Комп'ютерний набір Макетування 14 страница

2. Виконання зобов'язання боржником. Для кредитора немає значення, хто сплатить борг за позикою - чи сам боржник, чи хтось інший, важливо лише, щоб борг був сплачений. Однак ця байдужість кредитора не була безумовною. Якщо зобов'язання було тісно пов'язане з особою боржника, його природни­ми здібностями (наприклад, художник, поет), то кредитор вправі вимагати виконати зобов'язання саме цим боржником, в усіх інших випадках виконува­ти зобов'язання за його дорученням могла будь-яка третя особа, але за умови, що боржник здатний до виконання, може розпоряджатися своїм майном, тоб­то був дієздатним. У випадку недієздатності боржника зобов'язання виконував його законний представник.

3. Місце виконання зобов'язання. Римське рабовласницьке суспільство при­близно з II ст. до н. є. стає суспільством високорозвинутого товарного обороту. З розвитком середземноморської торгівлі в практику увійшли дого­вори між особами, які жили в різних місцях Римської імперії, і стосовно товарів,

що знаходилися в тих місцевостях, де укладався договір (договори переважно укладалися на ринках), тому вказівка місця виконання зобов'язання мала ве­лике значення. Наприклад, постачальник знаходився в Африці, а склад покупця в Римі. Доставка товару покладалась на продавця, який повинен визначити транспортні витрати. З місцем виконання зобов'язання пов'язували момент переходу права власності на куплений товар, а також відповідальність за ви­падкову загибель речі під час транспортування. Усе це зумовлювало необхідність точного визначення місця виконання зобов'язання. Якщо місце виконання не було точно визначено то діяло загальне правило. У тих випад­ках, коли предметом зобов'язання були нерухомі речі (земля, будинки), то зобов'язання виконувалось за місцем знаходження цих речей. Якщо ж вико­нання зобов'язання визначалося альтернативою, то право вибору належало боржнику. В інших випадках місце виконання зобов'язання визначалося місцем можливого пред'явлення позову з певного зобов'язання. Таким місцем вважа­лося місце проживання боржника або Рим.

4. Час виконання зобов'язання. Це найважливіша вимога, яка зумовлює стійкість цивільного обороту. Саме строки визначають нормальний ритм гос­подарського життя і саме цим пояснюється та велика увага, яку надавали римські юристи правовому значенню строків виконання зобов'язання.

Строк виконання зобов'язання, як правило, встановлювався сторонами в договорі. У позадоговірних зобов'язаннях визначався в більшості випадків за­коном. Труднощі виникали тоді, коли строк виконання зобов'язання не вказувався ні в договорі, ні в законі. У таких випадках римляни вважали, що момент виникнення зобов'язання і його виконання збігаються. Боржник по­винен виконувати зобов'язання негайно після спливу строку, вказаного в договорі. Якщо боржник не зробив цього, то це вважалося порушенням стро­ку платежу і розцінювалося як прострочка (in nora). Прострочення як з боку боржника, так і з боку кредитора за відповідних обставин могло значно зміни­ти саме зобов'язання.

Боржник визнавався в прострочці за таких умов: а) за наявності зобов'я­зання, яке захищається позовом; б) якщо в зазначений строк платіж не сплачено; в) якщо прострочка виникла з вини боржника; г) якщо кредитор нагадував про наближення строку платежу. У розвинутому класичному праві простроч­ка наставала незалежно від нагадування, бо в строкових зобов'язаннях сам строк нагадує боржнику про необхідність платежу.

У разі прострочення платежу боржник був зобов'язаний: а) відшкодувати всі збитки, завдані кредитору невиконанням; б) відповідати за будь-яку вину при пошкодженні і навіть за випадкову втрату речі. У випадку двосторонніх зобов'язань кредитор міг відмовитися від прийняття виконання, якщо до та­кого виконання він втратив інтерес.

 

Прострочка платежу могла статися і з вини кредитора, який без поважних причин зволікав прийняття боргу у встановлений строк. У цьому випадку відпо­відальність несли вже кредитори. Кредитор був зобов'язаний повернути боржникові збитки, заподіяні у зв'язку з тим, що прострочення виникло через неприйняття ним речі. Ризик випадкової загибелі речі теж переходив на кре­дитора як винуватця в простроченні виконання.

Прострочка виконання припинялася не тільки оплатою боргу, але й іншою дією, зокрема новацією, відстрочкою, належною пропозицією виконання з боку боржника і відшкодування збитків.

Залік. Якщо боржник мав проти свого кредитора однорідну зустрічну ви­могу, то він міг погасити свій борг повністю або частково заліком, який можна було здійснити за згодою з кредитором або ж проти його волі. Для проведен­ня заліку потрібно: а) щоб зустрічна вимога виходила від боржника; б) беззаперечність зустрічної вимоги; в) однорідність вимоги (гроші за гроші). Залік не застосовувався: а) проти позову з договору поклажі; б) проти позову про незаконно захоплену річ; в) проти позову міської общини про сплату по­датків і повинностей. Як і будь-яке приватне право, право заліку здійснювалося на прохання зацікавленої особи.

Новація. Це договір, який скасовував існуюче зобов'язання і породжував нове. Новація поставала за таких умов: а) нове зобов'язання встановлювалось з наміром погасити попереднє; б) поява нового елементу порівняно з попе­реднім зобов'язанням, наприклад нове зобов'язання змінювало підставу (борг з купівлі-продажу перетворювався у зобов'язання з позики), зміст (зобов'язан­ня передати змінювалось зобов'язанням сплатити грошову суму).

Зобов'язання також припинялися, хоч і не були виконані, якщо наставала випадкова об'єктивна неможливість їх виконання. Вона могла бути фізичною і юридичною. Фізична - коли предмет зобов'язання несподівано гинув, а юри­дична - коли предмет зобов'язання вилучався з обігу.

§5. Наслідки невиконання зобов'язання

Перш ніж висвітлити наслідки невиконання зобов'язання, слід з'ясувати, що римляни розуміли під невиконанням і неналежним виконанням зобов'я­зання. Невиконанням та неналежним виконанням зобов'язання вважався відхід від умов договору, порушення будь-якої з вимог його точного виконання. Наприклад, якщо зобов'язання не виконано в обумовлений строк, то це вва­жалося невиконанням. А коли зобов'язання виконано з запізненням (простроченням), то це - неналежне виконання. Наслідки в обох випадках були майже однакові: або відповідальність боржника, або звільнення його від відпо­відальності. Але форми відповідальності несправних боржників у різні історичні періоди не були однакові. У стародавню епоху відповідальність мала

особистий характер: у випадку несплати боргу до боржника застосовувалися (причому самим кредитором) заходи впливу, спрямовані безпосередньо на його особу. Вказівки на таку особисту відповідальність містяться в Законах XII таб­лиць. Із спливом часу форми відповідальності пом'якшувались: за невиконання зобов'язання боржники почали відповідати не своєю особою, а майном. У розвинутому римському праві наслідком невиконання або неналежного вико­нання зобов'язання був обов'язок боржника повернути кредитору заподіяну ним шкоду.

Однак відповідальність боржника наставала лише за певних умов, зокре­ма - вини: є вина - є відповідальність, немає вини - немає відповідальності. Відомий вже юрист Павло (III ст. н.е.) писав: "Якщо особа зробила все, що належало..., то її вини немає".

Але ж ні норми римського права, ні римська юриспруденція не знали за­гального поняття вини. Римляни розуміли вину як протиправну поведінку, недотримання поведінки, передбаченої правом. Натомість вони багато уваги приділяли окремим видам вини, зокрема таким як навмисна вина і необе­режність. Навмисна вина (dolus) - це коли боржник передбачав негативні наслідки своєї поведінки і бажав їх настання. Необережність (culpa) - це коли боржник не передбачав поганих результатів, проте повинен був їх передбачи­ти. Своєю чергою необережність поділялася на грубу і легку. Груба необережність (culpa lata) - це коли не були вжиті необхідні заходи для вико­нання зобов'язання. Вона, за словами Ульпіана, є наслідком нерозуміння того, що зрозуміло для всіх. Тому груба необережність за своїм значенням дуже ча­сто прирівнювалася до навмисної вини (dolus).

Другий ступінь вини - легка необережність (culpa levis), яка визначалася порівнянням поведінки якогось доброго, турботливого господаря з поведін­кою боржника. І якщо поведінка боржника поступалась вимогам турботливого господаря, то така вина визнавалась легкою необережністю. Римське право знало і третій ступінь вини - конкретну вину,яка визначалася шляхом порівнян­ня ставлення особи до власних і чужих справ або речей. Якщо боржник ставився до чужих справ гірше, ніж до своїх, то це конкретна вина. Прикладом конк­ретної вини можуть служити відносини між товаришами в договорі товариства. Якщо член товариства ставився до справ товариства як до своїх, то його пове­дінка вважалася бездоганною, в іншому разі вона визнавалася винною.

Із сказаного випливає, що для визначення легкої вини римляни керували­ся абстрактними і конкретними критеріями. Абстрактний критерій передбачав дотримання таких вимог, яких дотримувався б найкращий господар, а конк­ретний критерій не йшов далі тих вимог завбачливості, яких боржник дотримувався у своїх власних справах.

За навмисну вину і грубу необережність відповідальність поставала завж­ди. За легку необережність - не завжди. Все залежало від того, на чию користь

 

укладено договір. Наприклад, якщо боржник за договором позички одержав від сусіда в користування коня, то він зобов'язаний був берегти його так, щоб повернути в неушкодженому вигляді. Якщо кінь зазнав якихось пошкоджень або загинув, то позичкоодержувач ніс відповідальність за найменшу необе­режність.

У тих випадках, коли договір укладений на користь кредитора, з якого боржник не мав ніякої вигоди, останній ніс відповідальність лише за навмисну вину і грубу необережність. У випадку рівної вигоди сторін, їх спільного інте­ресу відповідальність боржника поставала за будь-яку вину.

Отже, за римським цивільним правом кожна особа несла відповідальність лише за свою власну вину. Однак римському праву відома відповідальніть і за чужу вину. Найчастіше це траплялося тоді, коли обов'язок дбайливості і обе­режності містив у собі обов'язок охорони речі, тобто custodia. Тіідставою виникнення такої відповідальності могли бути: самостійний договір, додатко­ва угода до договору, наслідки необережності, які випливали безпосередньо з договору.

Джерела римського права вказують на такі випадки відповідальності за чужу вину: а) коли особа брала на себе обов'язок охороняти чужі речі за вина­городу і ці речі викрадено; б) відповідальність власників готелю за речі клієнтів; в) відповідальність власників кораблів за вантаж та речі пасажирів; г) відпов­ідальність довіреної особи за використання третіх осіб, так званих сибститутів, під час виконання договору доручення та в багатьох інших випадках. Підви­щена відповідальність власників готелів і кораблів пояснюється частими грабунками і піратськими нападами, організаторами яких були названі особи.

Іншою важливою умовою відповідальності за невиконання або неналеж­не виконання зобов'язання є шкода, заподіяна боржником майну кредитора. З'ясуємо поняття шкода. Майнова шкода (збитки) - не виражене в грошовій сумі будь-яке зменшення наявного.майна та інше ураження майнового інтере­су однієї особи, заподіяне протиправною дією іншої особи. Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: позитивна шкода та упущена вигода. Позитивна шкода - це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена вигода - це дохід, який міг би одержати власник від використання речі (втрата можливого прибутку). Наприклад, викрадений в цирку кінь, тобто зменшен­ня майна власника цирку на вартість коня - це позитивна шкода. Але кінь приносив би власнику певну вигоду, якби він виступав у цирку, і якої був поз­бавлений власник. Це - упущена вигода.

Ступінь вини в цивільному праві не впливає на визначення обсягу відпов­ідальності. Боржник завжди ніс відповідальність у розмірі завданої шкоди. Ступінь вини мала значення лише для встановлення відповідальності боржни­ка або звільнення його від відповідальності (див. наведений приклад про позичку і поклажу).

Відшкодування збитків було можливе і за інших умов, зокрема: а) коли дійсно порушувались права (а не була лише спроба), причому протизаконно, бо хто здійснює своє право, той не шкодить; б) коли є причинний зв'язок між протиправними діями боржника і шкодою. Наприклад, власник закупив корм для своєї худоби у торговця, а той не доставив його в строк і худоба загинула з голоду. Торговець відповідатиме за невиконання зобов'язання, але не нести­ме відповідальності за загибель худоби, бо тут немає причинного зв'язку між його діями та результатом цих дій - адже господар міг купити корм в іншому місці і не доводити свою худобу до загибелі.

У римському праві відомі дві обставини звільнення боржника від відпові­дальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання: коли мав місце випадок (casus) чи непоборна сила (vis major). Випадок - це обставини, за яких без вини боржника неможливо виконати зобов'язання. Непоборна сила -це дія стихійних сил природи, яку не можна ні передбачити, ні відвернути. Але і в цих випадках були деякі відхилення. Зокрема, в разі односторонніх зобовя-зань, якщо предметом була індивідуально визначена річ, то боржник звільнявся від відповідальності. Якщо ж річ була родововизначена, то навіть випадок чи непереборна сила не звільняли боржника від відповідальності, бо римляни вважали, що рід не гине.

На завершення слід відзначити, що розроблена римськими юристами тео­рія відповідальності за невиконання зобов'язання, а також інше протиправне учинення шкоди виявилася настільки життєстійкою, що збереглася в своїй ос­нові і в наш час.

§6. Забезпечення зобов'язань

Як відомо, боржник у разі невиконання або неналежного виконання умов зобов'язання повинен відшкодувати кредитору збитки. Однак таке відшкоду­вання не завжди було реальним і не завжди задовольняло кредитора, зацікавленого в тому, щоб зобов'язання виконувалось реально і в установле­ний строк. Кредитор хоче мати впевненість як в реальному та своєчасному виконанні самого зобов'язання, так і реальній можливості відшкодувати збит­ки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Для нього дуже важливо мати правові засоби, які спонукали б боржника до добровільного своєчасного виконання зобов'язання, оскільки можуть виникнути небажні наслідки.

Римські юристи розробили досить широку систему правових засобів за­безпечення виконаня зобов'язань, серед яких найголовніші: застава, завдаток, неустойка, інтерцесія.

Застава. Стародавньому римському праву не було відоме заставне право в його істинному юридичному смислі, хоч потреба в реальному кредиті вини-

 

кає у будь-якому суспільстві дуже скоро, проте ця потреба задовольнялася в інших, хоч і недосконалих, формах. Найстародавнішою формою такого роду повсюдно є продажа речі з правом зворотного викупу. Особа, яка бажає одер­жати гроші в позику, продає кредитору якусь річ за суму позики з тим, щоб після сплати боргу річ їй була повернута.

Застава в істинному юридичному значенні виникла тільки в ранній рес­публіканський період, її форми постійно вдосконалювались. Найбільш рання форма застави - це фудиціарна угода,яка полягала ось у чому: шляхом манци-пації або уступки права боржник передавав кредитору в забезпечення боргу певну річ на праві власності, але передавав з тим, щоб після сплати боргу вона була реманципована. Якщо борг не буде сплачений, обов'язок за угодою для кредитора відпадає і він стає остаточним власником речі. Кредитор міг зали­шити річ в себе або продати і коли одержить за неї ціну, більшу, ніж борг, надлишок повертати боржнику не зобов'язаний. Якщо борг було сплачено, а кредитор не бажав річ повертати, то боржник не мав ніякого позову, проте кредитор вважався безчесним. Лише згодом - преторським едиктом - був вста­новлений на цей випадок позов - actio fiduciae - особистий позов інфамного характеру.

Фудиціарна застава є односторонньою: інтереси, яким вона служить, ^ви­нятково інтересами кредитора; прагнення якомога більше забезпечити інтереси кредитора приводить до нехтування справедливими інтересами боржника. Усе це цілком зрозуміло, бо для тих часів кредитні угоди були рідкістю, подією надзвичайною, ознакою економічної крайності, а не звичайним явищем діло­вого життя. Природно, що із зміною умов і збільшенням капіталу фудиціарна застава, як рання форма застави, виявилася недостатньою. Кабальні умови фудиціарної застави не сприяли розвитку, тому преторська практика вишукує шляхи її вдосконалення. Вдосконалюючи фудиціарну заставу, претор почав давати боржнику в цьому випадку особистий позов - actio fiduciae, звинува­чення за яким, понад відшкодування матеріального, накладало на кредитора моральне безчестя - infamia.

Проте цей позов полегшував становище боржника лише частково - всі інші невигідні сторони фудиції залишалися в силі: найперше - та обставина, що бор­жник позбавлявся свого права власності; по-друге, якщо кредитор продавав річ, то вона не поверталася до боржника ніколи, а особистий позов міг вияви­тися для нього марним (у випадку неспроможності кредитора).

З огляду на це вже незабаром стали вдаватися до застави неформальної, так званої pignus - ручної застави. В разі цієї форми застави боржник просто (без манципації або поступки правом) передавав кредитору якусь річ із своїх речей не у власність, а лише у просте володіння (точніше - у держання, але з володарським захистом). Уся забезпечувальна сила такої застави полягала тільки в тому, що кредитор міг утримувати річ у себе, поки борг не буде спла-

чений. Крім цього, претор забезпечив володіння кредитора самостійним інтер-диктним захистом не тільки проти сторонніх осіб, але й проти самого заставодавця. Проте цей захист був не повним, а становище заставодержця як володільця застави - усталеним. На випадок втрати застави він не завжди міг захистити свої інтереси.

Становище ж боржника в разі ручної застави було вигіднішим, ніж за фу­диціарної угоди, і все ж досить тяжким, бо й вона належно не забезпечувала охорону його економічних інтересів (і тут боржник позбавлявся на деякий час речі). Коли ж предметом застави була земельна ділянка, то, передаючи її у володіння кредитору, боржник позбавлявся можливості її обробляти, одержу­вати доходи, щоб розрахуватися з боргами.

Одержати позику і в той же час утримувати в своїх руках заставлену річ боржник міг лише обхідним шляхом: передавши річ кредитору, він повинен був просити її на умовах прекарія, тобто у володіння до запитання. Такі про­хання про прекарій часто траплялися в пізніший час, про що свідчать Дигести Юстиніана. Однак такий обхідний шлях, навіть у випадку згоди кредитора, ставив боржника в повну залежність від нього: в будь-який момент, навіть до строку сплати боргу, кредитор мав право вимагати повернення речі і тим са­мим зруйнувати всі господарські розрахунки боржника.

А тим часом розвиток економічних відносин потребував створення такої форми реального забезпечення, за якої річ, що вважалась заставленою креди­тору, до настання строку платежу залишалась у руках боржника. Особливо значною була потреба в цьому для позики під заставу нерухомості. І вже в класичний період в преторському едикті склалася третя, найбільш розвинута форма римської застави під назвою іпотека,яка надала становищу боржника більш незалежний від кредитора характер і яка зберегла цю назву до наших днів.

Складена під впливом східного греко-єгипетського права, ця форма зас­тави залишила предмет і у володінні, і у власності боржника. Це давало йому змогу володіти, користуватися заставленою річчю, одержувати з неї доходи і швидше погасити свої борги. Кредитору надавалося лише право у випадку невиконання зобов'язання вимагати заставлену річ, у кого б вона на цей час не знаходилася, продати її і з вирученої суми покрити борг, а решту грошей по­вернути боржникові.

Слід зазначити, що спочатку іпотека розвивалася переважно на грунті сільськогосподарських ділянок. Для забезпечення своєчасної сплати найма­чем боргу (орендної плати) кредитори почали вимагати введення в договорі особливого пункту про те, що все приведене, привезене, вирощене на найманій ділянці не повинно вивозитися з неї боржником, поки не буде сплачена забор­гованість наймача за договором. Якщо боржник вивозив усе вирощене й

 

привезене, то власнику претор давав спеціальний засіб захисту (інтердикти Славіана).

Поступово ця форма застави земельних ділянок була поширена на всі інші випадки зобов'язань. Після введення в практику іпотеки як застави, при якій річ не передавалася кредитору і лише в разі несплати продавалася в забезпе­чення боргу, виникла можливість встановлювати на одну і ту ж саму річ декілька послідовних заставних прав, тобто одну і ту саму річ можна було заставити декілька разів, чого не мали права робити раніше. Наприклад, зас­тавивши земельну ділянку вартісю 500 асів у забезпечення боргу 100 асів Тацію, боржник міг заставити цю ж саму річ ще чотирьом особам по 100 асів. Право вимагати продажу заставленої речі визнавалося тільки за заставоприймачем. Усі інші задовольнялися в порядку черги тим, що залишилося.

Але іноді заставодержцю, який знаходився на останньому місці, було важ­ливо здобути право вирішувати питання про продаж заставленої речі, щоб вибрати найбільш вигідний момент для її продажу. Такий заставодержець мав право запропонувати першому заставодержцю задовольнити його вимоги з тим, щоб зайняти його місце. Перехід першого рангу до особи, яка задоволь­нила вимогу першого заставодержця, мав назву іпотечної наступності.

Для встановлення заставного права спочатку не треба було додержува­тись певних формальностей. Однак ця неформальність встановлення застави створювала деяку невпевненість у ділових стосунках, оскільки особа, яка хот­іла забезпечити своє право заставою, не мала змоги перевірити, чи річ уже не була заставлена. Крім цього, в багатьох випадках заставне право в Римі вини­кало на законній основі і законні застави мали привілеї перед іншими. Ось чому в період абсолютної монархії був виданий імператорський рескрипт, за яким іпотека, яка встановлювалася письмово, в присутності свідків і прилюд­но, мала перевагу над непублічною іпотекою.

Застава могла бути встановлена договором, заповітом, судовим рішенням або на основі закону.* Припинялася застава за таких умов: у зв'язку з загибел­лю предмета застави; в разі відмови заставодержця від своєї вимоги, якщо заставодержець став її власником; з припиненням зобов'язання, в забезпечен­ня якого встановлювалася застава, коли заставлена річ продана старшим кредитором і коли заставлена річ продана самим боржником. У разі продажу застави боржник був зобов'язаний попередити про це покупця, оскільки зас­тава переносилась на нового власника.

Слід зазначити, що у всі часи застава виконувала тільки допоміжну функ­цію. Договір застави укладався паралельно з якимось іншим основним договором як доповнення до нього і мав назву акцесорний (додатковий). Ак­цесорний характер договору застави полягає в тому, що він вступає в дію лише за умови невиконання основного договору. Це є договір з відкладною умовою - якщо умова не настала, він не діяв.

Заставне право гарантувало кредитору одержати тільки те, на що він має право за його особистою вимогою, забезпечувало його від збитків, а не при­носило йому будь-яких прибутків. Тому, якщо справа доходила до продажу речі і виручена сума перевищувала борг, кредитор був зобов'язаний надли­шок передати боржнику. Якщо ж виручена сума виявилася нижчою за борг, на недоодержане кредитор зберігав особисту вимогу проти боржника. Отже, заставне право можна визначити як право кредитора в, разі невиконання бор­жником свого зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого і де вона знаходиться. Питання про те, в якій формі встановити заставу - ручну чи іпотеки - залежало від волі сторін. На протива­гу пізнішому праву, яке допускало для рухомих речей тільки ручну заставу, а-для нерухомих тільки іпотеку, римське право допускало для всіх речей обидві форми застави.

Завдаток (гр. огга, або orrha). Під завдатком розуміють певну суму гро­шей або інших цінних речей, які передаються одним контрагентом іншому під час укладення договору. Спочатку завдаток служив тільки доказом того, що договір позики між кредитором і боржником укладений. Згодом завдаток втру­чається і в інші правовідносини - такі як купівля-продаж, підряд, замовлення тощо. В усіх цих випадках він включався (кредитором і боржником) в рахунок належного, тобто зачислювався як частина платежу за зобов'занням. Але за Юстиніанівським указом від 528 року завдаток почав виконувати і штрафну функцію, яка полягала у примусі боржника і кредитора до виконання зобов'я­зання. Наприклад, в разі забезпечення договору купівлі-продажу завдатком покупець втрачав його, коли відмовлявся від виконання. Продавець, який відмовлявся виконати договір, повертав завдаток у подвійному розмірі. Римсь­кий завдаток завжди мав значення додаткового договору, який супроводжував основний.

Неустойка. Неустойкою називається визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Це теж додаткова (акцесорна) уго­да, яка укладалася у формі стипуляції і не виявлялася там, де не мала сили й головна угода.

У римському правовому житті неустойка мала велике значення, її пере­важно приєднували до таких зобов'зань, розмір збитків яких від невиконання було важко визначити. Якщо не виконувалось головне зобов'язання, креди­тор мав право вимагати або виконання головного зобов'язання, або відшкодування збитків від невиконання, або стягнення неустойки. Коли неус­тойка не покривала збитків, то кредитору надавалося право збитки стягувати додатково - це так звана комулятивна неустойка. Мета неустойки - загрозою штрафу забезпечити своєчасне і добровільне виконання зобов'язання.

 

Інтерцесія (прийняття на себе чужих боргів). Інтерцесія - договір між кре­дитором певної особи і третьою особою, яка приймала на себе борг іншої. У випадку інтерцесії обов'язковим є прийняття на себе чужого боргу і укладення угоди з кредитором, а не з боржником. Наприклад, А. кредитор, В. боржник, а третя особа С. укладає угоду не з боржником В., а з кредитором А. про сплату існуючого боргу.

Наведемо деякі ознаки, властиві всім інтерцесіям.

1. Угода про прийняття чужого боргу з повним звільненням боржника від зобов'язання. Така угода укладалася шляхом стипуляції і літерального кон­тракту,' і в цьому випадку ми маємо новацію договорів.

2. Угода про прийняття на себе зобов'язання, яке повинна була прийняти третя (інша) особа. Це можливо в тих випадках, коли перша особа позичає гроші для іншої. В позиці зацікавлена третя особа, а не перша, але перед кре­дитором відповідальність повністю приймає на себе перша особа; кредитор може і не здогадуватися, для кого була взята позика.

3. Угода про встановлення заставного права на чужий борг. Наприклад, щоб забезпечити поверення боргу громадянином А., громадянину В., хтось третій заставляє свою річ.

Серед інтерцесійних угод особливого розгляду потребує порука,яка була в Римі поширеною формою забезпечення виконання зобов'язання. Порукою називався договір, яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відпові­дальність.третьої особи (поручителя) за виконання боржником даного зобов'язання. Встановлена стипуляційним зобов'язанням порука описана відо­мим юристом Гаєм. Після того, як кредитор задав боржнику запитання і одержав на нього бажану відповідь, він вимагає такої ж відповіді від "додат­кового боржника", тобто поручителя.

Обов'язки поручителя визначалися угодою сторін, проте вони не могли бути складнішими за головне зобов'язання. Якщо умови поруки були важчи­ми за головний борг, то порука була недійсною.

Призначення поруки вимагало надання поручителю засобів, необхідних для повернення зроблених ним витрат, якщо йому довелося задовольнити ви­могу кредитора. Такий засіб поручителю був наданий у вигляді "права регресу". Для здійснення права регресу служив позов, який випливав з договору пору­ки, а згодом - позов на основі закону Петелія (III ст. до н.е.). За цим законом сплачена поручителем сума стягувалася ним з головного боржника в подвійно­му розмірі.

Класичне римське право, підкреслюючи додатковий (акцесорний) харак­тер поруки, не визнавало за порукою субсидіарного характеру, тобто не вважало відповідальність поручителя запасною, допоміжною, яка поставала лише тоді, коли кредитор був неспроможний одержати з головного бсржни-

ка. Навпаки, кредитору, який не одержав в строк виконання зобов’язання, надавалося право, на його розсуд, звернути стягнення або на головного борж­ника або на поручителя. Лише четвертою новелою Юстиніана поручитель, проти якого кредитор пред'являв позов, не зробивши спроби стягнути борг з головного боржника, мав право висунути заперечення проти позову з вимо­гою, щоб кредитор в першу чергу звернув стягнення на головного боржника.