Права і обов'язки наймача. 2 страница

До преторських пактів відноситься і угода з третейським суддею про роз­гляд спору між певними особами. Але оскільки ці угоди згодом одержали визнати в імператорському законодавстві, то мова про них йтиме у наступ-' ному розділі.

3. Законні пакти. Деякі угоди набули юридичного визнання в пізнішому праві безпосередньо в силу закону. Права кредитора, що виникали з цих угод, захищалися кондикційним позовом, який випливав з закону. До таких угод

відносяться угода про передачу спору на розгляд третейському судді (compromissium), угода про встановлення приданого, угода про дарування.

Під compromissum розуміли угоду, якщо між особами виник майновий спір з приводу передачі його на розгляд третейському судді. Будь-який майновий спір, який виник між громадянами, звичайно підлягав розгляду в суді. Але якщо сторони не бажали розголошення своїх взаємовідносин, вони могли до­мовитися, що цей спір буде переданий на розгляд третейському судді - арбітру. З цією метою сторони укладали з арбітром пакт, який дістав назву receptum arbitri - третейський суддя. Той, хто брав на себе обов'язки третейського судді, повинен був їх виконувати і в разі невиконання його примушували до цього заходами адміністративної влади, зокрема він піддавався штрафу. Тільки важ­ливі причини звільняли арбітра від відповідальності (хвороба, виконання публічних обов'язків, які перешкоджали розгляду спору тощо). Щоб реально забезпечити виконання рішення арбітра, спірна річ або гроші Ще до винесення рішення по справі передавалися останньому на збереження. їх він повинен пе­редати тому, в чию користь буде вирішено спір. Рішення третейського судді набувало обов'язкової сили (чинності) тільки в тому випадку, коли сторони підтверджували свою згоду письмово або не заперечували проти нього упро­довж десяти днів з моменту, коли між ними відбулася відповідна усна згода. За невиконання рішеня арбітра на винну сторону накладався штраф.

Угода про надання приданого (pactum dotis). Це неформальна угода, за якою батько нареченої зобов'язувався передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно (придане) для підтримання молодої сім'ї. Для забезпечення свого права вимагати чоловік отримував спеціальний кондикційний позо'в, за допомогою якого він міг домагатися від батька своєї дружини або опікуна обіцяного приданого. Правовий режим приданого визначався нормами при­ватного права, про що йшла мова в розділі сімейних відносин.

Угода про дарування (pactum donationis). Дарування передбачає безоп­латне надання однією особою іншій певного майна. Воно могло бути здійснено найрізноманітнішими засобами: шляхом безпосередньої передачі речі, відмо­вою від певного права вимагати (наприклад, повернення боргу), встановленням сервітутів, шляхом простої дарувальної обіцянки та ін. Дарувальна обіцянка не тільки в період республіки, але й в праві класичних юристів була дійсною тільки тоді, коли вона виражалась у формі стипуляції. Неформальна дарувальна обіцянка зобов'язання не породжувала. За законом Ціцерона 204 р. до н.е. був встановлений розмір дарування, за винятком близьких родичів, але відомості про максимальний розмір дарування за цим законом до нас не дійшли.

Імператорським законодавством була введена вимога здійснювати так зва­ну судову інсинуацію дарувальних актів, тобто вимагалося заявляти про дарування перед судом і заносити до реєстру. Спочатку вимога про інсинуа­цію стосувалася дарування на будь-яку суму, але закон Юстиніана обмежив її

 

лише даруванням на суму понад 500 золотих і встановив, що дарування на менші суми набувають сили незалежно від будь-яких формальностей, і тим самим угода про дарування одержала позовний захист.

Дарування здійснювалося з метою виявити стосовно того, кому призна­чався подарунок, свою щедрість, надати йому допомогу, і відбувалося за рахунок майна дарувальника. При даруванні відбувається безоплатний перехід майна від дарувальника до обдарованого. Оскільки від цього договору дару-вальник не мав жодної вигоди, то його відповідальність обмежувалася лише навмисною виною чи грубою необережністю. Наприклад, дарувальник пода­рував обдарованому не свою річ, яка згодом зазнала евікції, але ще до евікції обдарований зробив певні витрати гці річ. У даному випадку з боку даруваль­ника мала місце або навмисна вина, або груба обережність. Обдарований одержує actio doli - позов про повернення витрат, збитків.

У римському праві відомі випадки скасування дарування. Зокрема, пат­рон міг анулювати дарування, зроблене на користь вільновідпущеника у випадку його невдячності. Імператор Юстиніан встановив уже як загальне, правило на всі випадки дарування, що невдячність обдарованого служить об­ставиною для скасування дарування. В законі Юстиніана наведені приклади невдячності: заподіяння тяжкої образи, створення небезпеки для життя дару­вальника, вчинення значної матеріальної шкоди, народження у бездітного до того дарувальника дитини.

З викладеного бачимо, що розвиток римської системи договірних зобов'­язань відбувався багатьма окремими шляхами - кожний тип контракту вироблявся самостійно, хоч і не без зв'язку з іншими. Врешті, незважаючи на принципове визнання тільки типових договорів, римське право до часу Юсти­ніана настільки поширило зобов'язальну систему, що майже кожна угода одержала в ній правову охорону.

Контрольні запитання

1. Поняття вербального контракту та його види.

2. Суть договору поруки.

3. Поняття літерального контракту та його види.

4. Поняття та суть реальних договорів. Які договори входять до цієї групи?

5. Порівняльний аналіз договору позики і позички.

6. Поняття договору поклажі та його особливості.

7. Поняття консенсуальних договорів. Які договори відносяться до консенсуальних?

8. Поняття та основні риси договору купівлі-продажу.

9. Розуміння римлянами реальної та справедливої ціни.

 

10. Поняття евікції речі.

11. Права та обов'язки сторін у договорі купівлі-продажу.

12. Поняття та види договору найму:

а) договір найму робочої сили або послуг;

б) договір найму речей;

в) договір підряду або замовлення.

13. Відповідальність сторін в договорі найму речей.

14. Поняття та особливості договору доручення.

15. Поняття договору товариства. Види товариств.

16. Поняття та види безіменних контрактів.

17. Поняття та види пактів.

 

 

Розділ XIII ПОЗАДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

§1. Зобов'язаний ніби з договору

Джерела римського права не дають нам точного визначення терміну "зо­бов'язання ніби з договору", однак, відомо, що ним позначаються зобов'язання, які виникають між сторонами, проте вони не базуються ні на договорі, ні на правопорушенні. Ці зобов'язання здавна були подібні до договірних. І саме така подібність дала підставу для створення категорії зобов'язань "ніби з до­говору". Даючи цим зобов'язанням таку назву, римські юристи спірні питання про умови і межі відповідальності, що виникали в подібних випадках, вирішу­вали аналогічно тим, як вони вирішуються стосовно відповідних договорів.

Одностороння дія, з якої виникло зобов'язання ніби з договору, за своїм характером повинна бути правомірною. З недозволеної дії випливає зовсім інший тип зобов'язань - деліктні зобов'язання, про які мова йтиме далі.

У категорію зобов'язань ніби з договору входять різні випадки, з яких можна виділити такі: ведення чужих справ без доручення і зобов'язання, які виникаютьз безпідставного збагачення.

Ведення чужих справ без доручення - negatorium gestio. Ведення чужих справ без доручення мало місце в таких випадах, коли одна особа - гестор (gestor) веде справи іншої - домінуса (dominus) без вигоди, не маючи на це доручення цієї особи. Таке піклування про чужі справи, незважаючи на брак доручення з боку зацікавленої особи, могло бути виявлене в найрізноманітніших формах: управління майном померлої особи до появи спадкоємців, піклування про май­но іншого або сплата боргів відсутнього, надання будь-якої юридичної або фізичної послуги. Наприклад: раптово хтось помирає або в силу інших при­чин не має змоги турбуватися про свої інтереси. Сусід веде справу померлого до появи спадкоємців. У такому випадку встановлюються відносини, подібні до договору доручення, причому необхідно, щоб справа для гестора була чу­жою. З самого факту ведення чужих справ за певних умов виникало зобов'язання як на стороні гестора, так і на стороні домінуса.

В одному з преторських едиктів зазначалося: "Якщо хтось буде вести справу іншої особи або померлого, я дам на цій підставі позов". Ульпіан у своєму коментарі до цього едикту називає це розпорядження єдикту важливим і необ­хідним, оскільки для відсутніх власників конче потрібно не залишитися беззахисними і не зазнати збитків у відносинах володіння і продажу речей, або не позбутися права на позов про стягнення штрафу, або втратити свою річ.

Цей вид зобов'язань виникає за таких умов-

1. Як зазначено, ведення чужих справ без доручення виявляється в найріз­номанітніших діях на користь господаря. При цьому не так важливо, яку справу взяв на себе гестор - важливо те, що він виявив турботу^про майно іншої осо­би, і вже це визнавалося як ведення чужих спра#- Найчастіше піклувалися про майно осіб, відсутніх на місці знаходження майяа. Однак відсутніть власника майна не була необхідною ознакою ведення чужих справ. Будь-яка інша особа могла взятися за ведення чужих справ тому, що безпосередньо зацікавлена в цьому особа в силу певних обставин була неспроможна це зробити.

2. Піклування про чуже майно повинно виявлятися в певних діях, спрямо­ваних на обслуговування чужого майна. Це робиться особою для виникнення зобов'язання ніби з договору. Важливо лише те, щоб Особисто перед господа­рем справи на гесторі не було ніякого обов'язку здійснювати ці дії ні за договором, ні в силу закону. А тому не може бути ведення чужих справ, коли є доручення від господаря, або коли гестор є опікуном, який згідно з законом повинен піклуватися про свого підопічного.

3. Для того, щоб виникло зобов'язання ніби 3 договору, ведення справи по­винно відбуватися за рахунок господаря,Це треба розуміти так: особа, яка вела чужі справи, робила певні витрати з наміром віднести їх на рахунок власника. У Дигестах сказано: "Не можна вимагати повернення зроблених витрат, коли, роблячи їх, я не котів нікого зобов'язувати стосовно себе".

4. Ведення чужих справ - відносини безоплатні. Оскільки відносини між гестором та господарем засновані на взаємній довірі, повазі, то оплачувати таку послугу вважалося явищем ганебним для вільної людини.

Якщо господарем справи виявиться не той, кого вважав гестор, то це не є перешкодою для визнання юридичних наслідків ведення чужих справ без до­ручення, але тіль ки стосовно справжнього господаря.

Які ж права та обов'язки сторін у зобов'язанні ніби з договору?

В Інституціях Гая сказано: "Особа, яка пров ела чужу справу з користі для господаря, зобов'язує останнього своїми діями і, навпаки, гестор зобов'яза­ний подати звіт njpo ведення справи. При цьому гостору не досить було виявити турботу про чужі справи, а максимум турботи і обережності з найбільшою вигодою для господаря". З цього уривку Інституцій видно, що гестор повинен

 

ставитись до чужої справи з повною доброчесністю і відповідати¹'™ за будь-яку вину.

Були, однак, випадки, коли відповідальність гестора дещо обмежувалася. Зокрема, коли хтось взявся за ведення чужої справи під впливом*⁰¹¹¹ особливого почуття відповідальності за інтереси господаря в зв'язку з наявною небезпе­кою для його майна (наприклад, під час пожежі), то він відповів^{511133 тшьки} за dolus - навмисну вину.

Гестор, виконавши свою справу, повинен був подати докладній¹™^{1,1 зшт} ' пере-дати господареві справи всі цінності, які виявилися в нього в резулв^,<^пьтаті ведення справи. Але своїми ді$ми гестор зобов'язував господаря справи лиА^{,ише TC}W> коли можна визнати, що його дії відповідають інтересам господаря спр;'Р^ави-

Обов'язок господаря справи схвалити дії гестора і повернути S^{1 И0М}У втрати, яких він-зазнав під час ведення справи, що визначаються лише озй^)Шако^° госпо­дарської доцільності дій та досягнутим ефектом чи результатом. Які*^{І-Щ0 ди гес}тора не були схвалені господарем, він все ж був зобов'язаний прийняти™ ^3B1T>' ^коли суд визнавав їх доцільними, то витрати по справі господар поверта'^|Гав'

Разом з тим у Дигестах зазначалось, що особа, яка пред'яви^^{1113 п}°зов гес-тору, може скористатися ним не тільки в тих випадках, коли спра^^ава' ^ЯКУ ^вона вела, дала певний результат, але досить того, що ведення справи ** °У^Л0 госпо-дарськи доцільним, хоча результату не було досягнуто. Наприклад_:Я> ^ЯКЩ° особа поставила опору до будинку або лікувала хворого раба, вона одер;^0ЖУ^{вала ас}по negatorium gestorum і в тому випадку, коли дім завалився чи раб й помер.

Якщо дії гестора не можна визнати господарсько доцільним^¹¹¹' ^г°подар справи відмовлявся визнати і схвалити їх, гестор не тільки не одер^У^{338 зат}Р^а_ чених коштів, але й був зобов'язаний поновити той стан, в якому ^v пересувало майно господаря справи до ведення справи без доручення. З цьсР^Т0 приводу джерела (Д) свідчать, що іноді гестор відповідав за будь-яку вину,' ^{в Т0М}У числі й за випадок (casus). Наприклад, гестор починав якусь нову справ^У>.^{незвичаи}~ ну для відсутньої особи. Якщо це призводить до негативних н *^аслідків, то відповідальність цілком лягає на гестора, а якщо приносить приб^У⁷⁰¹^ ^{то вш} надходить господареві справи. У тих випадках, коли в одній спра^^{81 вияви}лася шкода, а в іншій прибуток, господар повинен зарахувати одне за ' °Д^не-

Якщо ведення чужих справ відбулося відповідно до передба*^{яених nojIO}J жень і господар справи не міг відмовитися від схвалення дій гесто£?^а' останній за casus (випадок) не відповідав і все ж мав право на позов про відіу^цк°ДУ^вання витрат. У тих випадках, коли гестор не мав права на повернення в^итР^ат> ^яких зазнав, він принаймні міг вимагати від господаря справи поверне ^ння П^Іннос-тей, на які той збагатився завдяки діям гестора (повернення безГ^{аідставного} збагачення).

Своєрідний випадок ведення чужих справ без доручення є вед*^{ння Ч}У^ЖИХ справ у своїх власних |нтересах. У Дигестах сказано: "Якщо хтось в^{1В М01с}пра-

П(ЛЛ

. у-евзеси, а свою вигоду, то він вів, скоріше, свою ви, маючи на увазі m мої «п' ^ сам зазнав жихось витрат у зв',язку 3 моєю

власну справу, ніж мою. І якн^ адію не ірі своїх заТрат, оскільки він

СПраВОЮ, ТО ВІН ОДерЖИТЬ КОї/ m. •..„__ 0с»гацрнн(г"

г ' ^, а лише в розмірі мого зоагачення.

взявся нечесне за мою справ/' ^ и недая Т0Г0) щоб зберегти інте.

Отже, якщ о особа свідоме^ якісь вигоди дая себЄ; то 3 такої поведінки,

pa, то йому дакався позов тіль 3^й розмір відповідальності перед таким гестором

ну давився позов тіль цього збагаченнЯ; а не зробленими фактични- хоч якесь збагачення. Розміре^ иітп»ІЯЯІГН«у-гі пепеп таким гестором

реси господаря справи, а одер^ подібний д0 договору доручення. Щодо гесто-
особи господар одержує позо* • його дм дада господареві справи

ми витратами визначається:

господаря справи. коли ^^ веде певну справу; вважаючи s

Траплялись и та*а випад,* ^ .^^ особи НаприклаД; доброчесний во-

своєю, а насправді вона є спр^ а фактично вона є чужою. цю річ він продав

лоділець вважаїє якус* річ сво '. Якщ0 такого шби власника приве-

і залишив у своєму малині її *& справжнього власника, то він відповідає
ли до його збахгаченмя за Pav'^oro збагачеНня.
перед власником речі в Розмір о збагачення_ Звичайне збагачення вщбувається

Зобов'язаншя з безпідставні* иклад 0ДЄржання від іншої особи

внаслідок якоїсь юридичної і договору п03ики, проджу речі тощо. У тих

певної грошової сумїи на тд<£ коштШ; й в майно 1НШ0Ї особи такИх

випадках, коли для ^аД™Д^ шдставне збагачення однієї особи за рахунок

підстав немає, шова йіде про 0 Боржник помилково сплатив свій борг не

іншої. Наведемю таккий прик^і Т1Й особі; в якої відсутНя юридична підста-

справжньому кредитову, а як;^ ^ а тому в Неї виникає зобов'язання

ва для одержання зазначено и

-. етржане.

повернути несправедливо од*»^ збагачення одержали захист через кондик-

^Зобовязаннязбегзпідста^ вні категорії КОНдикційних позовів з

цінний позов.. Нав».едемо

безпідставного:збагачлення. „„ „„!„„„„„, йппг-v

.,, Л*..«їв про стягнення оплаченого неіснуючого Ооргу.

1. Conditio mdebniti - поз* сплатила борг, який насправді не існує, ос-

Трапляється, цд© особ;оа помиї* особою Якщ0 борг не 1CHye> то немає ПІДСтав

кільки вш уже ешлачещний шш^ од платіЖ) зроблений ПОМИЛково яко-

його залишати їв майвдні того, " й_ „,ПЛ„ППЧ/™ЯІІ, іпйои'язяння

' ^тіга неіснуючого боргу породжувала зооов язання

ЮСЬ ОСОООЮ. ПоіМИЛКООВаСПЛаі^ „„„„,„T„,™ YT„ ггтттятив

„ /оезг, повернути одержане тому, хто сплатив,
в особи, яка одержала» цей бо^ „ помилково сплачЄного боргу слу-

Для виконання вишмоги Щ^ ^^ indeblti Умови дая пред'явлення цього жив, як уже відзшачалооося, позсг позову зводились ось а. до чогс^го платником з нашром погасиТи цей борг. Цей

а) факт платеежу, внзиконан ^ ^ в п ^ певних ЦШНостей (гро-

платіж міг здшсніюватщ"исяпо-р}к „ „Т*4

„. казино одержувача, шеи, інших щннюх реч^чеи) вм"

 

ла платіж;

б) неіснування боргу, погашення якого малося на увазі особою, яка ^_дійсни.
___ їлатіж;

в) платіж неіснуючого боргу повинен бути проведений помилково^ знахі­
док вибачливого блуду. Предметом кондикційного позову в даному ^в^_{падку є}
безпідставне збагачення. Всякий помилковий платіж має бути поверну^^ р_а_
зом з платежем повертався і приріст, наприклад дитина, народжена від _оаб_Ині
плоди від плодоносних речей.

Отже, з факту сплати неіснуючого боргу виникало зобов'язання nyj_BepHV. ти неправомірно одержане, яке за своїм змістом наближалося до догов^₀„_ого В зв'язку з цим дане зобов'язання було віднесене до групи ніби договіт^^

2. Conditio ab rem dati - позов про повернення наданого, мета я^_{ого не} здійснилася. Підставами для одержання цього позову могли- бути різноманітні надання майнових вигод однією особою іншій з певною метою, а \jpja _не здійснилася. Для виникнення цього різновиду ніби договірних ³°бо^_в'_язань необхідна наявність таких умов:

а) фактичне надання майнової вигоди однією особою іншій, а сам^. _neDe.
дача права власності, певної суми грошей чи майна, відмова від вим _{їоги чи}
інших практичних дій на користь іншої особи;

б) надання майнової вигоди мало бути зроблене з певною метою: заплаче­
на певна сума для організації поїздки особи в рішенні конкретної cnj „_{ави в}
інше місто, передані речі як придане у зв'язку з майбутнім шлюбом, ^ц_Идача
розписки в зв'язку з одержанням позики та ін. Проте мета, заради якої н,_їадава_
лася майнова вигода не здійснилася: особа, поїздка якої оплачена, в інш^_{е M}j_CT0
не поїхала, придане не привело до майбутнього шлюбу, особа, яка видал^_а д₀„_
гову розписку, позики не одержала. Римське право не брало до уваги гп\„_ичин
через які мета не була досягнута. В разі наявності названих умов oco^g_a за
рахунок якої безпідставно збагатилася інша особа, мала до неї кондикц^_иний
позов про повернення наданого; мета якого не здійснилася.

,3. Condoctio ex causa furtiva - позов про повернення одержаного від кь__ад{_ж. ки. Речі, одержані від крадіжки, ніколи не ставали власністю злодія і ^ _могли бути в будь-який час віндиковані власником. Проте це досить складні і%_роце_ суальні дії, які вимагали великих затрат часу і енергії. З метою надання ^вла<_асниКу більших вигод для повернення своїх речей допускали також і кондикщщ_нии позов для повернення одержаного шляхом крадіжки. І хоч кондикційна_{ми по}_ зов давався з факту крадіжки, тобто делікту, однак юридичною підстугавою повернення одержаного від крадіжки був факт збагачення, тобто °Д^еР*(_жанНя грошової суми або інших речей з майна іншого.

За об'єктивним змістом кондикція із крадіжки нагадує попередні двіу _кон. дикції. Тому для виникнення зобов'язання потрібні були такі ж самі єлем_{1іменти} юридичної підстави. Це ніби договірне зобов'язання, на підставі якого Ц_8Л0Ді_и повинен був повернути украдене власнику, але оскільки це злочинний cii„_nocig

одержання чужого майна, злодій відповідав за випадкову загибель речі. В останньому випадку злодій зобов'язаний був виплатити найвищу ціну, яку річ мала за час між викраденням і присудженням.

Позов про повернення одержаного від крадіжки дається тільки тому, за рахунок кого збагатився злодій, тобто власнику речі. Відповідачем за цим по­зовом був тільки злодій та його спадкоємці. Співучасники та посібники злодія відповідали за деліктним позовом, а не за кондикційним.

4. Condictio ex causa injusta - позов про набуття за несправедливою підста­вою. Цей позов почали називати кондикцією з незаконної або несправедливої підстави, наприклад, для повернення заставленої речі після сплати боргу, за­безпеченого заставою, а також прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу.

У випадку повернення одержаного від крадіжки і за несправедливою підста­вою мали таку особливість, що поряд з об'єктивним моментом - збагачення за рахунок іншого - є також і суб'єктивний момент - недобросовісність того, хто збагатився.

Поряд з вищеописаними видами кондикції в римських джерелах згадуєть­ся й загальна кондикція - condictio sine causa, яка є виразом загального правила, за яким той, хто збагатився без певної правової підстави, зобов'язаний повер­нути все набуте тій особі, за рахунок якої він збагатився. Різновидом загальної кондикції був той випадок, коли грошова сума чи інші речі надходили в май­но даної особи на законній підставі, але згодом ця обставина відпала. Нариклад, condictio sine causa давалася для повернення розписки, яка залишилася у кре­дитора, незважаючи на погашення боргу.

§2. Зобов'язання з деліктів

Серед підстав виникнення зобов'язань джерела римського права називають делікти, тобто цивільні правопорушення. Терміном делікт (delictum) позначаєть­ся протиправне заподіяння шкоди самій особі або майну іншої особи.

Це загальне поняття (і сам термін) виробилося лише в пізніші часи. У ста­родавній період делікти в Римі призводили до безпосередньої та необмеженої розправи потерпілого з тим, хто заподіяв шкоду. Звідси - інститут помсти: винний у скоєнні злочину був відданий потерпілому на розправу; сама особа злочинця була об'єктом для помсти, при цьому зміст злочину не мав значен­ня - чи то заподіяння образи, чи поранення або завдання особистої шкоди. У всіх випадках потерпілий мстив самому кривднику, який особисто відпові­дав за злочин.

а

Однак із зміцненням держави зберігаються лише сліди початкової само-розправи; входять у практику угоди між правопорушником та потерпілим про заміну помсти грошовим штрафом. Ці угоди були санкціоновані правом. З

часом застосування помсти було заборонено і встановлено, що єдине можливе покарання - це штраф і винагорода за вчинену шкоду і образу. Грошовий штраф накладався на кривдника за ініціативою і на користь потерпілого, а розмір цього штрафу встановлювався державою. Розмір штрафу часто не залежав від розміру заподіяних збитків і в цьому виявлялося значення штрафних покарань. Крім того, у стародавні часи негативні наслідки за правопорушення настава­ли незалежно від наявності суб'єктивної вини того, хто скоїв делікт. Проте в розвитку права наявність суб'єктивної вини правопорушника була необхід­ною умовою для визнання в конкретному випадку приватного делікту. Отже, в закінченому формулюванні поняттям приватного делікту передбачено три елементи: а) об'єктивну шкоду, заподіяну протиправною дією однієї особи іншій; б) вину особи, яка скоїла протиправну дію (навмисну вину або хоча б необережність); в) визнання з боку об'єктивного права даної дії протиправ­ним деліктом.

Історичним походженням приватних деліктів пояснюється ряд особливос­
тей, властивих деліктним зобов'язанням у класичному римському праві, що
відрізняють їх від договірних зобов'язань. Наприклад, на відміну від договір­
них зобов'язань деліктні не завжди переходили у спадщину. Спадкоємець
боржника деліктних зобов'язань взагалі не ніс відповідальності. До них міг
бути пред'явлений позов лише в тому випадку, коли вони мали внаслідок дел­
ікту певне збагачення. '

У договірному зобов'язанні, в якому брали участь декілька осіб на тому чи іншому боці, відповідальність могла бути частковою або солідарною: коли кожен з боржників ніс відповідальність або винятково за свою частину, або відповідав повною мірою за заподіяну шкоду, звільняючи тим самим від цьо­го решту співборжників.

У деліктних зобов'язаннях штрафна відповідальність ніби помножувалась на кількість осіб, які брали участь, приміром, у крадіжці. За позовом з крадіжки штраф у повному обсязі зобов'язані платити всі особи,'які брали участь у крадіжці. Були також розбіжності у договірному і деліктному зобов'язанні у питанні здатності особи нести відповідальність. Відомо, що неповнолітні особи за римським правом не могли вступати у договірні відносини і, отже, нести до­говірну відповідальність, однак за делікти неповнолітні відповідальніть несли.

У галузі деліктів підвладних дітей та рабів склалася невідома у договірному праві ноксальна відповідальніть домовладики. У випадку скоєння делікту ра­бом або підвладною особою потерпілому давався ноксальний позов проти домовладики винної підвладної особи або раба. За ноксальним позовом домо-владиці надавалося право вибору - відшкодувати заподіяні підвладним чи рабом збитки або віддати винного потерпілому для розправи і відробітку шкоди.

У процесі історичного розвитку відбувалася деяка асиміляція договірних і деліктних зобов'язань, в результаті чого деліктом визнавалися лише ті право-

порушення, які визначалися в законі, а саме: а) особиста образа; б) крадіжка; в) неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

1. Особиста образа - injuria. Цим терміном охоплювалися усі правопорушення. Проте вже на початку республіки з образою стали пов'язувати переважно посягання на тілесну недоторканість особи - від членопошкодження до удару в обличчя. Закони XII таблиць розрізняють три ступеня образи: найтяжчий - членопошкодження; другий ступінь - менш тяжкі поранення; третій вид образи полягає в заподіянні легкої, але все ж фізичної образи. Отже, осо­биста образа передбачала посягання на тілесну недоторканість вільної людини і тягнула за собою відповідальність у вигляді штрафу у встановлених розмі­рах. Посягання на честь і гідність та інші нематеріальні блага вільної людини спочатку не охоплювалися поняттям особистої образи.

Положення Законів XIIтаблиць про образу були суттєво реформовані пре­торським едиктом. Претор у своєму едикті узагальнив казуїстичні норми цих Законів, що дало змогу розширити саме-поняття образи майже на всі посяган­ня проти людської особи, зокрема посягання на честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. Разом з тим були змінені самі наслідки деліктів. Остаточ­но віджив свій вік принцип таліону, передбачений Законами XII таблиць, а розміри штрафів претори визначали на свій розсуд залежно від особистої об­рази. З часом багато із зазначених приватних деліктів переходили до публічних, тобто кримінальних злочинів. У кінці Римської держави були вироблені пра­вила, за якими потерпілий мав право вимагати визначення і стягнення винагороди за заподіяння образи або кримінального переслідування.

2. Крадіжка - furtum. Не відповідає сучасному поняттю крадіжки. Furtum
охоплює не тільки всяку крадіжку чужого майна, але й будь-яку розтрату і
користування річчю з метою одержання прибутку.