Держава і церква: основні моделі взаємодії

З розвитком людства в межах однієї чи кількох дер­жав інституалізується і розвивається один з головних еле­ментів релігійного комплексу — релігійні організації: Спільність їх розвитку часто зумовлювала й спільні полі­тичні, економічні інтереси, що було додатковим спону­кальним чинником їх взаємовпливу. Тому характер дер­жавно-церковних відносин залежить від політичного устрою держави, конкретних суспільних відносин, домі­нуючих особливостей певної епохи. Іншими словами, своєрідність розвитку народу, держави і певної релігії, ре­лігійного напряму передбачає специфічні особливості їх відносин — від прямого впливу релігійного комплексу на формування і функціонування державної влади до держа-

вного контролю за розвитком релігійного комплексу чи відокремлення церкви від держави.

На сучасному етапі характер державно-церковних відносин — один з головних показників рівня розвитку і держави, і релігійного напряму, позаяк він засвідчує рі­вень реалізації принципу свободи совісті як одного з го­ловних складових фундаментальних прав і свобод люди­ни. Оскільки релігія має ґрунтовний вплив на соціальні структури і цінності, то свобода совісті є важливим чин­ником структуруючих зв'язків між частинами суспільст­ва і всім суспільством.

Поняття «свобода совісті» полісемантичне, його сутність визначається залежно від предметного поля до­слідження: права, політики, філософії, релігієзнавства, етики тощо.

Свобода совісті — право, яке гарантує недоторканність совісті людини щодо її ставлення до релігії.

Загальновизнаними основними рисами свободи совісті є:

— право особи на свободу мати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або дотримуватися нерелі-гійних переконань;

— рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед законом;

— можливість індивідуально або ж колективно, пуб­лічно чи приватно сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах;

— право на поширення своїх релігійних чи нерелігій-них переконань;

— невтручання держави у справи церкви (особливо ті, які стосуються віровчення), а церкви — у справи держави.

Релігійна свобода є одним із найдавніших міжнарод-но визнаних прав людини. У період Вестфальського ми­ру (1648) праву на релігійну свободу було надано міжна­родний захист. Першим конституційним актом, що стверджував його, була перша поправка до Конституції США, де зазначено, що Конгрес не створюватиме закону, що стосуватиметься інституювання релігії чи забороня­тиме вільне відправлення її.

В епоху Відродження із становленням громадянських суспільств розпочалися процеси секуляризації (набуття світських рис) суспільного життя. Цьому сприяв розви­ток наукових знань, особливо вчення про природне пра­во, згідно з яким держава та її інституції мають земне, а не божественне походження. Релігія поступово стає при- ватною справою. Наприкінці XVIII ст. починають рефор­муватися основні типи відносин між церквою і держа­вою, які існують й донині:

— віротерпимість (нетерпимість), згідно з якою, одна чи кілька релігій мають привілейоване становище, інші оголошуються терпимими (чи нетерпимими);

— свобода віросповідань, за якою усі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії та від­правлення релігійного культу;

— свобода совісті, крім проголошення рівності всіх релігій, яка передбачає вільний вибір будь-якої релігії чи несповідування жодної. Нині приблизно третина держав світу проголосили своїми основними законами принцип свободи совісті.

Протягом століть склалося кілька моделей державно-церковних відносин, які часто взаємно переплітаються: теократія; цезаропапизм; законодавча підтримка, що за­безпечує привілейований стан церкви; відокремлення церкви від держави; проміжний стан між моделлю дер­жавної церкви і моделлю повного відокремлення, відо­кремлення церкви і держави.

1. Теократія (грец. theos — Бог і kratos — влада). Постає як форма правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству. Перед­бачає ототожнення світської і духовної влад, регламента­цію функціонування держави та її інституцій, усього сус­пільного життя панівною церквою та її органами.

Синонімом до теократії іноді вживають поняття «цезаропапизм» як означення боротьби церковної влади за домінування над світською. Класичне теократичне правління існувало у V—І ст. до н.е. в Іудеї, де вся вла­да була зосереджена в руках жрецтва на чолі з іудей­ським першоієрархом; у 756—1870-х роках — у Папсь­кій області, а з 1929 р. — у Ватикані, де Папа римський є абсолютним монархом. Традиція теократії розвинута в ісламських країнах (Ірані, Саудівській Аравії). Теокра­тичні періоди пережили Китай, Японія, Індія, країни Африки, Європи. Ідеї теократичної форми правління ак­тивно пропагував С. Томашівський у Галичині.

2. Цезаропапизм (лат. caelsar — цезар, papa — папа). Виявляє себе як політика світської влади, спрямована на підпорядкування собі всього церковного життя; поєднан­ня в особі державного правителя вищої світської духов­ної влади.

Передбачає повну залежність церкви від держави, одержавлення і підпорядкування світській владі церков­них структур. Класичними прикладами такого правління є Візантія, де імператори збирали церковні собори, вирі­шували догматичні суперечки, призначали чи знімали па­тріархів, митрополитів тощо. Цю модель перейняла Мос-ковія, де з XVIII до початку XX ст. главою православної церкви був імператор (імператриця). Церква стає одним з інститутів державної бюрократичної системи, а духовенс­тво — особливим прошарком суспільства зі своїми права­ми та пільгами (непідсудність світському суду, звільнен­ня від податків, військової повинності тощо).

3. Законодавча підтримка, що забезпечує привілейова­ний стан певної церкви в державі. Статус державної цер­кви передбачає державне фінансування діяльності церков­них інституцій, покладає на них певні державницькі фун­кції (реєстрація новонароджених, смерті, шлюбу тощо).

Державні церкви в різних формах існують в Англії, Швеції, Данії, Ірані, Кувейті, Саудівській Аравії, Таїланді та інших країнах. Особливий їх статус зафіксований у кон­ституціях понад 40 держав, у 22 з них главою держави мо­же бути лише особа, що належить до офіційної церкви.

4. Відокремлення церкви від держави. На практиці це означає неможливість втручання церкви у справи дер­жави за активного втручання державних інституцій у справи церкви.

Така модель була характерна для колишніх країн со­ціалістичного табору, де законодавство теоретично гаран­тувало свободу совісті, а реально віруючі зазнавали дис-кримінацій. «Атеїзація» державної політики призводила до значних порушень прав людини. Церкви як суспільні інституції активно використовувалися владою у внутріш­ній та зовнішній політиці.

5. Проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного відокремлення церкви від держави і держави від церкви. Для цього типу відносин характер­не збереження державної підтримки та привілеїв окре­мих церков. Наприклад, сучасна Німеччина, де держава хоч і проголошує нейтральність і толерантність до різних релігій, виявляє певну відмінність у ставленні до релі­гійних організацій залежно від їх чисельності та їх впли­ву на суспільне життя. Подібними є державно-церковні відносини в Японії, Австрії, Перу.

6. Відокремлення церкви від держави, що передбачає взаємоневтручання держави і церкви у справи кожної, гарантує максимальне забезпечення свободи релігії, толе­рантності в державі. Усі релігійні громади у СІЛА мають рівні права. Відсутній спеціальний орган регулювання ді­яльності релігійних інституцій — усі спірні питання ви­рішує суд. Релігійні організації звільнені від податків рі­шенням Федеральної податкової служби, яка детально експертує, чи не переслідує якась із них комерційні цілі. Законодавче закріплену свободу віри і невір'я мають гро­мадяни Франції, Туреччини, України.

Залежно від традицій, моделі державно-церковних відносин існує кілька схем фінансової підтримки держа­вою церковних інституцій:

1. Пряме фінансування державою релігійних організа­цій і державний контроль за використанням коштів. Така схема характерна для більшості країн з теократич­ною, цезаропапиською моделями державно-церковних відносин, країн з державною церквою (Ватикан, Греція, Бельгія, Люксембург, Норвегія та ін.).

2. Збір спеціального «церковного» податку, який ви­трачається згідно з побажаннями платників податку (Іта­лія, Іспанія та ін.).

3. Використання коштів «церковного» податку релі­гійними організаціями на власний розсуд з мінімальним контролем держави (ФРН, Австрія, Швейцарія, Швеція та ін.).

4. Відсутність фінансової допомоги держави конфесі­ям, які існують на добровільні пожертвування віруючих, виручки від церковної атрибутики тощо. Це характерно для країн, де церква і держава відокремлені одна від одної (США, Франція, Україна, Нідерланди).