Політична система України

Політична система тісно пов'язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює спосо-би.реалізацїї влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні краї­ни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-полі­тичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демокра­тичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого громадянського суспільства.

Проблема становлення політичної системи України

Україна подолала початковий етал перехідного періо­ду — проголошення незалежності й набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу розвитку демократи­чних процесів, політичного та економічного облаштуван­ня, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, по­вноцінної та цивілізованої країни з політичною та еконо­мічною визначеністю. Але цей процес відбувається скла­дно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політич­ній, економічній, соціальній та духовній сфері. Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загальноцивілізованих правил і норм. Посилюєть­ся апатія людей до діяльності владних структур: сподіван­ня на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 1998 р. не виправда­лися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних опитувань, проведе­ні в жовтні 1998 р. україно-американським Центром стра­тегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна влада у країні належить кримінальним струк­турам, мафії, 37,2% — «приватному капіталу». І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада належить Президентові, 11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% — місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність владою загалом.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес форму­вання ринкової системи в Україні розпочався за відсутнос­ті зрілих ринкових структур, досвіду поведінки економіч­них суб'єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управ­ління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промисло­вого і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній борг її на початок квітня 2001 р. становив 10,33 млрд дол. На йо­го обслуговування тільки в 1999 р. витрачено 2,5 млрд дол.

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідні­стю подолання потворних явищ адміністративної систе­ми, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих влад­них структур, відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків з пострадян­ськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння перева­жної частини населення. Для соціальне незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фі­зичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насам­перед науково-технічні та висококваліфіковані працівни­ки, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Де­структивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, на­ростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збіднін­ня інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX— XXI ст., є системною за своїм характером. Відповідно пе­ред суспільством постало питання, якою має бути політи-ко-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що «оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава», позаяк молода українська державність є не про­сто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українсько­го народу за збереження власної етнокультурної ідентич­ності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в політико-ідеологічній доктри­ні державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона — надто делікатний інструмент, невміле поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріори­тет у державотворенні має належати громадянсько-пра­вовій ідеї. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне грома­дянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове бу­дівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового госпо­дарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демо­кратичної, соціальної, правової держави зумовлює необ- хідність відповідної політичної культури населення, фор­мування національного менталітету, адекватного ринко­вій економіці та плюралістичній демократії. І якщо євро­пейська політологічна думка орієнтує громадян на дотри­мання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її за­конів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізо­ваному співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю насе­лення України, позаяк вона, за словами академіка П. Толочка, — не етнічна, а державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою, по­трібна політична нація, до якої в Україні належать укра­їнці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної на­ції можливе лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо.