Розділ VII. Відносини між поручителем і боржником після виконання поручи­телем свого обов'язку перед кредитором грунтуються на нормах ци­вільного законодавства

 

Відносини між поручителем і боржником після виконання поручи­телем свого обов'язку перед кредитором грунтуються на нормах ци­вільного законодавства. Поручитель, який виконав за боржника його зобов'язання, набуває всіх прав кредитора за основним зобов'язан­ням. Якщо виконання зобов'язання, забезпеченого порукою, здійсне­но декількома поручителями, до кожного з них переходять права кре­дитора у розмірі частини обов'язку, що ним виконана. У свою чергу, кредитор, який одержав виконання від поручителя, зобов'язаний вру­чити йому документи, що посвідчують вимоги до боржника (розпис­ку тощо).

Боржник, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити поручителя. Це необхідно задля того, щоб не відбу­лося подвійне виконання зобов'язання. Поручитель, який виконав зо­бов'язання, забезпечене порукою, у зв'язку з ненаправленням йому бор­жником повідомлення про виконання ним свого обов'язку, мас право або стягнути з кредитора безпідставно одержане, або пред'явити зворот­ну вимогу до боржника.

Порука припиняється у разі припинення забезпеченого порукою зобов'язання (це безпосередньо випливає з акцесорності забезпечу­вального зобов'язання); зміни основного зобов'язання без згоди по­ручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності; переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника; відмови кредитора прийняти належне виконання, запропоноване боржником чи поручителем; спливу строку, на який надана порука.

Строк поруки визначається договором. Якщо строк дії договору поруки не встановлений у договорі, законодавство передбачає два правила залежно від того: визначеним чи невизначеним є строк дії ос­новного зобов'язання. Якщо строк дії останнього зобов'язання визна­чений, порука припиняється, коли кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'я­вить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, по­рука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручите­ля протягом одного року від дня укладення договору поруки. За своєю природою ці строки преклюзивні. Вони не можуть бути призупинені, перервані чи відновлені. Тільки у їх межах кредитор може вимагати від поручителя виконання його обов'язку, нести відповідальність за боржника.

Розглядаючи питання про припинення поруки, не можна не зверну­ти уваги на наступну проблему. В чч. 2,4 ст. 559 ЦК законодавець ви­користовує два терміни «вимога» та «позов». За своїм змістом термін «вимога» є ширший, ніж термін «позов». Позовом є вимога, заявлена у відповідності з цивільно-процесуальним законодавством, тобто про­цесуальна вимога. Отже, буквальне тлумачення положення Кодексу про припинення поруки, коли кредитор протягом шести місяців від

дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо строк дії основного зобов'язання визна­чений, дозволяє зробити висновок: протягом шести місяців законода­вець зобов'язує пред'явити не позов, а лише вимогу до поручителя, а вже за наявності такої вимоги й позов протягом строку позовної дав­ності. Якщо ж співставити розглянуте положення з іншою частиною цієї норми, де йдеться про припинення поруки, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укла­дення договору поруки (коли строк основного зобов'язання не вста­новлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги), стане зрозуміло: таке буквальне тлумачення не має права на існування, бо у дуже нерівному становищі опиниться особа, яка поручилася за вико­нання зобов'язання з визначеним строком, щодо особи, котра поручи­лася за виконання зобов'язання з невизначеним строком. Виходячи з цього, термін «вимога» в даному випадку слід розглядати у вузькому розумінні як процесуальну вимогу, тобто позов.

§ 4. Гарантія

Інститут гарантії, запропонований новим Цивільним кодексом, суттєво відрізняється від того, що існував за радянських часів. Тому можна однозначно стверджувати: в українському законодавстві за­кріплений новий спосіб забезпечення виконання зобов'язань. Суть його полягає у тому, що банк, інша кредитна установа, страхова орга­нізація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконан­ня боржником (принципалом) свого обов'язку.

Отже, учасниками відносин, пов'язаних з видачею гарантії, є га­рант, бенефіціар - кредитор за основним зобов'язанням, та принци­пал — боржник за основним зобов'язанням. Коло суб'єктів, які мо­жуть виступати гарантами, законом обмежене: ними можуть бути лише банки, інші кредитні установи або страхові організації.

Гарантія - односторонній правочин, змістом якого є обов'язок га­ранта сплатити кредитору-бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантії. Гарантія діє протягом строку, на який її видано, і чин­на від дня її видачі, якщо у ній не встановлено інше.

Обсяг відповідальності гаранта перед бенефіціаром за порушення боржником-принципалом зобов'язання, забезпеченого гарантією, об­межується сплатою суми, на яку її видано.

Право бенефіціара щодо гаранта на отримання відповідної грошо­вої суми реалізується шляхом заявления письмової вимоги (наприк­лад, претензії), до якої додаються документи, вказані у гарантії. Заяви­ти вимогу до гаранта можливо лише у межах строку, на який видано гарантію. Останній є преклюзивним і відновленню не підлягає. У ви­мозі до гаранта кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Поряд з основним обов'язком гаранта, що полягає у задоволенні письмової вимоги бенефіціара, ЦК встановлює для нього додаткові