Тест № 1 для итогового контроля

1. Конституція України. (базова)

2. Кодекс законів про працю України. (базова)

3. Законодавство України про працю. Збірник нормативних актів. - К. 1999. - Книга — 2. - 702 с.; Книга — 3. - 704 с. (базова)

4. Кодекс Законів про працю України з постатейними систематизованими матеріалами. К. – 2008. – 795 с. (базова)

5. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. / 14-е вид., допов. та перероб. - К., Алерта; ЦУЛ, 2011. – 672 с. (базова)

6. Закон України від 6 червня 1995 «Про визначення розміру збитків заданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей». (ВВР. – 1995. - №22 – ст. 173). (базова)

7. Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 03.03.1998 року (ВВР. - №34. – ст. 327). (базова)

8. Закон України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.1994 р. (ВВР. – 1994. - №23. – ст.161). (базова)

9. Закон України «Про державну службу» від 16. 12.1993 р. (ВВР. – 1993.- №52. – ст.490). (базова)

10. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. № 9. «Про практику розгляду судами трудових спорів». (базова)

11. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 р. № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками». (базова)

12. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди». (базова)

13. Трудове право України. Академічний курс. Підручник за заг. ред. Хуторян Н.М. - К. – видавництво А.С.К. 2004. – 608 с. (базова)

14. Трудове право: підручник [для студ. Юрид. Спец. Вищ. Навч. Закл.] / В.В.Жернаков, С.П.Прилипко, О.М.Ярошенко та ін..; за ред. В.В.Жернакова. – Х.: Проаво, 2012. – 496. (базова)

15. Трудове право України. Академічний курс. Підручник за заг. ред. Пилипенко П.Д. К. - видавництво Дім «Ун.Юре». – 2008 – 536 с. (базова)

16. Трудове право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, 3. Я. Козак та ін.; За ред. П. Д. Пилипенка. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — 544 с. (базова)

Дмитренко Ю.П. Трудове право України: підручник / Ю.П.Дмитренко. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 624 с. (базова)

17. Болотіна Н.Б. Трудове право України. – К., 2008. - 731 с. (базова)

18. Карпенко Д.О. Основи трудового права. Навчальний посібник. Видавництво А.С.К. 2003 – 656 с.

19. Кисельов І.Я. Зарубіжне трудове право. Підручник. М. – 1998. – 263 с.

20. Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права. Монографія. – Львів. – 1999. – 214 с.

21. Юридична енциклопедія. Видавництво Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана в шести томах. Т-1. – 1998; Т-2. – 1999; Т-3. – 2001; Т-4. – 2002; Т-5 – 2003; Т-6. – 2004.

22. Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. Монографія. Видавництво «Консум» Харків. 1999. – 272 с.

23. Жернаков В. Поняття примусової праці за законодавством України. – Право України. – 1997. - №10.

24. Жернаков В. Соціально-трудові відносини: поняття, суб’єкти, правове регулювання. – Право України. – 199. - №10.

25. Реус О. Особливості укладення трудового договору з неповнолітніми. – Право України. – 1998. - №9.

26. Лебідь В. До питання про правове регулювання праці членів суб’єктів аграрного господарювання // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. - № 7. – С. 85-91.

27. Осовий Г. Тарифні ставки та оклади у виробничій сфері. ІІ Праця і зарплата. – 1994. - №15.

28. Процевський О. Окремі питання захисту права на зарплату в судовому порядку // Право України. - 2008. – №2.

29. Грекова М. Визначення поняття та ознак міжнародних трудових стандартів // Право України. - 2008. - №4.

30. Юшко А. Розгляд судами спорів, викликаних реорганізацією підприємства // Право України. – 1998. – 39.

31. Яресько А. Розгляд колективних трудових спорів (конфліктів). // Право України. – 1998. - №8.

32. Гетьманцеві Н. Співвідношення централізованого і локального методів правового регулювання оплати праці // Право України. – 1997, 312.

33. Козак З.Я. Правове регулювання охорони праці: навчальний посібник. – Львів. – 2003.

34. Бару М. Створимо новий трудовий кодекс. Право України. 1992. – 310.

35. Гончаров О.Г., Жернаков В., Пилипенко С. Спірні питання застосування ст.. 26 Закону «Про відпустки». Право україни. – 1999. - №9.

36. Венедиктов В.С. Теоретичні проблеми юридичної відповідальності в трудовому праві. Х. «Консум» - 1995. – 136 с.

37. Кусточкін А. Контракт у трудовому праві України. Право України. – 1992. - №7.

38. Лобатюк В. Реформа оплати праці в Україні. – Право України. – 1994. - №9.

39. Статут про дисципліну працівників зв’язку. Затверджений постановою кабміну України від 30 липня 1996 р. №877 (ЗП України. – 1996. - №5. ст.. 420).

40. Плаксін В. Відшкодування моральної шкоди по трудовому праву // Право України. – 1995. - №12.

41. Щербюк Н. Єдність і диференціація правового регулювання праці жінок // Право україни. – 2009. - №1.

42. Пазенок А. Сутність та способи реалізації права на страйк (досвід) // Право України. – 2009. - №2.

43. Грекова М. Визначення поняття та ознак міжнародних трудових стандартів // Право України. 2008. - № 4, с 50.

44. Чанишева Г. Колективні трудові відносини у проекті ТК України // Право України. – 2008. - № 3, с. 28.

45. Хуторян Н.М. Теоретичні проблеми матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин. Монографія. К. – 2002. – 264 с.

46. Грузінова Л.П. Трудові спори. – К. 2002.

47. Гаращенко Л.П. Право на відпустку. – К. – 2007.

48. Енциклопедичний юридичний словник. К. Юридична думка 2007. 992 с.

49. Андріїв В. Природний характер трудових прав працівників // Право України 2007. № 4 с. 64-70.

50. Інформаційні ресурси:

Сайт Верховної Ради України www.rada.gov.ua.

Сайт Кабінету Міністрів України www.kmu.gov.ua.

Сайт Міністерства соціальної політики України www.mlsp.gov.ua

 

[1] Иванов С. А., Лившиц P. 3., Орловский Ю. П. Цит. праця. — С. 107— 112. О. В. Смирнов називає такі відносини організаційно-управлінськими відносинами у сфері праці (див.: Трудовое право: Учебник. — М., 1998. — С 10).

[2] Положення про вказану інспекцію затверджене Указом Президента України від 6.04.2011

[3] С. С. Алексеев зазначені методи називає: 1) метод координації та 2) метод субординації. (Див.: Алексеев С. С. Теория права. — М., 1995. — C. 224).

[4] До речі, на Заході, як зазначає І. Я. Кисельов, саме ці два методи виражають специфіку методу трудового права. Див.: Киселев И. Я. Зарубежное трудовое право. — М., 1998. — С.11—12. В інтерпретації І. Я. Кисельова вони звучать як авторитарний і автономний.

[5] У таких інститутах, як колективний договір, трудовий договір, заробітна плата, учасники трудових відносин мають значну свободу у встановленні своїх прав та обов'язків, регулювання відбувається найчастіше за погодженням сторін, а втручання держави та її директиви досить обмежені. В інших інститутах — дисциплінарна відповідальність, матеріальна відповідальність, охорона праці, трудові спори — поведінка учасників трудових відносин передбачена, свобода їх поведінки обмежена, втручання держави і законодавства значне. Див.: Трудовое право России. — М., 1998. — С 27.

[6] Перші забезпечують взаємодію права та інших соціальних явищ як єдності форми і змісту, а другі — владно-правовий вплив на суспільні відносини. І в цьому випадку називають регулятивну і охоронну функції права.

Оскільки трудове право є однією з галузей (складових) системи права, то цілком очевидно, що йому притаманні всі ті ж самі загально правові функції, що й праву в цілому.

Водночас, якщо є загальні напрями впливу права на суспільні відносини загалом, то, ймовірно, є і якісь особливі напрями такого впливу на конкретні суспільні відносини. Саме такі напрями впливу, якщо їх ув'язати безпосередньо з колом суспільних відносин, що становлять предмет певної галузі права, будуть специфічними функціями тієї чи іншої галузі права. Суть і специфіка суспільних відносин виявляється зовні через функції правового регулювання, у яких відображена природа правових норм і їх соціальне призначення.

Поява трудового права на історичній арені була викликана передусім соціальними чинниками — вимогами найманих працівників захистити свої трудові права, знизити рівень експлуатації їхньої праці. Трудове право традиційно характеризувалося як право охорони праці, яка стала свого роду його головним соціальним призначенням. Інтереси людини праці зумовлюють власне і характер впливу на формування норм трудового права. За понад столітню історію трудового права в охороні праці вбачали і продовжують вбачати його головну соціальну функцію1. Ця функція є настільки специфічною і притаманною саме трудовому праву, що її можна поставити в один ряд з такими ознаками галузі права, як метод правового регулювання, принципи права тощо при характеристиці трудового права.

Не дивно, що навіть у радянський період про трудове право писали як про право охорони праці. І саму охорону праці розглядали в широкому розумінні цього слова, тобто як трудове право в цілому. Вважалося, що все трудове законодавство служить цілям охорони праці. Його норми встановлені в інтересах трудящих і направлені на створення сприятливих для здоров'я умов праці.

Сучасний стан розвитку трудового права, особливо в країнах з розвиненою ринковою економікою, свідчить про подальше розширення соціальної функції трудового права, яка вже не може обмежуватися тільки охороною праці. Чимраз більше західних юристів вважають, що трудовому праву належить місія бути гарантом реалізації широкого комплексу соціально-економічних прав і свобод, якими наділено людину — учасника процесу праці. Ці права і свободи разом з політичними, громадянськими та іншими визнані світовим товариством основою цивілізованості будь-якої держави.

Варто наголосити, що й Україна не стоїть осторонь. Ратифікувавши цілий ряд міжнародних конвенцій Міжнародної організації праці (МОП) у галузі праці, проголосивши пріоритет міжнародного права щодо внутрішнього (ст. 81¹ КЗпП), отже, зробивши акцент на права людини, на зростання ролі загальнолюдських цінностей у трудових відносинах, Українська держава ухвалила, по суті, подальше розширення соціальної функції національного трудового права. В умовах переходу до ринкової економіки і розвитку різних форм підприємництва такі напрями впливу на суспільно-трудові відносини слід визнати перспективними.

[7] Генеральна угода про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні на 2010-2012 роки від 09.11.2010 укладена між Кабінетом Міністрів України і Федерацією професійних спілок України // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=n0006120-10

[8] Галузева угода гірничо – металургійного комплексу України на 2011 -2012 роки, зареєстровано Міністерством праці та соціальної політики України Реєстровий №40 від 28 липня 2011р

[9] Регіональна угода між Закарпатською обласною державною адміністрацією, обласною організацією роботодавців „Закарпаття” та профспілковими об’єднаннями Закарпатської області на 2011–2012 роки // http://www.fpsu.org.ua/index.php?option=com_content&view=frontpage&Itemid=3&lang=uk

[10] Конституції України (ВИТЯГ) Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

 

Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Стаття 44. Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону. Стаття 45. Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом. [11] Стаття 1. Визначення термінів 1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: безпосереднє підпорядкування - відносини прямої організаційної або правової залежності підлеглої особи від її керівника, в тому числі через вирішення (участь у вирішенні) питань прийняття на роботу, звільнення з роботи, застосування заохочень, дисциплінарних стягнень, надання вказівок, доручень, контролю за їх виконанням; близькі особи - подружжя, діти, батьки, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, усиновлювачі, усиновлені, а також інші особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки із суб'єктом, зазначеним у частині першій статті 4 цього Закону; члени сім'ї - особи, які перебувають у шлюбі, їхні діти, особи, які перебувають під опікою і піклуванням, інші особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі. Стаття 9. Обмеження щодо роботи близьких осіб 1. Особи, зазначені у підпунктах "а", "в"-"ж" пункту 1 та підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 4 цього Закону, не можуть мати у безпосередньому підпорядкуванні близьких їм осіб або бути безпосередньо підпорядкованими у зв'язку з виконанням повноважень близьким їм особам. Особи, зазначені у підпунктах "а", "в"-"ж" пункту 1 та підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані повідомити керівництво органу, на посаду в якому вони претендують, про працюючих у цьому органі близьких їм осіб. Положення абзаців першого та другого цієї частини не поширюються на: 1) народних засідателів і присяжних; 2) близьких осіб, які безпосередньо підпорядковані один одному у зв'язку з перебуванням кожного з них на виборній посаді; 3) осіб, які працюють у сільській місцевості, гірських населених пунктах; 4) осіб, які працюють в галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту; 5) інших осіб, визначених законом. 2. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги частини першої цієї статті, відповідні особи, близькі їм особи вживають заходів щодо усунення таких обставин у п'ятнадцятиденний строк. Якщо в зазначений строк ці обставини добровільно не усунуто, відповідні особи або близькі їм особи в місячний строк з моменту виникнення обставин підлягають переведенню в установленому порядку на іншу посаду, що виключає безпосереднє підпорядкування. У разі неможливості такого переведення особа, яка перебуває у підпорядкуванні, підлягає звільненню із займаної посади. 3. Особам, зазначеним у підпунктах "а", "в"-"ж" пункту 1 та підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 4 цього Закону (крім народних засідателів і присяжних), забороняється брати участь у роботі колегіальних органів під час розгляду питань щодо призначення на посаду близьких їм осіб та у будь-який інший спосіб впливати на прийняття такого рішення. Стаття 10. Обмеження щодо осіб, які звільнилися з посад або припинили діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави, місцевого самоврядування 1. Особам, уповноваженим на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, зазначеним у пункті 1 частини першої статті 4 цього Закону, які звільнилися з посади або іншим чином припинили діяльність, пов'язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення забороняється: 1) укладати трудові договори (контракти) або вчиняти правочини у сфері підприємницької діяльності з підприємствами, установами чи організаціями незалежно від форми власності, якщо особи, зазначені в абзаці першому цієї частини, протягом року до дня припинення виконання функцій держави або місцевого самоврядування здійснювали повноваження з контролю, нагляду або підготовки чи прийняття відповідних рішень щодо діяльності цих підприємств, установ чи організацій; 2) розголошувати або використовувати в інший спосіб у своїх інтересах інформацію, яка стала їм відома у зв'язку з виконанням службових повноважень, крім випадків, установлених законом; 3) представляти інтереси будь-якої особи у справах (у тому числі в тих, що розглядаються в судах), в яких іншою стороною є орган (органи), в якому (яких) вони працювали. Стаття 11. Спеціальна перевірка щодо осіб,які претендують на зайняття посад, пов'язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування { Стаття 11 набирає чинності з 1 січня 2012 року - див. п.1 розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону } 1. Стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пункті 1 частини першої статті 4 цього Закону (крім кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України, кандидатів у депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та на посади сільських, селищних, міських голів), проводиться спеціальна перевірка, у тому числі щодо відомостей, поданих особисто. Організація проведення спеціальної перевірки покладається на керівника (заступника керівника) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, на зайняття посади в якому претендує особа, крім випадків, установлених законом. До проведення спеціальної перевірки залучаються спеціально уповноважені суб'єкти у сфері протидії корупції, а в разі потреби - інші центральні органи виконавчої влади. 2. Спеціальній перевірці підлягають відомості про особу, яка претендує на зайняття посади, зазначеної в пункті 1 частини першої статті 4 цього Закону (крім кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України, кандидатів у депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та на посади сільських, селищних, міських голів), зокрема щодо: 1) притягнення особи до кримінальної відповідальності, в тому числі за корупційні правопорушення, наявності судимості, її зняття, погашення; 2) факту, що особа піддана, піддавалася раніше адміністративним стягненням за корупційні правопорушення; 3) достовірності відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру; 4) наявності в особи корпоративних прав; 5) стану здоров'я, освіти, наявності наукового ступеня, вченого звання, підвищення кваліфікації. 3. Спеціальна перевірка проводиться у п'ятнадцятиденний строк за письмовою згодою особи, яка претендує на зайняття посади. У разі ненадання особою такої згоди питання щодо призначення її на посаду не розглядається. У разі встановлення за результатами спеціальної перевірки факту подання претендентом на посаду неправдивих відомостей про себе посадова особа (орган), яка (який) здійснює призначення (обрання) на цю посаду, відмовляє претенденту у призначенні (обранні) на посаду, а також протягом трьох робочих днів повідомляє про виявлений факт правоохоронні органи для реагування в установленому законом порядку, крім випадків, визначених законом. Рішення про відмову у призначенні (обранні) на посаду з підстави, зазначеної в абзаці третьому цієї частини, може бути оскаржено до суду. [12] Типова форма контракту з працівником,затверджено наказом Мінпраці України від 15.04.94 N 23 // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0084-94

[13] Перелік конвенцій Міжнародної організації праці, які ратифіковані Україною:

1. Конвенція №2 про безробіття 1919р. Рат. 04.02. 1994 (ВВР, 1994 р. N23, ст.64)

2. Конвенція №11 про право на асоціацію (сільське господарство) 1921 р. Рат. 11.08.1956 (ВВР, 1956 p., №7, ст. 123)

3. Конвенція №14 про щотижневі періоди відпочинку у сфері промисловості 1921 р. Рат. 29.05.1968 (ВВР, 1968 p., №ЗО, ст. 191)

4. Конвенція №16 про медичні огляди молодих працівників (морський транспорт) 1921 р. Рат. 1 1.08.1956 (ВВР, 1956 p., №7, ст. 123).

5. Конвенція №23 про репатріацію моряків 1926 р. Рат. 04.02. 1970 (ВВР, 1970 p., №7, ст. 47)

6. Конвенція №27 про маркування ваги (упаковки, які перевозяться транспортними засобами) 1929 р. Рат. 04.02.1970 (ВВР, 1970 p., №7, ст. 47)

7. Конвенція №29 про примусову працю 1930 р. Рат. 09.06.1956 (ВВР, 1956 p., N5, ст. 75)

8. Конвенція №32 про захист від нещасних випадків (докери) (нова редакція) 1932р. Рат. 04.02.1970 (ВВР, 1970 p., №7, ст. 47)

9. Конвенція №45 про використання праці жінок на підземних роботах 1935 р. Рат. 30.06.1961 (ВВР, 1961, №46, ст. 511)

10. Конвенція №47 про сорокагодинний робочий тиждень 1935 р. Рат. 09.06.1956 (ВВР, 1956 p., №5, ст. 75)

11. Конвенція №69 про сертифікацію судових коків 1946 р. Рат. 04.02.1970 (ВВР, 1970 p., №7, ст. 47)

12. Конвенція №73 про медичний огляд (моряки) 1946 р. Рат. 04.02.1970 (ВВР, 1970 p., №7, ст. 47)

13. Конвенція №77 про медичний огляд неповнолітніх осіб (промисловість) 1946р. Рат. 11.08.1956 (ВВР, 1956 p., №7, ст. 123)

14. Конвенція №78 про медичний огляд неповнолітніх осіб (непромислові професії) 1946 р. Рат. 11.08.1956 (ВВР, 1956 p., №7, ст. 123)

15. Конвенція №79 про роботу в нічний час молодих працівників (непромислові професії) 1946 р. Рат. 11.08. 1956 (ВВР, 1956 p., №7, ст. 123)

16. Конвенція №81 про інспекцію праці у промисловості й торгівлі 1947 року Рат. 08.09.2004 /ВВР, 2005 р., №1, ст.11/

17. Конвенція №87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 р. Рат. 11.08.1956 (ВВР, 1956 p., №7, ст. 123)

18. Конвенція №90 про роботу в нічний час молодих працівників (промислові професії) (нова редакція) 1948 р. Рат. 11.08. 1956 (ВВР, 1956 р., №7, ст. 123)

19. Конвенція №92 про надання житла екіпажам суден (нова редакція) 1949. Рат. 04.02.1970 (ВВР, 1970 p., №7, ст. 47)

20. Конвенція №95 про захист заробітної плати 1949 р. Рат. 30.06.1961 (ВВР, 1961 p., №46, ст. 512)

21. Конвенція №98 про право на організацію та ведення колективних переговорів 1949 р. Рат. 11.08.1956 (ВВР, 1956 p., №7, ст. 123)

22. Конвенція №100 про рівну винагороду за працю 1951 р. Рат. 09.06.1956 (ВВР, 1956 p., №5, ст. 75)

23. Конвенція №103 про захист материнства (нова редакція) 1952 р. Рат. 11.08.1956 (ВВР, 1956 p., №7, ст. 123)

24. Конвенція №105 про заборону примусової праці 1957 р. Рат. 05.10.2000 (ВВР, 2000 p., №48, ст. 411)

25. Конвенція №106 про щотижневі періоди відпочинку у сфері комерції та адміністративній сфері 1957 р. Рат. 29.05.1969 (ВВР, 1969 р. №ЗО, ст. 192)

26. Конвенція №108 про документи, які ідентифікують моряків 1958 р. Рат. 04.02.1970 (ВВР, 1970 p., №7, ст. 47)

27. Конвенція №111 про подолання дискримінації у сфері працевлаштування та зайнятості 1958 р. Рат. 30.06.1961 (ВВР, 1961 p., №46, ст. 513)

28. Конвенція №113 про медичні огляди (рибалки) 1959 р. Рат. 04.02.1970 (ВВР, 1970 p., №7, ст. 47)

29. Конвенція №115 про захист від радіації 1960 р. Рат. 29.05.1968 (ВВР, 1968 p., №ЗО, ст. 193)

30. Конвенція №116 про перегляд прикінцевих статей 1961 р. Рат. 04.02.1970 (ВВР, 1970 p., №7, ст. 47)

31. Конвенція №119 про захисні огорожі механізмів 1963 р. Рат. 04.02.1970 (ВВР, 1970 p., №7, ст. 47)

32. Конвенція №120 про гігієну (комерційні та адміністративні підприємства) 1964р. Рат. 29.05.1968 (ВВР, 1968 p., №ЗО, ст. 194)

33. Конвенція №122 про політику зайнятості 1964 р. Рат. 29.05.1968 (ВВР, 1968 p., №ЗО, ст. 194)

34. Конвенція №124 про медичні огляди молодих осіб (підземні роботи) 1965 р. Рат. 04.02.1970 (ВВР, 1970 p., №7, ст. 47)

35. Конвенція №126 про надання житла екіпажам суден (рибалки) 1966 р. Рат. 04.02.1970 (ВВР, 1970 р. N7, ст. 47)

36. Конвенція №129 про інспекцію праці в сільському господарстві 1969 р. Рат.08.09.2004 (ВВР, 2005 р. N1, ст.12)

37. Конвенція №131 про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються, 1970 р. Рат. 19. 10.2005

38. Конвенція №132 про оплачувані відпустки (нова редакція) 1970 р. Рат. 29.05.2001 (ВВР, 2001 p., №31, ст. 156)

39. Конвенція №133 про надання житла екіпажам суден (додаткові положення) 1970р. Рат. 14.07.1993 (ВВР, 1993 p., №36, ст. 374)

40. Конвенція №135 про представників працівників 1971 р. Рат. 15.05.2003 (ВВР, 2003 р. №ЗО, ст. 255)

41. Конвенція №138 про мінімальний вік працівників 1973 р. Рат. 07.03.1979 (ВВР, 1979 p., №12, ст. 146)

42. Конвенція №140 про оплачувані відпустки у зв'язку з навчанням 1974 р. Рат. 26.09.2002 (ВВР, 2002 p., N46, ст. 345)

43. Конвенція №142 про розвиток трудових ресурсів 1975 р. Рат. 07.03.1979 (ВВР, 1979 p., №12, ст. 146)

44. Конвенція №144 про тристоронні консультації (міжнародні трудові стандарти) 1976 р. Рат. 17.12.1993 (ВВР, 1993 p., №52, ст. 494)

45. Конвенція №147 про комерційне судноплавство (мінімальні стандарти) 1976р. Рат. 14.07. 1993 (ВВР, 1993 p., №36, ст. 373)

46. Конвенція №149 про медичний персонал, який здійснює догляд за хворими 1977р. Рат. 07.03.1979 (ВВР, 1979 p., №12, ст. 146)

47. Конвенція №150 про адміністрацію праці: роль, функції та організація 1978 р. Рат. 01.07.2004 (ВВР, 2005 р., N1, ст.6)

48. Конвенція №154 про колективні переговори 1981 р. Рат. 04.02.1994 (ВВР, 1994 р. №23, ст. 165)

49. Конвенція №156 про працівників, які мають сімейні зобов'язання 1981 р. Рат. 22.10.1999 (ВВР, 1999 p., N51, ст. 452)

50. Конвенція №158 про розірвання трудових відносин 1982 р. Рат. 04.02. 1994 (ВВР, 1994 p., N23, ст. 166) Конвенція №159 про відновлення працездатності та працевлаштування інвалідів 1980 р. Рат. 06.03.2003 (ВВР, 2003 p., N25, ст. 175)

51. Конвенція №160 про трудову статистику 1985 р. Рат. 03. 05. 1990 (ВВР, 1990 р., №20, ст. 311)

52. Конвенція №182 про найгірші форми дитячої праці 1999 р. Рат. 05. 10... 2000 (ВВР, 2000 p., №48, ст. 412).

[14] Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство") Справа № 17/81-97 від 9 липня 1998 року.

[15] Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998. — С 21.

[16] Детальніше, наприклад, див.: Лебідь В. До питання про правове регулювання праці членів суб’єктів аграрного господарювання // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. - № 7. – С. 85-91.

[17] Трудове право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, 3. Я. Козак та ін.; За ред. П. Д. Пилипенка. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — 544 с. – С.50.

[18] Такий підхід до поняття галузевих правовідносин не новий у юридичній науці. Так само, по суті, визначають правовідносини у цивільному праві. При порівняно незначній складності предмета цивільного права, а це, як відомо, майнові і особисті немайнові, пов'язані з майновими, суспільні відносини, ніхто не говорить про майнові правовідносини, а скрізь мова йде лише про цивільні правовідносини. Тобто галузь права як система правових норм надає відповідне найменування правовідносинам — суспільним відносинам, урегульованим нормами цієї галузі. «Держава регулює майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини, закріплює у цивільному законодавстві правове становище учасників обороту, надаючи можливості набуття майна у власність, участі у товарно-грошових відносинах», — пишуть автори одного з підручників з цивільного права, характеризуючи цивільні правовідносини.

За такими ж принципами визначають правовідносини і в адміністративному праві. Суспільні відносини управлінського характеру, що виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів, у результаті їх забезпечення нормами адміністративного права набувають назви — адміністративні правовідносини.

[19] Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 // Юридичний вісник України. — 1996. — № 48.

[20] Стаття 8. Право на трудову діяльність Іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами країни. Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. (Частина друга статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 177-IV (177-15) від 26.09.2002) Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Працевлаштування в Україні іноземців та осіб без громадянства, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування. (Частина третя статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законами N 1807-III (1807-14) від 08.06.2000, N 506-IV (506-15) від 06.02.2003)

Іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України.

[21] М. Г. Александров писав з цього приводу, що на відміну від цивільного права, де визначено окремо і правоздатність, і дієздатність фізичних осіб, у трудовому праві можна говорити про єдину властивість, яка надана радянським трудовим правом громадянину — трудову право-дієздатність. І ця трудова право-дієздатність у радянських громадян виникає пізніше, ніж цивільна правоздатність, але раніше від цивільної дієздатності.

[22] Стаття 188. Вік, з якого допускається прийняття на роботу

Не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років.

За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

[23] Kodeks Pracy. — 2 Wydanie, Stan prawny: maj 1998 r. За Кодексом праці Польщі допускається прийом на роботу з 15 років, проте це трактується як виняток, а не як загальне правило.

[24] Стаття 11. Реалізація громадянами похилого віку права на працю
Громадяни похилого віку мають право на працю нарівні з іншими громадянами, яке додатково гарантується державними цільовими програмами зайнятості населення. { Частина перша статті 11 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3421-IV (3421-15) від 09.02.2006 } Забороняється відмова у прийнятті на роботу і звільнення працівника за ініціативою власника або уповноваженого ним органу з мотивів досягнення пенсійного віку.

Переведення працівника похилого віку і працівника передпенсійного віку з одного робочого місця на інше не допускається без його згоди, якщо при цьому змінюються істотні умови праці.

[25] Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року { Положення статті 23, яким встановлено граничний вік перебування на державній службі, визнано конституційним згідно з Рішенням Конституційного Суду N 8-рп/2007 (v008p710-07) від 16.10.2007 } Стаття 23. Граничний вік перебування на державній службі Граничний вік перебування на державній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. У разі необхідності керівник державного органу за погодженням з Начальником Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України може продовжити термін перебування на державній службі, але не більш як на п'ять років (2020-2003-п). (Частина перша статті 23 із змінами, внесеними згідно із Законами N 647-XIV (647-14) від 13.05.99, N 2493-III (2493-14) від 07.06.2001). У виняткових випадках після закінчення цього терміну державні службовці можуть бути залишені на державній службі лише на посадах радників або консультантів за рішенням керівника відповідного державного органу.

(Офіційне тлумачення положень статті 23 див. в Рішенні Конституційного Суду N 21-рп/2003 (v021p710-03) від 25.12.2003).

[26] Стаття 1. Визначення термінів 1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: безпосереднє підпорядкування - відносини прямої організаційної або правової залежності підлеглої особи від її керівника, в тому числі через вирішення (участь у вирішенні) питань прийняття на роботу, звільнення з роботи, застосування заохочень, дисциплінарних стягнень, надання вказівок, доручень, контролю за їх виконанням; близькі особи - подружжя, діти, батьки, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки, усиновлювачі, усиновлені, а також інші особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки із суб'єктом, зазначеним у частині першій статті 4 цього Закону; члени сім'ї - особи, які перебувають у шлюбі, їхні діти, особи, які перебувають під опікою і піклуванням, інші особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.

[27] Див. крім Закону Порядок видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства, який затверджено ПКМУ від 27.05.2013 № 437.

 

[28] Не зрозумілою у зв'язку з цим є позиція законодавця, який у Законі України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р., що втратив чинність у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу, дає тлумачення терміна «працедавець», маючи на увазі суб’єкта, що у інших законах подавався як «роботодавець».

1.17. Працедавець — юридична особа (її філія, відділення, інший відокремле