліза шанобливо подивилась на колону і пройшла нагору. У маленьких квадратних кімнатах, з такими низькими стелями, що кожний одвідувач здавався гігантом, Ліза ходила хвилин десять. Це були кімнати, обставлені павлівським ампіром, червоним деревом і карельською березою — меблями строгими, чудовими і войовничими. Дві квадратні шафи, скляні дверцята яких були навхрест перетяті списами, стояли проти письмового столу. Стіл був безкраїй. Сісти за нього було все одно, що сісти за Театральний майдан, причому Великий театр з колонадою і четвернею бронзових коняк, що тягнуть Аполлона на прем'єру «Червоного маку», видався б на столі чорнильним прибором. Так принаймні здалося Лізі, яку виховували на моркві, немов якогось кролика. По кутках стояли крісла з високими спинками, — верхівки їхні були зігнуті на манір баранячих рогів. Сонце лежало на персиковій оббивці кріселок. У таке крісло хотілось одразу ж сісти, але сидіти на ньому заборонялося. Ліза у думці прикинула, який вигляд мало б крісло коштовного павлівського ампіра поряд з її матрацом у червону смужку. Виходило — нічого собі. Вона прочитала на стіні табличку з науковим і ідеологічним обгрунтуванням павлівського ампіра і, засмутившись, що у неї з Колею немає кімнати в цьому палаці, вийшла в несподіваний коридор. Ліворуч од самої підлоги йшли низенькі напівкруглі вікна. Крізь них, під ногами Ліза угледіла величезний білий двосвітний зал з колонами. У залі теж стояли меблі й блукали одвідувачі. Ліза спинилась. Ніколи ще вона не бачила залу у себе під ногами. Дивуючись і мліючи, вона довго дивилась униз. Несподівано вона помітила, що там од крісел до бюро переходять її сьогоднішні знайомі — Бендер і його супутник, бритоголовий поважний старик. — От добре! — сказала Ліза. — Буде не так нудно. Вона дуже зраділа, побігла вниз і одразу ж заблудила. Вона потрапила в червону вітальню, де стояло з сорок речей. Це були горіхові меблі на гнутих ніжках. З вітальні не було виходу. Довелось бігти назад через круглу кімнату з горішнім світлом, мебльовану, здавалось, тільки квітчастими подушками. Вона бігла мимо парчевих крісел італійського Відродження, мимо голландських шаф, мимо великого готичного ліжка з балдахіном на чорних гвинтових колонах. Людина на цьому ліжку видавалась би завбільшки з горіх. Нарешті Ліза почула гомін екскурсантів, що неуважно слухали керівника, який викривав імперіалістичні заміри Катерини II у зв'язку з любов'ю небіжчиці імператриці до меблів стилю Луї-Сез. Це і був великий двосвітний зал з колонами. Ліза пройшла в протилежний його кінець, де знайомий їй товариш Бендер палко розмовляв зі своїм бритоголовим супутником. Наближаючись, Ліза почула звучний голос: — Меблі в стилі шик-модерн. Але це, здається, не те, що нам треба. — Так, але тут, очевидно, є іще й інші зали. Нам треба все оглянути. — Здрастуйте, — сказала Ліза. Обидва обернулись і одразу поморщились. — Здрастуйте, товаришу Бендер. Добре, що я вас знайшла. А то самій нудно. Нумо оглядати все разом. Концесіонери перезирнулись. Іполит Матвійович набрав поважного вигляду, хоч йому було неприємно, що Ліза може їх затримати у важливій справі розшуку діамантових меблів. — Ми — типові провінціали, — сказав Бендер нетерпляче, — але як потрапили сюди ви, москвичка? — Цілком випадково. Я посварилася з Колею. — Он як? — зауважив Іполит Матвійович. — Ну, залишмо цей зал, — сказав Остап. — А я його ще не оглянула. Він такий гарненький. — Починається! — шепнув Остап на вухо Іполитові Матвійовичу. І, звертаючись до Лізи, додав: — Дивитись тут зовсім нема чого. Занепадницький стиль. Епоха Керенського. — Тут десь, мені казали, є меблі майстра Гамбса, — повідомив Іполит Матвійович, — туди варт піти. Ліза погодилась і, взявши Вороб'янінова під руку (він видався їй дивовижно любим представником науки), попрямувала до виходу. Дарма що становище було дуже серйозне і наставав рішучий момент у розшуку скарбів, Бендер, ідучи позаду парочки, грайливо сміявся. Його звеселяв предводитель команчів у ролі кавалера. Ліза дуже заважала концесіонерам. Тим часом як вони з першого погляду визначали, що в кімнаті потрібних меблів нема, і мимоволі їх тягло далі, Ліза надовго застрягала в кожному відділі. Вона перечитувала вголос усі друковані відгуки на меблі, пускала гострі дотепи на відвідувачів і довго простоювала біля кожного експоната. Мимоволі і цілком непомітно для себе вона пристосовувала бачені меблі до своєї кімнати й потреб. Готичне ліжко їй аж ніяк не сподобалось. Ліжко було занадто велике. Коли б навіть Колі пощастило чудом дістати кімнату на три квадратних сажні, то й тоді середньовічне ложе не вмістилося б у кімнаті. Однак Ліза довго ходила круг ліжка, обміряючи своїми невеличкими кроками справжню його площу. Лізі було дуже весело. Вона не помічала кислих фізіономій своїх супутників, лицарські характери яких не дозволяли їм стрімголов кинутися до кімнати майстра Гамбса. — Потерпимо, — шепнув Остап, — меблі не втечуть; а ви, предводителю, не притискайтесь до дівчини. Я ревную. Вороб'янінов самовдоволено всміхнувся. Зали тяглися повільно. Їм не було кінця-краю. Меблі олександрівської епохи були показані численними комплектами. Порівняно невеликі їхні розміри захопили Лізу. — Дивіться, дивіться! — довірливо кричала вона, хапаючи Вороб'янінова за рукав. — Бачите це бюро? Воно дуже пасувало б до нашої кімнати. Правда ж? — Прекрасні меблі! — гнівно сказав Остап. — Занепадницькі тільки. — А тут я уже була, — сказала Ліза, увійшовши до червоної вітальні. — Тут, я гадаю, зупинятися не варто. На її превелике здивування байдужі до меблів супутники завмерли біля дверей, немов вартові. — Чого ж ви стали? Ходімо. Я вже втомилась. — Заждіть, — сказав Іполит Матвійович, звільняючись від її руки, — одну хвилиночку. Велика кімната була перевантажена меблями. Гамбсівські стільці розмістились уздовж стіни і навколо столу. Канапу в кутку теж оточували стільці. Їх гнуті ніжки і зручні спинки були до болю знайомі Іполитові Матвійовичу. Остап допитливо глянув на нього. Іполит Матвійович почервонів. — Ви втомились, панночко, — сказав він Лізі, — сядьте-но сюди і спочиньте, а ми з ним походимо трохи. Це, здається, цікавий зал. Лізу всадовили. Концесіонери одійшли до вікна. — Вони? — запитав Остап. — Начебто зони. Треба пильніше оглянути. — Усі стільці тут? — Зараз я перелічу. Заждіть, заждіть… Вороб'янінов почав переводити очі з стільця на стілець. — Дозвольте, — сказав він нарешті, — дванадцять стільців. Цього не може бути. Адже їх повинно бути тільки десять. — А ви придивіться добре. Можливо, це не ті стільці. Вони почали ходити поміж стільців. — Ну? — квапив Остап. — Спинка начеб не така, як у моїх. — То це не ті? — Не ті. — Надаремне я з вами зв'язався, здається. Іполит Матвійович був украй пригнічений. — Гаразд, — сказав Остап, — засідання триває далі. Стілець — не голка. Найдеться. Дайте ордери сюди. Доведеться вступити в неприємний контакт з адміністрацією музею. Сідайте поруч дівчини й сидіть. Я зараз прийду. — Чого ви такий сумний? — говорила Ліза. — Ви втомились? Іполит Матвійович відбувся мовчанкою. — Вам голова болить? — Еге, трошечки. Клопоти всякі. Брак жіночої ласки дається взнаки на життєвій дорозі. Ліза спочатку здивувалась, а потім, глянувши на свого бритоголового співрозмовника, і справді його пожаліла. Очі у Вороб'янінова були оповиті стражданням. Пенсне не ховало виразно окреслених мішечків. Швидкий перехід від спокійного життя діловода повітового загсу до незручного і клопітного побуту мисливця за діамантами й авантюрника не минув даремне. Іполит Матвійович страшно схуд, і вряди-годи йому боліла печінка. Під суворим наглядом Бендера Іполит Матвійович втрачав свою фізіономію і швидко розчинявся в могутньому інтелекті сина турецько-підданого. Тепер, коли він на хвилину лишився віч-на-віч з чарівною громадянкою Калачовою, йому захотілось розказати їй про всі болі і хвилювання, але він не посмів цього зробити. — Так, — сказав він, ніжно дивлячись на співрозмовницю, — такі-то справи. Як же ви проживаєте, Єлизавето. — Петрівна. А як вас звуть? Обмінялись іменами й по батькові. «Казка незабутнього кохання» — подумав Іполит Матвійович, вдивляючись у простеньке обличчя Лізи. Так пристрасно, так непереборно захотілося старому предводителеві жіночої ласки, брак якої важко дається взнаки на життєвій дорозі, що він негайно взяв Лізину лапку в свої морхлі руки і палко заговорив про Париж. Йому захотілось бути багатим, марнотратом і непереможним кавалером. Йому захотілось чарувати і під шум оркестрів пити редерери з красунею з дамського оркестру в окремому кабінеті. Про що було говорити з цим дівчам, яке, безперечно, нічого не знає ні про редерери, ні про дамські оркестри і яке з природи своєї навіть не може збагнути всієї чарівності цього жанру. А бути привабним так хотілося! І Іполит Матвійович спокушав Лізу оповіданнями про Париж. — Ви науковий працівник? — запитала Ліза. — Звичайно, до певної міри, — одказав Іполит Матвійович, відчуваючи, що з дня знайомства з Бендером до нього знову вернулося не властиве йому останніми роками нахабство. — А скільки вам років, пробачте мою нескромність? — До науки, яку я в даний момент репрезентую, це не стосується. Ця швидка і дотепна відповідь одразу покорила Лізу. — А все-таки? Тридцять? Сорок? П'ятдесят? — Майже. Тридцять вісім. — Ого! На вигляд ви значно молодший. Іполит Матвійович відчув себе щасливим. — Коли я матиму щастя знову вас побачити? — запитав Іполит Матвійович в ніс. Лізі стало дуже соромно. Вона засовалася в кріселку і занудьгувала. — Куди це товариш Бендер зник? — запитала вона тоненьким голосом. — Так коли ж? — спитав Вороб'янінов нетерпляче. — Коли і де ми побачимось? — Ну, я не знаю. Коли хочете. — Сьогодні можна? — Сьогодні? — Благаю вас. — Ну, гаразд. Хай сьогодні. Заходьте до нас. — Ні, стрінемося десь на повітрі. Тепер така прекрасна година. Знаєте вірші: «Это май-баловник, это май-чародей веет свежим своим опахалом»? — Це Жарова вірші? — М-м… Здається. Так сьогодні? Де ж саме? — Який ви чудний! Де хочете. Хочете — біля вогнетривкої шафи? Знаєте? Коли стемніє… Ледве Іполит Матвійович устиг поцілувати Лізину руку, що він зробив вельми урочисто, з трьома паузами, як повернувся Остап. Остап був дуже діловитий. — Пробачте, мадемуазель, — сказав він швидко, — але ми з приятелем не зможемо вас проводжати. Трапилось невеличке, але дуже важливе дільце. Нам треба негайно піти в одне місце. Іполитові Матвійовичу перехопило дух. — До побачення, Єлизавето Петрівно, — сказав він поквапно — даруйте, даруйте, даруйте, але ми страшенно поспішаємо. І компаньйони втекли, залишивши здивовану Лізу в кімнаті, рясно обставленій гамбсівськими меблями. — Якби не я, — сказав Остап, коли вони спускалися сходами, — ні чорта б не вийшло. Моліться на мене! Моліться, моліться, не бійтесь, голова не одірветься! Слухайте! Ваші меблі музейного значення не мають. Їм місце не в музеї, а в казармі штрафного батальйону. Ви задоволені з цієї ситуації? — Що за глум! — скрикнув Вороб'янінов, що почав був звільнятись з-під ярма могутнього інтелекту сина турецько-підданого. — Мовчання, — холодно сказав Остап, — ви не знаєте, що робиться. Коли ми зараз не захопимо наші меблі — кінець. Ніколи нам їх не побачити. Щойно я мав у конторі важку розмову із завідувачем цього історичного звалища. — Ну, і що ж? — закричав Іполит Матвійович. — Що ж сказав вам завідувач? — Сказав все, що треба. Не хвилюйтесь. «Скажіть, — запитав я його, — чим пояснити, що тут немає всіх надісланих вам за ордером меблів із Старгорода?» Запитав я, зрозуміла річ, ґречно, в товариському тоні. «Які це меблі? — питає він— У мене в музеї таких фактів не спостерігається». Я йому одразу ордери підсунув. Він поліз у книги. Шукав півгодини і нарешті повертає. Ну, як ви собі уявляєте? Де ці меблі? — Пропали? — пискнув Вороб'янінов. — Уявіть собі, ні. Уявіть собі, що під час такого кавардаку вони уціліли. Як я вам уже говорив, музейного значення вони не мають. Їх звалили на склад, і тільки вчора, зауважте собі, вчора, через сім років (вони лежали на складі сім років!) їх надіслано в аукціон на продаж. Аукціон Головнауки. І, якщо їх не купили вчора або сьогодні вранці, вони наші! Ви задоволені? — Скоріше! — закричав Іполит Матвійович. — Візник! — заволав Остап. Вони сіли не торгуючись. — Моліться на мене, моліться! Не бійтесь, гофмаршале! Вино, жінки і карти нам забезпечені. Тоді разрахуємось і за голубий жилет. До пасажу, на Петровці, де містився аукціонний зал, концесіонери вбігли бадьорі, немов жеребці. У першій же кімнаті аукціону вони побачили те, що так довго шукали. Усі десять стільців Іполита Матвійовича стояли вздовж стіни на своїх гнутих ніжках. Навіть оббивка на них не потемніла, не злиняла, не зіпсувалася. Стільці були свіжі і чисті, немов щойно вийшли з-під догляду дбайливої Клавдії Іванівни. — Вони? — запитав Остап. — Боже, боже, — повторював Іполит Матвійович, — вони, вони. Вони самі. Цього разу жодного сумніву. — На всяк випадок перевіримо, — сказав Остап, намагаючись бути спокійним. Він підійшов до продавця: — Скажіть, ці стільці, здається, з меблевого музею? — Ці? Ці — так. — А їх продають? — Продають. — Яка ціна? — Ціни ще нема. Вони у нас ідуть з аукціону. — Ага. Сьогодні? — Ні. Сьогодні торг уже кінчився. Завтра з п'ятої години. — А зараз їх не продають? — Ні. Завтра з п'ятої години. Так, одразу ж, піти од стільців було неможливо. — Дозвольте, — пробелькотів Іполит Матвійович, — оглянути. Можна? Концесіонери довго розглядали стільці, сідали на них, оглядали пристойності ради й інші речі. Вороб'янінов сопів і весь час підштовхував Остапа ліктем. — Моліться на мене! — шепотів Остап. — Моліться, предводителю. Іполит Матвійович ладен був не тільки молитись на Остапа, ба навіть цілувати підметки його малинових штиблетів. — Завтра, — говорив він, — завтра, завтра, завтра. Йому хотілося співати. Тим часом як друзі провадили культурно-освітній спосіб життя, відвідували музеї і робили аванси дівчатам, у Старгороді, на вулиці Плеханова, подвійна вдова Грицацуєва, жінка дебела і утла, радилась і конспірувала із своїми сусідками. Усі гуртом розглядали залишену Бендером записку і навіть підносили її до світла. Але водяних знаків на ній не було, а якби вони й були, то й тоді таємничі кривульки незрівнянного Остапа не стали б ясніші. Минуло три дні. Обрій залишався чистим. Ні Бендер, ні чайне ситечко, ні дутий браслетик, ні стілець не повертались. Усі живі й неживі речі пропали в найзагадковіший спосіб. Тоді вдова вжила радикальних заходів. Вона пішла до контори «Старгородської правди», і там їй в одну мить скомпонували об'яву: БЛАГАЮ осіб, що знають місцеперебування. Пішов з дому т. Бендер, років 25–30. Одягнений у зелений костюм, жовті черевики і голубий жилет. Брюнет. Осіб, що зн., прошу повідом. за прист. винагор. Вул. Плеханова, 15. Грицацуєвій. — Це ваш син? — співчутливо запитали в конторі. — Чоловік він мені! — відповіла, страждальниця, закриваючи лице хусткою. — Ах, чоловік! — Законний. А що? — Та нічого. Ви б до міліції все-таки звернулися. Вдова перелякалась. Міліції вона боялася. Двозначні погляди проводжали вдову до порога. Тричі прозвучав заклик зі сторінок «Старгородської правди». Але мовчала велика країна. Не знайшлось осіб, що знають місцеперебування брюнета в жовтих черевиках. Ніхто не приходив одержати пристойну винагороду. Поміж сусідками пішли пересуди. Чоло вдови день у день хмурнішало. І дивна річ: чоловік мигнув, як ракета, потягши за собою в чорне небо гарний стілець і сімейне ситечко, а вдова все кохала його. Хто може зрозуміти серце жінки, особливо жінки-вдови? До трамвая в Старгороді уже звикли і сідали в нього без жодного страху. Кондуктори кричали свіжими голосами: «Місць нема», і все йшло так, наче трамвай був у місті ще за Володимира Красне Сонечко. Інваліди всіх груп, жінки з дітьми і Віктор Михайлович Полєсов сідали у вагони з передньої площадки. На крик: «Беріть квитки!» — Полєсов поважно говорив: «Річний», — і залишався поруч вагоновода. Річного квитка у нього не було і бути не могло. Перебування Вороб'янінова і великого комбінатора залишило в місті глибокий слід. Змовники пильно берегли довірену їм таємницю. Мовчав навіть Віктор Михайлович, хоч йому так кортіло викласти першому стрічному секрети, що хвилювали його. Однак, згадуючи могутні плечі Остапа, Полєсов терпів. Розраду він мав тільки в розмовах з ворожкою. — А як ви гадаєте, Олено Станіславівно, — говорив він, — чим пояснити відсутність наших керівників? Олену Станіславівну це теж вельми цікавило, але вона не мала жодних відомостей. — А чи не думаєте ви, Олено Станіславівно, — вів далі невгамовний слюсар, — що вони виконують тепер особливе завдання? Ворожка була певна, що так воно і є. Тієї самої думки був, очевидно, й папуга в червоних спідніх. Він дивився на Полєсова своїм круглим розумним оком, неначе кажучи: «Дай насіння, і я тобі зараз усе розповім. Вікторе, ти будеш губернатором. Тобі підлягатимуть усі слюсарі. А двірник будинку № 5 так і залишиться двірником, зарозумілим хамом». — А чи не думаєте ви, Олено Станіславівно, що нам треба провадити роботу далі? Все-таки не можна сидіти, згорнувши руки! Ворожка погодилась і зауважила: — А правда ж, Іполит Матвійович герой! — Герой, Олено Станіславівно! Ясно. А цей бойовий офіцер з ним? Діловий чоловік! Як хочете, Олено Станіславівно, а справа так стояти не може. Рішуче не може. І Полєсов почав діяти. Він робив регулярні візити всім членам таємного товариства «Меча й рала», особливо допікаючи обережному власникові одеської бубличної артілі «Московські баранки» громадянинові Кислярському. Угледівши Полєсова, Кислярський чорнів. А слова про потребу діяти доводили полохливого бубличника до шаленства. Наприкінці тижня всі зібрались у Олени Станіславівни в кімнаті з папугою. Полєсов кипів. — Ти, Вікторе, не бульбочи, — говорив йому розсудливий Дядьєв, — чого ти цілісінькими, днями по місту ганяєш? — Треба діяти! — кричав Полєсов. — Діяти треба, а от кричати притьмом не треба. Я, панове, от як собі все це уявляю. Якщо Іполит Матвійович сказав — діло святе. І, я так думаю, ждати нам лишилося недовго. Як все це відбуватиметься, нам і знати не треба: на те є військові люди. А ми частина цивільна — представники міської інтелігенції і купецтва. Яке наше завдання? Бути напоготові. Є у нас що-небудь? Центр у нас є? Нема. Хто стане на чолі міста? Нікого нема. А це, панове, найголовніше. Англійці, панове, з більшовиками, здається, далі церемонитись не будуть. Це нам перша ознака. Все зміниться, панове, і дуже швидко. Запевняю вас. — Ну, в цьому і ми не маємо сумніву, — сказав Чарушников, надимаючись. — І чудово, що не маєте сумніву. Якої ви думки, пане Кислярський? І ви, молоді люди? Вигляд Нікеші і Владі свідчив про певність швидкої переміни. А Кислярський, зрозумівши зі слів глави торговельної фірми «Швидкоупак», що йому не доведеться брати безпосередньої участі в збройних сутичках, радісно підтакнув. — Що ж нам тепер робити? — нетерпляче запитав Віктор Михайлович. — Заждіть, — сказав Дядьєв, — беріть приклад із супутника пана Вороб'янінова. Яка спритність! Яка обережність! Ви помітили, як він швидко перевів справу на допомогу безпритульним? Так треба діяти і нам. Ми тільки допомагаємо дітям. Отже, панове, намітимо кандидатури! — Іполита Матвійовича Вороб'янінова ми пропонуємо в предводителі дворянства! — гукнули молоді люди Нікеша і Владя. Чарушников поблажливо закашлявся. — Куди там! Він щонайменше міністром буде. А то бери й вище — диктатором! — Та що ви, панове, — сказав Дядьєв, — предводитель — діло десяте! Про губернатора нам треба думати, а не про предводителя. Почнімо з губернатора. Я гадаю… — Пана Дядьєва! — захоплено скрикнув Полєсов. — Кому ж іще взяти кермо влади над всією губернією? — Мене дуже тішить ваше довір’я… — почав Дядьєв. Але тут виступив раптом зашарілий Чарушников: — Це питання, панове, — сказав він надсадно, — слід би провентилювати. На Дядьєва він уникав дивитися. Власник «Швидкоупаку» гордо розглядав свої чоботи з налиплими на них дерев'яними стружками. — Я не заперечую, — мовив він, — давайте пробалотуємо. Закритим голосуванням чи одкритим? — Нам по-радянському не треба, — ображено сказав Чарушников, — давайте голосувати по-чесному, по-європейськи — закрито. Голосували папірцями. За Дядьєва було подано чотири записки. За Чарушникова — дві. Хтось утримався. З обличчя Кислярського було видно, що це він. Йому не хотілося псувати взаємини з майбутнім губернатором, хоч би хто ним був. Коли Полєсов з дрожем у голосі оповістив наслідки чесного європейського балотування, в кімнаті запала важка мовчанка. На Чарушникова уникали дивитися. Нещасливий кандидат у губернатори сидів наче обпльований. Олені Станіславівні було дуже шкода його. Це вона голосувала за нього. Другий голос Чарушников, досвідчений у виборчих справах, подав за себе сам. Добра Олена Станіславівна одразу ж сказала: — А на міського голову я пропоную обрати все-таки мосьє Чарушникова. — Чому ж — все-таки? — промовив великодушний губернатор. — Не все-таки, а саме його і нікого іншого. Громадська діяльність пана Чарушникова нам добре відома. — Просимо, просимо! — закричали всі. — Отже, обрання затверджується? Обпльований Чарушников ожив і навіть запротестував: — Ні, ні, панове, я прошу пробалотувати. Міського голову навіть скорше треба балотувати, аніж губернатора. Якщо ви, панове, хочете виявити мені довір'я, то, будь ласка, дуже прошу вас, пробалотуйте! У порожню цукерничку посипались папірці. — Шість голосів «за», — сказав Полєсов, — і один утримався. — Вітаю вас, пане голово! — сказав Кислярський, з обличчя якого було видно, що утримався він і цього разу. — Вітаю вас! Чарушников заяснів. — Тепер треба освіжитись, ваше превосходительство, — сказав він Дядьєву. — Злітайте-но, Полєсов, у «Жовтень». Гроші є? Полєсов зробив рукою таємничий жест і побіг. Вибори на якийсь час припинили і продовжували їх уже за вечерею. На попечителя шкільного округу намітили колишнього директора дворянської гімназії, нині букініста, Распопова. Його дуже хвалили. Тільки Владя, що випив три чарки горілки, несподівано запротестував: — Його не можна обирати. Він мені на випускному іспиті двійку з логіки поставив. На Владю напалися. — У таку рішучу годину, — закричали йому, — не можна думати про власне добро. Подумайте про вітчизну. Владю так швидко загітували, що навіть він сам голосував за свого мучителя. Распопов був обраний усіма голосами, окрім одного, що утримався. Кислярському запропонували пост голови біржового комітету. Він проти цього не заперечував, але під час голосування на всяк випадок утримався. Перебираючи знайомих і родичів, вибрали: поліцмейстера, завідувача пробірної палати, акцизного, податкового і фабричного інспектора; заповнили вакансії окружного прокурора, голови, секретаря і членів суду; намітили голів земської і купецької управи, дитячої опіки і нарешті, міщанської управи. Олену Станіславівну обрано на попечительку товариства «Крапля молока» і «Біла квітка». Нікешу і Владю призначено, зважаючи на їхню молодість, на чиновників особливих доручень при губернаторі. — Доз-звольте! — вигукнув раптом Чарушников. — Губернатору аж цілих два чиновники! А мені? — Міському голові, — м'яко сказав губернатор, — чиновників особливих доручень за штатами не належить. — Ну, тоді секретаря. Дядьєв погодився. Пожвавішала і Олена Станіславівна. — Чи не можна було б, — сказала вона сором'язливо, — тут у мене є один молодий чоловік, Дуже милий і вихований хлопець. Син мадам Черкесової… Дуже, дуже милий, дуже здібний… Він нині безробітний. На біржі праці зареєстрований. У нього є навіть білет. Його обіцяли цими днями влаштувати в спілці… Чи не можете ви взяти його до себе? Мати буде дуже вдячна. — Я гадаю, можна буде, — милостиво сказав Чарушников, — як ви дивитесь на це, панове? Гаразд. Загалом, я думаю, влаштуємо. — Що ж, — зауважив Дядьєв, — здається, в загальних рисах… все? Все начебто? — А я? — пролунав раптом чийсь тонкий, схвильований голос. Усі обернулись. У кутку, біля папуги, стояв прикро вражений Полєсов. У Віктора Михайловича на чорних повіках закипали сльози. Всім стало дуже совісно. Гості згадали раптом, що п'ють горілку Полєсова і що він взагалі один з головних організаторів старгородської філії «Меча і рала». Олена Станіславівна вхопилась за скроні і злякано скрикнула. — Вікторе Михайловичу! — застогнали всі. — Голубе! Любий! Ну, як вам не соромно? Ну, чого ви стали в кутку? Ідіть сюди зараз же! Полєсов наблизився. Він страждав. Він не сподівався від товаришів по «Мечу і ралу» такої нечулості. Олена Станіславівна не втерпіла. — Панове! — сказала вона, — це жах! Як ви могли забути дорогого всім нам Віктора Михайловича? Вона підвелась і поцілувала слюсаря-аристократа в закурене чоло. — Та невже ж, панове, Віктор Михайлович не зможе бути достойним попечителем шкільного округу або поліцмейстером? — А, Віктор Михайлович? — запитав губернатор. — Хочете бути попечителем? — Ну, звичайно ж, він буде прекрасним, гуманним попечителем! — підтримав міський голова, ковтаючи грибок і морщачись. — А Распоопов? — ображено протяг Віктор Михайлович. — Ви ж уже призначили Распопова? — Ага, справді, куди дівати Распопова? — У брандмейстери, чи що?.. — У брандмейстери? — захвилювався раптом Віктор Михайлович. Перед ним в одну мить постали пожежні колісниці, блиск вогнів, звуки труб і барабанне дріботіння. Заблищали сокири, загойдалися смолоскипи, земля розчахнулась, і вороні дракони помчали його на пожежу міського театру. — Брандмейстером? Я хочу бути брандмейстером! — Ну, от і чудово! Вітаю вас. Віднині ви брандмейстер. — За розквіт пожежної дружини! — іронічно сказав голова біржового комітету. На Кислярського накинулись усі: — Ви завжди були лівим! Знаємо вас! — Панове, який же я лівий? — Знаємо, знаємо!.. — Лівий! — Усі євреї ліві. — Але, їй-богу, панове, цих жартів я не розумію. — Лівий, лівий, не робіть з цього таємниці! — Уночі спить і бачить уві сні Мілюкова! — Кадет! Кадет! — Кадети Фінляндію продали, — замимрив раптом Чарушников, — у японців гроші брали! Вірмешок розводили. Кислярський не зніс потоку безпідставних обвинувачень. Блідий, поблискуючи очатами, голова біржового комітету ухопився за спинку стільця і дзвінким голосом сказав: — Я завжди був октябристом і залишуся ним. Почали розбиратись у тому, хто якій партії співчуває. — Насамперед, панове, демократія, — сказав Чарушников, — наше міське сам
|
