Державно-церковні відносини в Україні

Державно-церковні відносини в Україні пройшли різ­ні етапи розвитку. Після хрещення Русі-України просте­жувалися елементи цезаропапизму, які, однак, не розви­нулися. Церква набула статусу державної, який передбачав державне фінансування (десятина), виконан­ня певних державницьких функцій. Зокрема церква пе­ребрала на себе розгляд судових справ, що стосувалися церковного кліру, його сімей та челяді, населення церко­вних володінь. Канонічне та організаційно вона залежа­ла від Константинопольського патріархату, який призна­чав Київських митрополитів (найчастіше греків). Лише

двічі руські князі домагалися поставлення на київську кафедру митрополитів-русичів — Іларіона (1051) та Кли­мента Смолятича (1147).

Татарська навала спричинила перенесення на початку XIV ст. митрополичого престолу спочатку до Володими­ра (на Клязьмі), а згодом до Москви. Політичне проти­стояння Литовського князівства, у складі якого перебу­вали тоді українські землі, та Московії змусило князя Ві-товта домагатися окремого митрополита для Литви — у 1415 р. ним став Григорій Цимблак. Остаточний розкол Київської митрополії на дві частини — Київську і Мос­ковську — відбувся у 1448 p., коли в угоду політичним амбіціям московських правителів московський собор са­мочинно проголосив автокефалію своєї церкви і обрав свого першоієрарха.

Православ'я у Великому князівстві Литовському фа­ктично було державною релігією, а залежність від Конс­тантинополя була умовною. Проте зближення Литви і Польщі, що знайшло своє відображення у Люблінській унії 1569 p., спричинило обмеження православ'я на ко­ристь католицизму, а згодом і кризу православної церк­ви в Україні.

Православ'я стає знаменом боротьби за національну самобутність, одним із чинників національно-визвольно­го руху середини XVII ст.

Політичне приєднання в 1654 р. значної частини українських земель до Московської держави поставили проблему входження Київської митрополії до складу Мо­сковського патріархату, оскільки московський цезаропа-пизм вимагав і централізації церкви. Але значні відмін­ності українського православ'я в обрядово-культовій сфе­рі, організаційному житті церкви, опозиція кліру до та­кого об'єднання, криза Російської православної церкви більш як на ЗО років відклали питання злиття церков. Лише активне втручання московської влади, несприят­ливі для розвитку Константинопольського патріархату політичні обставини допомогли Московському патріарха­ту поглинути Київську митрополію.

Зміна юрисдикцій призвела і до зміни моделі держа­вно-церковних відносин в Україні — статус державної церкви замінює цезаропапиське правління, наслідком якого стала цілеспрямована політика влади на нищення національних особливостей православ'я в Україні. У 1839 р. російська влада прийняла рішення про ліквіда­цію в межах імперії уніатської церкви. Це рішення було продиктоване передусім політичними причинами, оскіль­ки греко-католицька церква за русифікації була чинни­ком етнозберігаючим.

Революційні події 1905—1907 pp. дещо змінили релі­гійну ситуацію в Україні, як і у всій імперії, але прин­ципи побудови державно-церковних відносин залишили­ся ті самі. Суттєво ситуація почала змінюватися після Лютневої революції 1917 p., з утворенням в Україні Цен­тральної Ради і проголошенням відокремлення церкви від держави.

Влада Української Народної Республіки не зуміла одразу оцінити величезний державотворчий потенціал ре­лігії. Згодом політична ситуація змусила Центральну Ра­ду змінити свою позицію щодо церкви. При Секретаріаті внутрішніх справ було утворено Департамент духовних справ, в одному з перших циркулярів якого було вислов­лено побажання до єпископату не допускати поминання у відправах Російської держави та російського війська. У січні 1918 р. в новому уряді був утворений Департамент сповідань, рішення якого, однак, бойкотувалися більшіс­тю церкви. А запропонована Центральною Радою схема відокремлення церкви від держави (проголошення релігії приватною справою) на той час в Україні була нездійснен­ною, програмувала негативні наслідки для української державності.

Після встановлення Гетьманату 1918 р. «Законом про тимчасовий державний устрій України» православну цер­кву було проголошено «передовою» (державною), а вірую­чим інших конфесій надано право «свободного відправ­лення їхньої віри і богослужения за її обряду». Державну стратегію щодо церкви розробляло Міністерство спові­дань, до функцій якого належало й регулювання відносин конфесій між собою та з державою. Проте втручайня дер­жави у внутрішнє життя церкви було мінімальним.

За Директорії, попри помітні антицерковні настрої, Українська Народна Республіка значно більше уваги приділяла релігійному питанню. «Основний державний закон УНР» визначав автономність православної церкви, проголошував свободу «сумління і віри». Визнані держа­вою інші церкви проголошувалися рівноправними. Забо­ронялося ухилення від виконання громадянських обо­в'язків через релігійні переконання. Більш радикально питання церковного устрою вирішувалося «Законом про автокефалію Української Православної Церкви», який проголошував, що «ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха» УПЦ не перебуває. Закон містив цеза-ропапиські елементи, пов'язані з втручанням держави у справи церкви, але вони не були втілені в життя.

Після встановлення радянської влади в Україні було законодавче закріплено принцип відокремлення церкви від держави, але на практиці держава активно втручала­ся в церковні справи. Більше того, влада сприймала церкву як політичного противника. Немало представни­ків кліру було репресовано, конфесії позбавлено статусу юридичних осіб, обмежено у світській і навіть релігійній діяльності (визнавалося лише право на задоволення релі­гійних потреб віруючих і тільки в молитовному примі­щенні). Така політика призвела до майже цілковитого знищення православної церкви, розгулу беззаконня у церковних питаннях. Обґрунтуванням репресій була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру розвит­ку соціалізму.

У вересні 1937 року ЦК ВКП(б) спеціальним рішенням проголосив «безбожну п'ятирічку» — до кінця 1937 р. в СРСР мали бути ліквідовані всі релігійні конфесії і навіть зовнішні вияви релігійності. Почалося знищення храмів та предметів культу, економічний, політичний і мораль­ний тиск на духовенство. Священики були позбавлені ви­борчих прав, їх обкладали непомірними податками, зму­шували зрікатися сану (у 1929—1930 pp. цьому тискові скорилися до 2 тис. священнослужителів). У непокірних конфісковували майно, а сім'ї виселяли, «розкуркулю-вали».

Було спрощено процедуру закриття храмів. Ухвалу про це могли приймати місцеві відділи НКВС на основі несплати податку, поширення епідемії, «вимоги населен­ня», «зібрань ворожих державі елементів». Внаслідок цього в Україні було закрито до 75—80 % (8 тисяч) хра­мів. На початок 40-х років не залишилося жодної право­славної церкви у Вінницькій, Донецькій, Кіровоград­ській, Миколаївській, Сумській, Хмельницькій облас­тях, по одній було в Луганській, Полтавській, Харківсь­кій. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовували лише 2, із 23 монастирів — жодного. Православна церква перестала існувати як цілісний орга­нізм. В Україні не залишилося жодного єпископа. Лише У грудні 1939 p., після приєднання Західної України, був призначений екзарх України, митрополит Київський та Галицький Миколай (Ярушкевич), який обслуговував і білоруські парафії. Принципово інша модель державно-церковних відно­син існувала в роки Другої світової війни на окупованих німецькими військами українських територіях. Нова оку­паційна влада, намагаючись посилити антиросійські наст­рої в Україні, спершу симпатизувала націоналістам та автокефальній церкві, надіючись, що пожвавлення церко­вної діяльності, залучення до релігії відверне значну час­тину населення від опору. Щоправда, сильна церква також не відповідала інтересам рейху. Відносини німець­кого окупаційного режиму і конфесій в Україні нерідко залежали від ситуації на фронті. Але загалом вони впи­сувалися в модель відокремлення церкви від держави.

Релігійна політика окупаційної адміністрації змусила змінити тактику і радянського керівництва. З вересня 1943 р. було реанімовано православну церкву, відновле­но сотні парафій. Але партійна тенденція на знищення релігії призвела до нових репресій. У 1960—1965 pp. бу­ло закрито понад 4 тисячі храмів (48% від їх кількості на початок 1960 p.). Священикам дозволено було тільки виконання треб. Утверджувалася релігійна нетерпимість, завуальована законодавчими актами про свободу совісті.

З утвердженням державної незалежності України змі­нилася модель державно-церковних відносин. Закон про свободу совісті та релігійні організації (1991) відкрив ре­альні можливості для відокремлення церкви і держави. Зареєстрованим релігійним організаціям (а вони можуть і не реєструватися) надано статус юридичної особи, віру­ючим певних сповідань дозволено альтернативну службу та ін. Припинення діяльності релігійної організації мож­ливе лише за рішенням суду, що утруднює адміністрати­вне втручання у її функціонування.

Принцип свободи совісті кожного громадянина краї­ни сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніякої закріплений у Конституції України.

Запитання. Завдання

1. Які функції релігії впливають на політичне життя суспільства?

2. Які основні ознаки існування в певній країні свободи совісті?

3. Назвіть головні моделі взаємодії державних і церковних чин­ників у сучасному світі.

Теми рефератів

1. Проблеми державно-церковних відносин в Україні.

2. Свобода совісті в сучасному світі.

3. Головні ідеї соціальних вчень різних конфесій та їх вплив на політичні доктрини.

Література

Академічне релігієзнавство. — К., 2000.

Еремеев Д. Ислам: образ жизни и стиль мышления. — М., 1990.

Єленський В. Державно-церковні взаємини на Україні (1917—1990). — К., 1991.

Історія релігії в Україні. Навчальний посібник / За ред. А. Колодного, П. Яроцького. — К., 1999.

Крисбен Ж. Основы религиозного фундаментализма. — М., 1998.

Лотоцький О. Автокефалія. Т. 2. — К., 1999.

ЛукманТ. Проблемы религии в современном обществе. — М., 1997.

Модели церковно-государственных отношений стран Западной Европы и США. — К, 1996.

Павлов С., Мезенцев К., Любіцева О. Географія релігій. — К., 1998.

Пащенко В. Православ'я в Україні. Державно-церковні стосунки. — Пол­тава, 1995.

Религия в истории и культуре. — М., 1998.

Религия и демократия: На пути к свободе совести. — Вып. 2. — М., 1993.

Религия и общество — М., 1996.