Лекція вчителя з елементами бесіди.

Лекція вчителя з елементами бесіди.

(Учні складають конспект або заповнюють узагальнюючу таблицю)

Як уже згадувалося раніше, скасування кріпацтва в 1861 році, наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової та шкільної реформ привели до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно налаштована інтелігенція стає основною силою народницького руху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається «ходіння в народ» різночинців з метою підняти селян на боротьбу «за землю і волю». Але селянство було роз’єднане, тому не сприйняло ідей народників, і ті вдалися до терористичних актів. Пожвавлюється рух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. У губернських містах створюються громади — культурно-освітні товариства української інтелігенції. Вони займаються вивченням історії й культури українців, збиранням і студіюванням фольклору, виданням та розповсюдженням української літератури.

1873 року в Києві створюється Південно-західний відділ Російського географічного товариства, в якому активно працюють історики І. Лучицький, О. Лазаревський, М. Драгоманов, мовознавець П. Житецький, композитор М. Лисенко, письменник і театральний діяч М. Старицький. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П. Чубинського виходить семитомник «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край».

Пожвавлення громадського руху відбилося у творах І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О. Кониського, Олени Пчілки, М. Старицького та інших письменників, які показували переслідування інтелігентів властями, вороже ставлення до них як урядовців-шовіністів, так і зденаціоналізованого панства й чиновництва.

У 70-90-ті роки ХІХ ст., як і в попередні часи, український народ був роз’єднаний кордонами чужих для його ментальності імперій, і це стримувало духовний поступ.

На Лівобережній Україні російським царським урядом проводилася політика жорстокого переслідування всього українського; постійно видавалися відповідні укази (Валуєвський, Емський та ін.). Заборонена була й діяльність громад, ввіз українських книжок із-за кордону. Доходило до смішного. Тексти українських пісень під нотами доводилося писати латинськими літерами (Nese galja wodu…).

Багатьох українських діячів того часу було заарештовано й вислано на Північ, дехто, як, наприклад, Драгоманов, емігрував за кордон, інші замовкли надовго.

Тому не випадково, що в цей час центром української наукової та культурно-освітньої діяльності стає Львів, адже в Австро-Угорській імперії все-таки були, хай і обмежені, умови для національного розвитку українців. З 1868 року у Львові починає діяти товариство «Просвіта», яке організовує в містах і селах бібліотеки, читальні, драматичні гуртки, видає українські газети, журнали, брошури.

А 1873 року з ініціативи Драгоманова і Кониського у Львові засновується Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке згодом реорганізовується в Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Ним видано десятки томів матеріалів з історії української мови, літератури, фольклору, етнографії, різноманітні словники.

На західноукраїнських землях у 70-80-х роках ХІХ ст. активно діяли політичні партії москвофілів і народовців. «Москвофіли» підтримували російський царизм і не визнавали права українського народу на самостійне національно-політичне життя. «Народовці» орієнтувалися на східноукраїнське культурне відродження й головну увагу звертали на піднесення національної свідомості галичан. Народовські журнали «Правда» (1867-1898), «Зоря» (1880-1897) та газета «Діло» (1880-1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку української критики та публіцистики.

З ініціативи І. Франка видаються журнали «Світ» (1881-1882) й «Житє і слово» (1894-1897).

Михайло Драгоманов організовує в Женеві випуск кількох українських альманахів. У Східній Україні теж час від часу (коли вдається отримати дозвіл) виходять літературно-публіцистичні альманахи. Художня література цього періоду розвивається в дусі шевченківського реалізму, народності та національної самобутності.

— Які висновки ми можемо зробити з наведених фактів? (Попри всі перешкоди українська література розвивалася; нація прагнула до самоствердження.)

Тепер розглянемо розвиток родів та жанрів, тематику літератури цього періоду.

— Які існують роди літератури? (Епос, лірика, драма.)

Епос. Особливо глибоко й усебічно опрацьовується тема селянського життя. Показується як лихо «давнє» (панщина), так і «сьогочасне» — різке зубожіння селянства, капіталізація господарства (твори І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Б. Грінченка, О. Кониського, Є. Ярошинської). І. Франко пише про наростання протесту робітників проти експлуатації, спроби організованих страйків («Борислав сміється», «Boa constrictor»); у прозі знаходить відображення й таке соціальне лихо, як еміграція.

У сферу художніх спостережень письменників входить і життя інших соціальних груп — міщанства, чиновництва, духовенства, молодої різночинної інтелігенції.

Митці намагаються створити позитивний образ інтелігента, що прагне принести користь обездоленим трудівникам. Водночас правдиво показують, як під тиском соціальних обставин руйнуються світлі ідеали культурників.

Українська проза збагачується жанрово. Поряд із традиційним оповіданням з’являються новели, поезії в прозі (Дніпрова Чайка). Серед повістей є і родинно-побутові, і соціально-побутові, й історичні; романи — соціально-психологічний, історичний.

Оповідь від першої особи тепер замінюється оповіддю від автора (третьої особи) з такими драматичними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог; посилюється психологізм у вмотивуванні поведінки персонажів; вводяться широкі описи — портретні, пейзажні, інтер’єрні.

Лірика. У поезії виступає плеяда таких самобутніх талантів, як І. Франко, П. Куліш, М. Старицький, Я. Щоголев, І. Манжура, П. Грабовський, Б. Грінченко та ін.

Знаковими стають виходи поетичних збірок І. Франка «З вершин і низин» (1887, 2-ге вид. 1893), «Зів’яле листя» (1896).

У поезії цього періоду не тільки висловлювався стогін обездо-лених. У ній лунав також заклик до боротьби за світлі ідеали.

Драма. Драматургія 70-90-х років ХІХ ст. представлена творчістю І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Франка, Василя Мови (Лиманського), Т. Сулими, О. Кониського, Олени Пчілки та ін. Теми — найрізноманітніші. Серед них ті, що порушували актуальні проблеми — зближення інтелігенції із селянством, відновлення історичної пам’яті народу, зростання його національної свідомості.

В українській літературі 70-90-х років ХІХ ст. співіснували й розвивалися літературні напрями: реалізм, натуралізм («натуральна школа»), пізній романтизм.

Про їх ознаки та представників ви дізнаєтесь, опрацювавши таблицю.